Людина

Давніми людьми, або палеантропами, тепер називають не просто людей, які жили «в давнину», наприклад, в давньому Китаї або в давній Індії, а неандертальців. Вони жили на Землі приблизно 200-100 тисяч років тому. Часи неандертальців нерідко називають «мустьєрським» періодом в передісторії людства. Назва ця походить від назви однієї давньої печери – Ле-Мустьє – у Франції. У цій печері знайшли знаряддя з каменю, найчастіше з кременю: гостроконечники, скребачки, скребла, метальні камені, відбійники і віджимними; двома останніми видами знарядь неандертальці користувалися при виготовленні свого нескладного технічного інвентаря. В сукупності всі ці знаряддя і становлять «мустьєрську культуру», колись дуже поширену на Землі. Цією культурою володіли неандертальці, і вони були, мабуть, її творцями. В епоху мустьєрської культури ніяких інших людей, крім неандертальців, на Землі не було.

В кінці льодовикового періоду, тобто приблизно 75-100тис.років тому, неандертальців змінили люди сучасного типу; їх нерідко називають неоантропами, тобто новими людьми, представниками виду «людини розумної», якщо користуватися зоологічним позначенням людини, яке ввів у науку Карл Лінней понад 200 років тому. Встановивши факт появи людей сучасного типу, які змінили неандертальців, наука стала перед питанням: звідки ці нові люди взялися? Чи походять вони від неандертальців (подібно до того, як самі неандертальці колись походили від пітекантропів або мавполюдей), чи з’явились на Землі якимсь іншим шляхом? Це питання виникло у другій половинні ХІХ століття і продовжує хвилювати вчених ще й тепер. В даний час намічаються дві основні думки. Деякі, тепер вже нечисленні, вчені вважають, що неандертальців винищили представники «розумної людини», які звідкись прийшли. Ті, хто дотримується такої думки, зобов’язані вказати, звідки «прийшли» ці люди, і навести докази. Але прибічники цієї теорії неспроможні цього зробити. Вони шукають іншого виходу з становища: намагаються довести, що одночасно з неандертальцями і навіть раніше від них на Землі жили і розумні люди. Доказом цього кілька десятиліть тому була так звана «пільтдаунська знахідка».
Недалеко від містечка Пільтдауна (Південна Англія) місцевий юрист і краєзнавець Даусон знайшов біля великої дороги неглибоко в ямі кістки давніх тварин і куски людського черепа. Це були куски тім’яної, потиличної і лобової кісток, а також нижня щелепа з кількома зубами. Кістки відзначались надзвичайною товщиною і мали шоколадний колір. З них можна було скласти череп. Було видно, що це не череп неандертальця: не було ні лобового, ні потиличного валика, ні інших ознак неандертальця. Коли б не було нижньої щелепи, то кожний анатом або антрополог визнав би, що це череп людини сучасного типу. Однак недалеко від згаданих кусків черепа виявилась нижня щелепа. Вона не була масивною, але майже в усіх ознаках була схожа на нижню щелепу шимпанзе. На ній не тільки не було підборідного виступу, але все підборіддя її відходило назад, як у мавп; лише зуби були не зовсім мавпячі. Ось за цю саме пільтдаунську знахідку і вхопилися деякі вчені, твердячи, що знайдений череп дуже давній, значно давніший від неандертальця. Вказуючи ж на кістки мозкової коробки (лобову, тім’яну і т.д.) пільтдаунського черепа, вони твердили, що це рештки людини сучасного типу.
Деякі англійські вчені заявили, що череп належав найдавнішій людині і назвали його «еоантропом Даусона», тобто людиною зорі (по-грецьки «еос» - зоря). Десятки років «еоантроп» фігурував як найважливіша знахідка викопної людини. Кістки його як величезна дорогоцінність зберігалися в Британському музеї.
Інші вчені вважали зовсім неприродним об’єднання мавпячої щелепи з чисто людським черепом і твердили, що щелепа належить мавпі, викопному шимпанзе, і лише випадково виявилась поряд з черепними кістками.
В 1954 році ударив грім серед ясного неба. Два англійських антропологи після старанного вивчення цієї знахідки виявили, що вона – підробка! Зуби на нижній щелепі були підпиляні, а всі кістки просочені фарбою, щоб надати їм давнього вигляду. Це відкриття вибило у прибічників надзвичайної давності «гомо сапієнса» грунт з під ніг. Однак вони не здались. У Франції, в місцевості Фонтешевад, знайшли уламочки двох черепів, мабуть, великої давності; на думку деяких французьких учених вони належали черепам людей сучасного типу. На цій основі і тримається теорія про давнє існування цього типу людини. Треба сказати, однак, що така основа дуже хитка. Велика давність фонтешевадської знахідки не доведена. Належність кісток сучасного типу доведена ще менше. Таким чином, ця теорія «пресапієнсів» (тобто предків «сапієнса»), відмінних від неандертальців, не має переконливих доказів.
З нею суперничає інша теорія. За цією теорією люди сучасного типу походять від неандертальця. Її дотримуються майже всі антропологи. Вона спирається не тільки на відсутність знахідок людей сучасного типу в глибокій давнині. На її користь говорять і інші факти: існують перехідні форми між неандертальцями і сучасним типом. Такі, наприклад, так звані «палестинські неандарталоїди». В печерах гори Кармель в Палестині знайшли кілька скелетів пізньомустьєрського часу. Частина цих скелетів належала справжнім неандертальцям. Але деякі скелети мали змішані ознаки неандертальців і людей сучасного типу. Також було знайдено череп дитини з печери Старосілля в Криму поблизу Сімферополя, черепна кришка і деякі кістки «підкумської людини» з Північного Кавказу (П’ятигорська) та інші знахідки.
Всі вони наочно показують перетворення неандертальського скелета в сучасний – процес, який тривав, звичайно, довго.
Повільно розвивалась і первісна мустьєрська культура неандертальців. Поступово удосконалювалась техніка обробки каменя, урізноманітнювались форми знарядь і способи їх вироблення. Грубі мустьєрські трикутні знаряддя замінюються різними старанно загостреними скребачками і скреблами, іноді опуклими, іноді прямолінійними, іноді у формі пташиного дзьоба. До них додаються довгі ножі і кинджали, загострені з однієї або з обох сторін легкими ударами по краю на тверду підставку. З’являються також скребачки і скребла, загострені з двох сторін, а також круглі і овальні знаряддя. Крім нових способів обробки каменю, люди цього часу починають освоювати і пускати у виробництво нові види сировини: кістки, роги тварин, їх шкури і жили і т.д. Відомі, наприклад, загострені наконечники з кістки. Їх насаджували на древко і одержували могутню метальну зброю.
Оточували людей цього часу такі звірі, як мамонт, печерний ведмідь, печерна гієна, сибірський носоріг, північний олень і дикий кабан.
Найцікавішим же і зовсім новим, що почали вносити в своє життя ці нові люди, були зачатки мистецтва. У неандертальців, а тим більше у пітекантропів, цього зовсім не було.
Спочатку мистецтво виявлялось в орнаменті – в оздобленні знарядь якими-небудь рисками, лініями, кружальцями. Потім почали вирізувати не рукоятках зображення звірів, кінські голови і т.д. А згодом виник і справжній живопис. У давніх печерах, на скелях збереглись його рештки. В тих місцях, де картини художників льодовикового періоду не зазнавали дії повітря (наприклад, в печерах, куди вхід був завалений землею), вони збереглись до нашого часу в повному блиску. На них звичайно зображені звірі, за якими полювала людина: бізони, зубри, мамонти та інші. Цілі галереї таких картин у фарбах відкрито в Іспанії, Франції і в деяких інших країнах.

Які ж були самі люди, що створювали цю культуру? На це питання можна відповісти з повною ясністю, бо розкопки давніх печер завдяки кісткам, які там збереглися, ознайомили нас з їх давніми жителями. Це люди самого кінця льодовикового часу, або, як їх іноді називають, люди «верхнього палеоліту». Неандертальці і пітекантропи – люди «нижнього палеоліту». Палеолітом же називається той час, коли люди виробляли собі знаряддя з каменя, але ще не вміли цей камінь шліфувати. Людей верхнього палеоліту ми знаємо. В Європі вони належали головним чином до кроманьйонської раси. Назву кроманьйонці дано їм тому, що вперше їх кістки в досить великій кількості знайшли в печері, що називається Кро-Маньйон (у Франції).
Кроманьйонці були міцними, добре складеними людьми, високого росту. Для чоловіків зріст 188см був не рідкістю. Жінки були трохи нижчі. Високому росту відповідали довгі міцні ноги і широкі, теж дуже міцні, груди. З усього видно, що кроманьйонці були сильними і витривалими людьми. Люди ці були дуже спритними і рухливими. Вони, мабуть, могли довго і швидко ходити і бігати. Це їм і доводилось робити на полюванні, яке все ще було головним заняттям і основним засобом добування їжі. Значного поширення набула і рибна ловля. В деяких печерах знайшли кістки великої річкової риби, поламані кістяні та рогові гарпуни і остроги, навіть риболовні гачки з кісток. Видно, що ловили рибу різними способами.
За зовнішнім виглядом кроманьйонці, мабуть, не здавались такими страшними, як неандертальці. У них була велика голова. Мозок переважав середню величину мозку сучасної людини. Лоб був широкий. Надорбітального валика, цього залишку мавпячих ознак, вже не було; на його місці знаходились добре розвинуті надбрівні дуги, які часто можна бачити на лобі сучасних людей. Обличчя було невисоке, але дуже широке, з низькими очними ямками.
В цілому кроманьйонці були дуже схожі на сучасних людей. Коли б ми зустріли кроманьйонця на вулиці, нашу увагу привернув би його високий зріст і міцний склад. Нічого дивного, тим більше нічого мавпячого ми не помітили б ні в його обличчі, ні в фігурі.
Що ж трапилося з кроманьйонцями? Вони не збереглися до нашого часу в чистому вигляді, а змішалися з іншими давніми расами, які, подібно до кроманьйонців, теж виникли від неандертальців. На відміну від кроманьйонців ці раси відомі нам значно менше.
Скажемо кілька слів лише про одну расу, відкриту в Моравії, поблизу Пшедмоста, названу пшедмостською.
Люди цієї раси теж були високими. Як і кроманьйонці, вони мали довгу голову і дуже низькі очні ямки. На лобі в них виступали ще більш різко, ніж у кроманьйонців, надбрівні дуги, та й сам лоб був сильно відкинутий назад, тоді як у кроманьйонців він високо піднімався. Підборіддя виступало вперед мало. У кроманьйонців же підборіддя було чудово окреслене, як у сучасної людини. Як ви вже знаєте, ні у мавп, ні у пітекантропів, ні у неандертальців підборідного виступу на щелепі немає. Отже, своїм мало вираженим підборіддям, відкинутим назад лобом і сильними надбрів’ями люди пшедмостською раси більше, ніж кроманьйонці, були схожі на неандертальців. Це зайвий раз нагадує про походження людей сучасного типу від неандертальців.
Про духовний розвиток кроманьйонців свідчать залишки їх мистецтва: орнамент, фігурки звірів, вирізані із слонової (мамонтової) кістки, картини на стінах печер, а також знаряддя мисливства. Є підстави гадати, що навіть лук і стріли винайшли кроманьйонці.

Виникає ще питання: чи могли вони розмовляти? Ми знаємо, що потреба у мові відчувалась людьми з того часу, як вони стали виробляти знаряддя. Тоді ж почала виникати звукова мова. Тепер же, при розвинутій кам’яній техніці, організованих полюваннях і облавах на звірів, при рибній ловлі, початку мистецтва, кроманьйонці, природно, повинні були володіти розвинутою членороздільною людською мовою. Звернемось до анатомічних особливостей кроманьйонців. У них на нижній щелепі більш або менш виражений підборідний виступ, до задньої сторони якого прикріплюються м’язи язика: вони передають цьому органу різноманітні і тонкі рухи; можна вважати, що і гортань цих людей мало чим відрізнялась від гортані сучасної людини. Мозкові закрутки, зв’язані з членороздільною мовою, у кроманьйонців розвинуті приблизно в такій же мірі, як і в сучасних людей. Все це дозволяє зробити висновок, що й мова їх була такого ж характеру, яку ми й тепер чуємо з людських вуст, тобто, членороздільна. Але цій вищій формі мови, звичайно, передувала інша форма, більш проста – мова звукова і частково мова жестів. Ці форми мови існували в неандертальців і пітекантропів. Мова жестів, мабуть, завжди відігравала тільки допоміжну роль і ніколи не могла замінити собою звукової мови.
Про розвиток людської мови анатомія і антропологія говорять таке. Можливість і потреба мови почали виникати у найдавніших людей (пітекантропів), але не набрали у них значного розвитку. Давні люди – неандертальці – зробили в цьому відношенні крок вперед, однак апарат мови ще не перетворився в них до кінця. Лише в людей сучасного типу, які появилися на Землі наприкінці льодовикового часу, в пору так званого верхнього палеоліту здійснилось повне перетворення мовних органів і розвинулась членороздільна мова. В процесі спільної праці у людей виникла потреба сказати щось один одному. Потреба створила собі орган. Нерозвинута глотка предків сучасної людини перетворювалась повільно, і органи рота поступово навчились виголошувати один членороздільний звук за другим. Мова була породжена суспільною працею людей. Розвиваючись, мова в свою чергу впливала на працю, надзвичайно полегшуючи людським групам необхідну для праці організацію і порядок. Опанування мови рушило вперед всю техніку доісторичних людей.
Люди широко розселились по Землі і жили в різних природних умовах. Довелось пристосовуватися в кожному місці до особливих умов. У людей виникли різні звички і вміння, різні форми побуту. Пристосовуючись до різних умов клімату, ґрунту, до різної води, хвороб, люди не тільки змінювали свій побут, але й свою фізичну природу. Так виникли серед людей різні особливості зовнішнього вигляду, іншими словами виникли людські раси. З часом ці особливості зовнішності закріпилися у спадок, стали міцно передаватися від батьків до дітей. Расові ознаки стали стійкими, відбувся поділ людства за деякими ознаками зовнішнього вигляду на кілька рас. Сучасні антропологи розрізняють три великі раси: білу (європеоїдну), жовту (монголоїдну) і чорну (негроїдну). Але всі ці три раси єдині зі своїм походженням, бо всі вони походять від неандертальців. Всі вони єдині і по своїй організації, тому що всі добре пристосовані пересуватися на двох ногах, в усіх руки здатні виконувати роботу, всі знають вогонь, всі розмовляють членороздільно і в усіх мова будується за певними граматичними правилами. Єдність людських рас проявляється і в будові черепа. Всі сучасні люди мають підборідний виступ на нижній щелепі, у всіх відсутній суцільний надорбітальний валик, а замість нього бувають надбрівні дуги, лоб у всіх рас високий, великий потиличний отвір лежить приблизно на середині основи черепа, лицеві кістки порівняно невеликі, і взагалі лице не виступає дуже вперед. Розумові здібності у всіх рас в середньому однакові.
Єдність походження всіх сучасних людських рас і їх тісна кровна спорідненість між собою підтверджуються також постійним їх зміщуванням і повною життєздатністю потомства від змішаних шлюбів. Історичні події з давніх часів сприяли змішанню. Цьому допомагали незчисленні війни, набіги, торгові відносини, переселення народів, далекі походи, подібно до «хрестових», еміграції і т. д. В результаті не залишилось зовсім «чистих», не змішаних рас. Дуже змішане населення Європи, США та інших країн. Серед жителів Центральної і Південної Америки переважають змішані народи (метиси різних ступенів).
Хоч рівноцінність рас широко відома, імперіалісти не перестають пропагувати людиноненависницькі фашистські вчення про вигадану неповноцінність негрів і багатьох інших народів, над якими нібито необхідна «опіка» з боку економічно розвинутих країн.
Звертаючись до расових відмін, ми бачимо, що вони виявляються насамперед в зовнішніх рисах, таких, як колір шкіри, забарвлення волосся, колір очей, форма носа, губів, особливості будови повік, і в деяких інших дрібних ознаках. Расові відміни не поширюються на ті істотні для людського життя особливості, якими людина відрізняється від мавп. Немає ні хвостових рас, ні волосатих, ні таких, у яких верхні кінцівки були б довші від нижніх, немає рас, які не були б здатні всебічно культурно розвиватися. Всі раси біологічно рівноцінні і повноцінні. Не існує рас «вищих» або «нижчих».
Проти національного і колоніального гніту, за повну незалежність і рівноправність ведуть боротьбу народи всіх країн, де ще збереглись рештки колоніалізму або напівколоніалізму.



Під кінець льодовикового періоду чисельність населення збільшувалась, але зростання його стримувалось недостачею харчів. Полювання і рибна ловля не могли прогодувати великого населення. Після вдалого полювання їжі було надмір, але нерідко наступали періоди голоду з усіма жахливими наслідками. Природно, люди прагнули як-небудь забезпечити себе на голодний час. Вони збирали все, що було придатне в їжу: плоди, бульби, коріння та ін. Коли чоловіки полювали, жінки і діти збирали їстівне коріння і трави. Вони викопували коріння загостреними кілками, іноді насаджуючи на кінець кілка камінь, який полегшував їм роботу. Ще недавно так робили деякі південноафриканські племена. Для успіху подібних зборів важливо «знати місця». Туди, де вдалося зібрати більше коріння, придатного для їди, люди поверталися знову і знову. Вони помітили, що через деякий час коріння знову відростає. Кілька таких полів, багатих бульбами, корінням, насінням та ін., забезпечували людську групу продуктами харчування, і вона залишалась жити на цьому місці. Це було першим кроком до землеробства. Палиці з каменями, які застосовувались під час збирання, були першими землеробськими знаряддями – мотиками. Значно раніше від обробітку землі з допомогою свійської худоби люди практикували мотичне землеробство, що нагадує примітивне городництво. Звичайно, продуктивність такого землеробства була дуже низька.
Іншим важливим кроком на шляху економічного розвитку людства було приручення, а потім і одомашнення тварин. З чого воно почалось? Ясно, що спочатку тварин приручили, а потім домоглись розмноження їх у неволі; так тварини стали «свійськими». Вважають, що першою і найдавнішою свійською твариною був собака. Він походить від приручених вовків або шакалів. Але остаточного слова дослідники в цьому питанні ще не сказали. Доісторичні мисливці, убивши вовчицю, знаходили її щенят і брали їх додому. Вовченята, які виросли разом з людьми, ставали ніби членами сім’ї, ходили разом з людьми на полювання, ділили удачі і невдачі, а при нагоді могли дечим і допомогти господарю. Встановлювалась свого роду дружба між мисливцем і прирученим вовком. Такі відносини, мабуть, існували сотні років, перед тим як від приручення справа перейшла до одомашнення.
Свійська тварина не тільки народжується в неволі, вона не залишає господаря, навіть якщо їй надано повну свободу.
Коли тварина стає свійською, в неї відбуваються деякі зміни. Сірувате або бурувате захисне забарвлення дикого звіра у свійської тварини змінюється більш яскравим, часто пістрявим і плямистим. Форма голови змінюється, оскільки лицева частина черепа укорочується. Змінюється і мозок, і органи чуття. З’являються нові звички. Наприклад, собаки можуть гарчати, скавчати, вити і гавкати, тоді як у вовків ці здібності, крім виття, менш розвинуті. Якщо собаки дичавіють, вони втрачають здатність гавкати.

Нашим доісторичним предкам собаки приносили величезну користь. Вони стерегли житло, допомагали на полюванні, ходили в упряжці. Але, найголовніше, собака зробив можливим приручення інших тварин, наприклад, овець, які становили основу скотарства в багатьох степових місцях.
Найдавніші рештки кісток собаки були знайдені під час розкопок на Ладозькому озері. Це був невеликий собака, мабуть, вже давно одомашнений людиною. На честь видатного російського палеонтолога, який провадив ці розкопки, його назвали «собакою Іностранцева». Потім відкрили кілька інших порід доісторичних собак. З них особливо цікавий так званий «торф’яний шпіц», давній прабатько сучасного шпіца.
Землеробство, яке розпочалося з грубого обробітку землі мотикою, і скотарство – з приручення і одомашнення собаки – внесли в людське життя багато нового. Одночасно і техніка обробки каменя зробила великий (і останній) крок вперед: люди навчилися шліфувати і сточувати камінь. Настав так званий «новокам’яний вік», або неоліт. Під час неоліту життя набуло нових форм, виявилось більш забезпеченим, і чисельність населення збільшилась. В Європі неоліт почався приблизно 10 тисяч років тому і тривав до початку епохи металів, тобто закінчився приблизно за 4 тисячі років до нашого часу.
В цей час люди навчилися виготовляти глиняний посуд, почали не тільки смажити, але й варити собі їжу: велика кількість неолітичного глиняного посуду («кераміка») дійшла до нас, звичайно, здебільшого у вигляді черепків, в неолітичних похованнях.
Дорогу до подальших успіхів у галузі культури людству розчистили ще два великих відкриття: писемність і способи лічби.
Від орнаменту люди перейшли до зображення тварин і різних предметів. З цих зображень поступово розвинувся такий спосіб письма, при якому кожний знак зображує який-небудь предмет. Таке письмо було, наприклад, у давніх китайців і єгиптян.
У єгиптян поряд із знаками, які зображують предмети, виникли знаки для зображення звуків. Це були літери. Літерну писемність у єгиптян запозичили і удосконалили фінікіяни. Від фінікіян алфавіт дістали греки, від них – римляни (латинський алфавіт). Від греків же була взята азбука слов’янськими народами, з якої після деяких змін був створений руський алфавіт.
В основу найдавнішого способу лічби і міри люди поклали власне тіло. Спочатку люди лічили, користуючись пальцями рук і ніг. Від десяти пальців виникла «десяткова система числення», яка є основою арифметики, а через неї і решти математики.
При перших спробах що-небудь зміряти людина була ще більше зв’язана з власним тілом, ніж при лічбі. Початковими мірами їй служила рука й нога, довжина кроку. Сліди цього збереглися в самих назвах:
«фут» - стопа
«дюйм» - великий палець руки
«чверть» - ширина п’яти і в той же час чверть аршина і т.д. вказують на розміри тіла.
Але з часом ці неточні і довільні міри стали поступатися місцем іншим, більш точним і незалежним від розмірів людського тіла. Такою є, наприклад, метрична система.
Складний був шлях розвитку людини. Але за мільйон років свого існування людина переборола всі труднощі, і з мавпоподібного напівзвіра перетворилася у володаря природи.