РАДЯНСЬКЕ АНТИФАШИСТСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ ч.4 » Mortal-Людина

РАДЯНСЬКЕ АНТИФАШИСТСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ ч.4

< назад Про активізацію Опору свідчили нові завдання, що ставили перед собою антифашисти Європи. Так, у лютому 1943 р. Болгарська робітнича партія ухвалила директиву про переростання збройної боротьби у повстання, а компартія Албанії у березні 1943 р. — рішення про підготовку всенародного виступу проти окупантів. У другій половині 1943 р. виникла Литовська визвольна армія. 9 вересня 1943 р. християнсько-демократична, ліберальна, соціалістична, комуністична та інші партії утворили Комітет національного визволення Італії. Ця подія вважається початком загальнонаціонального руху Опору на Апеннінах. У грудні 1943 р. чеський уряд у Лондоні погодився на створення партизанських груп у Чехії.

Якщо керівництво польської Армії крайової протягом 1942 — першої половини 1943 рр. забороняло своїм бійцям активно боротися з окупантами аби не зазнавати даремних втрат, а влітку 1942 р. чисельність АК становила лише 2 тис. чол., то вже взимку 1944 р. вона зросла до 350 тис. АК організувала надзвичайно потужне Варшавське повстання 1944 р., а чеські антифашисти — Празьке повстання 1945 р. Висадка військ союзників на півночі (червень 1944 р.) та півдні (серпень 1944 р.) Франції активізувала рух Опору, апогеєм якого стало повстання проти нацистів у Парижі (серпень 1944 р.). Звільнення Італії завершилося Квітневим повстанням 1945 р.

На початок 1943 р. у нелегальній діяльності на території України також стався вирішальний злам. Майже скрізь підпільно-партизанська мережа була не тільки відновлена, а й значно розширена і посилена. Проявами такого зламу стали перехід усе більшої частини цивільного населення від пасивної ворожості до активної боротьби проти окупантів (у тому числі збройної), активізація партизанської війни, подальше зміцнення підпілля.

У постанові ЦК КП(б)У «Про стан і подальший розвиток партизанського руху на Україні» за липень 1943 р. зазначалося: «Узимку 1942–1943 рр. і весною 1943 р. партизанський рух значно поширився і організаційно зміцнів [...] На активну боротьбу проти німецьких загарбників піднялися широкі маси радянського населення»55. Про швидке зростання чисельності і впливу радянського підпілля в Україні свідчив у квітні 1943 р. начальник поліції і служби безпеки рейхскомісаріату Україна: «Спостерігається зростання і створення великих груп комуністичної партії в Київському, Миколаївському, Дніпропетровському, Сталінському, Сімферопольському округах поліції».

На території Львівської, Дрогобицької, Станіславської і Тернопільської областей діяла організація «Народна гвардія західних областей України», перейменована наприкінці 1943 р. на «Партизанський рух західних областей України» (до 600 чол.). У Глинянському районі Львівщини активністю відзначалася організація «Визволення Вітчизни». Утім, так і не вдалося відновити підпільні обкоми у Дрогобицькій, Станіславській, Чернівецькій, Ізмаїльській, Одеській, Миколаївській, Львівській областях. Загалом радянське підпілля у західних областях України було слабким, не мало централізованого характеру в межах своїх областей і не знаходило широкої підтримки серед місцевого населення. У регіоні активно діяло підпілля ОУН, польські та єврейські антифашистські організації.

У травні 1943 р. відновлює діяльність Черкаський райком, а восени — Симферопольський міськком. На Кримському півострові активно діяли підпільники Севастополя, Ялти, Феодосії, Сейтлера, Красноперекопського і Первомайського районів. Улітку 1943 р. тільки у Києві боролися з загарбниками 5 підпільних райкомів і 128 організацій і груп. На початок 1944 р. на Вінниччині діяло 2200 підпільників у складі понад 100 організацій і груп, а на Волині анти фашистську боротьбу спрямовували підпільний обком, 11 райкомів і 39 низових організацій. Комуністичне підпілля Житомирської області об’єднувало 1173 комуніста, Рівненської — 1600 чол.

Якщо взимку 1941–1942 рр. відбувався процес переходу радянських антифашистів від партизанських до підпільних методів боротьби, то в 1943–1944 рр., з наближенням Червоної армії, пішов зворотний процес. Одними з перших стали до зброї підпільники сіл Баштанського району. У жовтні 1943 р. вони об’єдналися в партизанський загін на чолі з І.Калиниченком. У Великотокмацькому районі Запоріжжя на базі підпільних груп виріс та активно діяв партизанський загін І.Акулова і І.Щави. Синельниківський підпільний райком Дніпропетровщини створив бойові групи з 60 бійців, які нападали на відступаючих німців. У пониззі Дніпра, у містах Нікополі, Марганці, Голопристанському, Орджонікідзевському та інших районах підпільники теж створили партизанські загони, які швидко розрослися та розпочали бойові дії. Так, створений улітку 1943 р. загін Г.Шконди у складі 80 бійців до осені подвоїв свою чисельність.

Ті ж, хто залишався в підпіллі, все більше уваги приділяли бойовим методам боротьби — диверсіям на підприємствах і транспорті, терористичним актам, псуванню ліній зв’язку, нападам на дрібні гарнізони, поліцейські дільниці та сільські управи тощо. Основним напрямом бойової діяльності підпільників з кінця 1942 р. і до визволення краю від окупантів була підготовка до збройних повстань як найбільш гострої форми боротьби.

Визначною сторінкою історії радянського руху Опору стало Павлоградське повстання в лютому 1943 р. Під час наступу Червоної армії на лівобережній Дніпропетровщині місцеві підпільники розробили план виступу, який очолили підпільні обком і міськком компартії. Повстання розпочалося 13 лютого 1943 р., коли німці оточили і знищили в бою 50 підпільників, які зібралися на шкіряному заводі. Однак це не зірвало планів повстання. 17 лютого бойові групи підпілля вдарили в тил окупантам, які стримували наступ на Павлоград 35-ї радянської дивізії. У повстанні взяло участь майже 500 павлоградців, які завдали відчутних втрат ворогові, врятували багато матеріальних цінностей і важливих об’єктів міста. Завдяки діям повстанців удалося зберегти неушкодженими майже всі підприємства Павлограда, склади з продовольством та лінії зв’язку. Але 22 лютого німці провели контрнаступ і радянські війська залишили місто аж до повторного його звільнення восени 1943 р. Після цього підпільна боротьба в Павлограді і околицях практично припинилася, оскільки разом із Червоною армією відійшла й більша частина підпільників.

Одночасно з Павлоградським повстанням здійснили збройний виступ підпільники Петропавлівського району. Місцевий загін В.Фесенка налічував понад 100 чол. 17 лютого 1943 р., встановивши зв’язок з командуванням частин Червоною армії, партизани захопили Петропавлівку та прилеглі села. Вони утримували райцентр протягом шести днів, поки німці не підтягнули танки. Тоді загін із боями відійшов під Ізюм, де з’єднався з регулярними з’єднаннями. Потужне повстання 27 лютого 1943 р. вибухнуло у райцентрі Варва Чернігівської області. У результаті місто і прилеглі села на 2 дні опинилися в руках повстанців, яких налічувалося майже 300 чол. Провівши кілька боїв із карателями, вони відступили і перейшли до партизанської тактики.

Із наближенням Червоної армії до меж регіону восени 1943 р. знов повсюдно відбуваються збройні виступи радянських антифашистів. Так, із просуванням фронту до Дніпродзержинська у жовтні 1943 р. проти німців виступила бойова група з 30 підпільників на чолі з П.Педіском. Разом із радянськими військами група взяла участь у вуличних боях за місто. На допомогу дніпродзержинцям прийшли бойові групи на чолі з секретарем Криничанського підпільного райкому В.Терещенком.

Збройні групи самооборони для збереження промислових підприємств і матеріальних цінностей від пограбування і знищення окупантами було створено на підприємствах Дніпропетровська, де вони не дали ворогові зруйнувати електростанцію на заводі ім. Петровського, міський водогін, багато будівель. Зі зброєю в руках під час боїв за Мелітополь Запорізької області виступили групи Щеглова і Матюхіна. Підпільні організації Новоодеського і Березнегуватського районів Миколаївщини, херсонський «Центр», краснодонська «Молода гвардія» також вели підготовку до збройного виступу, але здійснити його не змогли. Масовий збройний виступ проти німців готував і запорізький «Ревком», організувавши до 40 бойових груп. Однак 15 березня 1943 р. він був зірваний арештом керівників «Ревкому» і близько 50 підпільників.

Такі збройні виступи стали важливим етапом розвитку радянського антифашистського руху, продемонструвавши, що він став значною політичною і воєнною силою, змусивши окупантів ще більше посилити свої гарнізони й окупаційну адміністрацію.

Одним із важливих критеріїв оцінки ролі радянського руху Опору в боротьбі проти загарбників є його ефективність, складовими якої вважаються масовість, прямі військові та економічні втрати, завдані окупантам, відсоток власних втрат, кількість окупаційних сил, які антифашисти відтягували на себе, морально-психологічний вплив на загарбників і цивільне населення. За офіційними даними, протягом 1941–1944 рр. на окупованій території України діяло 22 підпільних обкоми, 13 інших великих підпільних центрів, 200 міськкомів і райкомів КП(б)У, понад 50 підпільних обкомів, міськкомів і райкомів комсомолу, 3,5 тис. низових організацій і груп, в яких налічувалося понад 100 тис. патріотів.

Однак при встановленні кількісних показників діяльності радянського підпілля на шляху дослідника постає кілька проблем. По-перше, умови боротьби в підпіллі були такими (сувора конспірація, загибель багатьох учасників, втрата свідчень), що первинних документів про неї збереглося обмаль. Відтак документально простежити внесок кожного підпільного осередку у перемогу над агресором досить проблематично. По-друге, процес збирання документів про радянський рух Опору був складним. Після визволення певної території, а також одразу по війні державним і військовим органам у важких умовах і у стислий час потрібно було зібрати відомості про рух Опору, які документувалися і відкладалися в різного роду архівосховищах. Наприклад, 14 листопада 1947 р. міністр внутрішніх справ УРСР наказав начальникам обласних, міських і районних відділів МВС скласти довідки про партизанський рух в Україні з 11 пунктів до 1 березня 1948 р. Тобто за три місяці треба було зібрати фактичний матеріал, перевірити його, скласти офіційні документи, узгодити їх із місцевими партійними органами і надіслати до Архівного управління МВС УРСР та в місцевий облдержархів. Зрозуміло, що за такий короткий термін якісно зробити величезний обсяг роботи було неможливо.

Аналіз цих матеріалів показує, що вони містять значну частку неправдивої та необ’єктивної інформації, яка накопичувалася і потрапляла до документів як під час війни, так і після її завершення. При складанні довідок про партизанський рух можливі були численні помилки, недбалість, окозамилювання і приписки. Відкидалися лише повністю сфальсифіковані звіти командирів партизанських загонів і керівників підпільних організацій, перевірка яких свідчили про те, що даний загін (організація) взагалі не існував. Якщо ж факт антифашистської боротьби підтверджувався, то, як правило, звіт затверджувався, незважаючи на те, що міг містити значні фальсифікації. Так, у постанові бюро Запорізького обкому КП(б)У від 11 серпня 1945 р. констатується повна неправдивість звітів легендарного підпільного запорізького «Ревкому», зокрема вражаюча різниця між даними, наведеними у першому та другому звітах. Так, за першим звітом «Ревком» об’єднував 18 партизанських загонів (2111 чол.), які знищили 15 130 окупантів, пустили під укіс 22 ешелони, вивели з ладу 24 паровози, 572 вагони, 320 автомашин, 14 танків, 7 бронетранспортерів. За другим звітом «Ревком» керував діяльністю 9 партизанських загонів (931 чол.), на рахунку яких 580 окупантів, 7 ешелонів, 9 паровозів, 176 вагонів, 29 автомашин.

У результаті перевірки було встановлено, що деякі партизанські загони, включені до складу «Ревкому», насправді були невеликими підпільними групами, інші — нічого спільного з «Ревкомом» не мали, а загін В.Васильєва взагалі був вигаданим. У постанові зазначено, що диверсії на залізницях, про які йдеться у звітах, здебільшого вигадано, а визначити, хто справді влаштував катастрофу ешелонів із хлібом на перегоні Кушугум — Балабине важко, оскільки на ці акції претендували ще й групи Самсики, Скрипниченка та ін. Далі в постанові зазначене, що «члени «Ревкому» Сажченко, Венгеренко, Теренник та ін. у своїх звітах […] стали на шлях відвертої брехні […] приписуючи собі неіснуючі заслуги, зараховуючи до числа партизанів непримиренних ворогів, зрадників і пройдисвітів […] Крім того, у списки партизанів внесено 120 чол., які не брали ніякої участі в боротьбі […] й отримали партизанські документи від Сажченка за пшеницю, поросят та інші продукти». З цих документів можна зробити висновок про недостовірність принаймні деяких фактів і цифр.

Дані про партизанський рух, зібрані і перевірені під час війни працівниками представництв УШПР при Українських фронтах і використані в 1947–1948 рр., є ще менш достовірними, оскільки для збирання об’єктивної інформації в умовах війни бракувало часу, засобів і самих свідків та учасників Опору, багато з яких з різних причин залишили місцевість, де вели боротьбу. Так, начальник опервідділу УШПР при 3-му Українському фронті, який займався перевіркою партизанських звітів, визнавав у листопаді 1944 р., що його відділ не міг охопити перевіркою всі звіти, тому перевірялися лише ті з них, що викликали сумнів. Наприклад, опергрупа по Миколаївській області перевірила діяльність 19 партизанських загонів та підпільних організацій. 13 звітів перевірка підтвердила, а 6 визнала сфальсифікованими. Найбільш характерним серед останніх був звіт І.Янера. Він перед приходом Червоної армії створив у с. Березнегувате невелику групу головним чином із людей, яким треба було реабілітуватися перед радянською владою. У звіті І.Янер вказав, що у загоні було 280 чол., загін потопив 3 баржі, 4 буксири, знищив до 1000 ворогів. Перевірка показала повну невідповідність звіту реальним фактам.

Документи з діяльності руху Опору про чисельність організацій і загонів, час і результати їх діяльності, що зберігаються у центральних і місцевих архівах, також зі зрозумілих причин містять деякі невідповідності, огріхи, неточності й помилки. Наприклад, за одними даними, партизанський загін В.Бабича (Дніпропетровська область) налічував 34 чол., з яких 21 був комуністом, 2 — комсомольцями, 11 — безпартійними. За іншими даними, у загоні перебувало 45 чол., з яких 28 комуністів, 3 комсомольці, 14 безпартійних.

Дослідники М.Коваль, С.Макарчук, О.Гогун та А.Кентій звертають увагу на радянську систему приписок при підготовці історичних документів, цілеспрямоване насичення джерел та історіографії урізаною правдою і відвертою дезінформацією, на ретельну селекцію всіх збірників документів та неодноразове «просіювання» архівних фондів із метою усунення негативної інформації. Прикладом такої селекції є бесіда завідувача інформаційним сектором відділу пропаганди й агітації ЦК КП(б)У І.Слинька з колишнім секретарем Кіровоградського підпільного обкому М.Скирдою, записана 23 червня 1944 р. У цьому друкованому тексті пізніше зроблено рукописні виправлення, викреслено деякі речення, які в невигідному світлі подають моральний стан радянських антифашистів у 1941–1942 рр., свідчать про їх тривалу пасивність, а також вписано кілька обов’язкових ідеологічних штампів.

П.Брицький називає перебільшеними дані радянських дослідників щодо втрат окупантів від дій партизанів та підпілля і критикує фальсифікації, що здійснювалися з санкції та за вказівками «згори». Так, на XVI з’їзді КП(б)У (1949 р.) зазначалося, що на території окупованої України в роки війни було створено 14 підпільних обкомів, 154 міських і районних комітети, 700 підпільних організацій. У 1967 р. з’явилися інші цифри: 16 обкомів, 172 міських і районних комітети, 700 партосередків. А в 1975 р. уже говорилося про 23 обкоми, 685 міських і районних комітетів і 4315 партосередків.

Згодом в «Истории Великой Отечественной войны Советского Союза» з’явилися дані, що на території Білорусії проти загарбників боролося 374 тис. партизанів і понад 70 тис. підпільників, тим часом, як в Україні — відповідно 220 і 34 тис. Відтоді розпочалося «змагання» між керівництвом двох республік. 28 листопада 1961 р. президія ЦК КПУ ухвалила постанову «Про недоліки в обліку учасників антифашистського підпілля і партизанського руху на Україні в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.», де йшлося про те, що свого часу не було враховано як учасників радянського руху Опору багатьох зв’язкових, розвідників, провідників, господарів явок, осіб, які переховували і лікували поранених бійців, поширювали листівки, ремонтували партизанам зброю, постачали продовольство, випікали хліб тощо. Невдовзі було визнано діяльність нових партизанських загонів і груп. У травні 1962 р. в Кіровоградській області додатково «виявили» понад 2500 учасників патріотичного руху. Таким чином, показник 100 тис. підпільників, які брали участь в антифашистській боротьбі протягом усього періоду окупації України, виглядає надзвичайно перебільшено, а встановлення реальної кількості учасників радянського підпілля є завданням майбутнього наукового дослідження.

З огляду на ці факти, до звітів керівників підпілля (партизанів), документів УШПР і партійних органів, особливо до числових показників (кількість організацій, загонів та їх учасників, розміри заподіяних окупантам втрат і наданої Червоній армії допомоги та ін.) слід ставитися вельми критично і використовувати лише як приблизні дані, що віддзеркалюють певні явища і загальні тенденції, а не цілком достовірні факти.

Вказані вище перебільшення певною мірою врівноважуються тим, що в Україні під час окупації діяло багато невеликих підпільно-партизанських груп, про яких відомо дуже мало або взагалі невідомо, в основному з причини їх розгрому. Тому роботу, проведену у відповідності з постановою президії ЦК КПУ від 1961 р., що призвела до значного збільшення офіційної кількості організацій і загонів та загальної чисельності антифашистів, не можна вважати цілковито марною, адже завдяки цьому істотно активізувалася справа нагромадження в архівах документів з історії антифашистської боротьби на території України.

Таким чином, радянське підпілля було організоване у 1941 р. з ініціативи партійних, державних і військових органів влади СРСР. У підпіллі було залишено близько 30 тис. чол. Спочатку воно складалося лише з нелегальних комуністичних і комсомольських організацій, а створення непартійних антифашистських осередків не передбачалося. Партійно-державні органи відразу взяли радянський рух Опору під свій ідеологічний, кадровий і організаційний контроль. Упродовж усієї війни компартія намагалася утримувати під своїм впливом і керівництвом не тільки партійне і комсомольське, а й так зване «патріотичне» підпілля, яке виникло стихійно й основний склад якого не був комуністичним. Партійні центри ставили перед підпіллям завдання, координували і контролювали його дії, підпорядковуючи їх інтересам фронту. Ідеологічною основою більшості радянських підпільних формувань були більшовицькі постулати, а відновлення радянської влади проголошувалося кінцевою метою.

Москва поставила перед радянськими антифашистами завдання тотальної і безкомпромісної війни, підпорядкованої інтересам Червоної армії, незважаючи на власні труднощі і втрати. Одним із найбільш ефективних та масових видів руху Опору стала підпільна боротьба, що була поширена по всій території України і здійснювалась у різноманітних формах — від антифашистської агітації та пропаганди до масштабних диверсій і збройного повстання проти окупантів.
Через прогалини в управлінні, брак досвіду та відсутність широкої підтримки населення на першому етапі свого існування радянське підпілля зазнало важкого удару. Лише 10% організацій пережили зиму 1941–1942 рр. Проте набуття досвіду боротьби та зростаюча підтримка населення протягом 1942 р. призвели до активізації комуністичного підпілля та стихійного виникнення нових патріотичних груп.

Специфіка українського ландшафту зумовила те, що у степових та лісостепових районах УРСР тривале існування партизанських загонів було неможливим. Тому на більшості території України головною антифашистською силою виступали підпільні організації, які за необхідності змінювали свою тактику — від підпільної на партизанську і навпаки.

У 1943–1944 рр. радянське підпілля зростає чисельно й здобуває масову підтримку цивільного населення. Кульмінацією діяльності підпільників стають збройні повстання проти загарбників та безпосередня взаємодія з підрозділами наступаючої Червоної армії при захопленні населених пунктів.

Оцінюючи внесок радянського підпілля у перемогу над ворогом, слід наголосити, що впродовж 1941–1944 рр. в його лавах боролися десятки тисяч людей, які завдали окупантам відчутних втрат у живій силі, техніці, зміцнювали віру населення у перемогу та підривали економічний потенціал загарбників. Підпільники боролися з поневолювачами навіть там, де цього не могли робити партизани. Саме тому підпільні форми руху Опору стали основними в більшості регіонів, за винятком Українського Полісся.

Історичне значення антифашистської боротьби на території України полягає в тому, що вона засвідчила не сприйняття нацистського «нового ладу» більшістю населення, продемонструвала мужність і стійкість українського народу, зробивши його одним із народів-переможців у Другій світовій війні.

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам Зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Комментарии:

Добавить
Copyright © 2012-2016 при копіюванні матеріалів посилання на джерело обов'язкове