Людина

< назад Успіх у боротьбі з патріотами загарбникам приносили не лише каральні, але й превентивні заходи, до яких належало запровадження систем режиму пересування і проживання. Кожен українець повинен був мати при собі паспорт і довідку, що засвідчувала його благонадійність. Крім того, окупанти створили систему всіляких посвідчень особи, легітимації, документів на право проживання та з місця роботи, карток явки на біржу праці, посвідчень військовополонених, завербованих на роботу до Німеччини тощо. Причому для різних районів навмисно впроваджувалися різні види документації, порядок її оформлення та правила проживання й пересування. Так, на Кіровоградщині мешканцям під страхом смерті заборонялося віддалятися від місця проживання на понад 20 км. Встановлення спецперепусток на пересування між населеними пунктами (в різних районах — різний режим), дозвіл рухатися тільки головними шляхами, необхідність отримання згоди старости чи коменданта на ночівлю серйозно ускладнювали підпільну боротьбу і полегшували діяльність каральних органів.

Унаслідок німецьких репресій на початку окупації критичний стан із діяльністю руху Опору склався практично в усіх областях України. Чистки, що проводилися німцями з метою знешкодження і винищення потенційних прибічників радянської влади, зокрема державних службовців та партійних активістів, спричинили великі втрати серед підпільників, багато з яких належали до «неблагонадійних» категорій. Оскільки переважна більшість членів залишених підпільних організацій була комуністами та функціонерами, їх або репресували німці, або вони втратили зв’язок із керівництвом.

Швидке просування німецьких військ дозволило їм уже у серпні 1941 р. окупувати всю Миколаївщину. Керівники місцевого підпільного обкому залишили територію області, чим значною мірою дезорієнтували і дезорганізували місцеве підпілля. Багато членів сформованих підпільних організацій у повному складі або частково евакуювалися, а ті, хто залишився, не змогли розгорнути боротьбу. Із шістнадцяти залишених підпільних райкомів розпочав діяльність лише один. У доповідній записці опергрупи штабу партизанського руху 3-го Українського фронту з перевірки діяльності партизанів і підпільників зазначалося, що «партизанський рух і підпільна робота [...] у Миколаївській області виникли й росли стихійно [...] без належної організаційної та керівної діяльності партійних і радянських органів [...] Миколаївський обком КП(б)У [...] залишив незначну кількість членів партії для роботи в тилу противника, з яких більшість […] евакуювалися, а ті, хто залишилися — не очолили стихійного [...] патріотичного руху».

У перші два — три місяці окупації Миколаївської області опір загарбникам чинили тільки поодинокі особи, частіше всього без керівництва з боку слабкого і бездіяльного партійного підпілля. Ці здебільшого досі невідомі люди зривали накази окупаційних властей, оголошення міськуправи і поліції, перерізали лінії телефонного зв’язку, вели антифашистську агітацію і розповсюджували зведення Радінформбюро.

За даними органів НКВС, протягом війни в 12 з 29 районів Дніпропетровської області підпільно-партизанський рух був розгромлений у перші ж дні окупації або не розгорнувся взагалі. Змогли розпочати роботу лише 6 із 7 партійних міськкомів і 18 із 29 райкомів. Самовільно залишили область або проявили повну бездіяльність більшість керівників комсомольського підпілля. До кінця 1941 р. в області вціліло лише 3 підпільні організації: Дніпропетровський обком, Дніпродзержинський та Павлоградський міськкоми.

Не кращою виявилася ситуація на Запоріжжі. У кінці вересня 1941 р. німці здійснили новий наступ на Півдні України. Разом із відступаючими радянськими військами область залишило багато тих, кого відібрали для роботи у підпіллі. Із 310 комуністів, визначених для підпільної роботи, 128 чол. відступило разом із частинами Червоної армії. З області пішли Мелітопольський підпільний міськком, 8 з 11 райкомів, і лише керівництво Запорізького обкому залишилося на місці та навіть зробило спробу розпочати роботу, проте невдало. До кінця 1941 р. в області не залишилося жодної партійної підпільної організації.

Комуністичне підпілля Житомирщини, залишене у Словечанському, Лугінському, Олевському, Коростенському, Ємільчинському, Народицькому, Базарському, Барашівському, Новоград-Волинському, Овруцькому та Чоповицькому районах, у більшості відійшло разом із підрозділами Червоної армії або ж було репресоване німцями. Навіть на 1 грудня 1942 р. ЦК КП(б)У не мав відомостей про жодну підпільну парторганізацію у 13 районах області.

Майже всі групи радянських парашутистів та піших кур’єрів були знешкоджені німцями. Із 46 кур’єрів, надісланих УШПР для зв’язку з партизанськими загонами степової смуги України, від початку окупації до лютого 1942 р. повернулося лише 7. До кінця 1941 р. спробували перетнути лінію фронту 2,5 тис. чол., спрямованих радянським керівництвом для налагодження підпільної роботи, однак більшість із них загинула.

З усього залишеного на окупованій території комуністичного підпілля розгорнули роботу лише 13 обкомів, 110 окружних, міських та районних комітетів, близько 1000 організацій і груп. Упродовж осені 1941 р. — зими 1942 р. нацистам удалося розгромити або паралізувати комуністичне підпілля Києва, Одеси, Дніпропетровська, Харкова, Сталіно, Запоріжжя, Мелітополя, Сум, Вінниці, Кам’янця-Подільського, Житомира, Чернівців, Ізмаїла, Сімферополя, Феодосії, Ялти та інших міст. До літа 1942 р. продовжувало існувати лише 13 підпільних обкомів, 110 міськкомів і райкомів, 280 партосередків, загалом — близько 10% створеного підпілля, тобто близько 2 тис. осіб. Схожою виявилась ситуація й у сусідніх з УРСР Молдавії та Білорусії — залишене партійне підпілля було значною мірою розгромлене або дезорганізоване.

Причини невдач радянського руху Опору в 1941 р. аналізуються у радянських та німецьких документах. Серед них німецькі спецслужби назвали загальний хаос, чистки, проведені серед «активістів», а також депресію, яка охопила людей, залишених для підпільної роботи, під враженням блискавичних перемог вермахту. У підсумковому звіті УШПР до несприятливих обставин віднесено:
а) відсутність зв’язку з радянським тилом;
б) важкі кліматичні умови зими;
в) швидке вичерпання запасів продовольства і боєприпасів;
г) недостатній досвід боротьби; д) зрадництво нестійких елементів.

Окрім перелічених причин українські дослідники називають ще декілька. Приміром, В.Клоков наголошував на тому, що гітлерівці за два роки війни в Європі вже мали чималий досвід боротьби з підпіллям, тоді, як поспіхом підготовлені потенційні підпільники погано розумілися на конспірації. І.Курас та А.Кентій вказали на недостатній рівень політичної роботи, порушення принципу індивідуального відбору, не завжди ретельне вивчення ділових рис командно-політичного складу, незадовільно опрацьовані питання конспірації та організації явок і паролів. А.Чайковський основною причиною поразок називає відсутність заздалегідь розробленої програми і конкретного плану розгортання боротьби, а також централізованого керівництва партизанським рухом. Це викликало серйозні труднощі в підготовці кадрів, виробленні найбільш доцільних структурних форм, тактики дій, в організації зв’язку і матеріально-технічного забезпечення. Варто вказати на ще одну причину — під окупацією залишалися функціонери, яких місцеве населення здебільшого знало. Довоєнні конфлікти з владою, старі образи нерідко підштовхували людей до того, що вони вказували ворожим спецслужбам на підпільників.

Робилися і помилки місцевого масштабу. Наприклад, у Криму місцем розташування підпільного обкому обрали Керч — місто, доволі віддалене від більшості районів півострова, що ускладнювало зв’язок обкому з підпільниками. Помилковим стало й те, що в підпіллі залишався не склад міськкомів і райкомів, а один — два організатори. Як наслідок провал організатора залишав підпільників без керівництва і зв’язку.

У цілому організація радянського Опору «згори» обернулася тим, що створені формування спочатку не користувалися підтримкою населення і не мали досвіду боротьби. Крім того, адміністративне втручання у природний процес зародження руху Опору призвело до недбалості у доборі командних кадрів, порушення принципу добровільності, паралелізму в управлінні. Робота з організації руху роз - почалася вже під час війни, велася нашвидку і не завжди кваліфіковано.

Однією з великих помилок в організації радянського руху Опору в перший період стало ставлення Москви до нього як до другорядного, допоміжного виду дій регулярної армії — з відсутністю ініціативи, формалізмом, діями суворо за статутом і наказами «згори». Звідси — адміністративно-територіальний принцип у створенні підпілля, «добровільно-примусовий» підхід до набору особового складу, залишкове забезпечення кадрами і матеріальними засобами.

Як твердить український історик С.Виноградов, у СРСР напередодні війни панувала атмосфера страху, тотальної підозрілості, доносів, що дивовижно поєднувалося зі щирою вірою мас в успіхи соціалізму. У такій ситуації свідомість суспільства і масова поведінка закономірно набували непослідовного, роздвоєного характеру, що негативно вплинуло і на організацію партизанського руху. Під впливом поразок перших місяців війни на зміну хвилі патріотизму прийшла розгубленість (як серед населення, так і серед керівників), зародилися сумніви щодо можливості швидкої перемоги. Передвоєнна атмосфера страху за наслідки прийнятих самостійних рішень не сприяла розвиткові ініціативи на місцях і в питанні розгортання руху Опору.

Одна з необхідних умов успішності партизанської боротьби — її добровільність — часто прямо або опосередковано порушувалася. Оскільки багато хто знав, яких незначних причин було достатньо для репресій, то не кожен знаходив у собі сили відмовитися від пропозиції відповідних органів вступити в партизани. У грудні 1941 р. Представник політвідділу 21-ї армії Південно-Західного фронту Чаплигін доповідав про «досвід» роботи інструктора Курського обкому комсомолу Агейченка стосовно добору дівчат для дій у тилу ворога: «Виконуючи тверде завдання (розкладку) завербувати 80 осіб, […] він, будучи необізнаним з елементами цієї роботи, припустився грубих прорахунків — чинив тиск, улаштовував групові наради з постановкою конкретних завдань, що стало відомо вулиці, […] обзивав “боягузами“ й “зрадниками“ тих, хто ухилявся. Поставив питання на бюро РК про притягнення до відповідальності членів ВЛКСМ[…] за відмову виконати спеціальне завдання […] Із 45 дівчат, викликаних Агейченком, під його тиском дали згоду 33, з’явилися в обком для поїздки — 12, але й з них 4 відмовилися». Наслідками цих помилок стали масове дезертирство і зрадництво серед підпільників, їх низька боєздатність, відірваність від населення.

Визначальним чинником життєздатності підпілля була підтримка з боку населення, адже за її відсутності будь-який опір приречений на поразку. Оскільки сталінський режим не міг похвалитися суцільною лояльністю населення, значна його частина не підтримувала партизанів та підпільників у перший період розвитку радянського руху Опору. 13 жовтня 1941 р. німецький комендант тилового району №553 повідомляв, що місцеве населення співпрацювало з німцями і багаторазово доносило їм про євреїв і комуністів, які ведуть боротьбу проти Німеччини. У доповідній записці на ім’я М.Хрущова від 23 листопада 1943 р. нарком держбезпеки УРСР С.Савченко писав: «Німецькі розвідувальні, контррозвідувальні і каральні органи [...] масово вербують агентуру з числа комуністів і комсомольців, котрі з різних причин залишилися в тилу ворога або потрапили туди зі спеціальним завданням [...] Противникові легко було прибрати осіб цієї категорії до рук, бо чимало з них [...] легалізувалися і за власною згодою пройшли реєстрацію [...] Інколи окремі партійці, ставши на шлях зради, посідали у створених німецьких адміністраціях і каральних органах провідні посади, а деякі стали активними карателями».

Причиною зрадництва і дезертирства на початку окупації стала, перш за все, вузька соціальна база радянського руху Опору. Це пояснювалося невдоволенням значної частини населення сталінським режимом, пасивністю більшості громадян, які просто вичікували подальшого розвитку подій, психологічною депресією і розгубленістю, викликаними приголомшуючими перемогами вермахту і терором айнзатцгруп. Значно звужувала соціальну базу комуністичного підпілля і відсутність в антифашистів досвіду пропагандистської роботи з мирним населенням в умовах війни та окупації. далі