Людина

Отже, людина виникла з надр тваринного світу. Багато десятків і сотень мільйонів років розвивались на Землі тварини, але не було людей. Процес розвитку життя на Землі був дуже й дуже тривалим. Життя розвивалось і множилось у вигляді рослин і тварин, одні породи змінювались іншими, виникали все нові форми, але людини не було. Палеонтологічні музеї усього світу зберігають у своїх залах і лабораторіях численні рештки давнього тваринного населення Землі у вигляді скелетів, відбитків, скам’янілостей і т.д. Лише в дуже рідкісних випадках зберігались м’які частини вимерлих тварин.
У мерзлому грунті Сибіру знаходили трупи мамонтів з шерстю і м’ясом; в торфових болотах іноді зберігались тіла шерстистих носорогів, які водилися в Європі в льодовиковий період; були й ще деякі подібні знахідки – це рештки твердих частин або відбитки м’яких. По них учені і відновлюють зовнішній вигляд і внутрішню будову викопних тварин.
Але чи можна, вивчаючи рештки викопних тварин, намітити серед них той ланцюг організмів, ланки якого, переходячи одна в одну і поступово удосконалюючись, кінець кінцем дали б початок ссавцям, потім серед них – мавпам, далі – людиноподібним мавпам, і, нарешті, людині? Іншими словами, чи може сучасна наука на твердих фактичних даних побудувати родовід людини, почавши його від найдавніших організмів? Виявляється, це завдання може бути розв’язане з достатнім ступенем точності. Але для його розв’язання не можна спиратися лише на викопні організми. Треба залучати й інші факти. Величезну допомогу в цьому подає той «музей», який є в кожному з нас, - наше власне тіло. Збудоване з різних органів і тканин, яке складається з різноманітних хімічних речовин, воно зберігає в собі залишки дуже далекого минулого. Одні з наших органів дістались нам від наших рибоподібних предків, інші – від давніх ссавців; основні ж частини нашого тіла, завдяки яким ми живемо, тобто живимося, дихаємо, ростемо, рухаємося, відчуваємо і т. д., були набуті нашими предками в дуже далекі часи, на перших ступенях розвитку життя.
Найбільше у людини ознак, які дісталися їй від давніх ссавців: наприклад, шкіра людини покрита волоссям, на більшій частині тіла це волосся дуже тонке, мало помітне, але на інших місцях добре розвинуте. У деяких людей воно буває дуже помітне на всьому тілі, а зрідка народжуються люди суцільно вкриті волоссям. Волосся – характерна особливість ссавців.

Більшість ссавців має по кілька пар молочних залоз, розміщених на черевній частині тіла. В людини нормально є лише одна пара молочних залоз. Але в деяких людей виникають додаткові молочні залози, як у нижчих ссавців.
У більшості ссавців є хвіст. Як ми бачили, в людиноподібних мавп немає зовнішнього хвоста, як і в людини. Однак спостерігаються випадки, коли люди народжуються з невеликим зовнішнім хвостовим відростком. Це дуже рідкісні випадки. Трохи частіше можна зустріти людину з так званою «заячою губою». Що це таке? У більшості хребетних тварин між двома половинами верхньої щелепи знаходиться міжщелепна кістка. В людини ця кістка як окрема від верхньощелепних кісток є лише в зародка, але в дуже ранньому дитинстві вона міцно зростається з верхньощелепними кістками, так що не залишається й сліду. Іноді ж, ніби у вигляді згадки про те, що було в наших предків, ця міжщелепна кістка не зростається з сусідньою верхньощелепною; між ними залишається проміжок. Тоді й шкіра на цьому проміжку буває ніби розсічена шрамом. Звичайно при такій виродливості шрам на шкірі буває лише з одного боку – справа або зліва. У деяких же випадках він буває з обох боків.
Такі випадки, коли в людей у вигляді виродливості появляються ознаки, давно втрачені нашими предками, дістали назву «атавізмів». Атавізми – свідчення еволюційного минулого людини. Поряд з ними є значно численніші явища, які теж свідчать про наші спорідненні зв’язки з тваринним світом і які називаються рудиментами, або зачатковими органами. Таких органів у людини досить багато. Про один з них ми вже говорили: це черевоподібний відросток сліпої кишки. Він давно перестав брати участь у травленні. Часто його просвіт зовсім заростає, і ніяка їжа не може потрапити туди. Проте він існує в кожної людини і нерідко запалюється (апендицит). В такому ж зачатковому, недорозвинутому вигляді цей відросток є і у людиноподібних мавп. У розвинутому ж стані він був у віддалених предків, які живились грубою рослинною їжею, що скупчувалась у сліпій кишці і її відростку. Характер живлення змінився, відросток став зайвим, поступово зменшився, але все ще продовжує існувати і нагадувати про віддалене минуле.
Люди, за невеликим винятком, не здатні рухати вухами. Однак м’язи, які могли б піднімати і опускати наші вуха, в нас є.
Але вони такі маленькі, такі слабкі, що не діють: вони рудиментарні і дістались нам від мавпячих предків, здатних наставляти вуха і рухати ними.
У людей немає зовнішнього хвоста, але в них є на кінці хребта 4 або 5 маленьких хвостових хребців, які теж утворюють рудиментарний, недіючий орган.
Таких рудиментарних, зникаючих органів немало знайдеться в будь-якій частині тіла. Навіть у такій важливій частині тулуба, як грудна клітка, є 12-е ребро; воно невеликого розміру, не бере участі в дихальних рухах і, мабуть, доживає свій вік.
Анатому, який цікавиться нашим минулим, рудиментарні органи і атавізми ясно вказують, що люди виникли з тваринного світу.