Deprecated: preg_replace(): The /e modifier is deprecated, use preg_replace_callback instead in /home/f/fb3806xa/fb3806xa.bget.ru/public_html/engine/classes/templates.class.php on line 68 Deprecated: preg_replace(): The /e modifier is deprecated, use preg_replace_callback instead in /home/f/fb3806xa/fb3806xa.bget.ru/public_html/engine/classes/templates.class.php on line 72 Deprecated: preg_replace(): The /e modifier is deprecated, use preg_replace_callback instead in /home/f/fb3806xa/fb3806xa.bget.ru/public_html/engine/classes/templates.class.php on line 68 Deprecated: preg_replace(): The /e modifier is deprecated, use preg_replace_callback instead in /home/f/fb3806xa/fb3806xa.bget.ru/public_html/engine/classes/templates.class.php on line 72 Deprecated: preg_replace(): The /e modifier is deprecated, use preg_replace_callback instead in /home/f/fb3806xa/fb3806xa.bget.ru/public_html/engine/classes/templates.class.php on line 77 Deprecated: preg_replace(): The /e modifier is deprecated, use preg_replace_callback instead in /home/f/fb3806xa/fb3806xa.bget.ru/public_html/engine/modules/show.full.php on line 292 Deprecated: preg_replace(): The /e modifier is deprecated, use preg_replace_callback instead in /home/f/fb3806xa/fb3806xa.bget.ru/public_html/engine/classes/templates.class.php on line 268
Дніпровсько-Карпатська операція » Людина - mortal Mortal-Людина

Дніпровсько-Карпатська операція

Дніпровсько-Карпатська стратегічна наступальна операція (24.12.43–17.04.44)



Нереалізовані у літньо-осінній кампанії 1943 р. задуми Ставки щодо виходу РСЧА на лінію Ровно (Рівне) — Проскурів (Хмельницький) — Могилів-Подільський — р. Південний Буг автоматично переносилися на зиму 1944 р. Варто підкреслити, що зимова кампанія 1944 р. починалася без будь-якої стратегічної паузи. У середині грудня 1943 р. Сталін у листі на ім’я президента США зазначав: «Результати дій радянських військ показали, що вони можуть і надалі проводити успішні наступальні операції проти німецької армії, при цьому літня кампанія може перерости у зимову».

Планування і підготовка операцій зимової кампанії 1944 р. почалися з листопада 1943 р., тобто у ході завершення попередньої кампанії. Майбутні завдання стали предметом обговорення у Ставці ВГК. Операції цього періоду війни відомі як «десять сталінських ударів». Стратегічна наступальна операція на Правобережній Україні визначалася головною у зимовій кампанії 1943–1944 рр. Успішні бойові дії мали повернути важливі промислові та сільськогосподарські райони і відкрити шлях на Балкани і Польщу. Координація дій військ покладалася на представників Ставки: на 1-му та 2-му Українських фронтах — маршала Г. Жукова; на 3-му та 4-му Українських фронтах — маршала О. Василевського.

Військово-політичне керівництво Третього рейху також визначилося щодо зосередження основних зусиль на південній ділянці фронту. Водночас воно сподівалося на стратегічну паузу у веденні бойових дій, не очікуючи у зв’язку з початком зимового бездоріжжя наступу радянських військ у попередніх масштабах. Противник сподівався зібрати сили і потужними ударами скинути радянські війська з плацдармів на Дніпрі, зберегти багаті промислові і сільськогосподарські райони Правобережної України та підтримати зв’язок по суші з кримським угрупованням. Гітлер що втрата Правобережжя розірве стратегічний фронт німецьких військ і поставить під загрозу участь у війні союзників Третього рейху — Румунії, Угорщини, Болгарії та Словаччини.

Із метою реалізації воєнно-політичних планів наприкінці 1943 р. на території України було зосереджено найпотужніші угруповання — понад 4млн військовослужбовців з обох сторін, 45 тис. гармат та мінометів, 4 тис. танків і майже стільки ж літаків. Завершувалася підготовка однієї з найбільших стратегічних операцій Другої світової війни.

Готуючись до великих наступальних дій, Ставка вжила посилила фронти резервами, бойовою технікою і матеріально-технічними засобами. Наприклад, 1-й Український фронт у листопаді — грудні 1943 р. одержав 2 загальновійськові, 1 танкову армії і 2 окремих танкових корпуси. До початку наступу на Правобережній Україні на 1400-кілометровому фронті радянське командування розгорнуло 167 стрілецьких і 9 кавалерійських дивізій, 11 танкових і 8 механізованих корпусів. У середньому на одну стрілецьку дивізію припадало 8 км фронту.

На початок операції 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти нараховували 2млн 406 тис. солдатів та офіцерів, 28 654 гармати й міномета, 2037 танків і САУ, 2600 літаків. У ході операції війська постійно підсилювалися — на зайнятих територіях було призвано 766 тис. 334 чол., крім того направлено у частини 60 тис. 401 чол. маршового поповнення (63% від усього призову до радянських збройних сил за 1-й квартал 1944 р.). У цей же час надійшло з промислових та ремонтно-відновлювальних підприємств 4655 танків і САУ (74,4% від усіх отриманих за цей час РСЧА), 4803 гармати й міномета (49,2%). Перерозподіл сил та засобів здійснювався також за рахунок стратегічних резервів і перегрупувань військ з інших стратегічних напрямів та театрів воєнних дій. Із радянського боку додатково до операції були залучені 2-й Білоруський фронт, 47-а, 61-а, 70-а армії, 2-а, 4-а і 6-а танкові армії (остання сформована у ході операції), 6-а повітряна армія (загалом включали 6 танкових та 2 механізованих корпуси, 33 дивізії).

Радянським військам протистояла група армій «Південь» (командуючий генерал-фельдмаршал Манштейн) і група армій «А» (командуючий генерал-фельдмаршал Клейст), усього 93 дивізії, у тому числі 18 танкових і 4 моторизовані, а також 2 моторизовані бригади. Групи армій «Південь» і «А» підтримував 4-й повітряний флот. Німці та їх союзники мали 1млн 760 тис. солдатів і офіцерів, 16 800 гармат і мінометів, 2200 танків і штурмових гармат, 1460 літаків для дій на території України. Для поповнення втрат німецьке командування було змушене у січні — першій половині квітня підтягти на південну ділянку фронту 40 дивізій і 4 бригади з резерву головного командування й інших країн (це крім поточного поповнення діючих тут військ живою силою, бойовою технікою й озброєнням).

Проте накопичення сил та засобів здійснювалось обома сторонами зі значними труднощами. На кінець 1943 р. радянська економіка поряд із досягнутими успіхами продовжувала переборювати перешкоди, які не давали їй можливості повною мірою забезпечити потреби збройних сил, особливо в боєприпасах та пальному. Проблематично було поповнити величезні втрати в матеріальній частині, у першу чергу в танках, САУ та літаках, що їх війська зазнали у ході літньо-осінньої кампанії 1943 р. Вичерпувалися моторесурси техніки, особливо автомобільного й тракторного парків. Унаслідок цього бойові можливості оперативних з’єднань, задіяних на південно-західному напрямі, порівняно з літом 1943 р. суттєво знизилися — кількість бойових засобів у розрахунку на одну загальновійськову армію зменшилася в артилерії на 15%, у танках і САУ — на 62%. Матеріальне забезпечення фронтів було в 2–3 рази меншим від аналогічних показників у попередніх кампаніях.

Війська зазнавали серйозних труднощів із комплектуванням особовим складом. Найгірший стан справ спостерігався у стрілецьких з’єднаннях, середня чисельність яких у період бойових дій на Правобережній Україні коливалась у межах від 3,2 до 6,2 тис. чол., що становило 30–60% штатного розкладу. Ця проблема ускладнювалася низькими професійно-бойовими якостями значної частини поповнення, мобілізованого зі звільнених від окупації областей та відсутністю достатнього часу на його підготовку в запасних частинах. Навіть дійшло до того, що перевіреним комуністам доручали стежити в бою за новобранцями, щоби ті принаймні вели вогонь у бік ворога, не марнуючи набоїв.

Проте ще більших труднощів зазнавав противник. Саме цим виправдовувалося рішення радянського військово-політичного керівництва про початок стратегічного наступу на території Правобережної України, фактично не завершивши підготовки до неї. Це стало несподіваним для німецького командування, яке виключало можливість активних бойових дій без оперативної паузи за складних погодних умов, розраховуючи за цей час привести до ладу свої війська.

Загальний задум на першому етапі операції полягав у тому, що війська 1-го і 2-го Українських фронтів мали розгромити основні сили групи армій «Південь». При цьому 1-й Український фронт повинен був завдати головного удару на Вінницю, а допоміжні — на Ровно (Рівне) і Христинівку. 2-й Український фронт спрямовував свої головні сили на Кіровоград, Первомайськ, і також на Христинівку — назустріч військам 1-го Українського фронту з метою оточення та знищення противника у районі Канева, Умані, Сміли. 3-му і 4-му Українським фронтам ставилося завдання спільними зусиллями розгромити 6-у німецьку армію в районі Нікополя і Кривого Рога. При цьому 3-й Український фронт завдавав головного удару на Апостолове, а 4-й — проти Нікопольського плацдарму.

При плануванні операцій фронтів у рамках стратегічної операції на території Правобережної України Сталін погодився на проведення операцій з оточення великих ворожих угруповань. Уже на кінець жовтня 1943 р. оформився задум щодо можливого оточення німецьких сил шляхом з’єднання 1-го та 2-го Українських фронтів у районі Христинівки або 2-го та 3-го Українських фронтів — у районі Апостолового. Згодом пріоритетним став перший варіант.

Спочатку Ставка ВГК уважала за необхідне зосередити основні зусилля на нікопольсько-криворізькому напрямі, для того, щоби знищити противника у запорізькому коліні Дніпра та ліквідувати його Нікопольський плацдарм. Однак на кінець року задум Ставки змінився у зв’язку з успішними діями 1-го Українського фронту. За уточненим задумом, військам 1-го та 2-го Українських фронтів належало розгромити основні сили групи армій «Південь», при цьому планувалося оточити угруповання противника у виступі біля Канева.

У середній течії Дніпра вермахт утримував позиції в районі Канева, який уклинювався в розташування радянських військ величезним виступом, що своєю вершиною впирався у Дніпро на ділянці до 40 км. Командування противника розраховувало відновити оборону на Дніпрі, використавши виступ для організації ударів по флангах військ 1-го і 2-го Українських фронтів. Саме тому німецькі війська стійко обороняли цю ділянку. Прагнення Гітлера втримати позиції поблизу Дніпра, насамперед, пояснювалося спробою приховати провал своїх стратегічних планів у війні на Східному фронті. Військово-політична верхівка Німеччини мала і пропагандистські міркування утримувати цей плацдарм — у Берліні продовжували заявляти, що солдати Третього рейху досі черпають воду з Дніпра. Із радянського боку вживалися відповідні заходи для того, щоби перетворити Канівський виступ на пастку. Зокрема, активні бойові дії з його ліквідації не велися.

Відповідно до вказівок Ставки ВГК, 1-й Український фронт 24 грудня завдав головного удару на Вінницю, а допоміжні — на Ровно (Рівне) і Христинівку. Пізніше ця операція отримає назву Житомирсько-Бердичівської (24.12.43–14.01.44).

Тільки переконавшись в успіху дій фронту, Ставка ВГК вирішила розширити межі операції шляхом уведення в бій з’єднань 2-го Українського фронту. Згідно з вимогами Ставки (директива № 30272 від 29.12.1943 р.), цей фронт мав завдати головного удару на Кіровоград — Первомайськ, а частиною сил — на Христинівку, назустріч військам 1-го Українського фронту з метою оточення та знищення противника у районі Канева, Умані та Сміли145. Січнева операція 2-го Українського фронту в історіографії згадується як Кіровоградська (5–16.01.44).

Штучний розподіл задуманої як єдине ціле операції двох фронтів на самостійні фронтові операції, на нашу думку, було неправильним. Таку ж позицію обстоюють сучасні російські військові історики, які пропонують назвати її Житомирсько-Кіровоградською операцією 1-го та 2-го Українських фронтів та вважати незавершеною.

38-а армія 1-го Українського фронту на 6 січня оволоділа районом Липовець — Іллінці — Жашків. В оперативній побудові військ противника утворився 80-кілометровий розрив. Станом на 12 січня війська фронту вийшли на підступи до Жмеринки й Умані. З’єднання 27-ї армії і 5-й гвардійський танковий корпус прорвалися в район Звенигородки. Це дозволило перерізати комунікації з’єднань противника, які оборонялись на Канівському виступі. Проте війська 2-го Українського фронту не виконали поставлених завдань. 14 січня вони перебували на відстані 120 км від Умані. У директиві Ставки від 16 січня 1944 р. провина за невиконання завдань фронту покладалася на І. Конєва.

Рятуючи становище, командування групи армій «Південь» уживало всіх можливих заходів щодо локалізації розриву. Сюди спішним порядком було перекинуто 12 дивізій. 11–14 січня з-під Вінниці та Умані розпочався контрнаступ німецьких військ. Унаслідок удару в районі Тального та Звенигородки противнику вдалося потіснити радянські армії на 40–50 км. Потрапили в оточення 136-а стрілецька дивізія, частини 167-ї стрілецької дивізії і 6-та мотобригада зі складу 5-го гвардійського танкового корпусу.

Наступальні можливості обох фронтів були вичерпані, ударні угруповання розпорошилися, між арміями виникли вільні проміжки, резерви скінчилися. У танкових і механізованих корпусах залишалось менше 50% бойового складу: у військах 1-го Українського фронту — 533 танка і САУ із 1128; 2-го — 212 із 560. За цих умов Ставка дозволила фронтам перейти до оборонних дій та вживала організаційних заходів щодо забезпечення військ.

Таким чином, на середину січня основні завдання першого етапу стратегічної операції з визволення Правобережної України залишалися невиконаними, противник продовжував утримувати виступ у районі Корсунь-Шевченківського. За цих умов Ставка ВГК директивою №220006 від 12.01.1944 р. лише уточнила завдання фронтів, суть яких полягала в оточенні та знищенні ворожого угруповання на Корсунь-Шевченківському виступі (в документі він називається Миронівсько-Звенигородським) шляхом одночасних ударів військ фронтів під основу виступу і з’єднання їх у районі Шполи. У порівнянні з попереднім задумом — оточення ворожого угруповання шляхом зімкнення 1-го та 2-го фронтів у районі Умані й Христинівки — глибина та обсяги завдань обох фронтів значно скорочувалися за рахунок переміщення ділянок прориву ближче до Дніпра, що дозволяло оминути танкові заслони противника, полегшувало оточення та розгром з’єднань, які перебували на Канівському виступі (в документах трапляється і така назва). Проте нова операція на оточення набувала значно скромніших обрисів порівняно з попереднім задумом. Слід зазначити, що й угруповання, і виступ, і сама операція отримали назву Корсунь-Шевченківських уже після її проведення. У джерелах поширені назви — «Черкаський котел», «Миронівсько-Звенигородська операція» та ін.

Задум Корсунь-Шевченківської операції (24.01–19.02.44) не був сформований завчасно, а виник уже у ході бойових дій. Ще одним суттєвим фактором, який впливав на хід і результати операції, став украй стислий термін, що відводився для її підготовки — 5–7 діб. Природно-географічні умови також значно впливали на хід подій, особливо це стосується складних погодних умов і бездоріжжя. Наприкінці січня в Україну раптово прийшла відлига.

Командування 1-го і 2-го Українських фронтів правильно обрало напрямок головних ударів та здійснило перегрупування військ, що дозволило прорвати оборону противника в основі виступу, а танковим арміям — наступати назустріч одна одній у тил корсунь-шевченківського угруповання. Операція продемонструвала велике значення точного розрахунку часу і визначення місця зустрічі танкових армій двох фронтів. Водночас при її плануванні мали місце такі суттєві мінуси: переоцінка бойових можливостей власних сил і недооцінка військ противника; постановка завищених завдань; недостатня продуманість дій із забезпечення операції. Зокрема, не був завчасно передбачений розподіл артилерії між зовнішнім та внутрішнім фронтами, значні прогалини виявилися в матеріальному забезпеченні, не було здійснене планування медичного забезпечення операції та ін.

Аналізуючи хід двох (трьох) послідовних операцій 1-го та 2-го Українських фронтів на оточення ворожого угруповання в районі Канівського виступу, слід звернути увагу на такі обставини. У діях радянського командування все ще відчувався брак досвіду. Так, Ставка ВГК із запізненням визначила завдання 2-му Українському фронту в грудні 1943 р., при цьому своєю директивою заклала недоцільний розподіл сил з’єднань, призначивши для здійснення охоплюючого удару дві слабкі армії. Штаби фронтів при плануванні Корсунь-Шевченківської операції неточно розрахувало кількість необхідних сил і засобів. Унаслідок цього у ході операції через гостру необхідність нарощування зусиль командування було змушене терміново здійснювати перегрупування військ, що ускладнювалося несприятливими погодними умовами та бездоріжжям. Замість запланованих на операцію 24 стрілецьких, 3 повітрянодесантних і 3 кавалерійських дивізій, 4 танкових і 1 механізованого корпусів усього було залучено 3,5 танкові армії (із 6 сформованих на той час у РСЧА), 45 стрілецьких, 7 повітрянодесантних (із 14) дивізій, які використовувались як звичайні стрілецькі, 7 танкових і 1 механізований корпус. На завершальному етапі операції, коли погодження дій та зусиль з’єднань на зовнішньому і внутрішньому фронті набуло першочергового значення, на нашу думку, було недоцільним усунення представника Ставки ВГК Г.Жукова від координації дій фронтів та відсторонення командуючого 1-м Українським фронтом М.Ватутіна від керівництва військами в Корсунь-Шевченківській операції й передача управління всіма силами І. Конєву.

У цілому потрібно визнати, що хоча результатом операції і стала перемога радянських військ, проте «новий Сталінград» був не зовсім вдалим: масштаби катастрофи для противника цього разу виявилися значно меншими, а втрати РСЧА — дуже значними. Завдання надійної ізоляції угруповання вермахту і подальшого його знищення повністю вирішити не вдалося. Поширена у вітчизняній історіографії версія про успішне та повне завершення ліквідації противника в районі Корсуня-Шевченківського підлягає серйозній корекції. В одному з останніх досліджень на основі аналізу та зіставлення джерел обох воюючих сторін аргументовано стверджується про вихід з оточення 25–35 тис. солдатів та офіцерів противника, які під час прориву залишили всю техніку і важке озброєння. Бойова документація фіксує, що активні дії військ у Корсунь-Шевченківській операції не завершилися до ранку 17 лютого 1944 р., як про те І.Конєв доповів у Москву, а тривали до 18 лютого. Знищення окремих груп противника, що продовжували робити спроби вийти з оточення, відбувалося і 19 лютого.

На першому етапі Дніпровсько-Карпатської стратегічної операції складні завдання покладалися на війська 1-го Українського фронту. Особливістю було те, що фронт у центрі бойових порядків відбивав потужні контрудари німців у районі Вінниці та одночасно проводив дві наступальні операції: лівим крилом брав участь у Корсунь-Шевченківській, а правим — здійснював Рівненсько-Луцьку операцію (27.01–11.02.44). З’єднання та частини 13-ї й 60-ї армій розпочали наступ на півночі 27 січня. Через низьку забезпеченість танками в операції масово була використана кавалерія. 1-й і 6-й гвардійські кавалерійські корпуси вдалим маневром вийшли на тили угруповання ворога в райони Рівного й Луцька та, взаємодіючи з партизанами, розгромили його. До 11 лютого радянські війська вийшли на рубіж Луцьк — Шепетівка.

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам Зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Комментарии:

Добавить
Copyright © 2012-2016 при копіюванні матеріалів посилання на джерело обов'язкове