Людина

попередня сторінка
Готуючись до розв'язування бойових дій проти Ірану, іракське керівництво здійснило ряд забезпечених політичних і військових заходів.

З початку 1980 р. іракськими спецслужбами була розгорнута активна підривна діяльність в Іранському Курдистані і в Хузестані. Для посилення ворожості до Ірану з боку арабських країн Перської затоки іракське керівництво в березні 1980 р. зажадало від іранського уряду звільнити і передати Об'єднаним Арабським Еміратам зайняті Іраном у грудні 1971 р. три острови в Ормузькій протоці (Абу-Муса, Великий Томб, Малий Томб).

З квітня по вересень на ірано-іракському кордоні почастішали прикордонні інциденти. Іранське духовенство, в свою чергу, розгорнуло активну роботу в середовищі іракських шиїтів, підштовхуючи їх на виступи проти баасистського режиму. При підтримці з боку Ірану поновилися антиурядові дії курдських збройних загонів на півночі Іраку.

Паралельно з цим сторони здійснювали військові приготування. Діяльність Іраку в цьому плані була більш цілеспрямованою. Що стосується іранської сторони, то вона вважала, що Ірак не піде на розв'язання широкого військового конфлікту через побоювання викликати цим кроком серйозне невдоволення серед своєї шиїтської громади.

До вересня 1980 р. Ірак здійснив ряд заходів мобілізаційного характеру, посилив протиповітряну оборону великих промислових і адміністративних центрів у прикордонній зоні і портів. З'єднання і частини видів збройних сил і родів військ періодично приводилися в підвищену і повну бойову готовність. Заздалегідь були опрацьовані варіанти розосередження авіації та корабельного складу, в тому числі на території дружніх країн.

У вересні 1980 р. іракське командування віддало своїм військам наказ на заняття спірних ділянок території Зейн аль-Каус, Сейф-Саад, Мусіан.

До 18 вересня іракські війська, не зустрівши серйозного опору, в основному виконали це завдання. Паралельно в прикордонній зоні тривало нарощування іракського угруповання.

До 18 вересня Ірак зосередив у прикордонній з Іраном смузі три бронетанкові, дві мотопіхотні і три горнопіхотні дивізії (більше 60% своїх сухопутних військ, 140 тис. чол., 1300 танків, 1700 гармат польової артилерії і мінометів, 760 протитанкових засобів).

Це угрупування підтримували ВПС Іраку практично в повному складі.

З боку Ірану, Іраку протистояли дві бронетанкові, дві піхотні дивізії, окрема піхотна бригада і загони корпусу вартових ісламської революції - близько 40% бойового складу сухопутних військ, 70 тис. чол., 620 танків, 710 гармат польової артилерії і мінометів, 610 протитанкових засобів.

В цілому в прикордонній зоні, Ірак перевершував Іран: за дивізіям - в 2 рази, з особового складу - у 2 рази, по танках - у 2 рази, за знаряддям польової артилерії і мінометів - в 2,4 рази.

Фактично перевага Іраку у бойовій техніці і озброєнні було більш значним, так як частина штатного озброєння іранських військ (до 40%) була не боєготова з технічних причин. Крім того, дислокування у прикордонній смузі 28-ї і 64-ї пд. Ірану були задіяні для боротьби з курдами. Початковий успіх у занятті спірних ділянок території та відсутність негативної реакції з боку більшості арабських і західних країн привів до посилення вимог до Ірану.

18.09.1980 р. Рада революційного командування Іраку прийняла рішення про денонсацію ірано-іракського прикордонного договору 1975 р. і в ультимативній формі зажадала від Ірану відмовитися від восьми островів на р. Шатт-ель-Араб, ліквідувати військово-морські бази і пункти базування іранських ВМС в Хорремшехр, Абадан і Хосроабад.



Іран відкинув усі вимоги Іраку. 22 вересня 1980 р. офіційний Багдад оголосив про початок бойових дій проти Ірану. Результатом стала кровопролитна восьмирічна війна.

Почавши війну проти Ірану, іракське керівництво переслідувало такі військово-політичні цілі: завдати воєнної поразки Ірану або такої шкоди його військово-економічного потенціалу, який поставив би цю країну до положення другорядної у військовому і політичному відношенні сили в регіоні; створити умови для серйозного підриву внутрішньополітичних позицій режиму Хомейні аж до його повалення; завдати удару по іранським планів експорту ісламської революції в Ірак і попередити цим виникнення шиїтської проблеми у себе в країні; вирішити територіальну суперечку з Іраном в свою користь шляхом відторгнення спірних ділянок і встановлення повного контролю над р. Шатт-ель-Араб.

За умови успішної реалізації всіх перерахованих завдань іракське керівництво мало намір створити на території іранської провінції Хузестан буферну проіракську державу. Досягти поставлених перед собою цілей війни іракська сторона розраховувала шляхом нанесення в короткі строки військової поразки іранським військам у прикордонних районах (провінції Керманшахан і Хузестан), оволодіння основними адміністративно-політичними та економічними центрами в цих районах і створення загрози розвитку наступу іракських військ вглиб країни.

Основним завданням іранського керівництва на початковому етапі конфлікту була організація наполегливого опору іракським військам з метою не допустити їх глибокого просування на іранську територію і захоплення ними важливих у військовому, економічному і політичному відношенні об'єктів і районів. Тегеран планував нав'язати Багдаду затяжний конфлікт і надалі, використовуючи свою перевагу в людських ресурсах, підготувати умови для створення перелому в обстановці на фронті на свою користь.

Як показав подальший хід подій, Ірак не зумів домогтися своїх цілей, у той час як Іран свою первісну задачу вирішив і зміг перевести хід військових дій в потрібний для себе напрямок. Відповідно до зміни обстановки на фронті змінювалися й військово-політичні цілі іракського та іранського керівництва в конфлікті.



У розвитку ірано-іракського збройного конфлікту можна виділити чотири основних етапи:

На першому етапі (з початку конфлікту 22 вересня 1980 р. по грудень 1980 р.) оперативна ініціатива у веденні бойових дій знаходилася в руках іракського військового командування.

22 вересня 1980 р. військово-політичне керівництво Іраку, офіційно оголосивши про початок бойових дій проти Ірану, віддало наказ своїм збройним силам розгорнути широкомасштабний наступ з метою нанесення військової поразки Ірану і створення умов для повалення ісламського режиму Хомейні.

Бойові дії почалися масованим нальотом іракської авіації, яка завдала ударів по найбільш важливим військовим і військово-економічним об'єктам, а також адміністративних центрів Ірану. Бомбардування були піддані військово-повітряні бази та аеродроми в Тегеран, Шираз, Ісфаган, Тебріз, Дезфул, Керманшах, Ахваз, Сенендедж, Шахабад, Резайе, Ага-Джарі, Масджеде-Оулейман, Смидие, а також нафтохімічний комплекс у Абадан, нафтопереробні заводи в Тегеран, Тебріз, Керманшах, велика тилова база ЗС Ірану в Дезфул і радіолокаційні пости ППО Ірану в районах Тебріз і Дезфул. Всього в першому авіаційному ударі брало участь більше 100 літаків ВПС Іраку.

Після нанесення ударів авіацією та артилерійської підготовки іракські сухопутні війська почали наступ на фронті протяжністю з півночі на південь до 650 км на трьох основних напрямках: північному (Кесре-Ширін, Керманшах), центральному (Мехран, Дехлоран, Дезфул) і південному (Сусенгерд, Ахваз).

На центральному і південному напрямках угрупування іракських військ включала 3, 9 і частина сил 10-й бртд і 1-а мпд. Дещо південніше, в напрямку Хорремшехр, Абадан діяли 12-а бртд і 5-а мпд. Настання іракських військ на цих напрямках стримувала 92-а бртд і 37-а бртбр ЗС Ірану, посилені частиною сил 22, 44 та 55-ю артилерійських груп.

В результаті запеклих боїв протягом перших десяти днів конфлікту іракським військам вдалося практично на всьому протязі лінії фронту потіснити іранців і просунутися на територію Ірану на глибину від 10 до 40 км. Іранські війська відходили в глиб своєї території з боями, несучи великі втрати в живій силі і техніці.

До початку жовтня 1980 р. іранському командуванню вдалося, перекинувши в зону бойових дій частину сил 28 і 77-ї пд, 16-у бртд і формування КВІР (Корпусу вартових ісламської революції) з центральних районів країни, призупинити просування іракських військ.

Зустрівши наполегливий опір, іракські війська були змушені перейти до оборони по всій лінії фронту. Військово-політичне керівництво Іраку виступило з пропозицією припинити бойові дії і приступити до мирних переговорів з Іраном. Проте іранське керівництво відкинуло ці ініціативи.

У другій половині жовтня 1980 р. іракське командування, провівши перегрупування своїх військ, заповнивши втрати в особовому складі і поповнивши запаси озброєння, боєприпасів і матеріально-технічних засобів, відновило наступ по всьому фронту.

В результаті іракським військам вдалося ще більше заглибитися на територію Ірану (на центральному та південному напрямках - 80 км) і окупувати в загальній складності близько 20 тис. кв. км іранської території.

При цьому вони захопили міста Кесре-Ширін, Нефтшах, Мехран, Бустан, Хорремшехр і повністю блокували Абадан. Однак захопити такі великі міста як Керманшах, Дезфул і Ахваз іракцям не вдалося.

Наполегливою обороною і окремими контрударами іранцям вдалося знизити темпи наступу іракських військ, але повністю зупинити просування іракців вони змогли тільки до кінця листопада 1980 р. Тегеран відправив на фронт резервістів, звільнених у запас у 1977-78 рр., і кілька десятків тисяч добровольців зі складу КВІР і народного ополчення (басідж). Військові частини і підрозділи ЗС Ірану були доукомплектовані особовим складом до штатного складу, були поповнені запаси озброєння і бойової техніки.

Перераховані заходи дозволили іранському командуванню остаточно зупинити просуванню іракських військ на рубежі 25 км східніше Кесре-Ширін, 25 км східніше Гілян, 15 км на північний схід Мехран, 20 км на захід від Дезфул, 10 км на захід від Шуш, 3 км на захід від Сусенгерд, 12 км на захід від Ахваз, західний берег р.Карун, Абадан.

На цьому закінчився перший етап активних наступальних дій іракських військ, фронт стабілізувався, бої прийняли позиційний характер та ірано-іракський збройний конфлікт став набувати затяжного характеру.

З початку грудня 1980 р. почався другий етап конфлікту, що характеризувався зразковою рівністю сил протиборчих сторін.

На фронті відбувалися систематичні артилерійсько-мінометний перестрілки. Також сторонами робилися неодноразові спроби організувати наступи своїх військ, які закінчувалися невдало.

У період із грудня 1980 по вересень 1981 рр. жодна зі сторін не змогла домогтися істотних успіхів на фронті і змінити ситуацію на свою користь. Однак цей період конфлікту справив свій вплив на боєздатність військ протиборствуючих сторін. Невдалі спроби іракців провести просування на окремих ділянках фронту, контратаки іранських військ, виснажливі позиційні бої, інтенсивний артилерійський обстріл призводили до великих втрат особового складу і бойової техніки іракських військ.

Моральний дух іракців різко знизився, стала відчуватися нестача людських ресурсів і запасів бойової техніки і озброєння. Затяжний характер конфлікту надавав в цілому негативний вплив на боєздатність збройних сил Іраку.

У той же час іранці за цей період набули досвід підготовки наступальних дій. Використовуючи значні людські ресурси, іранське командування здійснило переформування частин і підрозділів, які зазнали втрат у ході боїв, додатково сформувало низку з'єднань і частин, вжило заходів до їх поповнення бойовою технікою і запасними частинами. Тегерану вдалося значно покращити матеріально-технічне забезпечення своїх військ. Боєздатність іранських збройних сил внаслідок цього зросла, чому сприяла й активна ідеологічна обробка особового складу.

До вересня 1981 р. іранське військове командування, провівши перегрупування своїх військ, підготувало ряд послідовних наступальних операцій. Проведенням у вересні 1981 р. наступу в районі р. Абадан з метою його деблокування розпочався третій етап конфлікту.

На цьому етапі військова ініціатива практично повністю перейшла в руки іранського командування. Слідом за деблокуванням Абадан іранські війська провели в листопаді і грудні 1981 р. операції під назвою День займається і Імам Алі в районах Кесре-Ширін і Сусенгерд, де їм вдалося звільнити кілька населених пунктів і захопити ряд пануючих висот.

Після цього було підготовлено і успішно здійснено у січні 1982 р. наступ в районі Ноусуд під назвою Мухаммед - посланник аллаха, а в січні-лютому 1982 р. - наступ по звільненню Бустан.

Поступово нарощуючи зусилля, навесні 1982 р. іранське командування підготувало і провело більш великомасштабні операції з 24 по 31 березня - Фатх-е-Бозорг (Велика перемога) в районі на захід Дезфул, а з 30 квітня по 25 травня - Бейт-оль-Мокаддас (Єрусалим) по звільненню Хорремшехра.

Іракські війська були витіснені практично зі всієї території провінції Хузестан, звільнили Хорремшехр, встановився фронт по лінії державного кордону.

Операції Фатх-е-Бозорг і Бейт-оль-Мокаддас за складом брали участь у них іранських військ (21, 77-а пд, 92-а бртд, 58, 84 опб 37-й бртбр і 55-й овдбр, 55-й агроунівер, частини і підрозділи бойового забезпечення і тилу) являли собою практично операції корпусного масштабу.

Четвертий етап конфлікту почався в липні 1982 р. перенесенням Іраном бойових дій на територію Іраку (операція Рамадан). При цьому перед Тегераном перед своїми збройними силами ставилися рішучі цілі - повалення режиму Саддама Хусейна та приведення до влади в Іраку проіранського шиїтського духовенства.

В цілях успішного проведення операції Рамадан протягом червня та першої декади липня 1982 р. іранське командування на південній ділянці фронту зосередило до 50% своїх сухопутних військ (дивізій - 4, бригад - 2), а також значні сили Корпусу вартових ісламської революції і ополчення (усього до 120 тис. осіб, 600 танків, 900 гармат і мінометів).

Задумом операції передбачалося завдати удару в напрямку Хорремшехр-Басра, розгромити іракські війська, вийти до річки Шатт-ель-Араб північніше р. Басра. Потім планувалося форсувати річку. Надалі передбачалося (просуваючись у західному та південно-західному напрямках) відрізати від решти території країни р. Басра і однойменну провінцію (з нафтопромислами в районах Ез-Зубайр і Еш-Шуайба).

Реалізація цього задуму дозволяла Ірану позбавити Ірак виходу в Перську затоку, створити труднощі в забезпеченні країни і збройних сил нафтою і нафтопродуктами, перерізати шляхи постачання зброї, боєприпасів і продовольства в Ірак через територію Кувейту.

На думку іранського керівництва, це поставило б Ірак у винятково важке становище і створило б умови для нанесення йому остаточної поразки.

Для забезпечення операції планувалося нанести допоміжні удари на північному (з району Кесре-Ширін) та центральному (з району Мехран) ділянках фронту, а також на південному фланзі в районі іракського порту Фао.

Крім того, іранське духовенство і особисто Хомейні великі надії покладали на свої заходи по розкладанню військ Іраку і підбурювання іракських шиїтів до збройного виступу проти режиму Саддама Хусейна.



В ході операції Рамадан, що почалася в ніч з 13 на 14 липня 1982 р., іранцям вдалося, використовуючи свою перевагу в живій силі, прорвати на деяких напрямках оборону іракських військ і вклинитися на територію Іраку на 15-20 км.

Однак контратаками і контрударами бронетанкових частин іракське командування спочатку зупинило подальше просування іранців, а потім відкинуло їх на висхідні позиції.

Частинам іранських підрозділів вдалося закріпитися на окремих ділянках іракської території на глибині 3-5 км від державного кордону. Подальші атаки іранських військ були відбиті. Тим не менш, Тегеран поповнивши свої війська, перекинув на південь добровольців і відновив наступ.

Одночасно з метою не допустити перекидання іракцями підкріплень на південь, іранці намагалися активізувати свої дії на північному і центральному ділянках фронту. Проте їм знову не вдалося досягти успіху.

До кінця серпня 1982 р. фронт стабілізувався по лінії держкордону. Операція Рамадан завершилася невдачею для Тегерана.

З перенесенням Іраном бойових дій на іракську територію ірано-іракський конфлікт набув ще більш гостру форму. Іракське керівництво у сформованій обстановці робило все можливе для того, щоб зірвати задуми Ірану. Все це зумовлювало виключно запеклий характер боїв.

Дії Ірану серйозно стурбували керівники ряду арабських країн. Побоюючись зростання екстремізму Хомейні, Саудівська Аравія, Оман, Йорданія, Єгипет висловили готовність збільшити допомогу Іраку, щоб не допустити його поразки і виникнення в регіоні ще одного радикального ісламського режиму.

Керівники Сирії та Лівії, в цілому підтримуючи антиіракський курс Хомейні, разом з тим мали намір не допустити приходу до влади в Іраку шиїтського духовенства. США, інші західні країни також побоювалися можливого успіху Ірану і використовували ситуацію для нав'язування арабам послуг і розширення військової присутності в регіоні.

Хомейні і його оточення на той момент часу не відмовлялися від продовження збройної боротьби проти Іраку. Вони використовували для цього всі можливості країни і збройних сил. Разом з тим невдалий хід операції Рамадан схиляв частину іранського керівництва до думки про необхідність політичного врегулювання конфлікту.

При цьому Іран висував досить жорсткі умови, вимагаючи усунення Саддама Хусейна і його прихильників, офіційного визнання Іраку винуватцем агресії проти Ірану, виплати Ірану 150 млрд. дол. репарацій.

Природно, подібні умови були явно неприйнятними для іракської сторони. Спроби іранського керівництва домагатися прийняття їх в якості основи для політичного врегулювання відносин з Іраком тільки сприяли подальшого затягування конфлікту. наступна сторінка