Людина

< назад В останні місяці окупації селяни приховували і зберігали до приходу Червоної армії худобу, майно, продовольство. Так, у Міловському районі на Луганщині було приховано і збережено 406 волів, 276 коней, 202 свині, 571 вівцю, 4007 ц посівного матеріалу, 1042 ц картоплі, 99 тракторів, з яких 50 справних. Після визволення території району все це було передано колгоспам та МТС. Подібні факти були масовими в Київській області, де селяни зберегли в період окупації 15 000 голів худоби і багато сільськогосподарського майна, яке відразу після визволення області повернули колгоспам. Селяни Кіровоградщини зразу після визволення за рахунок збереженого добра здали державі 5 477 345 пудів хліба, 243 223 пуди м’яса, 1 721 549 пудів картоплі, 10 317 л молока. Це мало велике значення для відбудови господарства на територіях, що звільнялися від окупації, сприяло зміцненню продовольчої бази Червоної армії.

Розуміючи, що від наступного врожаю їм уже нічого не перепаде, окупанти восени 1943 р. у багатьох місцях категорично заборонили проводити сівбу озимих культур. Але аграрії ігнорували заборону. Так, селяни Дніпропетровщини посіяли озимих на 142 тис. га, Полтавщини — на 310,8 тис. га, Кіровоградщини — на 442 тис. га і підняли зяб на площі 171 тис. га.

Важливою складовою сільськогосподарської політики нацистів була жорстока експлуатація українського селянства. Повсякденним обов’язком більшості сільських мешканців стала тяжка праця — спочатку у збережених окупаційною владою колгоспах та радгоспах, а потім у створених на їх базі громадських господарствах і державних маєтках, а також у поміщицьких маєтках. Згідно з розпорядженням рейхсміністра А. Розенберґа від 5 серпня 1941 р. про запровадження обов’язку праці, примусову трудову повинність мали виконувати селяни віком від 15 до 45 років. Незабаром верхня вікова межа дійшла до 65 років, а нижня опустилася до 14 років. Однак на практиці широко використовувалася праця підлітків та людей віком понад 65 років. Робочий день на польових роботах тривав з 5–6-ї ранку до 18–19-ї години. Установлена окупантами норма відробітку нерідко сягала 22–25 трудоднів на місяць.

Польові роботи виконувалися здебільшого вручну. За невихід на роботу, невиконання норми виробітку, розпоряджень керівників господарств практикувалися суворі покарання. Так, у Роменському окрузі на Сумщині з винних стягувалися штрафи: за перше порушення — 25 крб, друге — 50 крб, третє — 100 крб. У Полтавській області за невихід на роботу карали кийком або штрафом у 1000 крб. В одному з донесень, яке надійшло до Українського штабу партизанського руху, повідомлялося: «Б’ють не лише колгоспників та колгоспниць, а й сільських старост, особливо керівників громадських господарств. Були випадки, коли через зупинку молотарки в умовах зимового морозу та заметілі німці заарештовували всіх бригадирів і керівників господарства, били їх, а потім відпускали для продовження роботи. Якщо ж справа не поліпшувалася, знову били». І це при тому, що старости та керівники господарств призначалися з числа осіб, які прихильно ставилися до окупантів або вже чимось відзначилися перед ними. За невиконання норм виробітку в усіх селян громадського господарства № 51 Оржицького району (Полтавщина) відібрали городи. У листопаді 1941 р. у с. Сухонівка Чорнухинського району цієї ж області було страчено двох селян за те, що ті не вийшли на роботу. Прагнучи примусити працювати, окупаційна влада застосовувала такий засіб, як взяття заручників. Наприклад, весною 1943 р. в усіх районах Полтавщини було затверджено списки потенційних заручників із числа сільських жителів, які мали бути заарештовані й страчені в разі незадовільної роботи односельців. Щоби примусити селян працювати в неділю та у дні релігійних свят окупанти навіть зачиняли церкви. Під час посівної селян зобов’язували засівати своїм зерном поля громадських господарств із розрахунку 2,5 га яровини на кожні 10 хат. В окремих районах Запорізької, Херсонської, Харківської областей під загрозою розстрілу змушували впрягатися у плуг або сівалку по 8–10 осіб, а в борону — по 2 і працювати в полі.

За свою працю селяни отримували мізерну платню (переважно натуральну, зерном, іноді виплачували гроші) на підставі вироблених трудоднів. Цю систему окупанти зберегли від радянських часів. Зокрема, на Полтавщині в окремих районах за один трудодень було видано по 460 грамів зерна та виплачено по 54 копійки. І це ще була досить висока платня — як правило, платили менше, а в багатьох господарствах, що не виконували плани поставок сільгосппродукції, часто взагалі не платили. У цій ситуації переважна більшість селян виживала за рахунок присадибної ділянки. Вона ж, як і в довоєнний період, залишалася основним джерелом для сплати численних податків та обов’язкових поставок. Знесилені тяжкою працею в контрольованих окупантами господарствах селяни, не маючи вдосталь часу та сил для обробітку присадибних ділянок, вимушені були працювати на них у вихідні дні, часто навіть уночі. Дещо кращою була оплата селянської праці у прифронтових районах (східні області), де селянам, які працювали на польових роботах, видавали по 10–16 кг борошна на місяць, чого не робилося в інших окупованих регіонах.

Надзвичайно важким був податковий тягар. У рейхскомісаріаті «Україна» селяни повинні були сплачувати понад 12 видів грошових і натуральних податків на рік. Якоїсь єдиної системи у цьому питанні не було, адже окупаційні власті у кожному підлеглому їм районі встановлювали розміри грошових податків на власний розсуд. У Київській області, наприклад, селяни були зобов’язані сплачувати одноразовий податок із господарства (400 крб), подушний із кожної людини (100 крб), податок із коня (300 крб), із корови (150 крб), собаки чи кішки (100–150 крб). Крім того, окупанти запровадили тут ще й податок «за звільнення від радянської влади» у розмірі 50 крб. У Зіньківському районі Полтавської області селяни сплачували одноразовий податок із господарства (50 крб), податок на шляхове будівництво (з кожного працездатного по 100 крб), податок із собаки (150 крб), бджолосім’ї (50 крб), велосипеда (75 крб). На Полтавщині загальна сума грошових податків, сплачуваних селянами, становила в 1942 р. — 2135 крб із двору, а в 1943 р. — 3112 крб.

У західних областях, що входили до рейхскомісаріату «Україна», селяни сплачували поземельний та подушний грошові податки, податок на собак та ін. Так, поземельний податок становив 100 крб з 1 га ріллі, 40 крб з 1 га сінокосу, 20 крб з 1 га лісу, 10 крб з 1 га непридатної для сільськогосподарського використання землі; подушний за наявності до 5 га землі в господарстві — по 100 крб з кожного члена сім’ї віком від 16 до 65 років, до 10 га — по 150 крб, понад 10 га — по 200 крб; сільськогосподарський — 300 і більше крб; податок на собак — 150–225 крб, за випас однієї корови — 20 крб на місяць, вівці — 10 крб, а за випас корови в лісі — 150 крб. Загалом грошові податки, що збиралися окупантами з селян у цих областях, були значно більшими за ті, що їх сплачували селянські господарства у 1940 р. Часто окупаційна влада практикувала повторне збирання одних і тих самих податків упродовж короткого проміжку часу, а до неспроможних сплатити необхідну суму селян застосовувалися репресивні та конфіскаційні заходи.

Крім грошових окупанти встановили численні натуральні податки, що фактично стягувалися з усіх видів сільськогосподарської продукції. Селяни були зобов’язані здавати м’ясо, молоко, мед, овочі, квасолю, горох, ягоди, сіно і солому, волокно, горіхи, рибу та ін. Розмір натуральних податків у кожному районі, навіть у кожному селі, окупаційні власті встановлювали на свій розсуд. Наприклад, на Донбасі, Харківщині та Сумщині сільське населення сплачувало натуральні податки у розмірі 700–800 л молока з корови, 4 кг домашньої птиці та 160 яєць з двору. На Рівненщині натуральні податки становили: зернових — від 2,85 ц до 6 ц — з 1 га, картоплі — 20 ц з 1 га, м’яса 25 кг з 1 га, молока — від 210 до 1050 л з корови.

Більшість селянських господарств були неспроможними сплачувати грошові та натуральні податки не лише у встановлені терміни, а й узагалі, про що свідчать численні розпорядження, накази, повідомлення, попередження та каральні заходи органів окупаційної влади різних рівнів. Так, 20 травня 1942 р. про «покарання смертю або в легших випадках в’язницею» за несплату податків оголосив житомирський генерал-комісар.

Грабіжницький характер мала заготівельна політика окупантів на селі, метою якої було тотальне викачування сільськогосподарської продукції для потреб вермахту і Третього рейху. Кожен селянський двір в обов’язковому порядку повинен був здавати на заготівельні пункти рослинницьку і тваринницьку продукцію, городину, фрукти, ягоди, вовну, шкіри, хутра та ін. Норми здачі продуктів та сировини (різні в областях і навіть в окремих районах) на більшості територій України були такими високими, що селяни дуже часто не мали змоги їх виконати суто з об’єктивних причин. Хоча у прифронтових східних областях, де господарювала військова адміністрація, визиск був меншим, оскільки залежав від поточних потреб армії, тому дещо залишалося й селянам.

Примушуючи сільських трударів здавати збіжжя, окупанти, перш за все, майже повністю вилучали посівне зерно, особливо напередодні посівних кампаній, зокрема навесні 1942 р. та 1943 р. Та особливо ретельно вони вилучали тваринницьку продукцію. Норми здачі м’яса, які спочатку доводилися на двір, а з 1942 р. у цілому на село, та ще й збільшувалися впродовж року по декілька разів, були такими, що фактично у населення забиралося все м’ясо і сало.

Дозвіл на забій худоби для власних потреб видавався сільгоспкомендантом лише тим селянам, які виконували поставки тваринницьких та інших продуктів. Проте часто було так, що коли селянин, маючи довідку про виконання м’ясопоставок, приходив до коменданта по дозвіл, то у нього цю довідку відбирали і наказували зараз же здати худобу. За самовільний забій поголів’я селян карали високими штрафами (2000–5000 крб), тюремним ув’язненням та навіть смертю.

Обов’язкові поставки молока теж повсюди були такими високими, що населенню його залишалася мізерна кількість. Багато селян не мали змоги виконати норми з об’єктивних причин — через нестачу кормів та низьку продуктивність корів. У Київській, Житомирській, Вінницькій, Харківській і Дніпропетровській областях вимагали здати 850 л на рік з кожної корови, в Одеській і Миколаївській областях — 1200 л, а Кам’янець-Подільській — 1100 л. Селяни мали право одержувати тільки 20% молочних відвійок. У 1943 р. окупанти запровадили молокопоставку також і з кіз у розмірі 40 л з голови. У віддалених селах та там, де не було сепараторних і пастеризаційних пунктів із дозволу окружного або районного сільгоспкерівника дозволялося замість молока здавати масло або вершки: замість 24–25 л молока — 1 кг масла та замість 10 л молока — 1 кг вершків.

Обов’язковій здачі підлягала і вся шкіра забитої худоби, вовна, кроляче, заяче, лисяче, собаче та інше хутро, і навіть волосся з кінських грив та хвостів.

Сільському населенню категорично заборонялося продавати на базарах або вдома сільськогосподарську продукцію, що підлягала заготівлі. У багатьох регіонах окупаційна влада взагалі періодично закривала ринки, або обмежувала та регламентувала їх роботу. Порушників установленого порядку жорстоко карали.

Продукція, яку селяни здавали на заготівельні пункти, оплачувалась за встановленими цінами, рівень яких був у десятки разів нижчим від ринкових. За здану продукцію селянинові нараховувалася певна кількість «пунктів» — умовних одиниць, на які він міг одержати товари. Пункти було запроваджено з таким розрахунком, щоби забрати якомога більше сільськогосподарської продукції, практично нічого не даючи селянам взамін. Так, за 1 ц зерна селянин одержував 10 пунктів, за свиню вагою 110 кг— 400 пунктів, 1 л молока — 1 пункт. А тим часом промтовари оцінювалися так: костюм із грубого сукна — 1600 пунктів, брюки — 560, шкарпетки — 120, 1 м простої тканини — 320, 1 л горілки — 100, 1 кг солі — 30, 1 кг цукру — 100, 1 коробка сірників — 100 пунктів. Такі товари, як сіль, сірники, цукор, горілка, колісна змазка та інші селянин міг придбати тільки у порядку отоварювання. А право одержувати товари мали тільки ті селяни, які виконали поставки. далі