Людина

На початку грудня 1934 року в Харківському оперному театрі відбувся з’їзд народних співців Радянської України. Основним завданням з’їзду було активне залучення народних кобзарів до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних пріоритетів. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки вже на з’їзд народних співців народів СРСР у Москві повантажили до ешелону і відвезли до околиць ст. Козача Лопань у Богодухівському районі.

Пізно ввечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих співців і їхніх малолітніх поводирів у шеренгу, загін особливого відділу НКВС УРСР відкрив вогонь… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд.

Сліпих співців – бандуристів-кобзарів і лірників – в народі називали Божими людьми і вважали великим гріхом якось скривдити їх. Радо приймали їх на нічліг, радо слухали їхній спів, годували і поїли їх самих та їхніх поводирів-хлопчиків, здебільшого бідних сиротят.

Цілком інакше до бандуристів ставилися вороги нашого народу. В грудні 1933 року на пленумі Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти кобзу і бандуру «класово ворожими». З цього пленуму розпочалося «узаконене» викорінення не просто музичних інструментів, а передусім самого явища кобзарства. Заклик оголосити кобзу і бандуру «класово ворожими» прозвучав із вуст сумнозвісного Андрія Хвилі, причетного до репресій десятків видатних діячів культури України. До речі, саме він був автором першої переробки українського правопису в напрямку зближення української мови з російською. Він тоді сказав, що ці музичні інструменти орієнтують «музичний фронт» на «часи гетьманщини» та «козацької романтики». Саме це, вочевидь, і було найшкідливішим.

Така постанова з’явилася не тому, що комуністи хотіли все робити законно. Ще з перших своїх днів в Україні «влада робітників і селян» влаштувала справжні лови на сліпих і немічних кобзарів. Їх розстрілювали на місці без слідства та суду. Сотні народних співців загинули від червонокозацьких шабель та червоноармійських куль. Але їх було надто багато, та й народ ними опікувався, тож таким примітивним способом – звичайним відстрілом – радянська влада впоратися з лірниками не могла.

ЦК ВКП(б) змінює тактику – одна за одною з’являються аж чотири постанови: «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО» (народного комісаріату освіти), «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність». Після цих постанов кобзарів не розстрілювали на місці, як раніше, - їх ув’язнювали без їжі і води, а їхні інструменти як «класово ворожі» знищували.

Водночас до боротьби проти кобзарів долучилася вірна радянська преса, заряснівши заголовками: «Проти кобзи – радіо Дніпрельстану!», «Пильніше контролюйте кобзарів!», «Кобза – музична соха!»… Друкують лише «викривальні» матеріали про кобзарів. Наприклад, таке: «Сумнівні бандуристи… під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох» чи «… треба вжити якнайрішучіших заходів щодо викорінення кобзарського націоналізму». А тим часом музичні фабрики влада зобов’язала навіть не сотнями, а мільйонами виготовляти «кудєсніци-гармошки», «кудєсніки-баяни» і «кудєсніци-балалайки» як засіб виховання мас.

До цькування кобзарів залучають і українських радянських письменників. Юрій Смолич писав: «Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв’язав з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів…» Микола Хвильовий закликав покласти край «закобзаренню України», «вибивати колом закобзарену психіку народу». Та всіх перевершив, либонь, Микола Бажан своєю поемою «Сліпці», в якій називає кобзарів «скигліями», «смердючими недоносками», а основу їхнього репертуару – наш тисячолітній героїчний епос – «сторотими проклятими піснями». Бог йому суддя.



Втім, не всі діячі української культури пішли на повідку в НКВС. Павло Тичина не соромився позувати перед об’єктивом фотоапарата з «патріархально-націоналістичною» кобзою, а Максим Рильський у ті прокляті роки грудьми став на захист українського кобзарства. Тичині замилування «старосвітською» кобзою-бандурою органи якось уже пробачили, а ось Максиму Тадейовичу – ні, ще впродовж десятиліть виношували плани не лише духовного, а й фізичного його знищення. І не тільки Максима Рильського. Органи роблять нестерпним життя художників і фольклористів, дослідників кобзарського мистецтва Миколи Домонтовича, Порфирія Мртиновича, Климента Квітки, Опанаса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, знімають з посади директора Дніпропетровського історичного музею, «кобзарського батька» Дмитра Яворницького…

Однак «вибити колом закобзарену психіку» українського народу більшовикам ніяк не вдавалося. Тоді вдалися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбного українського кобзарства. Частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, почали заганяти до «колгоспів» - капел, ансамблів, квартетів, тріо, де, як каже кобзар і священик із США Сергій Кіндзяревий-Пастухів, «народний бард перетворився на політичного підбріхувача Комуністичної партії, а капели, куди силоміць заганяли співців, стали базою їх перевиховання». Інших кобзарів комісаріати освіти й органи НКВС примушували творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність.

Та більшість «братії» не воліла брати до свого репертуару штучні «думи». Вона, як і тисячу років тому, мандруючи від село до села, від міста до міста, співала прадавні «невольничі плачі», вперто воскрешала народну історичну пам'ять.

Тоді комусь зі «сталінських соколів» спала на думку ідея: зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх … розстріляти, а кобзи і ліри понищити. З’їзд планували провести ще 1925 року, потім перенесли на 1 грудня 1927 року. Але й тоді він не відбувся. Мабуть, ще не всіх кобзарів зареєструвала так звана етнографічна комісія, створена для цього Академією наук УРСР.

Така культурна політика більшовиків була продовженням імперської антиукраїнської політики. І 1933 року водночас з фізичним винищенням українців голодомором, совєти окремо взялися до винищення носіїв народної пам’яті, які співали про визвольні змагання українців, про шляхетних національних героїв, про їхні благородні вчинки. Своїми думами і піснями кобзарі берегли національну свідомість, увесь час нагадували українцям, хто вони, чиїх батьків діти.

Вінцем переслідування і цькування кобзарів став «покритий мороком таємничості і моторошної легендарності» так званий кобзарський з’їзд у Харкові. І в радянській пресі, і в архівах колишнього НКВС-КДБ марно шукати про цей з’їзд бодай побіжної згадки. Адже сліди своїх злочинів кадебісти замітати вміли. Є свідчення, що 1941-го року харківський архів спалили, а пізніше – 1960 року, за таємним наказом тогочасного голови КДБ СРСР Шелепіна, було знищено все, що могло б скомпрометувати органи. Та правда про цей з’їзд доходить до нас із уст сучасників чи випадкових свідків, бо такі злочини не можуть безслідно піти в небуття.

Одні свідчать, що на цей з’їзд енкаведисти зігнали понад 200 кобзарів, інші називають більш приголомшливу цифру – 1234. Знаємо також, що лише на Київщині на початку ХХ століття було майже 240 кобзарів і лірників. До початку Другої світової війни в Україні не залишилося жодного…



«Харківська трагедія» завдала непоправного удару по кобзарству. Вже ніколи більше не ходили й не ходять кобзарі по селах України, не співають своїх славетних дум та історичних пісень. Але знищити під корінь кобзу і бандуру Москві виявилося не до снаги. Вони повернулися до життя у ще більш удосконаленій формі. Їх рознесли українці по цілому світу. Чи не в кожному куточку незалежної української держави звучить срібний голос бандури. Тому віримо в невмирущість української пісні й думи, бо ж сказав Шевченко:

Наша пісня, наша дума,
Не вмре, не загине.
Ось де, люде, наша слава
Слава України!