Людина

< назад Здійснюючи педантичний контроль за обов’язковими поставками сільськогосподарської продукції, окупаційна влада вживала також превентивних організаційних і каральних заходів із тим, щоб унеможливити ухилення селян від їх виконання, запровадивши розгалужену систему взаємовідповідальності сільських мешканців та посадових осіб усіх рангів за виконання заготівельних планів. За розпорядженнями центральних і місцевих окупаційних органів влади, у селах, особливо в тих, де не виконувалися у повному обсязі поставки продукції, періодично здійснювалися перевірки селянських господарств із метою обліку наявного та використаного зерна, овочів, картоплі, кількості продуктивної худоби та молодняка, зокрема корів, які отелилися, і телят, виявлення прихованого продовольства та сировини. У разі продажу корови або іншої худоби селянин повинен був негайно повідомити відповідні органи, кому саме їх продано (з відповідною адресою).

Окупанти не тільки погрожували покаранням за невиконання поставок сільгосппродукції, а й широко здійснювали каральні заходи. Так, на Миколаївщині штраф за не здачу норми молока стягувався у розмірі до 10 тис. крб, у Полтавській області — 5–10 тис. крб, а норми яйцепоставок — 30 крб. Широко здійснювалася конфіскація худоби та майна селян. Генерал-лейтенант поліції П. Шеєр, який від жовтня 1941 р. до березня 1943 р. був начальником охоронної поліції та жандармерії на території Київської й Полтавської областей, зізнався на суді, що «з метою реквізиції продуктів харчування, худоби оточувалися села, і всі наявні там продукти і худоба забиралися поліцією та жандармерією. Жителі, які будь-якою мірою чинили опір, тут же арештовувалися і згодом відправлялися до Німеччини. Якщо опір був активним, то ці особи розстрілювалися на місці. Приховування продуктів розглядалося як вияв опору. У випадку виявлення продуктів осіб, що ховали їх, розстрілювали».

Не менш грабіжницьку щодо українських селян податкову та заготівельну політику проводили й румунські окупанти у губернаторствах «Буковина» та «Трансністрія». Тут селяни сплачували понад 30 різних державних і місцевих податків та зборів, кожен із них був зобов’язаний мінімум 30 днів відпрацювати на будівництві та ремонті доріг, виконувати гужову повинність і т. д. Наведемо типовий приклад із румунської податкової практики, скориставшись «Розпорядженням Ободівської районної претури на Вінниччині від 8 квітня 1943 р. про стягнення податків із селян». У документі, адресованому старості села Нова Ободівка, зазначалося: «На підставі наказу губернаторства Трансністрії за № 102 по Вашому селу на 1943–1944 рік нараховано наступні податки: з орної землі громад — 18 223 РККС (румунська грошова одиниця — марка; 1 марка дорівнювала 20 крб — Авт.), із них половина грошима і половина зерном; за присадибні землі (городи, левади, сади і виноградники) — 14 750 РККС; шкільного податку — 27 300 РККС; податок на поліцію — 5000 РККС; на утримання пожежного обозу — 3000 РККС; гужовий — 10 500 РККС».

У Трансністрії селяни, згідно з наказами губернатора, повинні були здавати на утримання окупаційних військ птицю, молоко, свинину, бринзу, мед, шерсть та ін. У губернаторстві Буковина селянин міг залишити собі на харчування 60 кг зерна на дорослого і 40 кг на дитину, решта підлягала здачі окупаційній владі. Крім того, деякі види сільськогосподарської продукції вважалися монополією румунської держави і вся продукція повністю конфісковувалася. Відповідно до постанов губернатора Трансністрії, до таких видів продукції належали шерсть, бавовна, виноград, тютюн.

Не обмежуючись пограбуванням сільського населення через систему оподаткування та обов’язкових поставок, румунські окупанти, використовуючи монополію на торгівлю, часто вилучали останні запаси. Так, постановою губернатора Трансністрії від 12 січня 1943 р. оголошувалася державна монополія на гас, сіль, сірники, тютюн, тютюновий папір та інші предмети першої необхідності, вони відпускалися населенню міст та районних центрів за гроші, а в сільській місцевості — в обмін на «продукти», тобто пшеницю і жито врожаю 1941 р. та попередніх років, кукурудзу, ячмінь, продукти тваринництва. Для цієї мети запроваджувалися бони з написами на кшталт «Гас в обмін на продукти». Оскільки у сільських місцевостях магазинів не було, а піти на базар, аби продати свою продукцію або купити що-небудь, селянин не міг (щоби вирушити в інший населений пункт у кожному окремому випадку потрібен був спеціальний дозвіл жандармського управління), сільське населення змушене було віддавати останню продукцію та хліб в обмін на предмети першої необхідності через обмінні пункти примарії.

До боржників, які не сплатили податки або не виконали поставки, румуни застосовували жорсткі заходи. Так, 5 лютого 1944 р. Березівська префектура розіслала всім примаріям і старостам директиву: «На підставі наказу № 115 у всіх жителів, які не виконали план молокопоставки, негайно забрати корів». Тих, хто не виконував плани здачі шерсті, м’яса та інші види натуральних податків, направляли у трудові табори.

При цьому чітко простежувалася дискримінаційна політика румунських властей щодо українського та російського населення і прихильне ставлення до німецького й молдавського. Так, Мостівська районна управа Березанського повіту на Миколаївщині 23 грудня 1942 р. видала розпорядження, згідно з яким вимагалося у тижневий термін «провести реквізицію у російсько-українського населення всіх свиней вагою понад 40 кг, а на свиноматок із маленькими поросятами та поросних, яких неможливо доставити транспортом, зібрати зобов’язальні розписки й доставити їх до управи. У молдавського й німецького населення зібрати тільки зобов’язальні розписки на свиней, які є в їхньому господарстві, і доставити їх до претури. Ці свині реквізиції не підлягають. У випадку, коли буде виявлено приховування свиней зазначеної ваги, глава сім’ї буде відданий під суд із конфіскацією майна».

У цілому ж заготівельна політика окупантів прирікала українське село та його мешканців на неймовірні страждання. Навіть головне командування вермахту визнавало: «У заготівлях продовольства, які ми проводимо, ми не зупиняємося навіть перед тим, щоби забрати у селянина останнє, прирікаючи його на голод і злидні».

Заготівля сільськогосподарської продукції в Україні періоду окупації здійснювалась як по військовій лінії, так і цивільною окупаційною владою через спеціально створений військово-економічний та адміністративний апарат. Поряд із державними організаціями — військовими та цивільними, заготівлею продовольства та сировини займалися німецькі монополії через свої дочірні («східні») відділення і товариства. Німецькі документи свідчать, що тільки в Кеніґсберзі було створено десять різних товариств із капіталом 100 тис. марок кожне, що займались оптовою торгівлею, експортно-імпортними операціями, постачанням німців, які проживали на території України, а у Дніпропетровську — два товариства з капіталом по 100 тис. крб. У Німеччині діяло «Товариство сприяння німецьким торгівельним фірмам в Україні».

Та особливо важливим інструментом нацистської державно-монополістичної системи пограбування сільського господарства України за допомогою заготівельної політики стало створене 27 липня 1941 р. за розпорядженням Г. Ґерінґа Центральне торговельне товариство з обмеженою відповідальністю «Ост» із продажу сільськогосподарських продуктів і постачання (ЦТТ «Ост»). На території рейхскомісаріату «Україна» й господарської інспекції «Південь» монопольне право на заготівлю сільськогосподарської продукції мала його головна контора — «Україна», якій підпорядковувалися окружні та районні контори. Усього ж ЦТТ «Ост» на території України створило 11 харчових дочірніх товариств зі 130 філіями. Від початку заснування до 31 березня 1944 р. за їх допомогою окупанти заволоділи майже 15 млн т продовольства, з яких вермахт одержав 9 млн т.

Особливо великими були обсяги заготовленої товариством за сприяння органів окупаційної влади тваринницької продукції. Так, за період до 30 червня 1943 р. контори ЦТТ «Ост» в Україні заготовили: великої рогатої худоби — 1 706 690, свиней — 626 321, телят — 293 534 й овець — 584 920 голів, а також яєць — 409 395 887 шт., домашньої птиці — 11 120 т. У результаті саме за рахунок українського села ЦТТ «Ост» значною мірою задовольняло потреби німецьких збройних сил у худобі, м’ясі та м’ясних виробах. Яйця ж і птиця переважно постачалися ним вермахту, лазаретам та установам Третього рейху. За даними на 1 квітня 1944 р. кількість харчових продуктів, вивезених товариством із України до Німеччини, становила 94,5% від загального обсягу, тоді, як поставки головних контор ЦТТ «Остланд» та «Центр», відповідно, 5,3 і 0,2%.

Крім ЦТТ «Ост» на території України діяли ще декілька подібних організацій: «Товариство ведення сільського господарства Остланда й України», «Заготівельне товариство Сходу», «Ферми Сходу». Вони конкурували між собою, намагаючись привласнити більшу частину багатств українського аграрного потенціалу.

У результаті прямих пограбувань та через системи оподаткування й обов’язкових поставок тільки в особистих господарствах сільського населення України окупанти вилучили 9420 тис. т зерна, 600 тис. т борошна і круп, 6250 тис. т картоплі, овочів і фруктів, 200 тис. т фуражу, 3722 тис. голів великої рогатої худоби, 4941 тис. свиней, 1825 тис. овець і кіз, 326 тис. коней, 40 246 тис. шт. домашньої птиці. У колишніх колгоспах, радгоспах і МТС на території України було розграбовано або вивезено до Німеччини величезну кількість сільськогосподарських продуктів: 7887 тис. т зерна і борошна, 2056 тис. т картоплі, овочів та фруктів, у т.ч. з колгоспів — 4415 тис. т зерна і борошна, 1310 тис. т картоплі, овочів і фруктів, із радгоспів — 750 тис. т зерна, 230 тис. т картоплі, овочів і баштанних культур, 458 тис. т сіна.

Не гребували привласненням сільськогосподарської продукції окупаційні органи та війська сателітів Німеччини. Так, до початку 1944 р. з Трансністрії румунські власті вивезли 10 154 вагони різних вантажів, переважно з продовольством, перегнали 217 тис. голів великої рогатої та декілька сотень тисяч іншої худоби. далі