РАДЯНСЬКЕ АНТИФАШИСТСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ ч.3 » Mortal-Людина

РАДЯНСЬКЕ АНТИФАШИСТСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ ч.3

< назад Осінь 1941 і зима 1941–1942 рр. стали важким випробовуванням партизанських формувань степової смуги України на життє- і боєздатність, адже природно-ландшафтні умови не сприяли боротьбі. За цих обставин загони, що уникли розгрому, перейшли до підпільно-диверсійних дій, а інші заховали зброю і розосередилися по населених пунктах, чекаючи весни. На весну 1942 р. партизани краю легалізувалися або пішли у глибоке підпілля. Цікаві відомості про стан партизанського руху в Україні у цей період подають радянські, німецькі та оунівські документи. Так, у звіті про роботу штабу партизанського руху Південно-Західного фронту за 15 березня — 20 червня 1943 р. визнається той факт, що тривалий час після провалів зими 1941–1942 рр., у Південній Україні боротьба практично припинилася. Головною причиною цього називаються природні умови: «Партизанські загони, організовані в південних областях (Запорізькій, Дніпропетровській, Сталінській і Ворошиловградській) [...] розпалися, були виловлені і знищені [...] за винятком окремих партизанів і невеликих груп, які перейшли на підпільне і легальне існування в населених пунктах. Таким чином, величезна територія у смузі, обмеженій із півночі та сходу р. Сіверський Донець і р. Дон, із півдня — Чорним морем і на заході — р. Дніпро, з моменту окупації […] не була охоплена партизанським рухом, позаяк голий степ не міг служити укриттям для партизанів».

Узимку 1941–1942 рр. німці писали про радянських партизанів: «Унаслідок погіршення атмосферних умов і все більших проблем із постачанням, а також постійних невдач партизанських операцій і наполегливого переслідування німецькими військами, дисципліна та бойовий дух значно підупали. Членам багатьох загонів наказано переховуватися під час зими у родичів або друзів і бути напоготові на весну [...] протягом зими партизани хочуть завербувати нових членів загонів для відновлення дій після холодів». Оунівське повідомлення підтверджує наведені вище висновки: «Десь до січня більшовики намагалися партизанами нищити німецьке запілля. Тепер змінили тактику. Партизани скрились у підпіллі, не проявляють своєї діяльності назовні».

У плані розвитку партизанського руху на Південно-Західному фронті на 1 лютого — 30 квітня 1943 р. наголошувалося: «На території, що звільняється, виявляється значна кількість партизанів-одинаків, груп і навіть загонів [...] Як правило, ці групи і загони [...] відсиджувалися і нічого не робили». Наприклад, Миколаївський обком, затвердивши діяльність підпільної групи «Патріот Батьківщини», водночас зазначав, що, незважаючи на масовість організації (60 чол.), її практична діяльність була мінімальною. Група не провела жодної бойової операції, лише 16 її членів проявляли деяку активність, а багато учасників ухилялися від ризикованих заходів.

Діяльність підпільних організацій, що уникнули розгрому, паралізував терор. Залякані арештами і розстрілами, позбавлені керівництва підпільники в подальшому не виявляли особливої активності, деякі лише в 1943 р. пристали до патріотичних груп, що виникли стихійно. Такого роду підпільні формування перебували у глибокому і часто бездіяльному підпіллі, активізуючись лише з наближенням Червоної армії, і зводили свою діяльність до агітації, дрібних диверсій, саботажу та крадіжок матеріальних цінностей.

Таким чином, до весни 1942 р. більшість радянських підпільно-партизанських формувань була розгромлена, а решта — змушена припинити активну діяльність і перейти у стан пасивного підпілля, метою якого була власна безпека ціною майже повної відмови від боротьби з окупантами. В умовах тотального терору на весну 1942 р. підпільні організації, що вижили, розосередилися по населених пунктах, їх члени легалізувалися або пішли у глибоке підпілля, очікуючи весни і кращих умов для розгортання боротьби.

Організаційні зусилля, спрямовані на створення адміністративним шляхом радянського підпільного руху в тилу ворога, мали не лише негативні наслідки. Вони дозволяли розпочинати боротьбу одразу після приходу окупантів, не гаючи часу на організаційне оформлення, добір кадрів, накопичення матеріальних засобів. У справі розгортання антифашистської боротьби це відіграло, певною мірою, позитивну роль. Крім того, часто саме від залишків заздалегідь створених підпільних організацій і партизанських загонів, переважна більшість яких із приходом німців була розгромлена або розпалася, пішли паростки нових, уже стихійно створених підпільних і партизанських формувань.

Визначальними причинами пожвавлення руху Опору стало порівняння громадянами радянського і нацистського режимів не на користь останнього та неможливість відстоювати свої інтереси за «нового ладу» законним, ненасильницьким шляхом. Спочатку ставлення населення України до нацистського окупаційного режиму не було однозначним. Воно пройшло певну еволюцію залежно від політики, яку проводили гітлерівці — від індиферентності чи обмежених очікувань пом’якшення режиму та заможнішого життя більшості населення до свідомого й різкого не сприйняття нацистського панування. Ставлення населення до окупантів узалежнювалося від кількох чинників: політичних та економічних заходів нової влади, становища на фронтах, соціальної належності громадян. Початкове вітання «нового ладу» частиною мешканців та байдужість «мовчазної більшості» обіцяли німцям досить міцне підґрунтя в Україні.

Але невиправдані сподівання українського населення на поліпшення свого економічного і політичного становища за німецького панування призвели на початку 1942 р. до переоцінки поглядів. Нетривка лояльність змінилася обуренням і розчаруванням, і врешті-решт переросла у стійку ненависть до окупантів. Шляхом масового морального та фізичного терору нацисти намагалися паралізувати волю радянських громадян до спротиву, посіяти серед них страх, усвідомлення неможливості будь-якого опору. Однак політика тотального терору мала зворотний ефект, піднявши на боротьбу тих, хто ще вчора був готовий змиритися. Зростаюча ворожість до загарбників спонукала мирне населення переходити до пасивних та активних форм протидії окупантам.

Осмислюючи початковий етап зародження і розвитку підпільних організацій, що виникли стихійно, важливо з’ясувати особисті мотиви, які спонукали мирних людей приєднатися до антифашистської боротьби. Серед них можна виокремити ідеологічні, економічні та побутово-психологічні. Ідеологічні мотиви корінилися в патріотизмі, бажанні відновити радянську владу та не сприйнятті нацизму багатьма мешканцями України. Радянська історіографія вважала головним, якщо не єдиним, рушієм народного спротиву загарбникам саме ідеологічну мотивацію, обходячи увагою інші. Однак, численні радянські і німецькі джерела називають й інші мотиви, виходячи з яких населення ставало на шлях опору окупантам. Зокрема, не останніми були економічні (погіршення матеріального становища більшості населення, невдоволення реквізиціями, вивезенням до Німеччини матеріальних цінностей і молоді, штучним голодом у містах, тактикою «випаленої землі», збереженням колгоспної системи, низькою оплатою праці тощо) та побутово-психологічні мотиви. Останні подеколи ґрунтувалися на звичці українців ще з радянських часів обходити чи саботувати розпорядження властей, що не влаштовували населення. Часто допомога підпільникам обумовлювалася не тільки патріотичними почуттями, а й звичайним співчуттям до «своїх», сподіванням на те, що власний син або чоловік, перебуваючи в лавах Червоної армії, може одержати допомогу від інших «добрих людей». Поширеним мотивом до участі в русі Опору було обурення з приводу зверхнього ставлення нацистів до місцевого населення, страт заручників, а також прагнення помсти за власне приниження або смерть близьких.

Крім того, при наближенні Червоної армії дехто через участь (або її імітацію) в антифашистській боротьбі намагався заслужити прихильність радянської влади. У цьому випадку головним мотивом спротиву загарбникам був страх перед поверненням радянських каральних органів. Природно, що в реальному житті всі ці мотиви тісно перепліталися і саме їх поєднання мало велике значення для розгортання руху Опору.

Важливу роль у мотивації радянських патріотів до боротьби відігравала моральна, кадрова, а інколи і матеріальна підтримка з «Великої землі». Після битви під Москвою радянське керівництво вирішило пожвавити боротьбу в тилу ворога, ухваливши відповідні рішення і виділивши необхідні ресурси. У зв’язку зі зміною становища на фронтах ЦК КП(б)У на початку січня 1942 р. зобов’язав підпільні обкоми активізувати діяльність. Радянське командування вживало заходів щодо встановлення зв’язків із підпіллям. Одночасно при політуправліннях фронтів і політвідділах армій створювалися відділи по роботі з населенням окупованих територій і партизанами, а при військових радах армій — оперативні групи для зв’язку з партизанами і допомоги їм. 2 жовтня 1942 р. було створено нелегальний ЦК КП(б)У. Формування єдиної системи управління підпільно-партизанським рухом надало йому більш організованого і цілеспрямованого характеру, зробивши значно більш ефективним та підпорядкованим загальним цілям війни.

Наприкінці листопада 1942 р. нелегальний ЦК КП(б)У на своєму засіданні розглянув питання про стан підпільних партійних організацій України. Тоді ж було затверджено план зміцнення партійного підпілля і поліпшення керівництва ним на період від листопада 1942 до березня 1943 р. Передбачалося створити на окупованій території УРСР 10 підпільних обкомів, 34 міськкоми і райкоми, направити в Полтавську, Харківську, Житомирську, Вінницьку, Дніпропетровську, Київську області 70 парторганізаторів. Із жовтня 1942 до травня 1943 р. в тил ворога було направлено 180 уповноважених ЦК КП(б)У, протягом 1943 р. перекинуто 126 працівників ЛКСМУ, організовано 7 підпільних обкомів комсомолу, 36 райкомів та 141 комсомольська організація.

Не менше, ніж організаторська робота партійно-державних органів СРСР, на активізації радянського підпілля позначилася позитивна зміна у ставленні цивільного населення до антифашистів. Начальник диверсійної служби абверу групи армій «Південь» Т.Оберлендер застерігав гітлерівське керівництво, що «активна і навіть пасивна підтримка партизанського руху значною частиною українського населення вибила б ґрунт з-під ніг німецького панування і призвела б до неможливості продовження операцій на Сході. Без доброзичливого ставлення населення і його активної підтримки охорона території немислима».

Зрозумівши значення народної підтримки, радянські органи здійснюють заходи, спрямовані на привернення населення окупованих територій на свій бік. Так, із другої половини березня 1942 р. на Південно-Західному фронті вживалися заходи з метою пожвавлення партизанського руху. Особливі зусилля зосереджувалися на агітації населення окупованих районів, викритті звірств нацистів і роз’ясненні ставлення радянської влади до дезертирів, військовослужбовців-оточенців або втікачів із німецького полону. Оприлюднення відповідної позиції керівництва СРСР пояснювалося тим, що радянські антифашисти, потребуючи розширення власної соціальної бази на окупованих територіях, намагалися привернути ці категорії населення та їхніх близьких на свій бік, розвіяти побоювання репресій в разі повернення Червоної армії. Проте, незважаючи на зростання ворожості населення до окупантів, воно, залякане німецьким терором, усе ж не надавало активної й масової підтримки антифашистам.

Таким чином, із весни 1942 р. радянський рух Опору вступає в новий етап розвитку. Під впливом перемог Червоної армії, отямившись від гітлерівських чисток та відчувши зміну у настроях населення, комуністичне підпілля активізує свою роботу. За даними СД, на початку 1942 р. в Україні фіксується діяльність підпільних груп, як досі поводилися пасивно. Завдяки вжитим заходам у 1942 р. виникають нові підпільні організації, удосконалюється структура комуністичного підпілля. У цей же період починають стихійно виникати не комуністичні антифашистські організації. Нерідко вони були більш дієздатними, ніж підготовлені комуністичні формування, оскільки сформувалися в умовах окупаційного режиму з перевірених і стійких борців, які у своїй діяльності враховували існуючі реалії, а не партійні настанови.

Зокрема, у грудні 1941 р. у м. Хотин Чернівецької області невідомий радянський офіцер створив комсомольську організацію, яка вже 21 грудня підірвала продовольчий склад. Виникли підпільні організації у Білгороді-Дністровському та Ізмаїлі. В одному тільки Житомирі на першу половину 1942 р. діяло 20 підпільних груп. Ємільчинський, Новоград-Волинський і Городницький підпільні райкоми створили партизанський загін із 48 чол. і протягом року направили до нього 240 патріотів, передали 3 т борошна, 250 кг солі, 200 кг цукру, 36 кг шрифтів. У червні 1942 р. на станції Лозова Харківської області комуніст А.Немченко створив підпільний осередок. Із жовтня 1942 р. у м. Краснодон Ворошиловградської області починає діяти молодіжна організація «Молода гвардія», що налічувала 90 членів.

На середину 1942 р. на Чернігівщині функціонувало 65 підпільних організацій і груп загальною чисельністю понад 430 чол., на Полтавщині — 31 партійна організація і група, 4 комсомольських і 27 патріотичних груп, на Вінниччині — 179 організацій і груп. На осінь 1942 р. на Одещині розгорнули активну діяльність 55 організацій і груп комуністичного підпілля, що об’єднували понад 1000 членів.

Найбільшими вогнищами радянського руху Опору у степовій смузі України стали Дніпропетровська і Кіровоградська області. Це було зумовлене тим, що німці не змогли розгромити тут підпільні обкоми. Вони координували діяльність підпільних організацій, що, своєю чергою, зменшувало втрати та підвищувало ефективність боротьби. У найбільш сприятливих умовах перебував Кіровоградський обком, який базувався у важкодоступних для німців лісах. Маючи у своєму розпорядженні озброєну силу, заздалегідь заготовлені запаси продовольства, матеріально-технічні засоби для політичної роботи, обком зміг швидко налагодити підпільну мережу й ефективно керувати нею. У січні 1942 р. створюються підпільні комсомольські організації в Кіровограді, Новій Празі, Світлополі, Знам’янці. На весну партійні організації розгорнули боротьбу у шести північно-східних районах області. У Кіровограді діяла підпільна група ім. Кірова, яка у другій половині 1942 р. налічувала 112 чол. Восени вона об’єдналася з іншими підпільниками міста в організацію ім. Ворошилова, що фактично виконувала функції підпільного міськкому партії. На кінець року до її складу входило 730 членів.

На Дніпропетровщині приступили до активної роботи 5 міськкомів і 12 райкомів партії. У другій половині січня в Павлограді відбулася обласна нарада керівників підпільних осередків області, на якій було підбито підсумки діяльності і накреслено план подальших дій, особливу увагу приділяючи зміцненню та збільшенню бойових і диверсійних груп. Ухвалено рішення про максимальне використання легальних засобів боротьби, для чого рекомендувалося засилати своїх людей в окупаційні установи.

При допомозі ЦК у травні 1942 р. на основі підпільної організації Г.Савченка і на чолі з ним відновлено Дніпропетровський підпільний міськком, що налічував до 200 членів. На осінь в області діяло 12 підпільних міськкомів і райкомів партії, 39 комуністичних організацій і груп, які об’єднували 950 чол. Кожен другий підпільник був комуністом або комсомольцем. У вересні 1942 р. відбулося створення об’єднаного райкому комсомолу з комсомольсько-молодіжних груп Павлоградського, Юр’ївського, Петропавлівського і Синельниківського районів.

На Миколаївщині влітку 1942 р. виникли нові підпільні організації і групи в Миколаєві, селах Снігурівського, Новоодеського, Варварівського, Миколаївського, Березнегуватського районів. Важливою подією у розвитку радянського антифашистського руху в області стало створення Миколаївського центру, який керував 25 підпільними організаціями і групами краю. Усього протягом 1942 р. в області виникло 29 підпільних організацій і груп, із них 8 — у містах і 21 — у селах.

На другому етапі радянський рух Опору в Україні використовував проти окупантів переважно підпільні форми боротьби. Певна частина учасників перебувала у бездіяльності, паралізована німецьким терором. А залякане населення в основній своїй масі, хоча й змінило ставлення до окупантів, але продовжувало пасивно ставитися до питань боротьби. Тому наплив у підпілля нових членів аж ніяк не був масовим. Протягом 1942 р. організації зазнали нових відчутних втрат. Готуючись до літнього наступу 1942 р., німці вживали найжорстокіших заходів для придушення партизанського й підпільного руху.

У травні — червні 1942 р. було заарештовано більшість членів Київського підпільного міськкому, а у січні 1943 р. — розгромлено Київський обком на чолі з І.Сергієнком. Усього за час окупації німці знищили у Києві 617 підпільників, «саботажників» та інших ворогів нацизму. Улітку 1942 р. гітлерівці заарештували сотні людей у Вінниці, з яких розстріляли 300. 9 липня 1942 р. почалися арешти серед підпільників Дніпропетровська. Провокатор видав секретаря Дніпропетровського підпільного обкому М.Сташкова. До лютого 1943 р. було заарештовано 85 чол., із них 43 розстріляно. 25 липня 1942 р. схоплено всіх членів підпільної комсомольської організації м. Кадіївка, а у жовтні — учасників підпілля Успенського району Ворошиловградської області. У січні — травні 1943 р. заарештовано або вбито більшість членів Херсонського підпільного центру на чолі з П.Комковим. У березні — липні 1943 р. німецька і румунська контррозвідки розгромили підпільні Одеський обком, Воднотранспортний та Іллічівський райкоми, інші організації. Усього за цей час було заарештовано 300 підпільників, більшість яких розстріляли. Важких втрат зазнало радянське підпілля Харківщини і Полтавщини — загинули члени підпільних обкомів, а робота більшості райкомів була дезорганізована.

Проте, незважаючи на втрати, 1942 р. став для радянського руху Опору переломним. Після гірких невдач 1941 р. він довів свою життєздатність. І хоча розгорнути справжню партизанську війну в південному краї не вдалося, усе ж організований «згори» радянський рух Опору набув підтримки «знизу» і перетворився за своїм характером на народний, а не суто партійний, як раніше. Комуністичне підпілля, що врятувалося від розгрому, зберегло або відновило свою структуру та зв’язки, і поступово розгортало активну боротьбу. Паралельним шляхом розпочався процес стихійного виникнення нових підпільних організацій і груп, які за своїм складом не були комуністичними.

При наближенні військ антигітлерівської коаліції та у зв’язку зі стратегічним переломом у війні, коли стала зрозумілою неминуча поразка Німеччини та її сателітів, відбулася різка активізація руху Опору по всій Європі. Цьому також сприяли зростання невдоволення населення окупаційним режимом, накопичення антифашистами досвіду боротьби, збільшення матеріальної допомоги з «Великої землі». далі

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам Зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Комментарии:

Добавить
Copyright © 2012-2016 при копіюванні матеріалів посилання на джерело обов'язкове