Людина

Одним із видатних явищ Другої світової війни став антифашистський рух Опору. Боротьба проти окупантів велася в усіх країнах, що опинилися під владою нацистів та їхніх союзників. Попри національні й історичні особливості в кожній європейській країні антифашистський рух мав спільні риси та розвивався за схожими закономірностями.

У більшості окупованих країн проти окупантів боролося по кілька організацій. Наприклад, у Польщі рух Опору представляли Армія крайова (АК; Armia Krajowa), Національні збройні сили (Narodowe Siły Zbrojne), Селянські батальйони (Bataliony Chłopskie), Гвардія людова (Gwardia Ludowa), Єврейська бойова організація (Żydowska Organizacja Bojowa), Єврейський союз боротьби (Żydowski Związek Walki) та ін. У Греції такими були Народно-визвольна армія Греції (ЕЛАС; Ellinikos Laikos Apeleftherotikos Stratos), Національна республіканська грецька ліга (ЕДЕС; Ethnikos Dimokratikos Ellinikos Syndesmos), Національне і соціальне визволення (ЕККА; Ethniki Kai Koinoniki Apeleftherosis), Національно-визвольний фронт (ΕΑΜ; Ethniko Apeleftherotiko Metopo); у Голландії — Рада опору (Raad van Verzet, комуністи і ліві), «Орде-дінст» (Orde Dienst, «Охорона ладу», праві) та «Кнок-плуґен» (Knokploegen, «Ударні групи», протестанти); у Бельгії — Валлонський фронт, група «G», Бельгійський легіон та ін.

Найбільш різнобарвним був французький рух Опору, до якого, серед іншого, входили великі організації: «Французькі франтірери й партизани» (Les Francs-Tireurs et Partisans francais, комуністи і ліві), «Комба» (Combat, ліві), «Ліберасьйон» (Liberation, соціалісти), «Дефанс де ля Франс» (Defense de la France, праві) та багато ін. Неабияку роль у французькому Опорі відіграли іспанські партизани (анархісти, комуністи, ліві республіканці, баскські націоналісти), які перебралися сюди після завершення громадянської війни у своїй країні.

Течії руху Опору в Україні й у Європі загалом можна розподілити на дві основні групи — комуністичні та не комуністичні. Якщо перші прагнули негайно розпочати нещадну боротьбу з окупантами, не рахуючись із втратами, то другі, як правило, були пасивнішими. Зокрема, більша, порівняно з радянським або югославським рухами, пасивність польського чи чеського Опору пояснювалася його вичікувальною тактикою (атантизм), яка, зокрема, передбачала нагромадження сил, відмову від активності у веденні збройної боротьби, аби не провокувати масових каральних акцій окупантів проти мирного населення, збереження власних кадрів і «тримання зброї при нозі». Боротьба обмежувалася індивідуальним терором, саботажем, окремими диверсіями, захистом населення від грабунку, антифашистською пропагандою, розбудовою підпільної мережі, накопиченням зброї. Цієї лінії дотримувалися польська АК, югославські четники, албанська «Баллі комбетар» (Balli Kombetar, «Національний фронт»), Литовська визвольна армія, грецька ЕДЕС, Українська повстанська армія (УПА). Отже більша, порівняно з комуністичними партизанами і підпільниками, пасивність не комуністичних угруповань у веденні збройної боротьби проти окупантів була характерною ознакою, що відповідала їх завданням.

Концепції атантизму протистояла тактика «всенародної боротьби», поширена серед комуністичних течій руху Опору й, у першу чергу, серед радянських антифашистів, метою котрих була безкомпромісна, систематична, тотальна війна проти окупантів, орієнтація на максимальне сприяння Червоній армії з залученням до боротьби переважної більшості населення та заподіяння ворогові якнайбільшої шкоди незважаючи на власні втрати. У відповідності з цією тактикою керівник Українського штабу партизанського руху (УШПР) Т.Строкач 3 серпня 1942 р. видав наказ «Про активізацію дій партизанських загонів у тилу противника» з вимогою «всім партизанам, незважаючи на будь-які труднощі і навіть ціною життя […] завдавати безперервних ударів скрізь і всюди». Кульмінацією боротьби мало стати «всенародне повстання» проти окупантів.

Важливою формою руху Опору проти загарбників на території України стала підпільна діяльність. Якщо ведення партизанської війни залежало від ландшафту та пори року, постачань зброї й продовольства, а також від підтримки населення, то підпільна боротьба, з огляду на свою специфіку, значно менше залежала від цих чинників і тому велася на всій території України протягом усього періоду окупації. Саме підпільні форми боротьби стали основними на більшій частині України. Особливе значення радянське підпілля мало у південних та південно-східних областях, оскільки там зосереджувалися стратегічні промислові об’єкти, великі міста, порти, а також густа мережа автомобільних доріг і залізниць, яку противник використовував для вивезення з України матеріальних цінностей та перекидання на фронт військових вантажів і живої сили. Саме у містах розташовувалися органи управління, штаби, тилові служби і резерви, склади і перевалочні бази, автопарки, шпиталі, вузли зв’язку, пропагандистські, контррозвідувальні, каральні, охоронні та інші об’єкти окупантів. Усі вони стали мішенями для атак і диверсій антифашистського підпілля.

Глибоко законспіроване антифашистське підпілля в Німеччині та Австрії в основному займалося збиранням і передачею розвідданих, агітацією, наданням допомоги іноземним робітникам і військовополоненим, залученням нових людей до боротьби та підготовкою замаху на А.Гітлера. Підпілля Бельгії, Нідерландів, Люксембурга, Норвегії та Данії зосередило свою діяльність здебільшого на проведенні мітингів і демонстрацій, страйків та саботажу. Підпільники Югославії, Албанії, Греції, Італії, Франції акцентували увагу на всілякому сприянні партизанам (диверсії, теракти, розвіддані, переправлення людей у партизанські загони), а у Польщі та Чехії основним завданням підпілля стала підготовка збройного повстання. Головними ж формами боротьби радянських підпільників були агітація, економічний саботаж, диверсії на комунікаціях противника та індивідуальний терор. У цілому інструментарій підпільної боротьби був вельми різноманітним:
1. Організаційна розбудова. Залучення до підпільної діяльності нових членів, розширення підпільної мережі, встановлення зв’язку з іншими організаціями, партизанськими загонами та «Великою землею», планування операцій, налагодження управління та конспірації, створення матеріальної бази підпілля, облаштування явок і «поштових скриньок», підробка документів, легалізація підпільників, насадження агентури в установах окупаційної адміністрації.
2. Агітація і пропаганда. Інформаційна війна, поширення правдивих і неправдивих відомостей в усній (чутки, радіопередачі) або друкованій (листівки, газети) формах із метою схилити місцеве населення та (рідше) самого противника на свій бік. Доведення до населення інформації про успіхи Червоної армії та руху Опору в антифашистській боротьбі. Поширення зведень Радінформбюро, протидія німецькій пропаганді.
3. Психологічна війна. Відновлення і збереження елементів радянської влади на окупованих територіях, підтримка патріотичних настроїв серед населення, поширення чуток про швидке повернення Червоної армії, створення у свідомості людей ефекту присутності і непорушності радянської влади у вигляді підпільно-партизанських формувань, запобігання співпраці місцевого населення з окупантами, залякування зрадників та нестійких елементів, підрив бойового духу окупаційних військ та адміністрації. Дезінформування окупаційних властей, морально-психологічне розкладання адміністрації ворога і його військових формувань, політична робота серед населення окупованих територій. Провокування окупантів на несиметричні репресії проти мирного населення і розширення, таким чином, соціальної бази руху Опору.
4. Саботаж. Свідоме невиконання або недбале виконання певних обов’язків, не співпраця з окупантами, невихід на роботу, відмова від сплати податків та здачі сільськогосподарської продукції, пошкодження обладнання, розкрадання майна, прихована протидія військовим, політичним, економічним заходам окупантів. Проникнення в окупаційні органи влади. Протидія вивезенню молоді на роботу до Німеччини. Переховування євреїв, циганів, поранених червоноармійців і партизанів. Допомога військовополоненим, збитим льотчикам, утікачам та оточенцям.
5. Диверсії. Вважалися ефективним способом дезорганізації ворожого тилу, заподіяння відчутних втрат окупантам не вступаючи з ними у прямий бойовий контакт. Таким чином, суттєвої шкоди противнику могли завдавати невеликі групи підпільників і навіть одинаки. Це — дії підрозділів або окремих осіб у тилу ворога, спрямовані на виведення з ладу воєнних, промислових та інших об’єктів, порушення управління військами, комунікацій (руйнування доріг, мостів), вузлів та ліній зв’язку, високовольтних ліній, отруєння водогонів та криниць, знищення живої сили і військової техніки.
6. Розвідка. Збір і передача розвідувальних відомостей для військового і політичного керівництва СРСР, партизанських загонів, інших підпільних організацій.
7. Терор. Знищення живої сили противника. Ліквідація зрадників, колабораціоністів, представників окупаційної адміністрації.
8. Сприяння партизанським загонам. Постачання партизанам продовольства, зброї та амуніції, розвідданих. Створення партизанських резервів. Організація та мобілізація боєздатного населення, що залишилося на окупованій території, переправлення його до партизанських загонів.
9. Збройне повстання. Вища форма підпільної боротьби, що виявлялася у відкритому збройному виступі проти окупантів із метою звільнення населених пунктів або у безпосередній взаємодії з Червоною армією.

У липні — жовтні 1941 р. завдання організації «всенародної боротьби» на теренах України було покладене на радянське комуністичне підпілля, яке своїм виникненням завдячує, перш за все, ініціативі партійно-державних органів СРСР. Як і партизанський рух, воно формувалося «згори» за адміністративно-територіальним принципом. За радянською класифікацією, радянське підпілля поділялося на: 1) комуністичне (партійне) — підпільні комітети й осередки компартії; 2) комсомольсько-молодіжне — підпільні комітети та осередки ЛКСМУ, а також підпільні організації, що складалися з комсомольців і безпартійної молоді; 3) антифашистське (патріотичне) — організації і групи, сформовані в основному з безпартійних громадян. Причому характерною особливістю виникнення радянського підпілля було те, що централізовано організовувалося лише партійні й комсомольські осередки, натомість ані партійні, ані безпартійні групи стихійно майже не виникали (вони з’явилися пізніше).

Інспірацію радянського Опору «згори» підтверджують численні державні і партійні документи, за якими передбачалося створення і керівництво антифашистською боротьбою з боку відповідних структур. У перші ж дні війни відповідні державні і партійні органи СРСР отримали вказівки про організацію партизанської та підпільної боротьби на окупованій території. 7 липня 1941 р. було оприлюднене звернення Президії Верховної Ради УРСР, РНК УРСР і ЦК КП(б)У до українського народу, в якому містився заклик на зайнятій ворогом території створювати партизанські, диверсійні групи, висаджувати мости, знищувати телеграфний і телефонний зв’язок, підпалювати ліси і склади, громити обози, знищувати живу силу ворога. Підвищена увага надавалася формуванню розгалуженого партійного підпілля, що мало забезпечити повсюдне керівництво всіма формами спротиву окупантам. Організацію боротьби в тилу німців було доручено 4-му управлінню НКВС, військовим радам фронтів і партійним органам. ЦК КП(б)У взяв цю роботу під свій контроль. Безпосередньо даним питанням займалися спеціально призначені члени політбюро і секретарі ЦК, перші секретарі обкомів, міськкомів і райкомів партії. Робота всіх цих органів полягала в підготовці керівних кадрів для підпільно-партизанської боротьби, у бойовому і тактичному навчанні партизанів і підпільників, створенні для них матеріальної бази, підтриманні зв’язку, загальному керівництві боротьбою, її ідеологічному забезпеченні тощо.

На місцях розгорнулася активна робота, спрямована на виконання вказівок центру. Наприклад, 22 вересня 1941 р. бюро Одеського обкому партії ухвалило рішення про впорядкування катакомб і підвалів. Секретарі райкомів КП(б)У і райвиконкоми зобов’язувалися до 29 вересня прокласти в катакомби електрику, призначити туди комендантів та агітаторів, створити необхідні для ведення антифашистської боротьби запаси. 23 жовтня 1941 р. Кримський обком ВКП(б) затвердив командування партизанським рухом (командир А.Мокроусов, комісар С.Мартинов).

Серед комсомольсько-молодіжних організацій протягом війни найбільш відомими стали «Молода гвардія» у Краснодоні Луганської області, «За Радянську Україну» — у Запорізькій області, «Партизанська іскра» — на Миколаївщині, під керівництвом Сави Матекіна — у Сталіно, Якова Батюка — у Ніжині Чернігівської області, Ніни Сосніної — у Малині Житомирської області, Лялі Убийвовк — у Полтаві, Харківський підпільний обком ЛКСМУ на чолі з Олександром Зубарєвим тощо.

Після відходу Червоної армії з Дніпропетровщини в тилу ворога було залишено 1072 чол. у складі підпільних груп обкому, 7 міськкомів і 29 райкомів4. У всіх районах Кіровоградської області ще до окупації вдалося сформувати 251 підпільну організацію з 926 членів партії, підібраних і затверджених керівниками обкому, Кіровоградського і Знам’янського міськкомів, 28 райкомів партії. На Миколаївщині, яка мала 29 сільських і міських районів, передбачалося створити 16 підпільних райкомів та обком, підпільні організації і групи, в яких планувалося залишити 1057 комуністів. У всіх областях підпільні райкоми складалися з 3–5 членів. Кожен район поділявся на сектори, очолювані членом райкому, із підпорядкуванням йому залишених у підпіллі комуністів. У секторах створювалися підпільні партійні осередки і диверсійні групи.

Під керівництвом компартії та за взірцем партійного створювалось і комсомольське підпілля. На Дніпропетровщині у складі підпільних обкому ЛКСМУ, 5 міськкомів, 11 райкомів було залишено 104 комсомольця. У Запорізькій області вдалося створити лише обком, 2 міськкоми, 8 райкомів, 7 первинних організацій зі 183 комсомольців; на Кіровоградщині — 2 райкоми та 2 первинні організації; на Миколаївщині — 2 комсомольські осередки. Як виявилося, найбільш дієздатні підпільні формування комуністам удалося створити на території Дніпропетровської і Кіровоградської областей. У Миколаївській та Запорізькій областях через несподіваний наступ ворога і власні помилки створити дієву підпільну мережу не вдалося.
Окрім партійно-комсомольського підпілля в Україні було створено мережу спеціальних підпільних розвідувальних і диверсійних груп. Так, у Запорізькій області залишено 27 агентів для диверсійно-розвідувальної діяльності. У Миколаєві до початку 1943 р. спеціальне завдання успішно виконувала група В.Лягіна (Корнєва), яка шляхом підриву знищила 20 т пального, склад зимового обмундирування, 53 автомашини, 27 літаків і 2 ангари. Загалом ворогу було завдано збитків на суму 50 млн рейхсмарок. Усього на окуповану територію України було перекинуто 805 розвідників і зв’язкових.

У західних та значній частині правобережних областей через швидке просування частин вермахту створити серйозну кадрову і матеріально-технічну базу для підпілля не вдалося. Крім того, у західноукраїнському регіоні лише невеликий відсоток населення підтримував більшовиків, що спричинило слабкість радянського підпілля в даному регіоні впродовж усього періоду окупації. Через ці обставини довелося створювати тут підпільну мережу шляхом закидання організаторів на вже окуповану територію у складних умовах німецького терору та ворожості до «совєтів» більшості населення.

Серед залишених на нелегальному становищі парторганізацій активну роботу відразу розпочали Чернігівський (на чолі з М.Попудренком, а потім О.Федоровим), Харківський (І.Бакулін), Дніпропетровський (М.Сташков і Д.Садовниченко), Сталінський (С.Щетинін) підпільні обкоми КП(б)У, Київський підпільний міськком та ряд інших. Уже в перші дні окупації Києва підпільники Залізничного райкому партії на чолі з О.Пироговським підірвали залізничну станцію КиївТоварний, 2 цехи паровозоремонтного заводу, Солом’янський і Повітрофлотський мости, знищили 280 вагонів із вантажем. Підпільники О.Лебедєв і М.Тацков підпалили Дарницьке депо, вивівши з ладу всі паровози. Внаслідок цієї диверсії станція Дарниця не працювала 25 діб.

Одним із головних завдань окупаційної адміністрації стало придушення будь-якого спротиву «новому ладові». Для цього систематично здійснювалися масові облави й обшуки, узяття заручників. Було створено густу мережу контррозвідувальних органів із численною агентурою, запроваджувалися комендантська година, охорона важливих об’єктів та патрулювання вулиць. Успішним прийомом мінімізації соціальної бази та нейтралізації радянського підпілля стало вивезення молоді на роботу до Німеччини, розстріли активних діячів компартії, радянських органів безпеки та державного апарату. Усі члени ВКП(б) мали зареєструватися в окупаційних адміністраціях, багато з них були завербовані німцями. далі >