Людина

Монографія Олександра Середи є підсумком значної та багаторічної наукової роботи з актуальної історичної проблеми. Це ми бачимо за виваженою структурою книги, рівнем осмислення теми, узагальненнями.

Монографія безумовно на часі, передусім це обумовлено тим, що з історією заселення Північного Причорномор’я у XVІІІ – початку ХІХ ст. пов’язані проблеми формування своєрідних традицій і соціокультурного середовища регіону. Внаслідок специфічних історичних і географічних умов (на останні наголошує й автор) ця територія входила у сферу інтересів різних держав, з одного боку; різних етнічних груп – болгар, українців, росіян, молдован, татар, ногайців тощо – з іншого. Усі вони брали активну участь у процесі освоєння даного регіону. Отже, ця територія стала контактною зоною між різними народами, тому науковий інтерес має бути спрямований на вивчення історії формування різних етнічних груп, які брали участь в цьому процесі, заснування населених пунктів та складання історико-географічних областей.

За останні роки дослідниками опублікована вже низка робіт, присвячених поглибленому вивченню окремих етнічних груп Північного Причорномор’я – ногайців, українців, молдован, болгар, росіян-старообрядців та ін., піднімається питання методики датування населених пунктів цього регіону (що продемонстровано автором у розгляді історіографії проблеми). Проведені Міжнародні конференції з історії Причорноморського регіону в Одесі (2006-2008 рр.), Софії (2008 р.), Москві (2007-2008 рр.), Варшаві (2006 р.). Це не зменшило дискусійних питань, а підняло їх до нового якісно більш високого рівня. Зауважимо також, що до сьогодні у вивченні адміністративного устрою та управління, історії формування населення українського Причорномор’я XVІІІ ст. залишається чимало різного роду прогалин. У цьому контексті актуальність роботи О. Середи очевидна.

Немає необхідності зупинятися на усіх досягненнях монографічної роботи О. Середи, що являє собою значний внесок у дослідження української, болгарської і, безперечно, європейської історії. Підкреслимо лише саме головне.

Питання адміністративно-територіального устрою і населення Очаківської землі та Буджака з другої половини XVII ст. ставали предметом досліджень та дискусій неодноразово, але переведення їх з контексту суто української регіональної історії на європейську відбувається достатньо не часто, про що вже свідчить термін Сілістрінсько-Очаківський еялет, обґрунтований та влучно введений у науковий обіг Олександром Середою.

Крім цього, відзначимо, що автору вдалося з’ясувати та обґрунтувати значення такого дискусійного терміна в українській історіографії, як «Ханська Україна», роль даної території в управлінні Османських і Кримських територій, визначити її керівників та населення регіону. Зокрема, автор зазначає, що на території Сілістрінсько-Очаківського еялету «відособлюються декілька фіскально-адміністративних округів (войводалик чи мукатаа) під юрисдикцією Кримського ханства. Однією з таких територій є Ханська Україна, створена на етнічно-релігійній основі з ярко виразною християнською домінантою», і далі «Досить цікавим прикладом поєднання татарської і української домінанти в управлінні регіоном стало призначення в Ханську Україну татарина Якуб-ага, за яким збережена назва посади – «гетьман Дубоссарський». Треба зазначити, що вживання термінології на кшталт «Ханська Україна», «гетьман» тощо, використовувалося лише у слов’янських і молдавсько-волоських джерелах. У свою чергу, офіційна документація османсько-турецькою мовою не мала жодного випадку використання зазначеної термінології щодо цього регіону», а для означення посади керівника території вживалась, наприклад, назва «воєвода мукатаа Томбасар» (Дубоссар).

Одночасно О. Середі вдалося показати боротьбу між Османською та Російською імперіями за території межиріччя Дніпра та Південного Бугу, Південного Бугу та Дунаю і зміни в управлінні у зв’язку з цим протистоянням.

Виконана на високому методологічному рівні, монографія значно збагатила джерельну базу з даної проблематики. Виділені напрями дослідженої проблематики, що дозволили встановити ступінь наукової розробки проблеми, провести типологізацію джерел, окреслити їх види, інформативність і визначити нові, уведені О. Середою до наукового обігу, зокрема османо-турецькі матеріали з архівосховищ Стамбула, Анкари (Başbakanlık Osmanlı Arşivi, Topkapı Saray Műzesi Arşivi, Ankara Kadastro, Kuyud-I Kadime Arşivi) та Софії (Орієнтальський відділ НБ «Св.Св.Кирил и Методий»). По-новому автор проаналізував та інтерпретував опубліковані джерела, які до сьогодні використовувались без українського або болгарського контексту, хоча вони, як доведено, були одними з ключових.

Основою наукового пошуку Олександра Середи стало не лише з’ясування усіх тонкощів управління Сілістрінсько-Очаківського еялету. Особливу увагу автор звертає на історичну географію регіону та склад населення, а отже на тих, хто безпосередньо переживав усі перипетії «великої політики» двох імперій – Османської та Російської. Виявлено специфічні риси в управлінні українського козацтва та російських старообрядців. Вперше визначена більшість назв населених пунктів та їхню кількість, їхня податкова система. Все це дозволило узагальнити картину розселення населення на даній території, його етнічний склад, виявити найбільш заселені анклави, тенденції у взаєминах різних етнічних груп під час їхнього сумісного проживання.

Значно доповнюють текст монографії, сприяють його наочності карти, складені особисто автором, і переклади османо-турецьких та інших документів.

У той самий час у монографії можна відзначити й низку аспектів, які викликають певні запитання та побажання. Так, виходячи з тексту дослідження, автором було прослідковано зміну поглядів Османської імперії під час боротьби з країнами Центрально-Східної, Східної та Південно-Східної Європи на особливість управління Сілійстрінсько-Очаківським еялетом або його складових, а також варіативну політику місцевих феодалів та чиновників. Автор акцентує увагу на ключових подіях (договорах, битвах, фірманах, реформах), які можна розглядати як авторську концепцію щодо етапів у зміні політики Порти з управління та становища місцевого населення. Водночас, у висновках чітко не визначено жодного з можливих подібних етапів.

Викликає також запитання про роль і значення Запорозької Січі на фоні досліджуваної проблематики, зокрема у заселенні та освоєнні регіону, і ставлення Османської імперії та Кримського ханства до цього процесу, а саме його стимулювання чи гальмування?

Наприкінці хотілось би привітати і подякувати Олександра Середу за чудове дослідження, що розширює наші уявлення про важливі моменти спільної української, болгарської, турецької та татарської історії, спростовує історіографічні помилки, що є цінним не лише для науковців, але й для навчального процесу у вузах і краєзнавстві. Побажаємо досліднику натхнення у своїх подальших дослідженнях і чекаємо видання монографії українською мовою, що значно розширило б коло її читачів в Україні.