Deprecated: preg_replace(): The /e modifier is deprecated, use preg_replace_callback instead in /home/f/fb3806xa/fb3806xa.bget.ru/public_html/engine/classes/templates.class.php on line 68 Deprecated: preg_replace(): The /e modifier is deprecated, use preg_replace_callback instead in /home/f/fb3806xa/fb3806xa.bget.ru/public_html/engine/classes/templates.class.php on line 72 Deprecated: preg_replace(): The /e modifier is deprecated, use preg_replace_callback instead in /home/f/fb3806xa/fb3806xa.bget.ru/public_html/engine/classes/templates.class.php on line 68 Deprecated: preg_replace(): The /e modifier is deprecated, use preg_replace_callback instead in /home/f/fb3806xa/fb3806xa.bget.ru/public_html/engine/classes/templates.class.php on line 72 Deprecated: preg_replace(): The /e modifier is deprecated, use preg_replace_callback instead in /home/f/fb3806xa/fb3806xa.bget.ru/public_html/engine/classes/templates.class.php on line 77 Deprecated: preg_replace(): The /e modifier is deprecated, use preg_replace_callback instead in /home/f/fb3806xa/fb3806xa.bget.ru/public_html/engine/modules/show.full.php on line 292 Deprecated: preg_replace(): The /e modifier is deprecated, use preg_replace_callback instead in /home/f/fb3806xa/fb3806xa.bget.ru/public_html/engine/classes/templates.class.php on line 268
Здобутки і втрати партизанського руху України ч.1 » Людина - mortal Mortal-Людина

Здобутки і втрати партизанського руху України ч.1

Партизанський рух 1941–1944 pp. в Україні пройшов складний і драматичний шлях розвитку, перетворившись на важливий фактор вигнання з української землі гітлерівських окупантів. Упродовж 1941–1944 pp. партизанські загони розгромили 411 ворожих гарнізонів, комендатур та поліції, 56 штабів частин і з’єднань противника, захопили з боєм 139 районних центрів та інших населених пунктів і об’єктів, вивели з ладу 402 промислових підприємства, 59 електростанцій, 1117 сепараторних пунктів, 915 складів тощо.

Особливо відчутних ударів партизани завдавали по транспортній системі гітлерівців. У ході диверсій було підірвано 4958 ешелонів та 61 бронепотяг, виведено з ладу 5294 паровози, близько 52 тис. вагонів, платформ, цистерн; розгромлено 44 залізничні станції, знищено 607 залізничних і 1589 шосейних мостів. На річках України потоплено 105 плавзасобів.

У боях і диверсіях партизанськими загонами підбито і пошкоджено понад 3,6 тис. одиниць бойової техніки та озброєння, 13,5 тис. автомашин і 1444 трактора. Серед трофеїв партизанів: 13 танків і бронемашин, 190 гармат, 67 ПТР, 506 мінометів і гранатометів, 3217 кулеметів, 5971 автомат, 60 355 гвинтівок, 2903 пістолети, 63,3 тис. мін і снарядів, 27,2 тис. гранат, 12,2 млн. набоїв, 28 т вибухівки. Відчутними були втрати ворожих військ у живій силі.

Партизанські загони надіслали керівним центрам 3625 розвідувальних повідомлень, з яких переважна більшість містила дані про дислокацію штабів і гарнізонів (1013), перегрупування живої сили і техніки (453), стан і роботу транспорту (429), наявність оборонних споруд (362) та ін. За оцінкою, наприклад, начальника III відділу абверу полковника Г.Шмальшлеґера, частка даних, отриманих розвідорганами Червоної армії від партизанів упродовж року, починаючи з весни 1943 р., становила понад 80% від загальної кількості інформації, що надійшла з-за лінію фронту.

Значним був вплив бойової і диверсійної діяльності партизанів на морально-психологічний стан окупантів та їхніх пособників. Генерал-полковник Г.Ґудеріан, аналізуючи досвід війни на Східному фронті, визнавав, що партизанська війна стала справжнім лихом, негативно впливаючи на мораль ний дух вояків на фронті. Це в повному обсязі стосувалося й представників окупаційної адміністрації (особливо на низовому рівні), які постійно відчували загрозу своєму життю від партизанів. Сама присутність «народних месників» та їх активність помітно впливали на поведінку, настрої місцевого населення, його ставлення до окупантів. Фізично знищуючи поліцейських, старост та інші пособницькі елементи, партизанські загони сприяли ізоляції окупантів, зривали їх господарські заходи.

Уже у жовтні 1942 р. німецькі експерти з питань пропаганди на південній ділянці Східного фронту констатували, що діяльність партизанів створила серед населення «атмосферу загальної невпевненості, спричинивши готовність до поширення найбільш неймовірних чуток», а також підкреслювали, що місцеві мешканці повільно і тільки під тиском здають окупантам продовольчі ресурси, не чинять жодного спротиву партизанам та втрачають повагу до німецького керівництва. Зазначені вище обставини ще в XIX ст. передбачив видатний німецький військовий теоретик К.Клаузевіц, наголошуючи, що дії «озброєного народу» в тилу окупаційної армії поміж іншим «викликають острах та посилюють моральне враження».

У партизанському русі на території України брали участь представники 62 національностей СРСР, антифашисти з багатьох країн Європи. Основу ж партизанських формувань становили українці — 59%, росіяни — 22,2% і білоруси — 6,6%. За партійною ознакою склад партизанів був таким: комуністи — 13,9%, комсомольці — 19,9%, інші — безпартійні. Представниць жіночої статті було 6,1%.

Строкатим із погляду мотивації вступу до партизанських загонів був їх особовий склад, в якому можна виділити такі категорії: зараховані за вказівками партійних і комсомольських комітетів, органів НКВС; добровольці з патріотичних та ідейних міркувань; військовослужбовці-оточенці або втікачі з таборів полонених; особи, які пішли в партизани задля помсти окупантам за вчинені злочини; люди, мобілізовані самими партизанськими загонами на окупованій території; колишні поліцаї з числа місцевих жителів і полонених; випадкові особи, які у час військової завірюхи примкнули до партизанів.

У фаховому плані найбільш підготовленими до партизанської діяльності були військовослужбовці і співробітники НКВС, а найбільш стійкими партизанами стали ті, хто прийшов у партизанський рух із патріотичних, ідейних мотивів або задля помсти окупантам. Кількість зазначених вище осіб, на нашу думку, становила в партизанському русі України приблизно 30–35%.

За мужність і героїзм у боротьбі з нацистськими окупантами звання Героя Радянського Союзу здобули майже 100 партизанів України, а С.Ковпак і О.Федоров були відзначені двома медалями «Золота Зірка» та стали єдиними, хто мав такі високі нагороди серед усіх партизанів колишнього СРСР. Ордени і медалі заслужили десятки тисяч учасників партизанського руху в Україні.

Говорячи про партизанський рух 1941–1944 pp. на всій окупованій території СРСР, включаючи й Україну, слід, мабуть, визнати, що радянські партизани у ставленні до нацистів та їх пособників не дуже переймалися моральними нормами або приписами міжнародних конвенцій. Полонених, як правило, після допитів знищували, а до пособницьких елементів, перед тим, як їх стратити, нерідко застосовували тортури. Безпощадність і відсутність милосердя у ставленні радянських партизанів до своїх ворогів були обумовлені, головним чином, жорстокими діями нацистів та їх спільників щодо місцевого населення, проти родин і близьких учасників партизанського руху. Нерідко ненависть до противника, який виступав в образі класового ворога, підсилювалася ще й офіційною пропагандою.

Відзначаючи помітні здобутки партизанів у боротьбі з нацистськими окупантами та їх допомогу Червоній армії, усе ж є підстави стверджувати про невикористані можливості партизанського руху. Першими на це звернули увагу представники німецької сторони. Зокрема, генерал-полковник вермахту Л.Рендуліч висловив переконання, що радянське керівництво «було далеке від того, аби використати всі можливості для організації і ведення боротьби в тилу противника». Такого ж погляду зараз дотримується багато вітчизняних і зарубіжних дослідників.

Прорахунки вищого партійно-радянського керівництва у справі використання партизанського руху на випадок війни та повільне здійснення в 1941–1942 pp. заходів щодо оптимізації форм оперативного керівництва партизанами та їх ефективного використання добре відомі і це стосувалося всієї окупованої території СРСР.

Щодо України, то її територія, на нашу думку, з оперативного погляду мала б привернути пильну увагу у плані організації антинацистської збройної боротьби. Саме тут німці мали найбільш розгалужену тилову структуру і надзвичайно вразливі комунікації. Під час битв за Кавказ, Сталінград і на Курській дузі (1942–1943 pp.) більшість перевезень вермахту здійснювалася через українську територію, сюди на відпочинок і переформування відводилися німецькі фронтові з’єднання, проводився середній і дрібний ремонт бойової техніки. Україна стала головним постачальником продовольства і фуражу для потреб противника.

Хоча на українській території, крім північних районів, були відсутні великі лісові масиви як бази для укриття партизанських сил, проте можливості для дій мобільних (50 – 100 бійців) загонів та диверсійних груп тут, на нашу думку, були цілком сприятливі. Однак реалізувати цей потенціал у цілому не вдалося. На рубежі 1942–1943 pp. начальник ЦШПР П.Пономаренко звертав увагу Й.Сталіна на стратегічне значення України для розвитку партизанського руху, підкреслюючи, що цю обставину добре розуміють німці. Проте у Кремлі не відчувалося бажання посилити увагу саме до бойової і диверсійної діяльності українських партизанів. Москва не надавала партизанській боротьбі в Україні пріоритетного значення у загальносоюзних заходах щодо розвитку руху Опору на окупованих теренах СРСР. Більше уваги приділялося партизанам Білорусії і Російської Федерації.

Не на висоті виявилося й партійно-радянське керівництво України, яке впродовж першого року війни не спромоглося видати жодної постанови з розвитку партизанського руху і практично не порушувало цих питань перед Москвою, як, наприклад, це робили білоруські очільники. Незначною в 1941–1942 pp. була й чисельність партизанів України. Якщо на 1 жовтня 1941 р. за списками 738 партизанських загонів і 191 диверсійної групи значилося близько 28 тис. осіб, то на 1 липня 1942 р., за даними Москви, в Україні вважалися діючими лише 238 загонів чисельністю понад 12 тис. чол.

Повільно зростала чисельність учасників партизанського руху в Україні і в наступний час. Якщо протягом 1943 – 1944 pp. і спостерігався значний наплив місцевого населення до лав партизанів, однак відсутність у достатній кількості озброєння та боєприпасів сильно обмежувала зростання чисельності партизанських формувань України. На це впливала також нестача кваліфікованих командно-штабних кадрів, фахівців розвідки і мінно-підривної справи. В окремих формуваннях налічувалося до 30% (і більше) неозброєних партизанів.

Станом на 1 серпня 1945 р. за списками, що надійшли до УШПР, значилося 174 944 учасники партизанського руху. Із них за списками 4-го управління НКВС УРСР за червень 1941 р. — червень 1942 р. пройшло 33 049 осіб і за даними УШПР за 1942–1944 pp. — 141 895 чол. Але реальна чисельність діючих партизанських формувань була зовсім іншою. За даними оперативного відділу УШПР, вона виглядає так: червень 1942 р. — 4043, грудень 1942 р. — 6954, січень 1943 р. — 8582, вересень 1943 р. — 34 170, січень 1944 р. — 43 291 особа (за іншими даними — 47 789 чол.). Проте у 1960–1970-х рр. за вказівкою ЦК Компартії України проводилося додаткове виявлення учасників антифашистської боротьби в Україні. Унаслідок цієї роботи було підраховано, що в лавах партизанів, начебто, перебували 501 750 осіб.

Наведені вище дані про чисельність учасників партизанського руху потребують, на наш погляд, узгодження з кількістю озброєння, яке вони отримали з радянського тилу або захопили у противника. А тут вимальовується така картина: на озброєнні організованих партизанів (174 944 особи) було майже 95 тис. одиниць озброєння — гармат, мінометів, ПТР, кулеметів, автоматів, гвинтівок, пістолетів, що у цілому відповідало чисельності особового складу загонів і з’єднань, підпорядкованих ЦК КП(б)У і УШПР. Що стосується 326 806 осіб, належність яких до партизанів було додатково встановлено у 1960–1970-х рр., то важко оцінити як рівень забезпечення їх зброєю, так і масштаби діяльності. Отже, можна стверджувати, що активну боротьбу з нацистськими окупантами в Україні вело не більше 10% узятих на облік учасників партизанського руху, тобто близько 50 тис. осіб, що переконливо свідчить про недостатнє використання радянською стороною фактора партизанської війни.

Важливе значення для розвитку партизанського руху в Україні мали настрої місцевого населення. На них впливали як події на фронтах війни і політика окупаційної влади, так і поведінка самих партизанів. На стосунках населення з останніми негативно позначалися так звані «господарські» операції партизанських загонів, спрямовані на поповнення продовольчих запасів. Частину продовольства партизани вилучали у нацистів, решту доводилося добувати за рахунок місцевого населення. При цьому поряд із добровільною передачею партизанам харчів і фуражу мали місце реквізиції та самопостачання подекуди із застосуванням примусових заходів. Особливо це стосувалося західних областей України, мешканці яких прихильно ставилися до ОУН та УПА й воліли матеріально підтримувати саме повстанські підрозділи.

Переважна більшість партизанських командирів розуміла аморальність таких дій, але часто вони обумовлювалися складними обставинами. У листі від 19 грудня 1943 р. командира 2-го Рівненського партизанського з’єднання І.Федорова до О.Федорова (Чернігівсько-Волинське з’єднання) існуюча система постачання, коли партизани обох формувань вилучали продовольство з одних і тих самих сіл, називається неправильною й зазначається, що «народ ясно і справедливо ображається». І.Федоров пропонував розподілити села, адже непродумана практика самопостачання псує відносини партизанів із місцевим населенням. Невипадково у резолюції наради членів нелегального ЦК КП(б)У з командирами і комісарами партизанських з’єднань у районі білорусько-українського Полісся, що відбулася 28–29 травня 1943 p., наголошувалося: «Засудити і заборонити шкідливу, непартійну практику натуральних податків на селян у тилу ворога, яка проводиться окремими партизанськими загонами і яка викликає незадоволення у місцевого населення та порушує правильні, радянські взаємини з ними».

Незважаючи на прагнення партизанського командування рішучими заходами підтримувати серед особового складу дисципліну, нерідко траплялися прояви мародерства щодо місцевого населення. 3 березня 1943 р. інформатор «Кармен» надіслав на ім’я начальника УШПР Т.Строкача зі з’єднання С.Ковпака таку радіограму: «Повідомляю, що багато хто із загону займаються мародерством, беруть усе, що трапляється їм під руку, аж до того, що беруть ковдри, простирадла, білизну потрібну і непотрібну їм. Командування ніяких заходів не вживає». Дещо емоційною і водночас відвертою є частина радіограми відомих партизанських радистів О.Хабла і М.Вовчик-Блакитної зі з’єднання Л.Іванова до УШПР від 26 квітня 1944 р. «Мародерство, — ідеться в ній, — сягнуло вищих меж і населення вважає нас безжалісними бандитами. Зараз з’єднання майже нешкідливе для німців, є великим паразитом для населення і завдає шкоди, налаштовуючи населення проти радянських партизанів».

Хоча, на наш погляд, морально-політичний стан більшості учасників партизанського руху можна вважати загалом задовільним, проте негативних проявів у ньому уникнути не вдалося. Основними причинами цього було те, що в умовах війни помітно змінилася система моральних цінностей, усвідомлення суспільно-державних ідеалів, чому опосередковано сприяла слабка постановка політико-виховної роботи серед партизанів. Уже впродовж жовтня 1941 р. — липня 1942 р. в Україні відбулося різке зменшення кількості партизанських загонів і скорочення їх чисельності. І не останню роль у цьому відіграв людський фактор: брак фахових та ідейно загартованих керівників, слабкість дисципліни, низький моральний стан частини учасників партизанського руху.

Наприкінці 1941 р. оргінструкторський відділ ЦК КП(б)У, вивчаючи причини зниження бойової активності партизанських загонів, розвалу окремих із них, а також виходу частини загонів з окупованої території в радянський тил відзначав, що не завжди ретельно вивчалися ділові риси командно-політичного складу, допускалося порушення принципів індивідуального відбору кандидатів у партизани, недостатнім був рівень політико-виховної роботи серед особового складу загонів. Усунути подібні прояви було складно, адже ключ до розв’язання проблеми перебував, на нашу думку, у руках партизанських командирів та їх найближчих соратників, авторитет яких тримався фактично не на повноваженнях згори, а винятково на особистих рисах і поведінці за екстремальних умов партизанського побуту та діяльності. І це був важкий тягар, який виявився для багатьох непосильним. далі >

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам Зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Комментарии:

Добавить
Copyright © 2012-2016 при копіюванні матеріалів посилання на джерело обов'язкове