Людина

Початки української політичної еміграції слід шукати в сивій давнині, в князівських часах, коли Князь Володимир Великий створив Українську Державу, яка була найсильнішою державою за всі часи її існування. Князь розумів, що тільки в єдності сила Держави. А тому він повернув усі завойовані землі, об’єднав їх, і вся Україна повинна була йому коритися. Влітку 988 року, він запросив на Україну грецького митрополита і священників, які охрестили українців, даючи хрестик на шию. Володимир поставив по різних містах своїх синів, які під його владою міцно керували країною. Помер Володимир Великий (1015 р., князював 35 років), і почалась війна між його синами за престол у Києві. На престол став Ярослав (біля 979-1054), син Володимира Великого. Він був високоосвіченою людиною, дбав про освіту і культуру свого народу, заснував при Софіївському соборі школу і бібліотеку. Почалась праця над перекладами грецьких книг на церковнослов’янську мову, переписували книги, було укладено літописний звіт. Він знову зміцнив Українську Державу так, що сусідні держави шукали зв’язків з Українською Державою, зверталися за порадою і допомогою до київського князівства. Сам Ярослав був одружений (1019-1054) з донькою шведського короля Олафа – Інгердою; донька його, Єлисавета, була одружена за норвезького короля Гаральда Суворого; донька Анна – за французького короля Анрі (Гайнріха І), Анастасія – за угорського короля Антраша І; його син Із’яслав був одружений із Ґертрудою, донькою польського князя Мєшка; Всеволод – з візантійською царівною з роду Мономахів; Святослав – з внучкою цісаря Генріха ІІ; Володимир – із Одою, донькою графа Леопольда з Штаде (біля Бремену); сестра Ярослава Мудрого, Марія Доброніга, була одружена за польського князя Казимира Відновителя. При дворі Ярослава Мудрого знаходили притулок колишні монархи: норвезький Олаф Святий, англійський Едмунд Залізний Бік. Ярослав Мудрий був у союзі з германськими цісарями Генріхом ІІ, Конрадом ІІ і Генріхом ІІІ. За Ярослава Мудрого сталася і національна еволюція в Київській державі: варязький вплив залишився тільки у колі військової дружини, а державні діячі рекрутувалися здебільшого з місцевими людьми, серед яких були: Вишата, Іван Творимирич, Костянтин, син Добрині й ін. Ось такі зв’язки Ярослава Мудрого сприяли великому його авторитетові і міцності Київської держави в Європі, досягнувши на ті часи найвищого розвитку. Ярослав Мудрий встановив систему успадкування – синьйорату, згідно з яким старший брат Із’яслав, дістав великокняжий престол у Києві; Святослав – Чернігівщину, Муром і Тмуторокань; Всеволод – Переяславщину, Суздаль і Ростовщину; Ігор – Володимир-Волинський; В’ячеслав – Смоленщину. Ярослав Мудрий керував Україною 35 років, і маючи 75 років, в 1054 році він помер у Вишгороді, похований у Церкві св. Софії в Києві. За своє князювання він проводив мудру політику міждержавних зв’язків, за що і дістав імення Мудрий. Він надіявся на те, що Україна буде сильна і славна.

Українські княжі двори присвячували багато уваги княжим елітарним правилам поведінки та аристократичного етикету в різних краях Заходу і Сходу. Через те українські княгині користувалися великою пошаною і повагою в цілій Європі, вони були одружені за королів з різних країн.

Згадаймо доньку Ярослава Мудрого – Анну Ярославівну (бл. 1024-1074 (5); у французьких джерелах – Аґнеса). Вона була першою освіченою жінкою у Франції, навіть ставила підпис за свого чоловіка – неграмотного короля Франції – Анрі (Генріха І; бл. 1008-1060; був королем з 1031- 1060). В 1051 році до Києва прибули три єпископи з шлюбним контрактом короля Франції Гайнріха І. Її супроводжував Київський Митрополит Іларіон до Raim (Райм тоді був столицею Франції), де вона брала шлюб і була коронована на першу царицю Франції. Вона подарувала катедрі слов’янське Євангеліє, яке у свій час подарував її батько Ярослав Мудрий. Анна була жінкою високої культури і мала великий вплив на свого чоловіка; була релігійною, за що її поважали Єпископи. Анна заснувала в Сенлісі (Senlis) Монастир (St. Vincent-Kloster). Після смерті свого чоловіка, її син Філіп І був ще неповнолітній, а тому вона стала царицею, володаркою всієї Франції, про що свідчать її підписи на важливих державних документах [1, с. 16-17]. Збереглися сімнадцять королівських актів, на яких побіч підписів короля, є її староукраїнський підпис: «Анна королева». Вона зробила чимало реформ у політиці, в загальній культурі та в культурі мови. Як бачимо, Анна достойно репрезентувала династію руських Рюриковичів. На той час на французькому королівському дворі був руський духовник- капелян королеви з Києва. Англійські дослідники звернули увагу, що англійський король Вільям І Завойовник був сином сестри короля Генріха французького, і тим самим королева Анна Ярославна була його тіткою. Він ще як граф Нормандії бував на королівському дворі й від королеви та її оточення мав точні інформації про Русь-Україну. Генріх помер у 1060 році, а Анна переїхала жити в королівський замок Сенлі, де пізніше побудувала монастир. Останки монастирської Церкви збереглися донині на стіні пізнішої будови. Нині при вході до храму є статуя королеви Анни, на п’єдесталі французький надпис: «Анна - руська княжна-королева Франції – фундаторка цього храму – 1060». Це храм відвідують українці всього світу. Через два роки після смерті чоловіка, Анна одружилася з графом Валюа-Крепі. Він помер 1070 року, а невдовзі померла Анна. Княгиня Анна донині шанована і улюблена діячка Франції і водночас велика гордість і слава нашої України, яка своїм вмінням гідно репрезентувала у світі Україну. Олександр Дробаха висвітив позитивну діяльність королеви Франції Анни Ярославни: «Збереглася грамота-хартія Анни 1060 року про заснування монастиря Сан-Венсан у Санлісі. Із грамоти можна збагнути високий стрій її душі, розуміння головних християнських чеснот: «Побажало серце моє спорудити Церкву Христову, тому, що я хотіла залучити і розмістити всередині будь-якого члена цього товариства, яке об’єднане вірою Христовою; я наказала збудувати її і присвятити Христові на честь Святої Трійці, Пречистої Божої Матері і Предтечі Божої та святого мученика Вікента. Даруючи, я зробила витрати як зі свого майна, так і з майна, яке подарував мені в день весілля Анрі, цар мій і чоловік».

До величі королеви Анни приєднується знаменита діяльність її доньки (внучки Ярослава Мудрого) – Едіґни, яка вирішила з Франції повернутися до Києва, взявши з собою півня, який показував її час своїм співом і дзвіночок. Але дорога була неблизька і вона зупинилася у Баварії, у містечку Пух. Легенда говорить, що вона жила у великому дуплі (яке є і зараз) і полюбила німців, де і зосталася. Едіґна була велика добродійка та релігійна діячка, за що її назвали Блаженна і свята Едіґна Баварії. Там є церква, де знаходяться її мощі. І хто приїжджає до Баварії, то неодмінно відвідує Церкву і Музей, де є картини, які розповідають про життя в ті часи і страшну хворобу – тиф, який знищив не тільки багато людей, але і худобу. Її молитва до Бога допомогла людям пережити це лихоліття. Історики Європи називають Едіґну донькою Сходу і Заходу: народилася вона у Франції, виховувалася у дідуся у Києві, а прославилася у Німеччині Баварії.

Найбільш романтичне було одруження нормандського короля Гаральда ІІІ Сміливого (1015-1066), з Єлисаветою Ярославною, яку норвежці називали королева Елісіф. Гаральд, ще як норвезький принц, після смерті короля Оляфа ІІ Святого (убитий у 1030 році в династичній боротьбі за королівський престол), мусив тікати з Норвегії. Він разом із невеликою кількістю вікінгів-варягів знайшов захист на далекій Русі-Україні в Києві, при дворі князя Ярослава Мудрого (Оляф теж жив два роки на вигнанні у Ярослава). Гаральд, перебуваючи на княжому дворі, закохався у вродливу княжну Єлисавету. Та як втікач, без батьківщини, він подався до Царгороду, де за десять років служби в імператора прославився великою хоробрістю; віні славним і багатим повернувся до Києва, і в 1044 році одружився з Єлисаветою. Два роки пізніше норвежці запросили його на королівський престол, і він був коронований королем Норвегії, як Гаральд ІІІ Сміливий. У скандинавських сагах (народних піснях) збереглася пісня на честь Єлисавети Ярославни, що її написав Гаральд. Кожна її строфа, а їх є шістнадцять, закінчується: «...але руська дівчина (т. б. Княжна) в золотій гривні нехтує мною». У війні за англійський престол 1066 року норвезький король Гаральд ІІІ був впевнений, що переможе англійського Гаральда ІІ і взяв з собою королеву Єлисавету з доньками Марією і Інґібердою, яких залишив на північно-шотландському острові Оркні, а сам з військом на 300-х кораблях поплив на південь і причалив до берегів графства Йоркшир і в бою під Йорком переміг англійців. Почувши про це англійський король Гаральд ІІ, пішов походом проти норвежців, і в бою під Стемфорд Бриджем 25.09.1066 року розбив норвежців. Тут загинув король Гаральд ІІІ Сміливий, багато норвезьких графів та англійський Тостіґ, брат-зрадник англійського короля Гаральда ІІ. Повдовіла королева з доньками повернулася до Норвегії. В 1067 році, Єлисавета одружилася з королем Данії Свейном ІІ Естрідсен (1020-1074). Тут, для добра рідної батьківщини Русі-України та для прибраної Данії, Єлисавета Ярославна (сестра київського князя Всеволода Ярославича (1030-1093), батька Володимира Мономаха) посватала свого племінника, кн. Володимира Мономаха, з племінницею данського короля Швейна ІІІ (він був дядько Ґіти) – Ґітою (Gita, 1057-?), яка жила після смерті батька – короля англійського Гаральда ІІ, який загинув 1066 році в обороні англійського королівського престолу перед Вільямом І Завойовником (тут загинув і чоловік Єлисавети, король Норвегії Гаральд ІІІ Сміливий). Ґіта в роках між 1073 і 1075 виїхала у складі великого данського посольства на Русь-Україну. В Новгороді Великому її чекав Володимир Мономах, звідти вони направились до міста Турова, над Прип’яттю, який належав до удільного князівства Володимира Мономаха. В Турові відбулося вінчання і весілля. Його одруження з англійською принцесою позначалося живими зв’язками Русі і Англії. Володимир Мономах і Ґіта мали вісім синів. Старший син Мстислав (1076-1132) був одружений із шведською принцесою Христиною, донькою короля Інґе (мали 5 синів і 8 доньок). Спочатку він був удільним князем Новгорода Великого, а 1125 року, після смерті Володимира Мономаха (князював він 12 років), став великим київським князем і гідним наслідником Мономаха. Він був князем мудрим і справедливим і старався управляти Державою так, як заповідав його батько. Мономаховичі були династично споріднені із скандинавськими, чесько-моравськими, угорськими, польськими, візантійськими та ін. країнами. Але князював він недовго, сім років. Після його смерті Володимира Мономаха, настають лихі часи в Україні: всі сини хочуть бути князем у Києві, а з цих чвар завжди користають вороги, тому Київ підупадає. Так Єлисавета Ярославна династично пов’язала Рюриковичів і рід англійських королів. На жаль, розпорядилася так, що Гаральду ІІ англійському не прийшлося радіти з одруження (1074 чи 1075) доньки Ґіти з руським князем Володимиром Мономахом, який був після Володимира Великого і Ярослава Мудрого наймогутнішим володарем Східної Європи. Цікаво, що англійський король Едвард ІІІ (1312-1369) включив Мономаховичів знову в династичну лінію англійських королів, і результатом цього, нинішня королева Англії Єлизавета ІІ належить до 31-го покоління Гаральда ІІ та є нащадком з 30-го покоління великого київського князя Володимира Мономаха й княгині Ґіти. Це підтвердили англійські генеалоги й історики та за згодою королеви проголосили в 164-м томі «Багряно-золотої книги» Дебретта, що є авторитетним джерелом англійських королів. За Дребретом цю вістку повторила міжнародна преса, а також і українська.

Могутня Українська Держава була не тільки притулком для норвезьких біженців, але і для угорських королів. В літописах записано, що після смерті короля Угорщини Стефана І Святого 1038 року, його брати Андрій, Левента й Беля у боротьбі за угорський престол теж втекли до Києва, до Ярослава Мудрого, де жили п’ятнадцять років (1031-1046). Тут Андрій одружився з другою донькою кн. Ярослав Анастасією Ярославною, і незабаром був теж покликаний на угорський престол, як король Угорщини – Андрій І. Королева Анастасія (угорці її називали Аґмунда) теж пам’ятала свій рід. За Андрія І і Анастасії в Угорщині віджив у церкві східній обряд, який переслідувався; на королівському дворі займали високі державні становища земляки королеви з Руси й запанувала руська мова.

Українка – Євпраксія Всеволодівна (1071, Київ – 9.05.1109), київська князівна, донька князя Всеволода Ярославовича (1077-1093), сина Ярослава Мудрого, що намагався втримувати єдність Київської Держави і утримував зв’язки з Візантією та Західною Європою; вона була сестрою Володимира Мономаха, німецька імператриця, дружина німецького Імператора Генріха IV. Освіту Євпраксія здобула в Київському великокняжому дворі. Вона рано прилучилася до західної культурної традиції: її мати, дружина князя Всеволода, була католичкою, мала родичів у королівських родинах Угорщини, Польщі, Норвегії, Франції, Візантії. У ранньому віці вийшла заміж за маркграфа Північної Саксонії Генріха Шотландського Довгого, але незабаром, в 1087 році овдовіла. У 1086 році Євпраксія прийняла католицизм і дістала нове ім’я – Адельгейда; в 1088 році була повінчана з німецьким імператором Генріхом IV. Завдяки цьому шлюбу Генріх IV намагався отримати підтримку київського князя у боротьбі проти саксонських володарів та сприяти об’єднанню православної і католицької церков. У кінці 1093 року Євпраксія Всеволодівна, не витримавши брутального поводження з нею зі сторони чоловіка, була змушена покинути Німеччину і переїхала до Каносси (Північна Італія), до маркграфині Матильди Тосканської і, за її посередництвом, вдалася до Папи Урбана ІІ, який передав її шлюбну справу з Генріхом IV на розгляд собору Констанці, і потім у П’яченці (1095). Церковні собори, на яких виступила Євпраксія, засудили поведінку Генріха IV. В 1097 році вона виїхала до Угорщини, а звідти в Україну, до Києва. В 1106 році постриглася в черниці. Похована у соборі Успіня Богородиці у Києві. Її життя – найяскравіший приклад тих живих зв’язків, які княжа Україна посідала з володарськими дворами Західної Європи.

У Чехії прославилася українська княгиня (маловідома українцям) Кунгута – внучка чернігівського князя, патріота православної віри – Михайла Всеволодовича, який не піддався намовлянням татаро-монголів і не зрікся православної віри, не перейшов на татарську мусульманську віру, поневолювачів рідної України. Він знав, що татари за це відрубають йому голову, та не пішов на зраду своєї батьківської віри. І це було в ХІІІ столітті, переслідування православної віри була в Україні аж неменшою за попередню, при Петрі І. Жаль, що ми в Церкві не згадуємо свого першого охоронця православ’я, що віддав своє життя за спасіння християнсько-православної віри на Україні, без якої і католикам Європи було нелегко. А варто було б проголосити Православним Патріархом князя Михайла Всеволодовича Блаженним або навіть Святим. Але на це не має знань і часу, бо чужинці негативно налаштовані на українську національну віру і ідею, а вчителі ще не знають цього, та й і дітям не розказують, а, може, українська історія дуже «важко дається» українцям. А діти ростуть і не знають святої правди про Україну. Та погляньмо, як виховувалися діти в Україні-Руси. Отже, Конгута росла і виховувалася в княжій родині політично грамотного і національно свідомого чернігівського князя – сина Михайла Всеволодовича – Ростислава Михайловича. Дух правдивого і героїчного дідуся витав у свідомості княжої родини. Внучка вчила різні науки і іноземні мови і правила європейського етикету. Вона писала латинською мовою вірші, віршувала і тодішньою українською мовою. На жаль, ці твори ще не віднайдені. Є уже перекладена на українську мову «Молитва Кунгути» проф. В. Кобилюхом. Після знищення князя Михайла Всеволодовича, монголо-татари раділи своїми перемогами і раділи з не сконсолідованими українських князівств, а тому татари дійшли аж до Чехії. Там правив молодий, сильний і розумний король Оттокар ІІ, який, зібравши чеський народ і завдав азіатським дикунам нищівної поразки. Його було названо Оттакаром ІІ Залізним королем. Про цю подію описав Вацлав Томек в «Історії королівства чеського». Велич Оттакара ІІ Залізного стала відома усій Європі. І він вирішив одружитися. Чехія мала прекрасні державно-політичні зв’язки з Україною ще за часів Ярослава Мудрого, коли на його замовлення друкувалися церковні книги для України в Чехії, в тому числі і знамените «Євангеліє», яке княгиня Анна одержала від батька, як великий і неоцінимий весільний посаг, і повезла у столицю Францію – Реймс, де вона вінчалася. Майже 700 років королі Франції на навґурації приносили клятву вірності своїй державі на цьому «Євангелії», що нині називається «Реймське Євангеліє», хоч надруковане давньою українською церковною мовою у Празі ще у ХІ столітті. Отже, слава середньовічної України була широко відома Європі, а тому і Чеська Княжа Рада вибрала майбутню невістку – доньку славного Чернігівського князя Ростислава Михайловича – чарівну красуню Кунгуту. У 1261 році відбулося весілля. Конгута була щасливою і це приносило її велике натхнення до творчості: писала вірші поетичної творчості релігійного спрямування. Чехи врятували її священну поезію під назвою «Kunhutina Modlitva», виданої в «Антології чеської поезії» в 1987 році. Вона написана латинською мовою. Згодом чехи переклали її чеською мовою ХІІІ століття. Нині чехи пишаються «Молитвою Конгути» перед туристами і перед усім культурним світом. Виявляється, що наша українська княгиня стала першою найдавнішою чеською поетесою ХІІІ століття. Її автографи оберігаються державою, як найважливіший і найцінніший документ державної ваги. Дуже слушно сказав автор цінної статті «Чи знаєте Кунгуту – княгиню України та її молитву із ХІІІ ст.?» проф. В. Кобилюх: «Може після нашого перекладу «Молитви Кунгути» виявиться і для нас, українців, найпершим і найдавнішим зразком поезії релігійного типу. А для церкви вона повинна стати дорогоцінною знахідкою української релігійної культури з ХІІІ ст. для кожного православного і католика. Тож уважно читайте і добре пам’ятайте: українці з давніх часів ніколи не переставали розмовляти з БОГОМ і не боялися йти до Нього на пораду, а дружньо поспішали з молитвенною подякою за те земне щастя – бути щоденним добродієм для рідного народу, щирою працею славити Бога і брати участь у хоровому співі зелених гаїв, лісів, дібров; виходити на леваду й радіти красі весняного цвіту, купатися в росі різнотрав’ї, цілувати рідне Сонце і ловити Райдугу на лугах, збирати урожай і переживати зимоньку в теплі і добрі, в злагоді та достатку Божественного кохання у рідній великій і найдорожчій родині. Бо все це від нашого Єдиного Бога, на єдиній Планеті Земля, де єдина наша Україна народжує найбільше геніїв і найгарніших княгинь, що всюди залишають після себе рясні сліди людського доброчинства, чим дивують усе довкілля сяйвом палаючого дивоцвіту вічної і СВЯТОЇ УКРАЇНИ»

Українка з Рогатина (нині Західна Україна, Івано-Франківська обл.) Роксолана або Хуррем (Анастасія Гаврилівна Лісовська) (біля 1506 – 18.04.1561; в інших джерелах: жовтень, 1506 – 18.04.1558) – донька українського священика Гаврила Лісовского з Рогатина (в інших джерелах – містечко Чемерівці, нині Хмельницька область), яка під час нападу татар на Рогатин 1520 року потрапила до османського гарему. Згодом вона стала дружиною турецького султана Сулеймана І – Сулеймана Кануні). Роксолана народила двох синів і доньку. Але наслідником престолу мав стати Мустафа, старший син від першої жінки падишаха, красуні черкешенки Гульбехар. За легендою, вона і її діти стали ворогами користолюбної Роксолани. Щоб посадити на трон свого старшого сина, мати султана Селіма ІІ, пожертвувала життям нерідного сина, старшого сина султана (і двоє своїх), які були вбиті по османській традиції в день становлення старшого сина султана на престол. Також за приказом Роксолани, яка стала потім царицею, були вбиті декілька вагітних наложниць її чоловіка. Але, Роксолана мала великий вплив на чоловіка і його політику. Вона часто допомагала у визволенні козаків, які були у турецькому полоні. Про її політичну діяльність описав І. Книш в праці «Імператорська кар’єра Анастазії Лісовської» у ж. «Відгуки часу» (1972).

Отже, Україна була в княжі часи колискою культури, політичних відносин із Заходом і розумовою інстанцією планети. Тож повернімося лицем до нашої славної історії, бо хто не знає минулого, той не може творити майбутнього.