Людина

Стаття присвячена розгляду спроб фальсифікації портрету короля Данила Романовича, які почалися ще у XV ст. за невдалої політики ліквідації православної ієрархії у анексованій частині королівства Русі, та тривають далі. Основна увага звернена на наступні головні напрямки такої фальсифікації: вживання епітету «Галицький»; обстоювання тез про постійний конфлікт з «реакційним» галицьким боярством; сильного полководця і слабкого політика; неможливість будівничої діяльності через відсутність ресурсів і, особливо замовчування, заперечення або приниження значення коронації. Автор приходить до висновку, що за всіма цими фальсифікаціями стоять тенденційна упередженість, ідеологічно-політичне наперед задане спрямування та інші чинники, далекі від науки.


Статья посвящена рассмотрению попыток фальсификации портрета короля Даниила Романовича, которые начались еще в XV в. в период неудачных попыток ликвидировать православную иерархию в анексованной части королевства Руси и продолжаются дальше. Основное внимание пределено следующим главным направлениям такой фальсификации: использование эпитета «Галицкий»; отстаивание тезисов о постоянном конфликте с «реакционным» галицким боярством; сильного полководца и слабого политика; невозможности строительной деятельности из-за отсутствия ресурсов и, особенно, умолчания, отрицания или унижения значения коронации. Автор приходит к выводу, что за всеми этими фальсификациями стоят тенденциозная предубежденность, идеологическо-политическое наперед заданное направление и другие факторы, далекие от науки.

Voitovycz L. V.,
Ivan Franko National Universit,
Lviv, Ukraine

The article is devoted to consideration of old and modern directions of the falsification of the Ivan Franko National Universite portrait of king Danylo Romanovych, that begun yet in the 15th century at unsuccessful attempts to liquidate an orthodox hierarchy in the annexed part of kingdom of Rus’ and lasts untli now. Basic attention is an appealed on the following maim trends of such falsification: using of the epithet «from Galyczyna»; defending of theses about a permanent conflict with the «reaktionary» Galyczyna boyars; strong general and powerless politician; impossibility of a build activity because of the lack of resources and, especially understatrment, denial or abjection of significance of the coronation. An author comes to the conclusion, that alfer all these falsifications stands the tendentious prejude, specfied in advance ideological and political directions and other factors, distant from science.


Король Данило Романович (1201-1264) був однією з визначних особистостей не тільки історії Русі, а всієї європейської історії, діяльність якої продовжує приваблювати дослідників не тільки з країн Центрально-Східної та Східної Європи. Це звична доля винятково яскравих особистостей, яким дано концентрувати та виражати найістотніші тенденції не тільки свого часу, а й ширшої історичної епохи. Зрозуміло, що при цьому на загальних оцінках не можуть не відбиватися як специфіка національних шкіл так і політична кон’юнктура. А остання нерідко штовхала дослідників до свідомої фальсифікації портрету цієї особистості.

Прикро, але не останню роль у подібних фальсифікаціях відігравали і продовжують відігравати мимоволі, а іноді і свідомо, українські дослідники. При цьому надмірна ідеалізація та захоплення з однієї сторони, бажання виділитися оригінальністю – з іншої, некритичне повторення попередників, а також не уникненні в українській дійсності двох останніх століть накинуті зовні ідеологічні та політичні корекції, викликані змінами державного підпорядкування України та його орієнтацій, як і орієнтацій всередині самої України, породжують численні міфи й стереотипи, віддаляють і спотворюють реальний образ знаменитого правителя Галицько-Волинської держави. На догоду новішим схемам, неминуче немало спрощеним, так чи інакше зацікавлено «коригується» яскрава особистість, діяльність якої протікала на тлі винятково складних умов довготривалої боротьби за об’єднання втраченої в період раннього дитинства спадщини батька, монгольського вторгнення та його наслідків. У постаті «невизнаного» в колі істориків короля, якою її від другої половини ХІХ ст. зусиллями зорієнтованих насамперед на російську традицію дослідників витворила та пропагувала давніша не тільки популярна, а й нерідко наукова література, немало позбавлених підстав інтерпретацій, а також прикладів відходу від буквальної вимови джерельних переказів з найширшими наслідками для сприйняття епохи та осмислення особи короля Данила як найяскравішої постаті української історії заключного періоду княжої доби. Не бракує у поширених трактуваннях короля та його часів і цілком свіжої міфотворчості, уже зовсім новішої дати.


Звернемо увагу на п’ять напрямків (їх число можна збільшити ще у 2-3 рази) за якими традиційно провадиться фальсифікація справжнього портрету короля Данила.

Епітет Галицький: У літературі та історіографії поширене іменування «Данило Галицький», запроваджене свого часу російськими істориками і підхоплене українськими авторами ХІХ ст. (за іронією долі галицькими патріотами москвофільської орієнтації). Далі це прізвисько, з яким сам король фактично має небагато спільного, уже «належалося зберігати» як невід’ємну складову «традиції» (дарма, що недалекоглядної з походження, поверхової, а для України ще й однозначно чужої – досить своєрідного «дарунку» знаної епохи національного приниження і упослідження).

Король Данило походив з волинської гілки Мономаховичів, був правителем Галицько-Волинської (довший час фактично насамперед Волинської) держави. Галича з його знаним «непокорою» і ворожим наставленням до «чужих» князів боярством він не любив і приєднав до своїх волинських володінь як «нову» віддалену окраїну досить пізно. Галич ніколи не відігравав першопланової ролі у політиці короля, й так само майже не був його столицею. Наскільки відомо, про це не заходило й мови: в інтересах Данила Романовича послідовно переважав зовсім інший історично-географічний вектор. Від 1215 р. спадкоємець творця Галицько-Волинської держави князював у Володимирі, звідкіля переніс центр своїх володінь до Угровська (як виявилося – на короткий час), а «власною» його столицю став Холм, заснований на пів-нічно-західній окраїні тієї ж таки Волинської землі. Цілком випадковий з походження епітет «Галицький» невиправдано, всупереч історичним реаліям, спотворює справжній ареал держави короля Данила Романовича, виразно применшуючи значення у ній спадкових волинських земель, на яких концентрувалася головна діяльність короля Данила. Ця новіша та цілком довільна з походження, а навіть суперечна усьому якнайширшому контексту реалій епохи «нерозбірлива» традиція іменування, звичайно, повинна відійти в минуле, залишаючись винятково свідченням відповідного давнішого етапу сприйняття історичного досвіду. Данило Романович був одним з небагатьох Рюриковичів, які мали королівський титул. Згідно з ним, відповідало б іменувати його королем Данилом Романовичем.

Конфлікт з «реакційним» галицьким боярством:
Дослідники вже давно звернули увагу на одну особливість внутрішнього розвитку Галицько-Волинської держави: постійні напружені конфлікти між правителями і галицьким боярством (із ним поступово зливалося волинське боярство, на початках лояльне до своїх князів), які втягували у суперечливу орбіту цих конфліктів зовнішні сили. Відзначаючи відмінність галицького боярства від боярства інших земель Русі аж до підкреслення його як феномена з наявністю окремих політичних угрупувань («партій)» , дослідники не знаходили цим фактам пояснень. Зауважувалася участь галицького боярства у торговельних операціях, впливи на галицьке боярство угорської та польської еліт, та прагнення керувати населенням краю у власних інтересах.

У поглядах на феномен галицького боярства постійно відображалися пануючі ідеологічні і методологічні концепції. Так, Михайло Владимирський-Буданов вважав, що галицьке боярство не знало станових привілеїв, входило до складу общини і представляло її інтереси у боярській думі. Пізніше про боярів як лідерів місцевих общин у своїх працях писали Ігор Фроянов, Андрій Дворніченко, Олександр Майоров. Відроджуючи ці погляди, їм доводилося гостро дискутувати з іншими поглядами, які домінували від часів Бориса Грекова, за якими бояри – жорстокі феодали, експлуататори і грабіжники міського і сільського населення, з яким вони були у стані постійного антагонізму. З кола цих поглядів можна виділити окремі оригінальні думки. Андрій Савич відзначив наявність у галицьких бояр спадкових земельних володінь, вплив на них польського та угорського елітних прошарків населення. Володимир Пашуто підкреслив перерозподіл земель на користь служилого боярства. Ярослав Ісаєвич могутність галицького боярства пов’язав не тільки з різноманітністю прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а й із політикою династії Ростиславичів. Прийшовши у Галицьку землю, де раніше не мали опори, вони роздавали маєтки місцевій еліті, щоб здобути її прихильність. А відтак давали їй змогу протидіяти спробам зміцнити свою князівську владу. При цьому галицька еліта мала перед собою взірець законодавчого обмеження королівської влади і гарантії прав нобілітету сусідньої Угорщини згідно із «Золотою буллою» короля Андрія ІІ.

Певний відгомін старої дискусії стосовно галицького боярства відображений у новіших дослідженнях багатьох істориків. Зокрема Романа Процака, Сергія Пашина, Олександра Головка, Андрія Петрика, Олега Мазура, Василя Рудого, Мирослава Волощука, Петра Стефановича, Віталія Нагірного, а також найбільшого польського дослідника галицько-волинського боярства Адріана Юсуповича.

Більшість цих праць, однак, залишають на маргінесі проблеми особливостей саме галицького боярства, які відрізняли його від боярства інших земель. Окрім цього, появилася мода сором’язливо не згадувати про таке явище як феодалізм, вважаючи: якщо він десь і був, то аж ніяк не у руських землях.

Але й улюблена для багатьох російських дослідників теза про особливий розвиток суспільства на Русі, відмінний не тільки від Західної Європи, Скандинавії та Візантії, а й слов’янських і тюркських сусідів, аж ніяк не розкриває особливостей розвитку суспільства на Русі, зокрема, у Галицькій та Волинській землях. Найближча до «відмінної моделі» версія общинного розвитку Михайла Дяко-нова, Ігоря Фроянова та їх послідовників не пояснює, як і за які ресурси формувалося князівське військо, здатне протистояти і, навіть, перемагати лицарські війська угорських і чеських королів, польських і німецьких князів. Для цього єдиною умовою мала бути лише наявність однакових рівня озброєння, бойового вишколу, структури та організації військ. Погано озброєні і ненавчені контингенти кельтських і германських племен не витримували польової битви з римськими легіонами, хоча кількісно переважали їх. Так само траплялося у багатьох інших ситуаціях упродовж історії розвитку європейської цивілізації.

Озброєння повноцінного кінного воїна вже за часів Карла Великого (768–814) було адекватним вартості 45 корів (кольчужні до-спіхи – 12, шолом – 6, меч з піхвами – 7, по-ножі – 6, спис і щит – 2, бойовий кінь – 12). До ХІІІ ст. озброєння, особливо доспіхи, ще більше ускладнювалися, а їхня вартість постійно зростала. Впевнено можна припускати, що до початку ХІІІ ст. вартість спорядження кінного лицаря зросла, щонайменше, утричі. Варто зауважити, що крім бойового коня (destriery), здатного нести на собі власні доспіхи та лицаря з повним озброєнням, важкий кіннотник мусив мати ще двох коней: для маршу (roncin) та для перевезення обладунку (сoursers).

На Русі вартість озброєння була, безперечно, більшою. Причина великої вартості озброєння крилася у технології виготовлення. До XV ст., коли сконструювали повітродувні міхи з водяним приводом, температура плавлення заліза (1539° С) була недосяжною. Тому для виплавлення сталі використовували болотяну руду, яку легше було обпалювати у деревному вугіллі, отримуючи губчастий злиток – крицю. Крім сталі, криця містила також спалені шлаки, які усували тривалим куванням. Виготовлені таким способом штаби служили заготовкою для меча. Щоб він не щербився і не тупився, такі штаби мусили містити якіснішу сталь із незначним вмістом ванадію. Її, як свідчать археологічні матеріали, можна було отримати тільки зі шведської або рейнської болотної руди. Однак на шведських землях такої руди теж було мало. Тому місцеві майстри опанували, як показують сучасні експерименти, спеціальну технологію, яка дозволяла змішувати метал гіршої якості з кращим – це мінімізувало недоліки першого. Ковальським способом готували штабу з кількох прутків, кожен з яких сам по собі був виготовлений з кількох загартованих менших прутків або шматків дроту, розміщених між прутками чи дротом з не гартованої сталі. Гартування проводилося багаторазовим нагріванням у вогні на деревному вугіллі. Внаслідок цього отримували клинок із м’якого металу (мало-вуглецевої сталі) і периферійну частину меча зі сталі з більшим вмістом вуглецю, що підвищувало її твердість. Один кінець з прутків зварювали ковальським способом, а другий затискали у лещата. Зварений кінець скріплювали щипцями. Опісля метал нагрівали до жовтого кольору, а заготовку меча щільно скручували і проковували. Це зварювало разом компоненти. Прутки на кожній стороні служили для заповнення спіральних пустот, які утворювалися при скручені смужок. Два таких скручених прутки могли бути приварені до сторони третього, щоби створити центральну частину леза. Ще по смузі загартованої сталі з вмістом ванадію приварювали вздовж усього майбутнього меча на кожну сторону там, де повинен був бути ріжучий край. Після цього напильниками клинку надавали потрібної форми, а потім, у більшості випадків, здійснювали гартування та відпускання. Гартування – швидким охолодженням нагрітого металу у воді або олії, що робило його твердим і крихким. Відпускання здійснювалося нагріванням металу до вибраної температури, визначеної за кольором нагрітого металу, після чого йому давали можливість повільно охолонути. Це зменшувало внутрішню напругу і крихкість, викликані гартуванням, робило клинок гнучким. Лезо після цього звично гострили на спеціальних каменях і полірували. Мечі завозили готовими, здобували в боях як трофеї або виготовляли з імпортних штаб. Тому і знахідки їх такі рідкісні.

Не менш складною у виготовлені була кольчуга. Найпростіша (завдовжки 60-70 см, завширшки у поясі біля 50 см, з короткими рукавами майже 25 см) виготовлялася із 35-50 тис. кілець (діаметром 6-12 мм) протягнутого сталевого дроту. Одне кільце, зварене ковальським способом, з’єднувало чотири кільця на заклепках. Важила кольчуга 5,5 – 6,5 кг. На початку ХІІІ ст. стали одягати дві кольчуги (грубого і тонкого плетіння) з довгими рукавами і капюшонами, або чіпляли до шолома кольчужну бармицю, яка спадала на плечі і груди. Вага цього доспіху зросла до 10–12 кг. Лицарське озброєння, вага якого постійно зростала, на початку ХІІІ ст. важило щонайменше 25-27 кг.

Щоб носити важкі доспіхи, уміти користуватися зброєю, витримувати виснажливі марші верхи на коні, необхідно було постій-но тренуватися, вдосконалюючи свої навики і майстерність, а також добре і збалансовано харчуватися. Тому лицарська наука починалася ще у дитинстві – у віці від 6-7 років. На Русі теж не могло бути інакше, оскільки військо користувалося рівноцінною зброєю. Тож розмови про общинне чи земське ополчення позбавлені сенсу. На початку ХІІІ ст. таким чином могли набирати тільки незначні стрілецькі контингенти, бійці яких не мали захисного озброєння, допоміжних служб в обозах і біля метальних машин. Міське ополчення ще могли використовувати для оборони потужних міських укріплень.

Тоді на полях Європи воювали лише лицарські війська, утворені на основі феодальної системи комплектування і вишколу. Від часів Карла Мартела (714-741) на передній план почала виходити важка лицарська кавалерія. Держава не мала коштів для фінансування озброєння та навчання цих військ. Тому правителі роздавали своїм дружинниками бенефіції – тимчасові земельні володіння, населення яких платило податок за користування землею власникам. Бенефіції надавалися виключно на період служби. Це було невигідно самим бенефіціарам. Тому вони домоглися трансформації бенефіцій у спадкові феоди. За кошти, зібрані у своїх володіннях, їх власники купляли озброєння для себе і своїх слуг, а також підтримували необхідну фізичну форму шляхом постійних тренувань. Свої доходи феодали збільшували за рахунок військової здобичі і через надання різних банерів – зобов’язань тяглого населення користуватися млинами чи іншими засобами колективного користування власника феоду. Володіння феодами потрібно було щоразу підтверджувати відповідно до зміни феодала (при переході феоду до спадкоємця) чи сюзерена, який, власне, і надавав феод. При цьому присягою (оммаж) підтверджувалися зобов’язання служби васалом (власником бенефіції або феоду) на користь сюзерена. Не маючи власного розвиненого адміністративного апарату, зокрема для збору податків, сюзерени перекладали на своїх васалів обов’язки збирати платежі і мита, а також суди нижчої інстанції. Таким чином вони зосереджували в одних руках військову, адміністративну, судову і фіскальну влади, внаслідок чого часто ставали заложниками своїх васалів. Крім цього сюзерени покладали на васалів ще й обов’язки обороняти території своїх феодів шляхом зведення замків. До цих замків під час небезпеки ховалося також сільське населення округи. Основне сільське населення трансформувалося у тягле, тобто те, яке не викликалося в ополчення для несення військової служби, але платило за користування землею та військовий захист. Невелика кількість сільських жителів виставляли до війська лучників чи замкову сторожу. Ця категорія отримувала пільги у вигляді часткового або повного звільнення від податків. Міста утримували міські ополчення, а крім того платили визначені суми власникам у вигляді податків.

Зрозуміло, що однозначне визначення терміну феодалізм – складне. Тому досі залишається дискусійним. Його можна визначити як систему стосунків на основі феодів (ленів) – земельних володінь або фіксованих доходів натурою чи грішми, які надходили з певних територій, наданих сюзеренами своїм васалам у тимчасове або спадкове володіння з правом інвеститури (тобто права васала надати частину отриманих земель на таких самих умовах своїм васалам) за умови виконання служби (найперше військової) на користь сюзерена.

Спроби піддати сумніву або заперечити існування феодальної системи взагалі, побудовані на казусах розмаїтого землеволодіння у різних частинах Європи. Автори цих тверджень переважно жінки, які не враховують, що іншої системи комплектації та утримання війська у ті часи не існувало.

Недоліки феодальної системи комплектування і вишколу намагалися компенсувати інститутом сержантів (озброєних і підготовлених за кошти державної скарбниці лицарів, вихідців з інших верств населення з правом вислуги бенефіція чи феода, тобто того ж лицарства) або ж найманими контигентами кондотьєрів (від condota – угода), які коштували надзвичайно дорого. Тому їхня кількість була дуже обмеженою. Так, для походу до Фландрії у 1297 р. король Англії зміг набрати лише 895 воїнів. Особливо багата Візантія намагалася обійти цю систему, як найдовше утримуючи територіальні фемні війська (солдати яких розташовувалися у фемах, де отримували в оренду державну землю), підсилюючи їх найманими контигентами. Але за династії Комнінів їй не вдалося уникнути феодальної системи комплектування важкої кавалерії, а інші частини власного війська майже повністю були замінені найманим. Це змусило імперію відмовитися від активної політики і дорогою ціною купляти мирні паузи. А завершилося повним вичерпанням ресурсів і падінням імперії.

Руські князі взорувалися на Візантію і намагалися утримувати дружини власним коштом. Для цього княжий скарб намагався монополізувати зовнішню торгівлю. Але чисельність княжих дружин, особливо удільних князів, була лише від кількох десятків до кількох сотень. Залучення контигентів чорних клобуків (торків, берендеїв, печенігів, коуїв, турпеїв) і половців, з якими розплачувалися військовою здобиччю, проблеми не вирішувало. Тому, подібно до Комнінів, руські князі наважилися роздавати бенефіції (на Русі вони називалися кормліннями). Це влаштовувало, загалом, руське боярство, яке мандрувало зі своїми князями з одного уділу на інший (іноді, навіть, з Ростова до Києва). Зовсім інша ситуація склалася у Новгородській та Галицькій землях, де князі через специфіку успадкування престолів, не претендували на Київ і не дробили своєї території. Навпаки, князь Володимирко Володаревич у Галицькій землі не тільки зберіг цілим свій Звенигородський уділ, але і зумів зосередити в одних руках ще й Перемишльський, Теребовельський, Галицький та Звенигород-Дністровський уділи, залишивши всі ці князівства єдиному синові Ярославу.

Місцеві бояри мали чудову нагоду трансформувати свої бенефіціїв у феоди (на Русі вони називалися отчинами). Отримавши в управління значні території (часто більші за удільні князівства сусідніх земель), зблизившись із бюргерством багатих торговельних міст, розташованих на міжнародних трактах (бурштиновий з Балтики по Віслі, Західному Бугу і Дністру та via regia з Києва на Галич–Перемишль–Краків–Прагу–Регенсбург–Трір), маючи багаті поклади солі (основного консерванта харчових продуктів) і болотної руди, вони суттєво підняли рівень своїх прибутків. Тепер їх доходи були значно більшими, ніж доходи боярства сусідніх земель, яке, крім наданих бенефіцій, могло розраховувати лише на поодиноку військову здобич. Завдяки тісному союзу Галицького князівства з Угорським королівством, де значна частина еліти була слов’янського походження, галицькі бояри не тільки зблизилися з угорським баронством, але й запозичили від нього ідеї поділу влади зі сюзеренами та ставлення до них як до перших серед рівних. Це і відрізняло галицьке боярство від волинського, яке було пов’язане зі старшою гілкою Мономаховичів (вона боролася за Київ) і повністю залежало від успіхів чи невдач своїх князів, від яких отримувало бенефіції. Так само галицьке боярство відрізнялося від боярства всіх інших земель окрім Новгородської, де бояри теж трансформували свої бенефіції у спадкові феоди і намагалися диктувати князям свою волю.

Саме тому волинські редактори Галицько-Волинського літопису та їхні інформатори так і не зрозуміли мотивації дій галицьких бояр і зобразили їх підступними зрадниками. Це підхопили багато істориків, не зауваживши різниці між волинським боярством, яке тримало надані князями бенефіції, та галицьким боярством, яке мало спадкові феоди і було переплетене з верхівкою бюргерства. Тільки в одному фрагменті Галицько-Волинського літопису, де йшлося про те, як у 1211 р. угорське військо, запрошене боярами, щоб замінити Ігоревичів на юного Данила Романовича, підступило до Перемишля, викладено суть ідеології галицького боярства устами його лідера Володислава Кормильчича: «Браття! Чого ви вагаєтеся? Хіба не сі побили отців ваших і братію вашу? А інші майно ваше розграбували і доньок ваших віддали за рабів ваших. А отчинами вашими заволоділи інші пришельці. То чи за тих ви хочете душі свої положити?». Але це губиться на фоні інформаційного повідомлення про бурхливі динамічні події. Тому негативізм уже давно закріпився за представниками галицького боярства, перетворився на стереотип, який і надалі автоматично тиражується, навіть, у найновіших дослідженнях.

Можна стверджувати, що на Русі не тільки бояри, а й князі, проходили усі щаблі лицарської науки від пажів (детескі) через зброєносців (отроки) до лицарів (гриді, пізніше – бояри), відповідну посвяту (оперізування поясом), брали участь у лицарських турнірах. Окрім цього боярство було пов’язано із князями відповідними зобов’язаннями, скріпленими присягами.

Але чи існують джерела, які підтверджують висновки про те, що саме галицьке боярство володіло феодами, а не бенефіціями? За об’ємом і якістю наявної джерельної бази, навіть, доволі багато. Зокрема, лише у Галицькій землі археологи дослідили боярські замки, які відрізнялися від князівських укріплень наявними переважно двоповерховими будівлями палацового типу, часто з господарським комплексом і храмами-ротондами. Такі замки та укріплені садиби виявлені не тільки у княжих столицях – Галичі та Звенигороді (розташовувалися на посадах і за містом), а й у Судовій Вишні (де літописом засвідчений двір боярина Пилипа, який готував замах на князя Данила), на Чорнівському городищі, у згадуваній у літописі Печері Домажировій, П’ятничанах, Нижанковичах та інших місцях.

Боярські садиби простих лицарів знаходилися і у містах, де не потрібно було зводити додаткові укріплення, часом утворюючи своєрідні кінці, як у княжому Звенигороді на Білці у північно-східному пригороді на урочищі За Хмільником. Там можна простежити диференціацію боярського середовища, зокрема виділяється садиба VI (452 кв. м.), на території якої знайдено підвісну печатку, берестяну грамоту, навершя канчука та жезла, скляні вироби та амфори.

Чимало свідчень про наявність феодів у галицьких боярів зібрано у дисертаційному дослідженні Андрія Петрика. Звичайно, існування на Русі феодальної системи формування і вишколу військ залишається дискусійним. Однак, заперечивши або ж не зауваживши цієї проблеми зрозуміти поведінку галицьких боярських угрупувань неможливо, як і пояснити звідки взялося військо, здатне на рівні протистояти європейським лицарським військам у польовій битві.

У Галицькій землі боярство трансформувало свої бенефіції (кормління) у феоди (отчини) вже у середині ХІІ ст. Відтак почало диктувати умови князю Ярославу Осмомислу. Бояри, навіть, спалили його коханку Настю з Чаргова та ув’язнили самого князя. Після приходу Романа Мстиславича з його візантійською програмою абсолютної князівської влади почалася відверта війна боярства з князями, яка ледь не завершилася галицько-угорською унією, укладеною на зразок угорсько-хорватської. У цей період джерела зафіксували діяльність таких яскравих боярських лідерів як Ілля Щепанович, Юрій Витанович, Володислав Кормильчич, Судислав, Пилип, Гліб Зеремійович, Доброслав Судьїч, Григорій Васильович. Галицькі бояри не зупинилися, навіть, перед стратою князів у 1211 р., що вважалося нечуваним злочином. А Володислав Кормильчич, Доброслав Судьїч та Григорій Васильович не тільки посягнули на князівські монополію торгівлі сіллю чи право інвеститури (надання ленів васалам), але і, використавши нагоду, самі спробували стати князями. Пізніше, за часів Лева Даниловича, галицьке боярство, очевидно, отримало документальне підтвердження на свої лени за угорським зразком. Це зберегла традиція підробляти грамоти на надання феодів, характерна для Галицької землі і незнана на Волині. Цікаво, що ще у 1253 р. король Бела IV на прохання свого зятя князя Лева Даниловича надав словацькому нобілю Вітку, синові Мунташа, ліс на берегах р. Горнад поблизу Спішського Грушева.

Волинське боярство доволі довго зберігало вірність своїм князям, не наслідуючи приклад галицьких сусідів, найшвидше через те, що і надалі тримало бенефіції-кормління, які князі могли будь-коли відібрати. Винятками у середовищі волинського боярства можна вважати Григорія Васильовича, який вийшов з цього боярства й на початках був князівським міністеріалом, а також неназваного по імені «державця Дорогичина», який не пустив князя в місто у 1241 р.

Галицькі бояри не були «реакціонерами», вони були феодалами, а їх лідери, які у своїй могутності перевершували удільних князів сусідніх земель, боролися з своїми сюзеренами, будучи невдоволеними їх абсолютистською політикою. У своєму суспільному розвитку Галицька земля випереджувала сусідні землі, що змушувало її правителів рахуватися з інтересами різних суспільних станів, в першу чергу боярства і бюргерства. Подібно до того як редактори Галицько-Волинського літопису не завжди розуміли мотиви учасників подій, про які вони писали (або не хотіли розуміти, виконуючи волю своїх князів-замовників), багато істориків раніше і тепер не можуть або не хочуть визнавати, що у Галицькій землі могли бути феоди, коли їх не було навіть у Київській землі.

3. Замовчування, заперечення або приниження значення королівської коронації: 29 листопада 2001 р., виступаючи на Міжнародній науковій конференції, присвяченій 800-річчю від народження короля Данила Романовича, Ярослав Дашкевич звернув увагу, що сучасна українська історіографія «продовжує тенденцію … радянського часу – консервувати та заново прищеплювати почуття меншовартості, поширюючи твердження, що, мовляв, не було держави (!), не було володарів, які досягли найвищого можливого рангу в тогочасній державній ієрархії, тобто не було королів … термін «держава», «король» історики офіційного тлумачення пишуть у лапках».

Найповнішу інформацію про обставини і перемовини, які передували коронації Данила Романовича, подає Іпатіївське літописне зведення, власне його третя частина, яку історики називають Галицько-Волинським літописом. Там же наведено й короткий опис самої коронації, яка відбулася у Дорогичині пізньої осені 1253 р., взимку 1253-1254 р. чи на початку 1254 р.: «Присла папа послы чт҃ны носѧще вѣнѣць и скыпетрь и короноу еже наре҃ть҃ королевьскый санъ рекыи сн҃оу приими ѿ насъ вѣнѣчь королевьства. Древле бо того прислалъ к немоу пискоупа Береньского и Каме҃цького река емоу и приими вѣнѣць королевьства. Ѡн же в то времѧ не приѩлъ бѣ рѣка рать Татарьскаѩ не престаеть злѣ живоущи с на҃ то како могоу приѩти вѣнѣць без помощи твоеи. Ѡпиза же приде вѣнѣць носѧ ѡбѣщеваѩся ѩко помощъ имѣти ти ѿ папы. Ѡномоу же ѡдинако не хотѧщоу и оубѣди его мт҃и его и Болеславъ и Семовитъ и боѩре Лѧдскыѣ рекоуще да бы прыѩлъ бы вѣнѣць а мы есмь на помощъ противоу поганымъ. Ѡн же вѣнѣць ѿ Ба҃ приѩ, ѿ цр҃лви ст҃апостолъ и ѿ стола ст҃ого Петра и ѿ ѡц҃а своего папы Некѣнтиѩ и ѿ вси҃ епи҃овъ своихъ. Некенимм бо кльнѧше тѣхъ хоулѧщимъ вѣроу Грѣцкоую правовѣрноую и хотѧщоу емоу сборъ творити ѡ правои вѣрѣ ѡ воеди-неньи цр҃ькви. Данило же приѧ ѿ Ба҃ вѣнѣцъ в городѣ Дорогычинѣ идущоу емоу на воиноу ср сн҃мъ Лвомъ и со Сомовитомъ кнѧземъ Лѧдскымъ». Текст однозначно розкриває причини коронації, її перебіг, а також умови унії.

Інформацію про коронацію Данила Романовича залишив також добре поінформований сучасник, якого не випадає запідозрити у фальшуванні, – Ніколо де Курбіо (Ніколо де Кальві) (†1273) – францисканець, особистий духівник римського папи Інокентія IV. 1250 р. він став єпископом Ассізі (Умбрія, Італія) і перебував на цій посаді до самої смерті, однак більшу частину часу надалі проводив при папському дворі. Його «Житіє папи Інокентія IV» – важливе джерело для дослідження церковної історії XIII ст. – подає наступне: «At Rutenos quoque, qui ad Romanam curiam suos solemnes nuntios destinarunt ut eis Legatum mitteret, per quem instruerentur et informarentur in fide catholica, cum more Graecorum et ritu viverent, missus est Dominus Albertus Archiepiscopus Livoniae et Prussiae. Ubi quidem ad Regem subsequenter ab apostolica sede Legatus missus Domіnus Abbas de Mazario, qui coronavit eundem».

Ця інформація цілком узгоджується з повідомленням Іпатіївського літопису. Але варто зазначити, що у Ніколо де Кальві сама подія не датована. Редактори видання вважали, що коронація відбулася 1246 р., йдучи за не завжди точними щодо хронології повідомленнями італійського історика Одоріка Рейналді (1595-1671), який датував її саме так.

Підтверджують відповідну інформацію також польські «Аннали Красінських». Цю компілятивну хроніку, доведену до 1341 р., склав невідомий автор орієнтовно у XIV ст. Вона, загалом, опирається на свідчення «Анналів краківської капітули» та «Каталогу краківських єпископів». Видавцеві джерела Августу Бельовському був відомий одинокий пізній список XVI ст., втрачений у 1944 р. За цим джерелом «Anno Domini 1253 Daniel dux Russie in regem coronatur» («Року Божого 1253 Данило, князь Русі, на короля коронований»). Ця звістка давно відома в історичній науці як поважне свідчення про саму подію.

Угорський король Бела IV після 1253 р. визнавав Данила Романовича не інакше як королем. «Королем русинів» його титуловано в тексті угоди, укладеної у Рачонжі 1254 р., внаслідок якої організовано похід проти ятвягів і розділено їх території. Кампанія розпочалася наприкінці 1254 – на початку 1255 р. (за уточненою версією О. Майорова – у листопаді-грудні 1254 р.) і завершилася швидкою перемогою Данила Романовича, про що натхненно писав літописець.

Зі зрозумілих причин літописи Північно-Східної Русі не відобразили коронації, але вона залишалася добре відомою у середовищі української еліти навіть ранньомодерного періоду.

Пізній Густинський літопис під 1247 р. подав наступну інформацію «Данило Романович по сей славной побѣдѣ въ Чехахъ [тобто після походу 1253 р. – Л. В.] начать повсюду славенъ быти, яко и папа Римский величаше его, и присла ему свое благословение и знамения кролевская, си ест корону, скипетро и проч. И моли его, да помагаеть христианом на Татар, онъ же обѣщася. И коронова его на кролевство Руское легатъ папежа Инокентия Четвертого во градѣ Дорогичинѣ»

Києво-Печерський архімандрит Захарія (Копистенський) (†1627) теж подав цю подію як результат військових подвигів князя Данила, що змусили папу звернутися до нього, додавши, що «през принятѥ той коруны Даниїл не отступовал віры, ѥно за почесть ко болшей своѥй славі принял оную».

Київський книжник Феодосій Софонович (†1672), добре обізнаний з давнім літописанням, у своїй «Кройніці з літописців стародавніх» зазначив, що «Опиж, опат мезанский и бискуп маденский, на Лугдунскомъ (Ліонському – Л. В.) соборѣ назначеныи» [14, c. 151]. Його версія коронації дещо відмінна від Іпатієвського зведення: «Теды к҃нзь Даниилъ принялъ в Дорогичинѣ корону королевскую и скипетръ от Гс҃да Бг҃а и от престола св҃тых апостолъ Петра и Павла, от папы римского Инокентия и укоронованыи от православных єпископов зосталъ всея Руси, на полудню лєжачеи королемъ. Инокєнтии албо вѣмъ то и папа проклинал тых, которыи гонили вѣру правовѣную Грецкую, и в тои часъ не было гонєния на вѣру грекорускую, ни гонили єи, и в овшемъ хотѣл соборъ собрати папа, жебы церковь западную, восточную соєдинити».

Польський хроніст Ян Длуґош (1415-1480) першим подав свідому фальсифікацію подій. Під 1246 р. (ця дата пізніше через передачу інших польських хроністів дійшла до О. Рейналді) він написав, що Данило, князь Русі, Києва і Дорогочина, бажаючи королівського титулу і відповідних, пов’язаних з ним переваг, був коронований папським легатом Опізо, який зажадав переходу до правдивої віри латинської. Польські єпископи, а власне краківський Прандота, були проти, бо вважали Данила облудним і підступним. Але легат настояв на своєму і коронував Данила у його столиці Дорогичині. А Данило обіцяв з усіма землями і князями дотримуватися підлеглості папі і церемоніалу костела римського.

Цікаво, що у первісному автографі цей пасаж автор вписав на полях у процесі редагування тексту, тоді як первісно під 1253 р., після розповіді про те, як краківський біскуп Ян Прандота передав чеському королю Пшемислу ІІ Оттокару реліквії св. Станіслава, була інформація зовсім іншого змісту, яку пізніше Я. Длуґош закреслив: «Опізо, абат Мерано, легат Апостольського престолу папи Інокентія IV, Прандота, краківський єпископ і інші польські єпископи Данила, князя Русі, два рази бувшу коронацію відновлюють і закріплюють в замку Дорогичин на королівство Русі помазують і коронують, пропонують скласти клятву добросовісно підпорядковуватися Верховному Римському понтифіку. І вельмишанований король Данило [отримує] нові цінні подарунки».

Відмова Яна Длуґоша від первинного тексту і вторинна вставка, безперечно, несуть сліди міжконфесійного протистояння (сучасні хроністу реалії трансформації королівства Русі у польську провінцію з невдалими спробами ліквідації місцевої православної церковної організації, у яких він приймав безпосередню участь) і небажаність для автора підняття Данилового престижу, для чого й було залучено звичне перекручення фактів.

За Длугошем плутанину у висвітлення коронації Данила Романовича продовжували вносити пізніші хроністи, які користувалися ним як джерелом, або черпали відомості від своїх попередників, які зробили це раніше: Мацей Меховський (Меховіта) (1457-1523), Мартин Бєльський (1495-1575), Мартин Кромер (1512-1589), Станіслав Сарніцкий (1532-1597), Олександро Гваньїні (1534/1538-1614), Мацєй Стрийковський (бл. 1547-1582).

Цікаві особи учасників коронації короля Данила. Легат папи абат Опізо походив з родини тосканських аристократів Маласпіна з П’яченци, графів ді Луна. Наймолодший син Моруелло ді Луна обрав духовну кар’єру, ставши спершу папським нотарем, а потім абатом бенедиктинського монастиря святого Павла у Мезано поблизу П’янченци. Папа Інокентій IV (Сінібальдо де Фієскі), з родини лігурійських графів Лаваньї довіряв йому складні дипломатичні місії. Тому в 1245-1246 рр. він був легатом у Польщі та Пруссії, а в 1253-1254 рр. – Польщі, Пруссії та на Русі.

Ян Прандота з Бяличева (1200-1266) гербу Одворонж, єпископ краківський (20.05.1242 – 20.09.1266), був вірним сподвижником краківського князя Болеслава Сором’язливого, а останній підтримував Данила Романовича, як і потім Лева Даниловича. Тому й біскуп не пішов би проти свого князя, який переконував Данила Романовича прийняти корону і унію. Продовження 1254 р. святкування у Кракові канонізації краківського біскупа Станіслава, яка відбулася 8 вересня 1253 р. в Ассізі, проходило за участі краківського князя Болеслава Сором’язливого, великопольського князя Пшемисла І, куявського князя Казимира, мазовецького князя Земовита та опольського князя Владислава IV під керівництвом папського легата Опізо, аббата з Мессани. У чеських регестах збереглася інформація про грамоту від 19 липня 1255 р., яка мала сприяти налагодженню стосунків між польськими князями, Данилом Романовичем та Пшемислом-Оттакаром II: «Пшемисл, король Богемії, за посередництвом Прандоти, єпископа краківського, доходить згоди з князями Польщі та Данилом, королем Русі, які землі його, особливо околиці Опави, понищили». Найправдоподібніше, польські біскупи, насамперед краківський Ян Прандота, разом з Опізо брали участь у церемонії в Дорогичині, прибувши туди відразу ж після завершення урочистостей у Кракові. Це і знайшло відображення у польському джерелі, яким користувався Я. Длуґош. А пізніше само джерело, як і цю звістку, він відкинув.

Отже не існує жоднісіньких джерельних підстав, які би дозволили заперечити сам факт коронації, принизити її значення або ж, навіть, сумніватися у факті її відбуття, До цього спонукає окрім тих обставин, на які вказував Я. Дашкевич, ще й маніакальне несприйняття будь-чого західного.

4. Теза про сильного полководця і слабкого політика:
Від маніакального несприйняття будь-чого західного і випливають висновки про слабкого політика, які тиражуються в двох протилежних наступних напрямках: курс на союз з папою і боротьбу з Ордою був хибним, підступний Захід зрадив і не допоміг, а треба було йти шляхом Олександра Невського і шукати співпраці з Ордою проти цього Заходу, який завжди хотів завоювати Русь (!) або ж коронація і пошуки союзу з папою були спрямовані лише на досягнення рівності з угорським королем Белою IV та порозуміння з монголами, з якими папа досягнув мало не союзницьких стосунків (!). Оскільки перший напрямок більш потужний, зупинимося на ньому.

Можна стверджувати, що Данило Романович добре володів iнформацiєю про подiї в Ордi. Через це він довго вагався, очікуючи слушного часу виступу. Посадивши у 1251 р. на престол в Каракорумі свого соратника Менгу, Бату до 1252 р. був зайнятий його утвердженням на престолі. Ця міжусобна боротьба в Монголії відволікала, але не підірвала сил Чингізидів. Менгу і Бату домоглися перемоги доволі легко. Данило Романович утримувався від поспішних кроків, очікуючи слушного моменту. Нарешті, отримавши інформацію про важку хворобу Бату і початок боротьби за його спадщину, він відважився на активніші дії. Антиординський союз, організований Данилом і підтримуваний папою, включав Литву, Тевтонський Орден, польські князівства і Угорщину.

Данило активно працював над включенням до нього і решти руських князівств, насамперед суздальських Мономаховичів. Обидва старші сини Ярослава Всеволодовича, союз із якими у 1251 р. скрiпив шлюб доньки Данила Романовича Анастасії з володимиро-суздальським князем Андрiєм Ярославовичем, безсумнівно, були посвячені в усі ці плани. Олександр Ярославович приймав папських послів ще в 1248 р., до нього було скеровано й заклик до хрестового походу. Але Олександр Ярославович, невдоволений своїм місцем в ієрархії руських князів, зокрема, вищим становищем молодшого брата, не довіряючи перспективі зближення з курією, обрав інший вектор політики. На початку 1252 р. він виїхав до Орди, після чого Сартак, в межах відповідальності улусу якого знаходилася Північно-Східна Русь, послав проти Андрія Ярославовича каральну експедицію на чолі з еміром Неврюєм (у сучасній російській популярній літературі його прийнято ототожнювати з самим Олександром Невським, виводячи це ім’я від Неви, що, звичайно, не витримує критики: Неврюй походить від тюрк. невре – правдивий), яка розгромила князя Андрія Ярославовича 24 липня 1252 р. Він змушений був втікати до Швеції разом з донькою Данила Романовича, якій ледве вдалося вибратися з Владимира. Ярлик на велике Владимирське княжіння отримав Олександр Ярославович, що дало підстави пов’язати похід Неврюя з поїздкою князя до Бату. Спроби оправдати або спростувати цей вчинок Олександра Ярославовича виглядають кволо. Так само кволими сприймаються спроби довести, ніби Андрій Ярославович не піддався на «авантюру» Данила Романовича, а Бату нібито вирішив його покарати тільки через дрібні непорозуміння.

Не випадало би шукати оправдання вчинку Олександра Невського, будь-якою ціною підганяючи його образ під Житіє, написане за канонами агіографічної літератури на знану потребу за цілком конкретних обставин. Князь Олександр Ярославович опинився перед вибором: кинутися у вир боротьби з монголами разом із братами в союзі з Данилом Романовичем при можливій підтримці європейських сусідів, при цьому розуміючи непевність наслідку цієї боротьби і власну скромну позицію у разі перемоги, чи отримати вищу гідність від монгольського правителя і потужну монгольську підтримку проти внутрішніх і зовнішніх противників. Князь зробив вибір на користь монголів. Не варто також коментувати «легендарну» версію Льва Гумільова про його побратимство з ханом Сартаком. Звичайно, Олександр (як і багато сучасників на чолі з папою Інокентієм IV) покладав певні надії на Сартака як християнина, але для нього важливішим було усвідомлення того, що для монголів буде досить самого васалітету руських князів за умови їхнього підпорядкування. Зайве гадати як би розвинулися події, коли б виступи Данила Романовича та Андрія i Олександра Ярославовича виявилися синхронними за підтримки європейської коаліції, якщо б така справді склалася.

Зрозуміло, що після Неврюєвої раті плани Данила Романовича були розкриті, що продемонструвало вторгнення Куремси на початку 1253 р. зі спробою захопити Кременець. А далі була важка війна з монголами (1253-1260), яка закінчилася поразкою.

5. Теза про неможливість будівничої діяльності Данила Романовича через відсутність ресурсів: Часткове розкриття археологами Холмського ансамблю породило відразу ж розмови щодо неможливості такої величезної будівничої діяльності короля Данила, позаяк неможливо було віднайти відповідні ресурси і подібної діяльності не було навіть у Північно-Східній Русі, куди нібито втікало населення Київщини та інших регіонів, розорених монголами (як прийнято вважати ще з часів Михайла Погодіна).

Щодо відтоку населення і напрямків його міграції, а також інших людських ресурсів найкраще висловився сучасник, один з авторів Галицько-Волинського літопису холмський єпископ Іоанн: «видивъ же се кн҃зь Данило ӕко Бо҃у поспѣвающоу мѣстоу томоу нача призъıвати . приходаѣ Нѣмцѣ и Роусь . иноӕзъıчникы . и Лѧхъı идѧхоу дн҃ь и во дн҃ь и оунотъı . и мастерѣ всѧции бѣжахоу ис Та-таръ . сѣдѣлници и лоучници . и тоулници . и коузницѣ . желѣзоу и мѣди и среброу . и бѣ жизнь . и наполниша дворы . ѡкрс̑тъ крад̑ поле села».

Як справедливо вважає Володимир Александрович, усе ще не сприйнятий у його значенні (цьому заважає «закріплений» на українському ґрунті, хоча й посталий на інших історичних реаліях погляд про встановлення «монголо-татарського іга») відхід монголів із західноукраїнських теренів після набігу 1240-1241 рр. та їх триваліша неприсутність у Галицько-Волинській державі дали змогу князеві Данилові Романовичу не тільки завершити об’єднання батьківської спадщини. Вони стали головною передумовою, яка уможливила продовження розпочатої, найправдоподібніше, ще перед 1240 р. розбудови Холма й створення тієї резиденції, яка не має аналогів у тодішній східноєвропейській історії. Не підлягає сумніву, що те виняткове для тогочасної Східної Європи місто князя Данила Романовича, яке, попри зрозумілу лаконічність викладу, так яскраво описане в окремих його прикметах на сторінках літопису, постало вже після монгольського набігу. Таке датування однозначно підказує наведений опис приходу майстрів. Воно стало вінцем згідних зусиль князя та його людей, прикладених до утвердження цієї багато в чому ще навіть не побаченої у її найхарактерніших виявах виняткової сторінки української історії 40-х років XIII ст. Сказане можна віднести до всієї фундаційної діяльності короля Данила Романовича.

Завершуючи цей короткий огляд основних давніх і модерних фальсифікацій портрету короля Данила Романовича, які почалися ще у XV ст. за невдалих спроб ліквідувати православну ієрархію в анексованій частині королівства Русі та тривають далі за подібних спроб ліквідувати відроджену українську державність, звертаю увагу, що якби не маскували свої мотиви їх автори, за ними стоять тенденційна упередженість, ідеологічно-політичне наперед задане спрямування та інші чинники, далекі від науки.

• БОРОТЬБА ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ДРУГОЇ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ТА ВИРІШЕННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ВИМОГ
• Як очікуючи дива, самі українці втрачають свою удачу
• Життєві цінності

Твіт