Людина

Соціологічні дослідження, підтверджують сталість тенденції – Церква лишається лідером у рейтингах народної довіри. Їй "цілком довіряють" від чверті до третини опитаних різними соціологічними службами і приблизно стільки ж "швидше довіряють".

Отже, вже понад десятиліття, відколи в українців почали питати, у що вони вірять і кому довіряють, жоден з соціальних інститутів не переважав Церкву у довірі людей. Те, що Церква користувалася найбільшою довірою українців наприкінці 1980-х років, було цілком зрозумілим.

Чим більшій ерозії піддавалися старі цінності, чим далі поглиблювався процес дезінтеграції радянського простору, тим більшою ставала привабливість релігії й релігійних інституцій в очах представників еліт і контреліт, скерованих на пошук (зміну) джерел легітимації. З одного боку, Церква завжди сприймалася як виразно опозиційна режимові ідейна сила.

Масове відторгнення режиму, який намагався викинути Церкву на узбіччя і якому вона відкрито або приховано, вже самим фактом своєї незнищенності, чинила опір, спричинилося до колосального суспільного авансування релігійних інституцій.

Вважалося, що "відокремлена від держави" інституція виявиться більш вправною у вирішенні проблем, які виявилися не до снаги цій державі; проповідувані Церквою істини розглядалися як ефективний інструментарій насамперед соціальної інженерії.

Опитування громадської думки в СРСР 1989 р. продемонструвало цікаву особливість: питома вага тих, хто вважав, що релігія може бути корисною "їм особисто" була трохи не втричі меншою за число тих, хто вважав, що релігія буде корисною всьому суспільству.

З іншого боку, в громадській думці досить міцно було вкорінено уявлення про зв’язок Церкви і духовенства, принаймні православного, з партійно-радянською бюрократією. Ці уявлення було об’єктовано в соковитому фольклорі, де герой – священик або єпископ - не поступається статусом в суспільній ієрархії відповідно голові сільради, а то й секретареві обкому партії, а також у незламній впевненості в тому, що "всі попи – комуністи".

Таке суперечливе сприйняття Церкви в різних спектрах громадської думки в парадоксальний спосіб створювало їй надзвичайно широку базу соціальної підтримки. Соціум очікував від Церкви водночас і розв’язання проблем, яке (розв’язання) докорінно змінить соціальну динаміку і, разом із тим, сподівався, що ці зміни не позначаться радикально на усталеному способі життя.

Релігійна риторика й символи у громадському сприйнятті досить швидко втрачають однозначний зв’язок з антикомуністичними настроями та відмовою від старої системи цінностей; вони дедалі активніше використовуються для об_рунтування принципово відмінних політичних й суспільних позицій; до релігії зрештою починають апелювати представники практично всього політичного спектру країни.

Але відтоді Україна пережила драматичне загострення міжцерковних конфліктів, їхній перехід у фазу холодної, а часом і не дуже холодної, війни, викриття, пов’язані з поведінкою частини єпископату й духовенства в радянські часи і вже пострадянське обурення випадками негідної поведінки священства.

Повідомлення про зіткнення між вірними різних Церков, майнову тяганину, суди, нескінченні багатобічні звинувачення, хитрощі й підступи стали домінантами повідомлень про релігійне життя в країні. Кожний, хто бодай трохи стежить за тим, що відбувається за храмовими огорожами й монастирськими мурами, здатний внести свою дещицю у споконвічну дискусію про достоїнство християнства і недостоїнство християн.

Часом цей внесок відкриває гранично хворобливі проблеми, які не ведеться обговорювати на академічних зібраннях і церковних урочистостях. Але Церкві все одно довіряють найбільше. При цьому, прикметно, рівень довіри Церкві в Галичині і на Сході України є цілком співмірним.

Це, за першого наближення, ламає теоретичний конструкт, згідно з яким суспільна роль і суспільна довіра Церкві є тим вищою, чим більш значущим був її внесок у процес націєтворення. Під цим оглядом ролі Греко-Католицької церкви і Православної церкви в Україні виглядають радикально відмінними навіть якщо ми візьмемо до уваги, що перша не відразу відкинула три гіпотетичних моделі кристалізації національної ідентичності галичан – москвофільський, польський та австро-русинський і підтримала народовство – тобто власне український рух.

Церквам довіряють попри те, що вони не можуть похвалитися винайденням релевантного соціального інструментарію служіння в сучасних умовах, а також того, що могло б бути визначено як "теологія посткомунізму"; попри те, що навіть ті з них, які наполягають на тому, що є "національними церквами", не до кінця усвідомлюють: цей статус передбачає не тільки богослужіння національною мовою, а, передовсім, особливу відповідальність за цю саму націю. Отже, чому?

У пошуках відповіді звернімо увагу на те, що попри таку високу довіру саме на Церкву після падіння комунізму випала левова частка всіх звинувачень у співпраці з КДБ. І вчені, і письменники, і митці, котрим, треба розуміти, також певною мірою можна було б адресувати подібні звинувачення, турбували під цим оглядом громадськість набагато менше.

Суспільство бачило в Церкві Боголюдський організм, до якого не може, не повинен чіплятися бруд світу цього. Суспільство дуже хворобливо реагує на церковні зриви й спокуси, на скандали, пияцтво чи здирництво за храмовою огорожею. І як би нам не доводили, що є Церква Вічна, Небесна і Досконала та Церква видима, земна, заселена слабкими й грішними людьми, ми реагуватимемо на це саме так.

Бо Церква – це ідеальний тип: не можна не вірити нікому навколо, щось має залишатися недоторканним і непроникним для аморального, жорстокого світу.

Довіра Церкві як ідеальному типові постає також як вияв кризи ідентичності і спроба її подолання. Навряд чи варто розлого доводити, що в Україні наявний досить значний прошарок осіб, які мають ті чи інші проблеми із власною ідентифікацією.

Певним виходом із цієї ситуації стає для них ототожнення з культурною спільністю, належність до якої дозволяє щасливо оминути питання про "фінальну ідентичність", про належність до цілком визначеного етнічного колективу і деномінації.

Відтак, питома вага православних під час опитування громадської думки незмінно перевищує питому вагу тих, хто вважає себе віруючими; якщо анкета дозволяє відповідь "я – просто православний", то цей вибір виявляється прийнятнішим, ніж вибір конкретної церкви, для більшості "православних". Те водночас, що належність до УПЦ Київського патріархату стабільно декларує значно більше респондентів, ніж до УПЦ Московського патріархату за співвідношення їхніх громад як приблизно 1: 3 відповідно, не спростовує загальну картину. Очевидно, ми маємо справу з "культуральними православними", які не є практикуючими віруючими, ставляться до Церкви як до "ідеального типу" і декларуючи свою належність до "київської", а не "московської" церкви, маніфестують власну ідентичність .

Зверніть увагу на таку ще обставину. Церкві вірять найбільше в більшості посткомуністичних країн. В більшості, але не в усіх . До того ж, у країнах, де посткомуністичні патології належать вже великою мірою минулому, рівень довіри президенту, парламенту, органам юстиції, навіть національній валюті (у Словенії, до прикладу) співмірний з довірою церквам, а подекуди перевищує його.

Це нормально. Бо довіра Церкві – це ще великою мірою і довіра відчаю, остання довіра, довіра, що волає до Неба, коли не лишається нікого, до кого можна було б волати.

Тому князям Церкви не варто дуже вже тішитися результатами соціологічних досліджень. Це не довіра очолюваним ними інституціям. Але їм не варто буде і непокоїтися, якщо до Церкві "підтягуватимуться" нинішні аутсайдери народної довіри. Це означатиме всього лише, що все почало складатися в цьому житті, під цим небом і на цій землі…