Людина

< назад Поширеною формою пограбування селян окупантами була система штрафів, що накладалися довільно, без обмежень у розмірі, з найменшого приводу і без нього. Наприклад, у Полтавській області, крім уже названих штрафів за невиконання норм поставок продукції, несвоєчасну сплату податків та порушення трудового обов’язку, окупанти накладали стягнення за неповагу до німецького солдата (200 крб), ходіння до сільської управи в робочий час (500 крб), простій тягла (100 крб), псування збруї (50 крб), невиїзд до Німеччини (5000 крб), потраву (1000 крб), не здачу голубів (500 крб), не здачу корів для роботи в громадському господарстві (1000 крб), самовільне використання тягла (100 крб).

Окупаційна влада встановила високі ставки адміністративних зборів. Згідно з розпорядженням рейхскомісара України, селяни мали сплачувати за реєстрацію шлюбу — 50 крб, реєстрацію смерті — 20 крб, видачу довідки — 15 крб, дозвіл на забій худоби — 10 крб, клопотання — 5 крб, реєстрацію ремесла — 10 крб, реєстрацію велосипеда — 15 крб, видачу паспорта — 5 крб, реєстрацію будівлі — 25 крб, витяг із реєстрів громадянського стану — 10 крб, довідку (картки) на право вудіння риби — 10 крб, переписування витягу та виготовлення документів (за кожен рядок) — 2 крб тощо.

Обклавши населення податками, обов’язковими поставками, штрафами окупанти цим не обмежилися, вирішивши провести на зайнятій території України одночасний масовий грабунок за допомогою так званої «грошової реформи». До 25 липня 1942 р. населенню, більшість якого становили селяни, було наказано обміняти радянські гроші номіналом 5 і більше рублів на нові. Однак при обміні понад 20 крб «нова валюта» не видавалася, а зараховувалася на так званий безпроцентний «рахунок збережень», що фактично означало конфіскацію радянських грошей. Так, зі зданих населенням заощаджень близько 75% конфіскувалося на користь окупаційної влади, люди ж могли отримати в рубльовому еквіваленті ледве чверть. Підсунуті селянам у примусовому порядку «українські карбованці» (грошова одиниця рейхскомісаріату Україна) були гіршими за фальшиві гроші, адже за них нічого не можна було придбати. Вони швидко переставали виконувати функції еквівалента вартості товару, що негативно позначилося на житті сільських мешканців.

Однією з форм пограбування селянства стало запровадження з 1 січня 1943 р. обов’язкового страхування громадян та їхнього майна від пожеж, блискавки, землетрусу, граду, зливи, обвалу ґрунту та ін. У результаті з селян викачувались великі суми грошей (до 500 крб на селянський двір).

Пограбування та руйнування економіки вкрай зубожілого села окупанти довершили під час відступу з території України. Втрачаючи окуповані території, вони намагалися по-максимуму вивезти цінності й запаси, а те, що не встигали або не могли забрати, — знищували. Залишаючи по собі пустку, противник сподівався затримати наступ радянської армії й на десятиліття паралізувати економіку республіки. Ці дії, здійснювані за прямою вказівкою А. Гітлера, нацисти називали «тактикою випаленої землі».

З особливою жорстокістю ця тактика застосовувалася щодо українського села, до чого виконавців зобов’язували офіційні документи. Так, у таємній директиві рейхсмаршала Г. Ґерінґа від 7 вересня 1943 р. про знищення сільськогосподарської виробничої бази при відступі вермахту наказувалося, що «у районах на схід від лінії, визначеної верховним військовим командуванням залежно від воєнної обстановки по ділянках, уся продукція сільського господарства, засоби виробництва і техніка мають бути вивезені з господарств [...] Виробнича база сільського господарства, особливо документація і споруди [...] мають бути знищені [...] Населення, яке працює у сільському господарстві [...] має бути евакуйоване».

Одночасно верховне командування вермахту видало наказ «Про методи проведення руйнувань при відступі військових частин», яким поставило перед військовиками завдання: «У випадку відступу слід повністю знищити на залишеній території всі споруди та запаси, котрі в якій-небудь мірі можуть бути корисними для ворога: житлові приміщення (будинки й бліндажі), машини, млини, криниці, скирти сіна та соломи. Усі без винятку будинки спалювати, печі в будинках підривати за допомогою ручних гранат, криниці приводити в непридатність, знищуючи піднімальні пристосування, а також кидаючи в них нечистоти, падаль, гній, кізяки, бензин, скирти з соломою та сіном, різного роду запаси спалювати, сільськогосподарські машини й опори стаціонарних дротових ліній підривати, пороми та човни топити. Руйнування мостів і мінування доріг покладається на саперів. Обов’язком кожного є зробити так, щоби залишена ворогу територія впродовж тривалого часу не могла використовуватися ним для жодних цілей у військовому та сільськогосподарському планах».

Детальні вказівки щодо проведення під час відступу реквізицій та знищення майна, техніки, посівів сільськогосподарських культур, худоби, житла, об’єктів соціального призначення на території рейхскомісаріату Україна містилися й у розпорядженні Е. Коха від 6 вересня 1943 р. Категорично заборонялося проводити будь-які польові роботи.

До реалізації директив про повне пограбування, нищення й обезлюднення українського села долучились органи СС, військовослужбовці вермахту та нацистський поліцейський апарат, структури військової й цивільної окупаційної влади, німецькі фірми та заготівельні товариства, транспортні установи окупантів. Спеціальні команди реквізиторів, підривників, паліїв та убивць грабували села й вивозили все можливе, зганяли селян на захід, палили їхні житла і господарства, отруювали криниці.

Особливо великих збитків під час відступу окупантів було завдано технічній базі сільського господарства, адже цілеспрямовано грабувалося і вивозилося до Німеччини все, що становило бодай якусь цінність, і, у першу чергу, техніка та інвентар. Те, що не можна було вивезти, — спалювалося, руйнувалося та знищувалося. У цей період вивезли до Німеччини або знищили 56 972 трактори, 24 556 комбайнів, 33 038 сівалок, 16 988 молотарок, 45 688 плугів, 6479 двигунів, 5092 автомобіля та інші сільськогосподарські машини й реманент. Село залишилося навіть без таких простих транспортних засобів, як вози та сани — окупанти вивезли їх у кількості 1278 тис. одиниць (у т.ч. 664,4 тис. возів), а також до 80% шкіряної упряжі. На період відступу німців припадає абсолютна більшість зруйнованого і пограбованого майна українських колгоспів, радгоспів та МТС, знищених у колгоспах і радгоспах 251 тис. будівель виробничого призначення, тваринницьких і житлових споруд, потравлених та спалених 18 тис. га посівів сільськогосподарських культур.

І хоча немає можливості точно встановити, яка саме кількість худоби та птиці була реквізована в період утілення відступаючими загарбниками «тактики випаленої землі», на основі документів можна зробити висновок, що у загальних реквізиціях вона була досить значною й обраховується сотнями тисяч голів.

Грабували та вивозили техніку, інвентар, худобу, запаси продовольства, домашні речі у селян і відступаючі румунські, угорські, словацькі та італійські частини. Наприклад, упродовж листопада — грудня 1943 р. румунські загарбники вивезли з Трансністрії тільки олійного насіння 1212 вагонів та 6038 вагонів збіжжя.

Таким чином, аграрна політика окупантів мала яскраво виражений грабіжницький і злочинний характер, спрямовувалася на максимальне вилучення з українського села матеріальних цінностей, техніки, худоби, продовольства тощо, знищення сільськогосподарського потенціалу та сільського населення України.

Війна, криваві злочини окупантів завдали величезної шкоди економіці українського села. На час вигнання з території України загарбників вона перебувала у стані неймовірного спустошення та занепаду. Майже повністю були зруйновані матеріально-технічна база та цілі галузі сільськогосподарського виробництва. У 1943 р. валова продукція сільського господарства України становила лише 16% довоєнного рівня. Тільки прямі збитки, завдані колгоспам республіки, становили 88,11 млрд. крб, із них видів майна (у млрд.. крб): будівлі та споруди — 8,818, сільськогосподарський інвентар і різне обладнання—1,011, посіви та врожаї — 45,334, сади, ліси й лісо захисні насадження — 4,017, худоба та птиця — 21,459, запаси насіння, продуктів і матеріалів — 7,469, грошова готівка — 2. Прямі збитки радгоспів і МТС становили 4,476 млрд. крб.. 53,4% цих збитків (понад 2,390 млрд. крб) належали до основних фондів, з яких 18% (430,23 млн. крб..) припадали на будівлі та споруди і 15,5% (370,5 млн. крб..) на робочу й продуктивну худобу. У загальній сумі прямих збитків 285 млрд. крб, заподіяних окупантами економіці і населенню України, прямі збитки колгоспів, радгоспів та МТС становлять майже 32,5%.

Прямі матеріальні збитки, спричинені війною та окупантами сільському господарству України, становили тільки частину тієї величезної шкоди, якої вона зазнала в результаті загарбницької політики нацистської Німеччини. До суми, що виражає прямі збитки, не ввійшли такі втрати, як зменшення доходу від виробництва продукції в результаті припинення і скорочення роботи колгоспів, радгоспів, МТС та інших структурних підрозділів галузі, прямі та додаткові витрати, викликані перебудовою роботи галузі відповідно до умов війни, витрати на евакуацію та реевакуацію ресурсів сільського господарства, втрати прибутків населення під час війни та ін. Як відомо, нацистське «господарювання» обійшлось Україні в 1 трлн 200 млрд. крб. і у цій астрономічній сумі частка втрат українського села була досить великою.

На подолання наслідків війни аграрному секторові України були необхідні величезні матеріальні ресурси та десятиліття напруженої праці мільйонів трудівників села.