Людина

Розвиток української історичної науки на сучасному етапі позначений відродженням традицій, основи яких закладено в кінці ХIХ – першій чверті ХХ ст., застосуванням нових підходів і методів до вивчення актуальних проблем минулого. Це стосується, насамперед, життя і діяльності видатних українських вчених, а також їх інтелектуальної спадщини. При цьому, особливо важлива роль належить біографіям вчених, які є не лише першорядними джерелами до вивчення відповідних персоналій, а й допомагають розкрити сутність епохи, в якій вони діяли.

Одним із найвизначніших діячів української діаспори другої половини XX століття був Юрій Бойко-Блохин – український і німецький науковець, габілітований доктор, професор Людвіг-Максиміліянського Університету, ректор Українського Вільного Університету в Мюнхені, академік, автор багатьох фундаментальних праць, в яких неодноразово торкався проблем розбудови української державності, широко висвітлював різні грані творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стефаника, Миколи Хвильового, Олега Ольжича.

У 1944 році, відчуваючи загрозу з боку радянської влади, майбутній професор емігрував до Німеччини. У перші роки післявоєнного періоду Мюнхен став центром українського еміграційного життя. У всій окупованій американцями, англійцями і французами Німеччині виникли табори під опікою альянсів. У перші тижні і навіть місяці постала велика небезпека репатріації емігрантів. Починаючи з травня 1945 р., еміграційне життя завирувало. Основна маса емігрантів, яких ворожі сили виштовхнули з України, інстинктивно і свідомо акцентували свою національну приналежність, бажання організуватися в напрямі національних інтересів. Вся ця спільнота виразно протиставляла себе Москві, охоплювала також своїми впливами нечисленних несвідомих або пасивних малоросів.

Українська еміграція становила великий масив, розкиданий по всій Західній Німеччині, переважна більшість емігрантів перебувала в таборах під матеріальною опікою західних альянсів (американці, французи, англійці). Внутрішнє урядування в таборах провадилось самими емігрантами, поставали хаос, матеріальні зловживання та політична конкуренція між людьми, які до справжньої політики не доростали.

Професійна наукова діяльність професора Юрія Бойка-Блохина в німецькому світі розпочинається в 60-х рр. ХХ ст., коли він потрапив на роботу в Людвіґ-Максиміліянський Університет.

Починаючи із зимового семестру 1962 р., Юрій Гаврилович став професором-госотем у німецькому університеті. Він вперше впровадив україністику в Інституті славістики при Людвіґ-Максиміліянському Університеті (ЛМУ) і поставив її на рівень з іншими слов’янськими літературами, які на той час уже вивчалися у цьому закладі, прочитавши 864 години україністики.

Саме в цей час професор Бойко-Блохин публікує свої маловідомі на сьогоднішній день праці: «Основи українського націоналізму», «Проблеми історіософії українського націоналізму», «Російське народництво як джерело ленінізму-сталінізму», «Російські історичні традиції у большевицьких розв’язках національного питання». Як зазнaчає «Націоналістичне видавництво в Європі», м. Париж: «У професора Блохина збереглася цікава колекція пожовклих паперів, офіційних документів з підписами й печатками НКВД, Раднаркому УРСР, Профспілки Робітників Високих Шкіл і Науково-дослідних установ. І ці документи викривають ціле «дантівське пекло» національної політики, що її доводилося перейти українському інтелігентові в Совєтському Союзі. З професійної спілки його викинуто знов таки за «минуле» та за відсутність у наукових працях «ленінської партійності» та «буржуазний об’єктивізм. Коли професор Ю. Бойко, цькований на Україні, намагався виїхати на педагогічну працю в глухий закуток Сибіру, то Наркомос РСФСР відмовив йому, виявилося, що і в Сибіру «національна проблема» існує. На очах професора Бойка відбулася жахлива трагедія 30-х рр. – винищення цілого покоління українських інтелектуалів. Пізнавши національну політику Москви ще в СРСР, практично і теоретично, професор Бойко на еміграції присвятився систематичним студіям її в обставинах, які дають змогу на об’єктивність, хоч і не буржуазну, яку йому закидано в соціалістичному раю».

У 1954 році Юрій Бойко-Блохин заснував Незалежну Асоціацію Дослідників Радянської теорії та практики в Національних проблемах. До цієї наукової інституції належать 27 учених-ідеалістів, які без належної матеріальної підтримки видали понад двадцять праць українською, німецькою та англійською мовами. Серед цих праць найбільша та найгрунтовніша книга англійською мовою «Russian bolshevism», яку опублікувало старе заслужене німецьке видання «Bong verlag». До цієї книги входять чотири розвідки: Ю. Бойко «Російські історичні традиції у большевицьких розв’язках національного питання», «Російське народництво як джерело ленінізму-сталінізму», О. Кульчицький «Аналіз російської природи большевізму у творах Бердяєва», О. Сулима «Відчуття російської природи большевізму у творах російських письменників, публіцистів та вчених».

Значення книги високо оцінила чужинна фахова критика, низка рецензій німецькою (місячник «Ostibrief», віденський журнал «Geist und Welt»), англійською (газета «Free Press», журнал «Sudeten Bulletin») та італійською (римський часопис «Corispondenza Socialista») мовами дуже високо оцінили книгу.

Німецький фахівець східноєвропейської проблематики Р. Мюллер-Стернберг закінчував свою рецензію такими словами «Вартість цієї праці підноситься ще тим, що автори, які саме в Радянському Союзі ще жили і діяли, враховують не лише українську ситуацію, але виходять також зі становища інших східноєвропейських народів, було б доречно побачити цю книгу в німецькомовному перекладі».

У фундаментальній монографії доктора Бойко-Блохина «Російські історичні традиції у большевицьких розв’язках національного питання» дається аналіз політичних стратегій більшовицької Росії в 1917-1921 рр. по відношенню до України, яка 1918 року проголосила державну незалежність. Процес загарбання Української Народної Республіки більшовицькою Московю був не просто анексією, в цьому випадку російський більшовизм застосував цілу низку підступних ідеологічних маніпуляцій, введення мільйонів українців в оману, було проведено низку політичних технологій та військову диверсію, планувалися спекуляції на мовному та класовому питанні, пролетарському месіанізмі, доцільності відновлення державного централізму тощо. За Ю. Бойко-Блохиним, у 1917-1921 рр. тактика більшовиків в національному питанні була не простою: спочатку визнати проголошену IV Універсалом Центральної Ради незалежність України, а потім намагання розбити єдність нації з середини. При цьому, спочатку вимоги державної незалежності більшовицькою Москвою визнавалися аж до повного відокремлення, щоб просто уникнути національні моменти, ніби боротьба йде виключно за класові інтереси. Тоді Радянська Росія ставала в позу захисника пригноблених нижчих класів суспільства. Висуваючи класовий інтерес на перший план для українців та інших поневолених народів, самі більшовики керувалися інтересами національними – збереження за Росією домінуючого становища серед країн, що раніше входили до складу Царської Російської Імперії.

В працях Юрія Гавриловича доведено, що для захоплення України більшовицька Москва застосовувала цілий комплекс підступних заходів: створення на теренах України нелегітимних більшовицьких органів влади на кшталт Українського З’їзду Советів та нелегітимного радянського уряду, який оголошував себе «визволителем» українців від «буржуазної» Центральної Ради. Потім Центральну Раду більшовики звинувачували в невизнанні Ради Советів, а ще пізніше організували диверсійні загони та пропагандистські групи із залученням збільшовичених українців для розгортання повстанського руху супроти Центральної Ради під гаслом «Незалежності від Росії прагнуть лише панівні класи України. Справжню незалежність України може здобути лише за умови об’єднання в боротьбі проти буржуазії пролетарів загальноросійських та українських!»

В працях Юрія Бойко-Блохина наголошується, що більшовицька Росія в процесі боротьби супроти незалежної України в Добу УНР використовувала й інші заходи: призначення військових комісарів з числа зросійщених українців та подальша військова окупація України під облудним приводом «самовизволення українців з лабет капіталізму», мобілізація етнічних росіян, які проживали в Україні в Червону гвардію, яка здійснювала окупацію УНР під гаслами «братерства українців і росіян та здійснення світової революції», організація маскарадів з перевдяганням в українські однострої командирів окупаційних військ Червоної армії, яка наступала на українські землі та розстріляли представників Центральної Ради та патріотично налаштованих українців, терор супроти національних меншини, які підтримували ідею незалежності України. На початку окупації УНР більшовики начебто визнавали необхідність політики українізації, але вона застосовувалася лише як тимчасова акція, що пригальмовувала антимосковські настрої серед українського населення та маскувала справжні наміри більшовицької Росії – повністю ліквідувати державну самостійність України.

Отож, зафіксовані доктором Бойко-Блохиним політичні технології більшовицької Росії (пізніше СРСР), що більше як 90 років були застосовані для поневолення незалежних національних держав, розпочинаючи з 1991 року, було значно вдосконалено і розвинено новітніми російськими шовіністами. Аналогічні заходи проводилися під час анексії Криму Росією в 2014 році, а також під час терористичної діяльності диверсійно-шпигунських груп ФСБ РФ, що їх у квітні 2014 року було інфільтровано на терени східних областей України.

На сьогодні метод історичного налізу дає змогу порівняти заходи більшовицької Росії, що їх було застосовано для упокорення незалежної УНР в 1917-1921 рр. з агресивними діями, що реалізовувалися під час спецоперацій Збройних Сил Росії під час анексії Криму й підтримки сепаратистських рухів, що в квітні 2014 році розгорнулися в східних областях України.

В монографії «Основи українського націоналізму» Юрій Гаврилович стверджує, що головною проблемою на шляху до розбудови української державності є недостатня популяризація всього українського:

«Треба признатися, що ще й досі ахіллесовою п’ятою націоналізму є відсутність популярних і глибоко написаних підсумовуючих книжок про український націоналізм як світогляд, програму, стратегію і тактику. А тим часом на кожнім кроці людину, що хотіла б пізнати цю революційну духовність, оточують пересуди про український націоналізм; немудро, але пропагандивно спритно скомбіновані, ці пересуди вражають свідомість і убивають бажання глибше знайомитися із суттю справи. Над творенням їх багато попрацювали не лише вороги-окупанти Українських Земель, але й наші політичні противники в середині національно-визвольного табору. Витрачено чимало паперу і чорнил на доведення, що український націоналізм є «копією чужих рухів», «фашизмом», «німецькою інтригою» тощо».

Актуальність вищезазначеного зауваження й сьогодні очевидна. Злива нахабних і цинічних звинувачень, підступної брехні та огидної фальсифікації стосовно історичного минулого та глибинної сутності оригінального і небуденного явища, яким є український націоналізм як ідеологія, світогляд і суспільно-політичний рух, нестримними брудними і смердючими потоками заливає шпальти деяких видань та екрани.

Останнім часом з наростаючою тривогою спостерігаємо тенденцію з одного боку ототожнення з націоналізмом звульгаризованого явища його, може й несвідомої, профанації шляхом надмірного демонстрування націоналістичної атрибутики (коли за символікою не видно людини, а може власне її за нею і немає) та бездумного проголошення ультрарадикальних, проте беззмістовних і безвідповідальних гасел, а з іншого – огульного ототожнення з націоналістичним рухом та світоглядом явищ і осіб, котрі не мають до нього ані найменшого стосунку. Таким чином відбувається дискредитація і вульгаризація націоналізму в масовій свідомості та розмивання його підвалинних основ.

Незаперечним фактом є зріст національної свідомості широкого загалу українців. Завданням організованого націоналізму є цю свідомість, вибух національної енергії зорганізувати і спрямувати в суспільно корисному, конструктивному, ефективному напрямі, щоби, як не раз вже було в нашій історії, вибух національного завзяття не закінчився без результативно.

Праці Юрія Бойко-Блохина опубліковані в середині XX століття, мають вагоме значення для сучасності, а також вкотре доводять, що російська пропагандистська машина здійснювала довготривалу інформаційну війну супроти розвитку національної ідеї в Україні.