Людина

Після поразки шведсько-українського війська під Полтавою почалася нова доба політичної української еміграції. Шведська армія відійшла до Переволочної і мусила, через бездарність генерала Левенгаупта, якому Карл ХІІ доручив командування, капітулювати. Ранений, ще за кілька днів до Полтавської битви, Карл ХІІ переправився на правий бік Дніпра і взяв з собою не більше 15 000 шведів, переважно таких, які не були здатні до активних воєнних операцій (хворих і ранених). За шведським королем подався і Мазепа з своїм оточенням та запорожцями в далекий шлях до Туреччини, з ним був Орлик. Це були тяжкі часи мандрівки через степи Правобережжя, аж поки вони не опинилися біля берегів Бугу. Мазепа був фізично і морально розбитий. Наслідки були, особливо для шведів, дошкульні. Саме тут московська кавалерія наздогнала втікачів, яким треба було тікати із великими втратами і переправлятися через річку. Особливо неприємним було для Мазепи, який не раз запевняв короля, що очаківський паша – його добрий приятель. Аж десь у липні 1709 року прибули вигнанці до Бендер. Будучи смертельно хворим, Мазепа не пожив тут і кілька місяців, він помер вночі з 21 на 22 вересня (за ст.) 1709 року.

Дві справи цікавили тоді українську еміграцію: хто буде гетьманом після смерті Мазепи і кому дістанеться його маєток у золоті, дорогоцінностях і гетьманських інсиґнія, які привіз Мазепа з собою до Бендер. Панувала думка, що все це має послужити на користь української державної справи та війська, що зібралося на чужій території. Але все це дісталося племінникові Мазепи, Андрію Войнаровському, який відмовився від кандидатури на гетьмана, бо в умовах еміграційного життя це було хоч почесне, але важке завдання. Усю свою енергію направив він, цей «жадний до життя, може трохи легкодушний небіж Мазепи» (писав Єнсен) на те, щоби заволодіти майном покійного Мазепи. Гетьманська старшина, козацтво, запорожці заявили свої претензії на спадщину Гетьмана. У середині жовтня 1709 року появилася їхня делегація до королівської канцелярії і заявила свої права на спадщину Мазепи, бо він вивіз не тільки своє приватне майно, але й державні клейноди, гетьманські інсиґнії тощо. Комісія почала працювати в середині листопада, але головну вагу покладалось на свідчення Бистрицького, управителя майна Мазепи і інших осіб, які дали свідчення такі, як це було бажано племінникові Гетьмана. Про це писав Орлик в 1709 році до шведської королеви Ульріки Елеонори: «Войнаровський наперекір праву і звичаям, мав у своїх руках усі публічні фонди, завдяки ласці і допомозі своїх приятелів, яких він з’єднав собі підкупом. Я мовчав, хоч ціла моя істота вояка протестувала проти цього мовчання». Комісія винесла рішення на користь Войнаровському. Карл ХІІ підтвердив її рішення. От так козацтво і старшина залишилася у Бендерах без всяких матеріальних засобів. Войнаровський ухилився від гетьманства. Шведський король зупинився на виборі гетьмана: П. Орлик мусив перебрати цей тягар на себе. І не тільки матеріальна сторона гнітила П. Орлика, але й політична сторона була несприятлива для Орлика. Сам Карл ХІІ зі своїми шведами був теж емігрантом на турецькій стороні, союзників не було, а Туреччина зовсім не думала воювати проти Росії. Але Орлик домігся від Карла ХІІ асекурації (10.05.1710 року), не складати зброї до тих пір, поки не буде визволена Україні з під гніту московського ярма. Карл ХІІ видав формальний диплом «Diploma assecutorium pro Duce et Exercitu Zaporoviensti», і цим підтримав Гетьмана в його діяльності.

Головним завданням було налагодити порозуміння з козаками і запорожцями. Козацтва переживало гостру матеріальну скруту, його охопила певна деморалізація, типова для еміграції: голод, холод, хвороби і т. д. Впродовж 1710 року з козацьких осель біля Бендер приходять жалісні прохання до шведського короля допомогти їм. Не знаючи як собі допомогти, козацтво почало продавати свою зброю: під командою кошового було 4 000 запорожців, які не мали зброї, бо рятуючись від голоду, вони її продали. Полегшення прийшло перед походом на Правобережну Україну, наприкінці 1710 року, коли король виплатив запорожцям гроші, щоб вони викупили свої рушниці і справили собі одяг.

5.04.1710 року відбувся виборчий акт і Пилип Орлик став офіційно гетьманом України, була вибрана старшина, генеральним обозним залишився Іван Лимковський (був і за Мазепи), генеральним суддею став Клим Довгополий, генеральним писарем – Григорій Герцик і Федір Миронович.

У день виборів була проголошена Державна Конституція 5.04.1710 року під назвою: «Конституція прав і свобод Запорозького Війська (Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis)». Головним постулатом її була незалежність України від Польщі і Москви; кордони з Польщею визначались по лінії Случу, як колись за Богдана Хмельницького. Важливими статтями Конституції були ті, які обмежували гетьманську владу та встановляли козацький парламент, типу поширеної Старшинської Ради, до якої мала входити не тільки генеральна старшина і полковники, але й представники Запоріжжя і з кожного полку по одній значній і заслуженій особі. У Конституції є статті на користь запорожців та переважаючу кількість січовиків на еміграції та чітке розмежування влади на три гілки: виконавчу, законодавчу і судову. Парламент Старшинської Ради мав збиратися тричі на рік. Так утворився перший український політичний еміграційний уряд на чолі гетьмана П. Орлика першої половини ХVIII століття. Впродовж всього періоду діяльності П. Орлик був на чолі політичної еміграції, він налагоджував дипломатичні зв’язки з країнами Європи (Францією, Англією, Голландією, Німеччиною, Туреччиною та ін.), і не залишав напризволяще гетьманів Лівобережної України з її старшинами, полковниками і козацтвом Запорізької Січі.

Важливим документом також була гарантія, якої домігся Орлик від Карла ХІІ, під назвою «Гарантований диплом Війську Запорозькому», згідно з яким шведський король зобов’язується не складати зброї до того часу, поки не буде визволена Україна і все козацтво з під влади Росії. Зі свого боку Карл ХІІ дотримав свого слова: підтвердив схвалену в Бендерах козацьку Конституцію. Цим він підтвердив не тільки права Війська Запорізького, а також став гарантом незалежності країни, її кордонів, до яких входила Лівобережна і Правобережна Україна. П. Орлик розвивав політичні відносини між еміграційним урядом та урядами Гетьманської України впродовж 1710-1742 років. Політична діяльність українського політичного емігранта охоплює такі періоди: «бендерський» (1709-1714), «європейський» (1714-1722), «турецький» (1722-1742).