Людина

На Балканах, на Кавказі та в Придністров'ї добре знають ціну і незалежності і територіальної цілісності. Спроби відстояти землю і свої права зі зброєю в руках закінчувалися різними результатами, але завжди їх супроводжували кров і сльози.






Кривавий і затяжний конфлікт в Югославії почався з невеликої війни, жертвами якої стали не більше 100 осіб. Після Другої світової це була прем'єра на балканському театрі військових дій.

Сторони конфлікту: Словенія, Югославія
Зона конфлікту: Словенія
Casus belli: відділення Словенії від СФРЮ
Втрати: словенські сили самооборони - 19 осіб, югославська армія - 45 осіб, 12 мирних громадян (в основному, водії міжнародних автотранспортних рейсів)




У грудні 1990 року найбільш економічно розвинена республіка Югославії, Словенія, провела референдум і оголосила про відділення від СФРЮ: за це висловилося 86% населення Словенії. 25 червня 1991 року керівництво Словенії оголосило, що взяла під контроль свої кордони і повітряний простір. У відповідь уряд югославської федерації розпорядився, щоб Югославська народна армія навела порядок. Бойові дії з танками БТР тривали до 4 липня, коли був укладений мир: армія Югославії зобов'язалася припинити бойові дії на території Словенії, а Словенія і Хорватія три місяці обіцяли почекати з деклараціями незалежності.



Потім прийшла черга республіки Боснія і Герцеговина. На 44% її населяли боснійці-мусульмани, на 31% - православні серби, на 17% - католики хорвати. Сербські лідери, не результати референдуму про незалежність (29 лютого 1992 року), і проголосили свою республіку.

Сторони конфлікту: боснійці, серби, хорвати
Зона конфлікту: Боснія і Герцеговина
Casus belli: міжнаціональний конфлікт, боротьба за території
Втрати: 100-110 тис. осіб (усього), 2 млн 200 тис біженців



Спалахнув гострий міжнаціональний конфлікт: боснійських сербів підтримала Сербія на чолі зі Слободаном Мілошевичем і Югославська народна армія. Боснійська війна йшла з 1 березня 1992 до 14 грудня 1995-го. У цьому гострому конфлікті один проти одного діяли новостворені формування: Військо Республіки Сербської, Народна оборона Західної Боснії, Армія Республіки Боснія і Герцеговина, Хорватська рада оборони. Суперечка йшла за території. Обстріли міст та етнічні чистки стали ознаками цієї війни. У сербів було озброєння, що дісталося від Югославської народної армії. Коли проти Республіки Сербської об'єднайся хорвати і боснійці, створили Федерацію Боснії і Герцеговини, цю перевагу було втрачено. Після різанини в Сребрениці операцію проти формувань боснійських сербів почало НАТО і війна незабаром припинилася. Міжнародний трибунал назвав військовими злочинцями 45 сербів, 12 хорватів і 5 боснійців. Жертви Боснійської війни - 100-110 тис. осіб; близько 2 млн 200 тис. стали біженцями. Ця війна вважається самою руйнівною в Європі після Другої світової.



Косовську війну в квітні 1996 року почали албанські сепаратисти, які бажали незалежності Косова і Метохії. Армія визволення Косово (є дані про зв'язки АОК з Аль-Каїдою) проголосила збройну боротьбу.

Сторони конфлікту: косовські албанці (Армія оборони Косово), югославська армія, НАТО
Зона конфлікту: Косово, міста Сербії
Casus belli: прагнення до незалежності Косово, невиконання югославськими владою умов НАТО
Втрати: 1700 чоловік мирного населення, тисячі залишилися без даху над головою



Регіон в масовому порядку почало залишати неалбанське населення - серби, чорногорці і цигани. У відповідь армія Югославії атакувала населені пункти в Косові. Під час цієї операції загинули близько 80 мирних жителів, включаючи жінок і дітей. Країни НАТО, безуспішно намагаючись змусити Белград припинити військові дії в Косові і Метахії, в 1998 році пригрозили військовою операцією. Рада НАТО дала чотири доби, по закінченню яких повинні були бути нанесені удари з повітря, і югославська влада поступилася. Укладене перемир'я було недовгим, і насильство над сербським та албанським населенням відновилося. На початку 1999-го югославська армія і поліція знову почали діяти проти албанців-прихильників відділення Косово. Був епізод, коли югославські підрозділи атакували село Рачак, зайняту АОК. За твердженнями албанців, яких підтримали західні спостерігачі, югослави там влаштували кару 45 албанців. Югославська ж влада стверджувала, що ці люди загинули в бою. Саме ця подія дала привід НАТО знову пригрозити бомбардуванням Югославії, якщо та не піде на переговори з косовськими лідерами. Відбулася в Парижі зустріч сторін за участю Росії і НАТО, яка нічого не дала. Росія, традиційно вважала Балкани сферою своєї уваги, яка зазнавала пору безсилля: проект врегулювання представили США і Великобританія.



Передбачалася повна автономія Косово, виведення югославських сил і замість них - введення натовського контингенту. В результаті Югославія погодилася з політичною частиною, але категорично заперечила рішення окупувати регіон силами північно-атлантичного блоку. НАТО відразу ж приступило до військових дій. Засуджуючу цю резолюцію ООН підтримали тільки Росія, Китай і Намібія. Експерти відзначають збіг дій НАТО проти Югославії з секс-скандалом навколо Білла Клінтона і Моніки Левінські; як би там не було, 24 березня 1999 року почалася операція "Союзна сила".

Літаки США і союзників наносили удари по Белграду, Приштині та іншим містам; з крейсера в Адріатичному морі стартували крилаті ракети, націлені на військові об'єкти. Операція закінчилася 10 червня 1999 року.



В результаті бомбардувань постраждали не тільки військові і інфраструктурні об'єкти, але і житлові квартали. За даними югославської влади, втрати мирного населення перевищило 1700 осіб; Human Rights Watch повідомила, що в результаті бомбардувань загинуло близько 500 осіб, і що "надлишкова смертність в результаті погіршення умов існування не піддається оцінці". Тисячі людей залишилися без даху над головою. За даними ООН понад 800 осіб пропали без вісті. Незалежність від Сербії Республіка Косово проголосила 17 лютого 2008 року. У світі вона визнана лише частково.



На заході СРСР в Молдавській РСР все голосніше лунають націоналістичні гасла. Навесні 1989 року від імені Спілки письменників Молдови публікують законопроект про мови. Передбачається, що батьки не можуть вибирати мову, на якому будуть навчатися діти; а крім цього - адміністративна (а в деяких випадках і кримінальна) відповідальність за використання в офіційному спілкуванні будь-якої іншої мови, крім молдавської. Також готується перехід до латинської писемності.

Сторони конфлікту: Молдова, невизнана республіка Придністров'я
Зона конфлікту: межує з Україною лівий берег Дністра на території Молдавської РСР
Casus belli: Оголошення незалежності Придністров'я, яке Молдова вважає своєю територією
Втрати: по 500 чоловік убитими з кожної сторони. Експерти стверджують, що насправді загиблих було набагато більше



Тут же стихійно виникає рух за введення державної двомовності: молдавської і російської. На молдавських територіях, що знаходяться неширокою смугою від лівого звивистого берега Дністра до кордону з Україною живуть переважно етнічні росіяни і українці. Тут, у Придністров'ї, в його головному місті Тирасполі організують Об'єднану раду трудових колективів. Цей ОСТК, коли молдавську мову визнали державною, організував хвилю страйків. Події розвивалися: Верховна рада МРСР постановила, що сама республіка була незаконно створена в результаті пакту Молотова-Рібентропа, а регіони Північна Буковина і Бессарабія - окуповані СРСР це території Румунії. У відповідь виступила міськрада Тирасполя: заявила, що якщо так - значить, і лівобережжя Дністра теж незаконно включено до складу Молдавської РСР, і що він при цьому не вважає себе зв'язаним жодними зобов'язаннями з МРСР.

У Придністров'ї пройшов референдум, і 2 вересня 1990 року проголосили Придністровську Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку у складі СРСР. Але керівництво Спілки не визнало ПМССР, як і Гагаузію, теж об’явивши незалежність.



3 березня 1991 року в Дубосарах невідомі розстріляли машину з придністровською міліцією. Одні звинувачують у провокації молдовську сторону, інші - придністровську. У відповідь придністровські гвардійці і козаки взяли в заручники молдавських поліцейських. В той же день спецназ МВС Молдови атакував полк 14-ї армії і блокував будинки, в яких жили сім'ї військовослужбовців. На допомогу полку прибули козаки і придністровські гвардійці. Так і почалася війна. Молдавська артилерія обстрілювала лівий берег, обстрілам зазнали Дубоссари і Бендери. Молдавська армія намагалася прорватися до Дубоссар. Придністровці оборонялися за допомогою зброї, всілякими способами отриманими від 14 армії. У них було навіть кілька танків. У зв'язку з цим президент Молоді Мірчу Снеєгур заявив, що його країна в стані війни з Росією.

Молдавська армія підійшла до Бендер, почалися бої за місто, потім - в самому місті. Молдавани намагалися взяти штурмом фортецю, в якій розташовувалася ракетна бригада 14 армії. На допомогу придністровцям прийшли танки 14 армії, і атакуючих витіснили з міста. Молдавська сторона використала два Міг-29: вони намагалися розбомбити міст, але один літак був збитий ППО 14 армією.

Конфлікт був заморожений з введенням російських миротворців. Частину лівобережжя Дністра контролює Молдова, частину - невизнана республіка Придністров'я.




Сторони конфлікту: Грузія, Абхазія
Зона конфлікту: територія Абхазької АРСР
Casus belli: Оголошення Абхазією незалежності, захист Грузією інтересів проживаючих там її громадян, прагнення зберегти територіальну цілісність
Втрати: 4 тис. грузинів і 4 тис. абхазців. 1000 грузин вважаються зниклими без вести

У 1992 році після повалення режиму Звіада Гамсахурдія в Грузію повернувся Едуард Шеварднадзе, який очолив Державну Раду, який контролював грузинську територію за винятком Аджарії, Південної Осетії і Абхазії. У Верховній раді Абхазької автономії наростали суперечності між грузинськими і абхазькими представниками. Рада національної єдності Абхазії звернулася до населення із закликом перешкодити порушенню Конституції автономії, узурпації влади і беззаконню. При цьому ЗС Абхазії повернулися до Конституції 1925 року, за якою Абхазія - суверенна держава у складі грузинської РСР. Тбілісі скасував цю постанову. 14 серпня 1992 року Грузія ввела війська до Абхазії, мотивуючи це необхідністю протидії сепаратизму і захисту грузин, які там живуть. Офіційно причиною була названа охорона залізниці, по якій з Росії йшли вантажі у Вірменію, яка воювала з Азербайджаном. Увійшовши в Абхазію військові володіли новою технікою, що дісталася Грузії після розпаду СРСР. Озброєння абхазької сторони складалося переважно зі стрілецької зброї. Був розпал курортного сезону; почалися перші сутички з обох сторін з'явилися вбиті.



Абхазці отримали підтримку на Північному Кавказі: до їхніх загонів стали приєднуватися адигейські і чеченські добровольці; одним з чеченських підрозділів командував Шаміль Басаєв. Керівництво Росії в конфлікт не втручалося - хіба що Краснодарський край закрив кордон з Абхазією, щоб "стабілізувати ситуацію з біженцями"; також організували перекидання в Абхазію добровольців і кубанських козаків з Придністров'я. Комітет з надзвичайних ситуацій Росії по морю евакуював із зони конфлікту 15 тис осіб.

Після того, як Єльцин запевнив Шеварднадзе в прагненні вирішити конфлікт мирним шляхом, грузинській національній гвардії віддали наказ зупинити наступ. А восени 1992 року абхази перейшли в контрнаступ: у них вже була захоплена техніка; вдалося відбити Гагри (раніше грузинський військовий комендант цього міста пообіцяв, якщо наступ не буде зупинено, знищити всіх етнічних абхазів; коли місто було взято, з'являлися повідомлення, ніби на стадіоні чеченці і абхазці футболять відрізані голови грузин: пізніше міжнародна комісія це не підтвердила).



Восени 1993 року абхази, які штурмують Сухумі, з переносних зенітних установок збили кілька грузинських літаків, які приземлилися в Сухумі. Вважається, що взяття Сухумі сприяло артилерійське озброєння, яке було отримане від Росії. У захопленому місті було страчено 17 прогрузинських міністрів.

Угода про припинення вогню була укладена восени 1994-го при російському посередництву. Є джерела, які повідомляють про епізоди цієї війни, в яких проти грузинської сторони діяли російські війська. В Абхазію ввели миротворчі сили СНД - по суті, це були підрозділи Збройних сил Росії, які дислокувалися тут раніше. Під контролем Грузії в Абхазії залишилася тільки Кодорська ущелина. В результаті цієї війни загинули 4 тисячі грузинів (ще тисяча пропали безвісти) та 4 тис абхазців. Близько 250 тис грузинів були змушені бігти з території Абхазії.



Олександр Ковальчук