Людина

Заведено вважати, що Соціял-демократична партія України (об’єднана) є одним із типових представників явища, що дістало назву політичних бізнес-голдингів. Або партій-кланів. Можливо, найактивнішим із-поміж них, можливо навіть, найагресивнішим, таким, що найменше гребує сумнівними засобами, представником, але типовим.

Такої думки дотримуються й авторитетні представники опозиції. От що відповів на запитання автора про те, що чекає на Україну в разі перемоги представника СДПУ(о) на президентських виборах, Олександр Мороз: “У разі приходу до влади СДПУ(о) мало що зміниться. Буде форма кланової диктатури. І сьогодні все робиться руками цієї партії. Наприклад, до вищих навчальних закладів, зокрема й підпорядкованих силовим міністерствам, навесні приходили представники президентської адміністрації й збирали підписи на підтримку президентського пректу політичної реформи – того, чого люди не бачили й не знають.

Усі розуміли, що то була спроба узурпації влади, й СДПУ(о) саме це й робило”. А от відповідь на те саме запитання Степана Хмари: “Важко навіть уявити, що буде з Україною в разі приходу до влади СДПУ(о). Це є партія кримінального капіталу. До її фундаменту покладено мафіозну систему цінностей – гроші, кримінальну дисципліну, незаперечний авторитет старших. Залякування та підкуп – от провідні методи її діяльності”. Фрази щодо узурпації влади та дисципліну вкупі з незаперечним авторитетом старших дещо насторожують, але самі по собі ще не дають підстав переглянути віднесення цієї партії до категорії бізнес-голдингів.

Утім, існує ще низка обставин, які вказують на те, що СДПУ(о) – то зовсім не типовий бізнес-голдинг, і далеко не просто бізнес-голдинг. Передусім, бізнес-голдинги найчастіше не прив’язують себе до якоїсь конкретної ідеології й беруть політично невизначені назви на кшталт “партія світлого майбутнього”, а свої програми витримують у загальних словах про ринок та демократію, не вдаючися до особливої конкретики. СДПУ(о) взяла собі ідеологічне визначення – те саме, до речі, що й партія, яка стала згодом ВКП(б) – КПРС. (Зрозуміло, що про жодну реальну соціял-демократію не йдеться ані там, ані тут.) Далі: традиційні бізнес-голдинги чітко прив’язані до певного регіону, перетвореного ними на свій бастіон.

Така практика, ймовірно, пов’язана з тим, що поєднувати економічні функції та функції реальної влади можна лише на територіяльному, регіональному рівні, перетворивши певний регіон на таке собі державоподібне утворення. (Це яскраво спостерігається, наприклад, у Донбасі.) Отримавши регіон, набувши ресурсів та досвіду, бізнес-голдинги вже з цієї позиції починають претендувати на владу на загальнодержавному рівні.

У своїх регіонах бізнес-голдинги незаперечно домінують і політично, й економічно, тримають у своїх руках сумнозвісний адмінресурс та становлять вирішальну більшість у місцевих органах влади. Є донецький клан, дніпропетровський, луганський, ведуть мову про кримський. СДПУ(о) за аналогією звуть київським кланом.

Отут і полягає ще одне “але”. У самому Києві ця партія є украй непопулярною. Її політична вага у столиці дорівнює нулеві: на торішніх парламентських виборах її список у Києві не набрав навіть заповітних 4%, а дві спроби Григорія Суркіса стати київським міським головою успіху не мали. Про жодне володіння цією партією адмінресурсу в Києві не може бути й мови. У Київській області справи є приблизно такими самими. Економічні позиції СДПУ(о) у Києві є дещо сильнішими, але вирішальними їх також назвати не можна. Таким чином, Київ не є ніяким бастіоном.

Якщо в пересічного киянина спитати про “київський клан”, він радше згадає ім’я Олександра Омельченка та його отчення, але аж ніяк не Медведчука та Суркіса. Свого часу бастіоном СДПУ(о) вважався Ужгород – але питома вага Закарпаття в Україні не дозволяє вести мову про можливості його вирішального впливу на цілу країну, на відміну від Донбасу та Придніпров’я. “Ужгородський клан” за визначенням приречений на локальність. Та й позиції СДПУ(о) у Закарпатті дещо розмилися. Те саме можна сказати й про Черкаси.

СДПУ(о) має свої економічні інтереси по всій Україні ледь не рівною мірою. Підприємства стратегічних галузей вона контролює також по всій країні. Хай поки що цей контроль у кожному окремо взятому регіоні (за деякими винятками) не виглядає як локальна монополія, як це притаманне іншим політичним бізнес-голдингам, але за вдалого для партії розвитку подій така монополія може виникнути в загальноукраїнському масштабі. Тим більше, що особливий інтерес СДПУ(о) демонструє до енергетики – тієї галузі, володіючи якою, можна певної “години Х” узяти під контроль усі решту. Усі інші партії-клани, безсумнівно, перебувають набагато далі від цього. Коли ж економіка всієї держави опиниться під контролем партії – це буде беззаперечна ознака того, що держава є тоталітарною.

Можна заперечити: тоталітарна власність часто є формально колективною, не персоніфікованою, або формально дрібноприватною, дрібноакціонерною. Але власність, що її контролює сьогодні СДПУ(о), саме такою й є. Відомі випадки, коли Віктор Медведчук подава до суду позов на журналістів, що згадували як контрольовані СДПУ(о) підприємства, зв’язки яких із цією партією були загальновідомими. І вигравав: ані його ім’я, ані імена інших партійних керівників не фігурують у документах майже ніде.

Тим часом лідер партії входить до переліку найбагатших людей України. Утім, тут варто зауважити, що анонімність власности є загальною рисою української економіки. Жоден з-поміж олігархів найчастіше не виступає як приватний власник, чиї права власности підтверджені базовими документами підприємств. Сутність ринкових реформ в Україні полягала в тому, що фіктивно-загальнонародна власність перетворилася на анонімну (термін Тетяни Метельової).

Лідер СДПУ(о) Віктор Медведчук став торік главою президентської адміністрації. Чи не найвідомішим його винаходом стали так звані темники. Їхня ідея полягала в тому, що всі засоби масової інформації – не лише державні, але й приватні – мусили відображати позицію однії партії. (Якщо главою АП є лідер партії, інакше й бути не може.) Тобто, de facto перетворитися на друковані органи СДПУ(о). Таке є можливим лише в тоталітарній державі.

Характерна деталь: на останній за часом з’їзд партії не запросили представників засобів масової інформації, не пов’язаних із партією. Здавалося б, недалекоглядність: будь-яка партія зацікавлена в якомога ширшому висвітленні своєї діяльности. Що ж трапилося? Трапилося те, що СДПУ(о) не потрібне поширення нецензурованої нею інформації – і в той самий час вона впевнена, що підконтрольні мас-медія достатньою мірою охоплюють країну, щоб подія не залишилася непоміченою й не витлумаченою у “правильному” річищі.

А отже, поводженнєві настанови цієї партії відрізняються від загальноприйнятих не лише для демократичних партій, але й для бізнес-кланів, що мімікрують під демократичні партії й зацікавлені в якомога ширшій рекламі. Для СДПУ(о) така проблема не стоїть. Останньої миті, щоправда, запрошення пресі було розіслано, а незапрошення ЗМІ було визнано помилкою. Але ж помилка була надто примітною, чи не так?

Не зайвим буде згадати, що ще 1998 року керівний орган СДПУ(о) отримав назву політбюро, а організаційну структуру партії було скопійовано зі структури КПРС. Саме до лав цієї партії вступив колишній ідеолог ЦК КПУ Леонід Кравчук. Парткомів на підприємствах поки що не з’явилося, але в разі зняття заборони на їхню діяльність ця структура дозволяє організувати їх дуже оперативно. До того ж, під час парламентської виборчої кампанії з’являлися повідомлення про наявність на багатьох підприємствах неформальних партійних осередків.

Лідер партії Віктор Медведчук веде мову про якісь “первинні організації”. За термінологією КПРС, первинними звалися саме осередки на підприємствах. І, до речі, чи не можна одностайний вступ до лав СДПУ(о) футболістів київського “Динамо”, що стався 1998 року, тлумачити саме так – як створення партійного осередку за місцем роботи?

Ще одна особливість: згаданий з’їзд СДПУ(о) дуже перймався проблемами чисельности членів партії та її динаміки. Утім, для европейських політичних партій така проблема не є надто актуальною: прихильники цих партій працюють на їхню користь, не надто переймаючися документальним оформленням свого в них членства. Проблема кількости партквитків цікавить найчастіше партії з тоталітарними інтенціями.

Ознаки тоталітарної партії, що їх, зокрема, вивів у своїй книзі “Фашизм” колишній президент Болгарії Желю Желєв, здебільшого не можуть яскраво виявитися, допоки партія не приходить до влади. Але, зокрема, непропорційно велика кількість функціонерів СДПУ(о), призначених на високі посади, зокрема й у президентську адміністрацію, чи не свідчить про певнее “зрощення партійного та державного апаратів”?

Ще одна ознака тоталітарної партії, за Желєвим, - це “тотальне охоплення населення офіційними організаціями: молодіжними, жіночими, спортивними, професійними, підпорядкованими партійному керівництву”. Торік Комітет вибоців України, за повідомленням Єгора Соболєва та Сергія Рахманіна у “Дзеркалі тижня”, нарахував близько 230 загальноукраїнських та регіональних громадських організацій, “що перебувають в орбіті” СДПУ(о).

Окрім занадто великої їх кількості, ось що привертає увагу: пов’язані з будь-якою партією громадські організації, як правило, не приховують цих зв’язків. Навпаки, вони підкреслюють, що є відгалуженнями партії, й привертають до неї нових членів та прихильників. Чи чув коли-небудь хтось про 230 саме соціял-демократичних громадських організацій? Приховувати свої зв’язки з підконтрольними громадськими організаціями, видаючи їх за вільні, прагнуть партії лише одного типу – тоталітарні.

Показовою є й футбольна епопея СДПУ(о). Нічого дивного в ній би не було, якби не пов’язувана з Суркісом ідея ввести футбол у систему загальної освіти. Чи не бажання запровадити контроль за освітою (і школярами) за цією ідеєю стояло? А як можна трактувати розповіді студентів про агітацію за вступ до молодіжної організації СДПУ(о) у стінах вищих навчальних закладів – із організацією осередків? Чи не зародок це “нового комсомолу”?

Додамо, що згадані Соболєв і Рахманін пишуть, що такої внутрішньопартійної дисципліни не знає жодна інша партія в Україні. Чи не про “демократичний централізм” ідеться? От як відповів на згадане на початку статті запитання Микола Томенко: “Якщо припустити, що СДПУ(о) прийде до влади, вона одразу ж внесе зміни до Конституції. Згідно з ними, буде відновлено статю 5 радянської конституції, за якою СДПУ(о) буде проголошено “керівною та спрямовуючою”. Усю решту політичних партій буде заборонено або реорганізовано у громадські організації під контролем СДПУ(о). Як компромісний варіянт, є можливою “багатопартійність” за взірцем колишньої Східної Німеччини, коли існує низка формально незалежних партій, які насправді є філіями правлячої партії та відіграють допоміжну роль. Утім, сподіваюся, такого – приходу до влади СДПУ(о) – ніколи не станеться”.

Не можна, звісно, виключати й такого припущення: протототалітарна партія є наступною стадією розвитку будь-якої партії кланово-олігархічної. Камуфляжна ідеологія для цього завжди знайдеться чи витвориться. Будь-яка авторитарна партія має для цього передумови, бо позицію (думки, твори) її лідера завжди можна перетворити на більш-менш цілісну ідеологію, шо стає загальнодержавною. Проте, і в цьому разі СДПУ(о) є набагато ближчою до цієї стадії, ніж її партнерки у парламентській більшості.

Ференц Фридманчук