Людина

Гетьман П. Орлик прибув до Туреччини, але Хотинський сераскир, що був на той час найвищою військовою владою на польсько-турецькому кордоні, сказав, що він повинен вертатися туди, де він був. Це дуже схвилювало гетьмана, тим більше, що він узнав, що висланого ним Нахимовського сераскир арештував і вислав назад його до Польщі у руки Сєнявському. Гетьман заявив протест, показавши рекомендаційні листи шведського короля до султана і до нього самого. Йому залишилося чекати поки турецький уряд на повідомлення сераскира вирішить його долю. Нарешті прийшов із Царгороду наказ вислати гетьмана тимчасово до міста Сереса в Македонії, потім йому було призначено постійне місце проживання в Салониках, куди він поїхав у листопаді 1722 року. Так почалася нова доба підневільного життя гетьмана, як він називав «моє почесне заслання». У Салониках гетьман пробув 12 років, ізольований від родини. Саме тут, де був нездоровий клімат, панували епідемії, навіть холера. Михайло Орлик, став жертвою епідемії. І П. Орлик залишився один. «Почесне» заслання лягло на душу, а тут ще долучилися турботи про родину, яка була в важкому матеріальному стані. Він сам отримував від турецького уряду невелику пенсію і тому зрідка міг вислати родині в Польщі, як видно з Діарія (1723), 100 дукатів, а в листопаді дружина написала, що була у боргах, і жид із Кракова загрожував їй в’язницею. Український гетьман був видною особою, і з ним тут рахувались високі достойники, дипломати, вище духовенство. Найбільшою трагедією для Орлика було те, що він був відірваний від Запорізького Війська. Він докладає всіх зусиль, щоб дістатися до Царгороду, де він сподівався розвинути політичну акцію, вступивши у безпосередні зносини з турецьким урядом і представниками європейської дипломатії: англійськими послами – Сафорином (у Відні) і Саніяком (у Царгороді), якому англійський король просив заступитися за Орлика перед султаном; чимало часу він віддав на кореспонденцію в цій справі з великим візиром, кримським ханом, з шведським урядом. Англійська дипломатія ворожо ставилася до Москви, але з прихильністю ставилася до гетьмана. Хоч султан бачив, що московський цар, Петро І, повів агресивну політику на південному сході, почавши в 1722 році війну проти Прусії, але він не хотів порушити мирні відносини з Москвою. Султан і далі не дозволяв Орликові покинути Салоники. Тим часом європейська політична обстановка ставала яснішою. Дві події для Орлика стали важливими. 9 лютого 1725 року помер впертий і невблаганний ворог його, Петро І, і в Орлика оживилася надія на можливість порозумітися з російським урядом. Немаловажним значенням був шлюб (серпень 1725 року) Марії, доньки Лещинського з французьким королем Людовиком ХV. Тим самим Франція неминуче вступила в конфлікт з Росією, що так негативно була поставлена до колишнього польського короля. Станіслав Лещинський, як тесть Людовика ХV, набирав ваги в європейських колах і міг знову кандидувати на польський престол. Саме тоді інтереси європейських країн поділилися на два ворожі табори: Віденська коаліція – Австрія Іс- панія і Росія, а у другій – Ганноверській коаліції – Англія, Франція, Голландія і Данія. На боці Англії і Франції стояв Станіслав Лещинський, а польський король Август ІІ, опирався на Австрію. Ситуація в Європі стала загрозливою, назрівала війна. Саме цей напружена атмосфера дає можливість П. Орлику увійти у новий період свого життя, позначений дипломатичною акцією. Він починає жваве листування з Станіславом Лещинським та шукає зносин з державами Гановерської коаліції. Лещинський покладав великі надії на Орлика, він тримався думки, що Орлик повинен бути в Бендерах або Хотині і, що одиноким шансом українського гетьмана є не мир, а війна, збройне повстання на Україні та антимосковська диверсія. Ще на переломі 1726-1727 років здавалося, що ось вибухне європейська війна. Але кардинал Флєрі, що влітку 1726 року очолив французький уряд, взяв ініціативу мирного полагодження конфлікту і був підтриманий Англією, яка штовхала своїх союзників на воєнний шлях. Завдяки його зручності, прийшла до скликання нового європейського конгресу, який відбувся в Суасоні влітку 1728 року. Орлик ставив питання про піднесення української проблеми в європейських масштабах. Є відомості, що йому було обіцяно допомогу з боку Англії, Франції і Швеції. Хоч на засіданнях конгресу українська справа не обговорювалася, зате велася «поза засіданнями конференції». За Орлика заступився кардинал Флєрі, англійські, іспанські та голландські делегати, але їх спроби переконати російського уповноваженого Олександра Головкіна у справедливості українського гетьмана, та потребі їх полагодити не принесли успіху. Головкін заявив, що Орлик є бунтівник і спільник Мазепи і йому можна б дати амністію, якби він поставився лояльно до Росії. Кардинал Флєрі порадив Орлику попросту скористатися з запропонованої амністії. Гетьман звернувся до представників віденської коаліції. Велику надію Орлик покладав на герцога Карла Фрідріха перед царицею Катериною, який був одружений з її донькою Анною. Гетьман встановив стосунки з Австрією і Ватиканом та Орденом єзуїтів, пробуючи через них вплинути на російський уряд, а з іншого боку на Августа ІІ та на закордонні органи Польської республіки. Від Росії він сподівався визнання своїх гетьманських прав на Лівобережну Україну, від Польщі – визнання автономії Правобережної України під свою владу та відновлення козацтва. Це була орієнтація Орлика на всі сторони, навіть фантастичних проектів окатоличення України, щоб знайти шлях до Ватикану. Це був крик душі Орлика з турецької, свого роду, в’язниці, з якої він хотів вирватися своїми силами на волю. До країн і Європи і Туреччини були розіслані численні таємні агенти, які намагалися паралізувати дії українського емігрантського уряду. Росія нищила Україну матеріально, духовно, і політично. В 1764 році померла цариця Єлизавета, а царицею стала німка Катерина ІІ, що подібно до Петра І, вирішила поневолити українців і завела кріпацтво на Україні. Вона наказала Розумовському скласти гетьманську владу у 1764 році і скасувала гетьманство. Це був останній гетьман України. Він жив у Петербурзі, аж перед смертю вернувся на Україну, в Батурин, і там умер 1803 року на 75 році життя. Лишив він по собі добру славу, бо як умів, старався покращити долю рідного краю. Пам’яткою по ньому і до нині руїни його палати в Батурині.

Але уже в 1729 році почалася нова доба в політичній праці Орлика. Це час співпраці з молодим, повних сил сином, Григорієм Орликом, що надає нової енергії старіючому Орликові. Саме тепер після навчання і військової служби, несподівано виринає молодий Орлик, як дипломатичний посередник в українських справа. Тепер і Пилип Орлик розпрощався з Москвою. У цьому останньому періоді своєї діяльності, він звертає свої сподівання на Францію, Станислава Лещинського, Туреччину, Крим, Швецію. Це була виразна антимосковська політика, що її П. Орлик триматиметься до кінця свого життя. Він тримає тісний зв’язок із Францією і використання її впливів у Туреччині. Григорію Орлику їхати до Франції, і там поставити справу свого батька перед урядом. Наприкінці 1729 року Г. Орлик був у Парижі, і звернув на себе увагу французьких державних мужів, особливо кардинала Флєрі, там він увійшов у контакт з С. Лещинським, який перебував у Шамборі. В 1730 році Г. Орлик мав місію на Сході і мав щастя побачитися з батьком в Салониках. Зараз стояло питання як звільнити П. Орлика від примусового перебування в Салониках і дати йому можливість вступити в ближчі стосунки із Запорозьким Військом. Він відчув потребу стати на чолі січових козаків, щоб виступити на захист українських інтересів.

Лише в кінці 1734 року прийшов довгожданий дозвіл візира, щоби гетьман залишив Салоники. П. Орлик поїхав до Каушан, столиці буджацького султана; він був у резиденції у хана, а також зустрівся зі своїм сином, який був знову висланий у Крим із місією від французького короля. Звільнення П. Орлика прийшло пізно. Січові козаки були незадоволені від свого становища, вони не мали захисту і поваги від хана, тому не хотіли бути під протекторатом кримського хана. У 1728 році вони покинули Олешки і подалися на стару Чортомлицьку Січ. Російський уряд не дав згоди на їх перебування, і вони вернулися назад до кримського хана, який не підтримав їх. У березні 1734 року Запорізьке Військо відмовилось слухати кримського хана і перейшло на урочище Бузавлук. На цей раз російська цариця погодилася прийняти січовиків у своє підданство. Це було великим ударом для Орлика. Він прибув до Каушан і став переконувати їх у шкідливості їх кроку як для них, так і для інтересів України. Ні посли, ні листи до Січі не могли врятувати ситуації. П. Орлик був занадто довго відсутній і за короткий час не можна було опанувати їхніми настроями. Це був одвертий розрив, який для П. Орлика був болючий, бо перехід Запорізького війська на бік Москви зробив дуже прикре враження і на Порту, і на Крим, які, властиво, самі завинили, і на Францію. Але він самотньо не залишився, потроху біля нього зібралося більше 2 000 козаків добре озброєної піхоти і кінноти з його старими друзями і соратниками. Резиденція гетьмана П. Орлика була у Бендерах. Орлик опинився у прикрій матеріальній ситуації. Його нечисленне військо опинилося без грошей, у голоді і холоді. У Царгороді мінялися уряди, і там не було кому подбати про бідолашного гетьмана. Тільки Франція дала значну допомогу, бажаючи й надалі мати приятелів серед козаків. Пізніше, в 1741 році, гетьман писав до Швеції, що він мусив розпустити своїх козаків з огляду на брак засобів: запорозька піхота пішла в Січ під московську владу, а Сава Чалий зі своєю кіннотою подався на польську службу. Після переходу Січі під владу Москви, шанси П. Орлика підупали. Без війська він не міг бути гетьманом країни, спроможний укладати союзи з країнами чи дорадником чужих урядів, експертом у справах Східної Європи. Проте він невтомно працював, шукаючи виходу із цього становища.

Проекти Орликів, – батька і сина, – знову зверталися до ідеї східноєвропейської коаліції. Вони живо відчували потребу консолідації сил: Польща, Туреччина і Швеція мали працювати разом. Важливим здавалося українським політикам переконати турків у необхідності активізації східного фронту. Орлик рекомендував примирення з Австрією і зосередження військової енергії на Сході, на противагу французьких діячів у Царгороді, Вільневі і Бонневаля, що стояли в активній дії супроти Австрії і пасивну оборону на Сході. На думку гетьмана, Туреччина мала б негайно виступити на Правобережжі України й подати руку лівобережцям, серед яких панували дуже неприхильні настрої до Росії, бо Україна стала базою війни. На деякий час гетьман звернув на себе увагу турецького уряду. Гетьман виїхав до Яс, де ще на початку 1739 року сподівався свого покликання до Царгороду на спеціальну нараду з турецьким урядом. Тепер він став турецьким експертом у справах російських, польських і шведських, та спробував порозумітися з запорожцями. У 1739 році гетьман змушений переїхати із Яс до Бухаресту, бо столицю Молдавії зайняло російське військо 1 вересня 1739 року. Франція почала радити, щоб турки уклали мир, Орлик настоював на продовженні війни: переможна на австрійському фронті Порта може спокійно дати допомогу всім загроженим Москвою народам, а в першу чергу Швеції. У той час як П. Орлик проводив політику в Царгороді, його син, Григорій, вів також переговори з Францією і Швецією. В січні 1739 року він писав до шведського державного діяча, що поки Росія перебуває кризу, і є можливість там революції, можна використати ці обставини і повернути собі захоплені Росією шведські провінції. Для цього потрібно відновити союз з Туреччиною, і цієї ж зими вдарити по Росії. Він підкреслив, що не треба забувати і Україну, де Пилип Орлик, як гетьман нації, може викликати революцію. Це була цілком консеквентна політика: відвести увагу Туреччини від Австрії, і зосередити турецький натиск на Сході, об’єднуючи в один активний блок Швецію, Польщу, Україну, Туреччину для поборення спільного ворога – Росії. Орлик покладав великі надії на російсько-турецьку війну (1735-1739), бо сподівався за допомогою Туреччини повернути собі колишнє становище. Тим часом Туреччина пішла іншим шляхом. За французькою порадою вона в Белграді, сербській столиці, провела переговори і підписала у вересні 1739 року з ворогами Бєлгородський мир, в якому про Україну взагалі не йшлося. Надії Орлика на відбудову вільної України були поховані. І востаннє звернулися його засмучені очі на Швецію. В 1741 році Швеція оголосила Росії війну, але Порту не могла перетягнути на свій бік. Війна закінчилась поразкою для Швеції і підписанням у 1743 році миру на користь Росії. Шведам на війну не щастило, тільки вони радо прийняли послуги невтомних антиросійських борців.

Треба подивлятися впертості, з якою батько і син Орлики працювали для добра української нації, незважаючи на невдачі. П. Орлик залишився вірним Україні до кінця свого життя. В останньому листі від 30 серпня 1741 року до французького канцлера Флєрі П. Орлик заповідав, що ніколи не перестане шукати всіх легальних засобів, «щоб заявляти мої права і права моєї нації на Україну». Закінчення турецької війни важко відбилося на Гетьманові. Знову турецький уряд, щоб не мати конфліктів з Росією, наказав йому переїхати з Бухаресту до Адріанополя. Орлик хотів переїхати до Яс, він відмовився переїхати до Адріянополя, і тоді турецький уряд перестав йому видавати пенсію на деякий час. Орлик переїхав до Яс, але пожив там недовго. Він помер 24 травня 1742 року в Ясах, на самоті, без надії побачитися і пожити зі своїми рідними.

Справа П. Орлика не загинула. Завдяки енергії сина Григорія Орлика, який у Франції досягнув високого становища, не зникла з європейського обрію ще в 40-50 роках ХVIII ст. Ще в 1754 році Григорій Орлик посилав Нахимовського і Мироновича у Крим, щоб вони звідти нав’язали стосунки із Запоріжжям. Ще один нащадок гетьманського роду, граф Пилип Штенфліхт, син старшої Орликівни (Насті) був у 50-х роках старшиною у полку свого дяді Григорія Орлика і працював віддано на користь України, їздив часто до Стокгольму з дорученням гетьманича, як посередник у французько-шведських переговорах щодо козацьких справ. Але і дружина П. Орлика не відходила від громадсько-політичної праці, спочатку допомагала своєму чоловікові, а потім синові. ЇЇ матеріальний стан покращився в 1747 році, коли шведський король призначив їй невелику пенсію. У 40-х роках вона була зв’язковою між Г. Орликом і Мировичем та Нахимовським.

Отже, Пилип Орлик був людиною високої культури, європейцем, українським політиком, що ставив вимоги до життя і тим болючіше відчував свою недолю. Європа для нього була своя і близька. Він належав до людей барокової доби, просякнутий глибокою релігійністю. Життя примушувало його до компромісів, але душа його залишалася чесною і щирою, здатною до самопосвяти. Українська справа стала правдивим змістом його життя. Всю свою енергію Гетьман присвятив політичним завданням, він жертвував своїм особистим життям, ставив на перший план відповідальність за Україну і її народ. Орлик був видатним українським державником, на прапорі якого було написано: Незалежна і Соборна Україна, про яку він мріяв, об’єднати усі українські землі в Єдину Державу. Він говорив, що Україна повинна бути охоронним валом і в загальноєвропейському значенні, і саме цей напрям думок робить його актуальним і сьогодні. Його праця (30 років) вперта та невтомна не могла залишитися безслідною. Вона зберегла нам традиції, створила певні зв’язки з Європою. Ці традиції, запорошені порохом минулого, знову виходять на чистоту і дають нам ще раз нагоду задуматися над долею нашої славної України.

Отже, досвід боротьби першої політичної української еміграції переконливо засвідчує, що при всій особистій відвазі і наполегливості, відданості і відповідальності перед Батьківщиною справа української державності без підтримки національно свідомого власного народу, приречена на поразку. Але ідея української державності і боротьба за її втілення нашими політичними емігрантами заслуговує на пошану і народну пам’ять.