Людина

Більш активно себе виявила українська політична еміграція в добу Козаччини. Перші вістки про козаків записані в хроніках і літописах уже в 1492 році, хоч тепер початок козаччини датують 1490 роком. Тодішній кримський хан нарікає: «Кияни і черкасці розбили татарський корабель під Тягинею», а інший раз він нарікає, що «козаки під проводом князя Богдана Глинського, старости черкаського зруйнували турецьку фортецю Очаків». Тут султан називає цих людей «козаками», і вони безупинно нападають на татар і турків. З тих часів відомий староста канівський і черкаський Остап Дашкевич. Він хоч і був зрадником, але у свій час водив козаків на турків. Історія записала пару імен отаманів, як Карпо Масло з Черкас, який здобув турецьку фортецю Очаків, Яцко Білоус з Переяслава, Андрушко з Брацлава і Лесун. Усі вони виступали в XVI ст. (1530-1550). Докладніші історичні дати про козаків починаються уже в 1550 році, коли козаки осіли першим Кошем на Дніпрі і обрали єдиного кошового. Козацька сила зростала з року в рік і ставала грізною силою не тільки для татар і турків, але для всіх інших сусідських держав. У часи козаччини гетьмани мінялися і кожен із них вніс якусь користь для розвою і захисту України.

Часи козаччини – це майже 10 років перманентної козацько-польської війни чи не найдраматичніший період української історії. Особливе місце в цьому періоді мали військові та організаторські здібності гетьмана Б. Хмельницького (бл. 1595 (6?) – 1657). Його політика була спрямована в напрямку створення незалежної Української Держави. Хмельницький вдавався до різних дипломатичних зв’язків з іншими країнами, розуміючи, що загарбників України можна перемогти лише воєнною силою. У вересні 1650 року він відправив велике військо на чолі сина Тимоша до Молдавії, сподіваючись зробити сина господарем Молдавії. Гетьман намагався створити велику коаліцію, підтримувану Туреччиною, татарами та придунайськими князівствами (Молдавія і Волохія), до якої мали увійти Україна, Семигород (Трансільванія), Бранденбург та ін. країни. Його метою було перебудувати Річ Посполиту на конфедерацію рівноправних держав – Польщі, Литви та України на чолі з новим королем Семигороду Ракоці Юрієм ІІ. Але цим планам не вдалося здійснитись: збунтувались молдавські бояри, смертельно поранений син Тиміш під Сучавою, зрада татар під час облоги Жванцю, які уклали сепаратний мир з поляками у вирішальний момент воєнних дій (1653). Хмельницький відмовився від протурецької орієнтації та союзу з татарами і звернув погляд на Москву; іншого виходу не було.

Повіривши московському цареві Олексію Михайловичу, який радо взявся за опіку України і присягав, що Україна буде незалежною, якщо козаки присягнуть на вірність цареві, Хмельницький уклав угоду з царськими послами у м. Переяславі 16.01.1654 року про українсько-московський альянс, на підставі якого Україна приймала протекторат московського царя, залишаючись надалі окремою Державою, зберігаючи свій політично-соціальний устрій, власну адміністрацію, військо, фінанси. Хмельницький разом з семигородським королем Ракоці вторгся у Польщу, щоб закінчити її поділ, але цей виступ закінчився поразкою.

Зближення Хмельницького з Швецією, з якою Москва вела війну, викликала незадоволення московського царя, Хмельницький мав претензії до Росії, яка вводила свої закони і Білорусії, хоча там народ прагнув козацької форми правління. Мирні переговори Москви з Польщею у Вільні (серпень-жовтень 1656 року) за спиною Хмельницького ще більше ускладнили російсько-українські відносини. Гетьман був на шляху розриву альянсу з Москвою. Але вони зрадили Хмельницького, почали переговори з Польщею, щоб польські війська знову пішли на Україну. Тоді гетьман направив своїх послів до Швеції, Туреччини, Молдавії й Угорщини, щоб здобути у них допомогу. Підкошений невдачами, гетьман раптово захворів, і помер 8 вересня 1657 року. Його поховали в Суботові, в церкві, яку сам побудував своїми коштами.

Отже, Хмельницький відбудував вільну Українську Державу, що була цілих триста років під пануванням Литви, Польщі, але не міг її оборонити перед всіма ворога, бо їх було багато, а до того несподівано помер. Україна вже не була в такій неволі, як перед Хмельницьким. Гетьман перший рішуче повів козацьке військо до боротьби за волю народу і рідної землі. Він зумів тримати порядок і єдність свого війська, патріотизм якого яскраво видно на прикладі діяльності, хоча би відомого політичного діяча, козака-характерника Івана Сірка, Семена Палія, Юрія Кульчицького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика та ін., які стали українськими політичними емігрантами і приклали великі зусилля у боротьбі за незалежність України. Європейські джерела зафіксували перебування українських козаків, у різних європейських країнах, як найманців у війнах, якими керували добре вишколені отамани, полковники. Хочеться подати відомості про знаменитого героїчного козака Юрія Кульчицького, який під час Віденської відсічі 1683 року під проводом Семена Палія разом з українськими козаками брав участь у визволенні Відня. Він зумів вийти з обложеного і голодного міста, щоб зв’язатися з герцогом Лотарингії Карлом V, покинув місто в турецькому вбранні й перетнув ворожі лінії, співаючи Отаманських пісень. Зв’язавшись з герцогом, він зумів повернутися з обіцянкою військової допомоги, що наближалася. Завдяки цьому муніципальна рада вирішила не здаватися турецькій армії паші Кари Мустафи, а продовжувала боротьбу. 12 вересня облога була знята військом, приведеним польським королем Яном ІІІ Собєським, військом європейських союзників. Вдячні городяни Відня визнали Юрія Кульчицького героєм. Муніципальна рада нагородила його чималою сумою грошей, а бюргери надали йому дім у міському районі Leopoldstadt. Король Ян ІІІ Собєський дав Кульчицькому 300 мішків кави, яку знайшли в захопленому таборі армії паші Кари Мустафи. Ю. Кульчицький відкрив кав’ярню «Hof zur Blauen Flasche» («Дім до Блакитної Пляшки» у Відні в кравецькому ряду, біля собору. Так стала відома кава в Австрії, і з часом його кав’ярня стала одним із найпопулярніших місць у місті. Кульчицький завжди обслуговував кавою в турецькому вбранні, чим додавав оригінальності кав’ярні. Іншою ідеєю його було подавати каву з молоком і цукром, що не було відоме туркам і подобалось віденцям. Відкрита у 1683 році кав’ярня Ю. Кульчицького була першою у Відні і однією з перших в Європі – каву на той час ще зовсім не пили у Східній Європі, однак вона уже поширювалася на Заході – декілька кав’ярень працювали в Парижі, Лондоні, Оксфорді та Бостоні. Пам’ять Кульчицького увічнено пам’ятником на віденській вулиці Kulschitzky. У 1893 році, до 300-річчя перемоги над турецьким військом, на горі Leopoldsberg, споруджений пам’ятний знак на честь українських козаків у битві під Віднем. Наприкінці ХІХ століття вихідці з України фактично творили в Австрії етнічну групу, серед яких були відомі політичні діячі, члени парламенту, науковці, мистці.

Одним із славних козаків, – «переможець непереможних», – був українець-емігрант Іван Сірко (приблизно 1610-1680), який був найяскравішою постаттю за часів Богдана Хмельницького. Саме тоді його ім’я стало відоме не тільки в Україні, але й в Європі. За діяльністю І. Сірка стежили іноземні уряди, про нього знали і в Західній Європі. Іван Дмитрович Сірко – славний кошовий Запорозької Січі, лицар із когорти визначних полководців ХVII ст., це справжній оборонець українського народу. Народився І. Сірко в Мерефі, козацької слободи Слобідської України, теперішня Харківська область, приблизно 1610 року. У часи історії України – «Руїни» – козаки пропонували І. Сіркові скинути І. Самойловича і взяти гетьманський уряд в свої руки, але він відмовився, бо він «уже куштував одного разу Сибіру і вдруге не хоче». Жоден отаман не заслужив такої поваги, довір’я і любові у козаків і українців, як Іван Сірко. Лівобережна і Правобережна Україна і Слобожанщина в 60-70-х роках ХVII ст. не знала людини, яка б зрівнялася з популярністю. Талант Сірка як полководця, поєднувався з безмежною любов’ю до України. Його людські риси характеру: розважливість, мудрість, релігійність, скромність і аскетичність у побуті, нагадують київського князя Святослава: він був разом з козаками у курені, їв з одного казана, одягався, як усі козаки. Ні про кого не було складено стільки легенд, пісень, дум, як про Сірка; його особа була в зеніті слави.

Перше з історичних свідчень говорить, що він брав участь у Тридцятилітній війні (1618-1648) проти іспанців на стороні французів. У 1644 році Богдан Хмельницький, будучи воєнним писарем Війська Запорозького, під час зустрічі у Варшаві з послом Франції графом де Брєжі, підписав договір про прийняття 2 600 козаків у військо французького короля. Очолили це військо полковники Іван Сірко і Солтенко. У 1645 році Богдан Хмельницький, знову зустрівся з послом Франції графом де Брєжі. Вони вели переговори про участь українських козаків у війні з Іспанією. Переговори завершились успішно. На початку 1645 року українські полководці І. Сірко і Солтенко з 26 000 козаками відправились морем через Ґданськ до французького порту Кале у Франції. У місті Фонтенбло, поблизу Парижу, 19 квітня 1645 року Хмельницький і І. Сірко підписали договір прийняття на французьку службу терміном на два роки корпусу українських козаків: 1 800 піших і 800 кінних. Французьке керівництво погодилося виплачувати по 12 талярів у день на особу і по 129 – сотникам. Почались воєнні дії козаків за «ключ» від Ла-Маншу, т. б. фортецю Дюнкерк. Козаки на чолі І. Сірка приблизились до неприступної фортеці Дюнкерк, де були розміщені іспанські оборонні споруди на суші. Іван Сірко поступив оригінально: почав атакувати фортецю з моря. Вночі козаки захопили декілька іспанських кораблів і роззброїли іспанську команду. Пересівши на захоплені кораблі, запорожці замінували буй з ліхтарем. Десант з Іваном Сірком увірвався у фортецю зовсім неждано для її оборонного гарнізону. «Десь опівночі, – описував очевидець штурму, – розбудила місто стрілянина. По бруківці вузьких середньовічних вулиць голосно вистукували сотні кінських підків. Між будинками, з дикими криками, бігли причудливі іноземці в червоних, синіх і зелених шароварах і коротких жупанах. Розмахуючи кривими шаблями, вони взяли в полон іспанських солдат і офіцерів однак місцеве населення не чіпали». До третьої години ворог був розбитий. Головнокомандувач французької армії Людовік Бурбон принц де Конде назвав Сірка «дивовижним» отаманом. Із Дюнкерка козацька ескадра направилася до порту Кале, там, розгромивши іспанців, січовики висадились на берег і впродовж двох років успішно обороняли французькі землі.

Польський король писав, що «Сірко - воїн славний і в ратній справі великий умілець». У 1647 році український корпус козаків на чолі безстрашного командира І. Сірка повернувся додому, овіяний, без перебільшення, європейською славою. Він став одним із авторитетних фігур на Запорозькій Січі.