Людина

< назад Ціною неймовірних зусиль радянські війська на Південно-Західному фронті у другій половині листопада 1941 р. зупинили наступ противника, а у період зимових боїв звільнили ряд районів республіки. Працівникам сільського господарства не окупованих районів до червня — липня 1942 р. довелося працювати у надзвичайно складних умовах. У селах при фронтової смуги практично не залишилося мешканців. Та все ж колгоспники змогли не тільки зібрати частину врожаю 1941 р., а й виконати основний обсяг весняних польових робіт, відновити роботу тваринницьких ферм. І хоча тваринництво цих районів України давало порівняно небагато продукції, але яким цінним було воно в умовах виняткового напруження, в якому перебувала вся країна!

У червні — липні 1942 р. розгорнулася робота з догляду та обробітку посівів сільськогосподарських культур і підготовки до збирання врожаю. Але господарська діяльність у не окупованих районах була порушена подальшим розвитком воєнних дій. На початку червня 1942 р. війська Німеччини та її союзників перейшли у новий наступ та повністю окупували територію України.

Жертовна праця селян на колгоспних полях та участь у різноманітних акціях, спрямованих на допомогу фронту в перший період війни, здійснювалися в умовах різкого погіршення матеріально-побутових умов. За обов’язкову й ненормовану працю в колгоспному господарстві селяни фактично не одержували жодної платні. Виплати на трудодні як грошові, так і натуральні, у більшості господарств було призупинено, оскільки для цього не було ані коштів, ані продукції, що майже повністю забиралися державою на потреби війни. Водночас селяни змушені були, крім надзвичайно обтяжливих обов’язкових поставок сільськогосподарської продукції, сплачувати державі ще й грошові податки, що дощенту виснажувало й так неймовірно збіднілі сім’ї.

Серед податків, які селяни сплачували в доокупаційний період війни, одним з основних був сільськогосподарський. Його система базувалася на засадах прогресивної ставки, котра могла сягати 15% від прибутку з особистого підсобного господарства колгоспників (тобто, у міру зростання прибутків сплачувалася більша сума податку), тоді, як їхні прибутки по трудоднях за роботу в колгоспному господарстві не оподатковувалися. Оподатковуваний прибуток визначався згідно зі встановленими нормами за фактичною площею посіяних культур і видами худоби. Рівень прогресії оподаткування змінювався від 7,1% за прибутку до 700 крб. (тобто, розмір податку становив 50 крб.) до 10,1% за прибутку в 4000 крб. (у цьому випадку розмір податку дорівнював 404 крб.) і т. д. Нарахована на господарство сума податку збільшувалася на 20%, якщо окремі працездатні члени сім’ї не були членами колгоспу, робітниками і службовцями. Прогресивне оподаткування застосовувалося й до прибутку одноосібних селянських господарств (за підвищеною прогресією), а також прибутку від сільського господарства робітників та службовців. Від податку повністю звільнялися колгоспники та одноосібники похилого віку, інваліди війни й праці, сім’ї червоноармійців, а знижки з нарахованої суми податку надавалися багатодітним сім’ям та господарствам, які постраждали від стихійного лиха та ін.

Розміри сільськогосподарського податку на 1941 р. були приблизно такими, як у 1940 р., коли у середньому становили з одного господарства колгоспників 81 крб, господарства робітника і службовця — 60 крб, одного одноосібного селянського господарства — 120 крб. На початку війни розмір цього податку збільшився на 100%.

Оскільки чинна система оподаткування сільського населення не могла забезпечити значного надходження коштів до бюджету для потреб оборони (причинами цього були: проблематичність одержання прибутку селянськими господарствами в умовах війни; збільшення категорій населення, звільнених від сплати податку; визначення розміру податку на господарства за наявністю оподаткованих об’єктів без урахування кількості непрацюючих членів сім’ї тощо), держава збільшила податкове навантаження на селян у рамках введеного в дію згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 грудня 1941 р. «Про воєнний податок». Його запровадження скасувало 100-процентну надбавку до сільськогосподарського та прибуткового податків. В основу воєнного податку ліг принцип подушного оподаткування, що значно розширило контингент платників, насамперед у сільській місцевості, за рахунок осіб, які раніше не були платниками податку. До таких належали непрацюючі за наймом працездатні члени сімей колгоспників та інших категорій сільських мешканців. Воєнний податок відрізнявся від решти тим, що його розміри збільшувалися на 50% для тих громадян, які за віком підлягали мобілізації до армії, але з різних причин не були призвані. За діючою шкалою, гранична річна сума податку визначалася в 2700 крб для осіб непризовного віку і 4050 крб — призовного віку.

Сільське населення сплачувало воєнний податок за твердими ставками, що диференціювалися по областях, районах, а в окремих випадках навіть по населених пунктах залежно від розмірів прибутку колгоспного двору в даній місцевості, що зумовлювалося, головним чином, різним рівнем цін на сільгосппродукти та іншими особливостями регіонів. Диференціація ставок воєнного податку надавала йому прибуткового характеру й наближала до сільськогосподарського податку, що збирався з селянського господарства загалом. Розміри прибутків колгоспників фінансові органи визначали на основі матеріалів Наркомзему про виплати і видатки колгоспникам по трудоднях, даних статистичних органів про врожайність, валові збори на присадибних ділянках, товарність господарств колгоспників та рівень цін на сільськогосподарську продукцію на колгоспних ринках. До уваги бралися також близькість базарів, транспортні умови в даній місцевості та інші чинники. За встановленою для районів та сільських населених пунктів ставкою сплачували податок також і непрацюючі за наймом члени сімей сільських платників податку. У межах України воєнний податок запроваджувався у не окупованих східних районах у першій половині 1942 р.

У період війни частина селян сплачувала введений у 1941 р. податок на неодружених, одиноких та малосімейних (бездітних) громадян: чоловіків у віці від 20 до 50 років та жінок у віці 20–45 років. Цей податок держава запровадила з метою компенсації постійно зростаючих у період війни витрат на допомогу одиноким і багатодітним матерям на утримання та виховання дітей. На відміну від інших державних податків із населення цей відрізнявся тим, що головним чинником залучення до нього був не прибуток, а вік та сімейний стан (це надавало йому подушного характеру). Бездітні колгоспники та інші громадяни вказаного віку, які були платниками сільськогосподарського податку, незалежно від розміру прибутку сплачували його у розмірі 150 крб, а робітники і службовці, які працювали й проживали у сільській місцевості, — у розмірі 6% від заробітку.

Сільське населення сплачувало також податок на потреби житлового та культурно-побутового будівництва. Його ставки на 1941 р. для всіх областей УРСР, крім західних, а також Ізмаїльської та Чернівецької, були такими: для господарств колгоспників, які не мали не усуспільнених джерел доходів — 7 крб, а для тих, які їх мали, — 35 крб; для одноосібних господарств, які не мали робочої худоби, ринкових та неземлеробських доходів — 95 крб, а для тих, які їх мали — 150 крб. Від цього податку повністю звільнялися господарства колгоспників, які мали у своєму складі військовослужбовців та інвалідів, а також орденоносців. Для певної категорії колгоспників і трудових одноосібників надавалися знижки від 20 до 40%. Щоправда, більшість селян на час початку війни вже сплатили цей податок, оскільки термін його сплати були встановлений на першу половину року. далі