ВІДБУДОВНИЙ ТА ВИРОБНИЧИЙ ПРОЦЕСИ У СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКІЙ ГАЛУЗІ ч.1 » Mortal-Людина

ВІДБУДОВНИЙ ТА ВИРОБНИЧИЙ ПРОЦЕСИ У СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКІЙ ГАЛУЗІ ч.1

У ході зимової наступальної кампанії 1942–1943 рр. радянські війська звільнили від окупантів частину Східної України, а до кінця вересня 1943 р. майже все Лівобережжя та Донбас. У результаті успішного форсування Дніпра від вересня до кінця 1943 р. на Правобережжі було створено величезний плацдарм протяжністю близько 400 км по фронту й до 100 км — у глибину. У визволених районах відразу ж приступали до відбудови зруйнованого під час війни господарства.

Відновлення аграрного потенціалу українського села мало величезне господарське та військове значення. Від цього значною мірою залежали темпи відродження промисловості та налагодження життя населення в містах України, забезпечення продовольством промислових центрів СРСР, а головне — хліб та інше продовольство потрібні були діючій армії. Із переміщенням лінії фронту на захід республіка ставала найближчим тиловим районом, що міг оперативно задовольняти потреби фронту у продуктах харчування.

На селі, як і в місті, відбудовний процес мав два аспекти — політичний та економічний. Ліквідація політичних наслідків нацистської окупації відбувалася порівняно швидко. На визволеній території відновлювалася радянська влада, формувалися партійно-радянський та господарський апарати, головним чином із кадрів, які брали участь у радянському підпільному та партизанському русі, направлених з армії в порядку демобілізації, а також реевакуйованих із тилових районів. Із часом зміцнілі партійний і радянський апарати все більше відновлювали свої позиції.

У звільнених регіонах України переважна більшість селян радісно зустріла Червону армію як рятівницю від нацистської тиранії. Однак мали місце й інші факти. Частина сільського населення окремих східних районів, яке під час окупації проживало у зоні військової адміністрації й через менший податковий та заготівельний визиск та дещо більшу оплату праці почувалося краще, ніж за радянської влади, не дуже-то й вітала її повернення. У спецповідомленні на ім’я М. Хрущова заступник наркома внутрішніх справ УРСР С. Савченко 20 січня 1943 р. (відразу після повернення радянських військ в Україну) повідомляв, що «через таку політику окупантів частина сільського населення лояльно ставилася до них і в окремих випадках недоброзичливо зустріла прихід Червоної армії». Відверто неприязно, а подекуди й вороже сприйняла повернення радянської влади значна частина західноукраїнських селян, зокрема тих, які постраждали від насильницької радянізації в передвоєнні роки. На всій території України неприхильно зустріла прихід Червоної армії й та частина сільського соціуму, яка під час окупації повернула у свою власність втрачене в період колективізації майно або набула його, свідомо співпрацюючи з ворогом. До антирадянськи налаштованих селян у визволених районах влада застосовувала методи виховного, упереджувального та примусового характеру. У багатьох випадках такі аграрії ставали об’єктом уваги правоохоронних та каральних органів.

На тривалий термін розтягнулася найважливіша складова частина процесу після окупаційного відродження села — відбудова його господарства. Вона була пов’язана з надзвичайними труднощами, зумовленими, перш за все, великими масштабами руйнувань, матеріальними та людськими втратами. Господарство колгоспів, радгоспів і МТС було вщент зруйноване й пограбоване. У переважній більшості сільських населених пунктів у результаті грабіжницької аграрної політики окупантів було спустошено особисті господарства селян. Ситуація ускладнювалась тим, що у селах нараховувалося менше половини довоєнного працездатного населення.

Базовим у відбудові села став сталінський варіант системи колективного господарювання. Тож зусилля партійно-радянського керівництва центральних, республіканських та місцевих органів влади у відбудовному процесі на селі в першу чергу зосереджувалися на відновленні колгоспів, радгоспів і МТС та організації їх господарської діяльності. Повсюди воно розпочиналося відразу ж після зайняття Червоною армією населеного пункту, а у значній частині районів здійснювалося фактично у прифронтових умовах. Практично заново доводилося створювати матеріальну базу, налагоджувати організацію виробництва, відроджувати цілі галузі, запроваджувати нормування та облік.

Упродовж 1943–1945 рр. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР, ЦК КП(б)У і Раднарком УРСР ухвалили десятки обов’язкових для виконання всіма владними та господарськими органами в республіці постанов і розпоряджень, котрі стосувалися різних напрямів відбудовного й виробничого процесів на селі. Зазначені питання були предметом розгляду на засіданнях політбюро та секретаріату ЦК КП(б)У, Раднаркому УРСР, сесіях Верховної Ради УРСР та місцевих рад, засіданнях обласних і районних комітетів партії та обласних і районних виконавчих комітетів рад, обговорювалися на республіканських, обласних та районних нарадах з працівниками сільського господарства. Безперервно здійснювався жорсткий контроль партійно-державних органів за виконанням директивних розпоряджень і вказівок центру.

В умовах війни, що поглинала переважну частину бюджету, держава не могла відразу асигнувати на відбудову сільського господарства необхідні кошти. У 1943 р. на відновлення виробничих об’єктів, придбання господарського реманенту та інші потреби колгоспів уряд СРСР виділив лише 15 млн крб, на відбудову МТС, МТМ і ремонтних заводів — 34 млн крб, радгоспів — 12,73 млн крб.У наступні роки бюджетні кошти на проведення відбудовних робіт на селі збільшувалися. У 1944 р. постановою сесії Верховної Ради УРСР на розвиток аграрного сектора республіки було витрачено 314 млн крб. Із них 26,65 млн крб становили капітальні вкладення в МТС, у тому числі понад 10,5 млн крб — на ремонт та будівництво виробничих будівель і споруд й понад 16,14 млн крб — на придбання техніки, устаткування та інвентарю. У бюджеті УРСР на 1945 р. видатки на сільське господарство збільшилися на 429 млн крб А всього з республіканського бюджету на відбудову галузі було витрачено понад 1 млрд крб. Крім того, для МТС, МТМ і ремзаводів України виділялися великі суми з союзного бюджету. На виконання першочергових робіт із відбудови МТС республіки і на відновлення їх діяльності в 1943–1945 рр. було витрачено 1586 млн крб.

Для відбудови і будівництва приміщень, придбання худоби й інших потреб держава надавала колгоспам і колгоспникам кредити. Так, у 1944 р. загальна сума відпущеного кредиту становила 388,9 млн крб, що дозволило, у поєднанні з коштами, виділеними державою, здійснити капітальні вкладення в колгоспах республіки на загальну суму 558,17 млн. крб, у тому числі на придбання машин та обладнання — 40,924 млн. крб і на закупівлю худоби — 386,11 млн крб. Порівняно з 1940 р. загальна сума капіталовкладень у колгоспах була меншою на 49,7%. Того ж року для потреб колгоспного й індивідуального будівництва на селі було виділено 2700,0 тис. м3 лісосічного фонду, у тому числі 2350,0 тис. м3 безкоштовно. Для колгоспів, що найбільш постраждали від нацистської окупації, відпущено понад 2 млн. пудів насіннєвої й фуражної позики та надано значні пільги стосовно оподаткування і поставок сільськогосподарської продукції, котрі поширювалися й на широкі верстви сільського населення.

Однак державних коштів та матеріальних ресурсів усе одно не вистачало. Виділені в 1943–1945 рр. державою кошти на відбудову сільського господарства республіки становили незначну частку від загальних потреб. Тому основним джерелом відродження колгоспів, радгоспів та МТС було трудове подвижництво самих селян. Великого поширення набула безкоштовна, по суті ненормована, праця на полях і фермах, на відбудові та спорудженні господарських приміщень, ремонті техніки, інвентарю та ін. Упродовж 1944–1945 рр. методом народної будови було відремонтовано й заново споруджено близько 45% усіх виробничих приміщень колгоспів, радгоспів і МТС.

Абсолютна більшість селян визволених областей політику держави, спрямовану на відновлення колгоспно-радянської системи, сприйняла покірно. Причинами цього були, перш за все, гіркий досвід взаємовідносин сталінського режиму з ними у довоєнний період та фактично їх безправне становище у суспільстві, яке ще більше погіршилося в умовах війни. Далеко не останню роль відігравало й те, що селяни перебували у стані тривожного очікування (і небезпідставно) оцінки факту проживання та вимушеної «співпраці» із загарбниками з боку відновленої радянської влади та її каральних органів. Ще однією важливою причиною позитивного сприйняття селянами заходів із відродження колгоспно-радгоспної системи господарювання було те, що саме з цим вони пов’язували надії на подолання жахливих наслідків окупації та відбудову села.

Під час проведення організованих органами влади, а нерідко скликаних і за власною ініціативою загальних зборів селяни ухвалювали рішення про відновлення чи створення сільгоспартілей, обирали правління, голів колгоспів, затверджували бригади й бригадирів. До новоутворених господарств вони звозили прихований від окупантів реманент, приводили коней та іншу худобу, здавали посівний матеріал. У багатьох випадках ці заходи проводилися в обстановці емоційного та патріотичного піднесення населення, викликаного звільненням того чи іншого сільського населеного пункту, переважно на добровільній основі. Але непоодинокими були випадки, коли колгоспне майно поверталося примусово, навіть за допомогою правоохоронних органів.

Процес відновлення колгоспів у всіх визволених областях, окрім західних, здійснювався швидкими темпами. До кінця 1943 р. у лівобережних областях УРСР налічувалося 10 145 колгоспів, а на 1 лютого 1944 р. їх кількість становила вже 15 945. Аналогічна картина мала місце й в областях, звільнених у 1944 р. На початок 1945 р. на території України діяло 26 487 колгоспів, а також 705 радгоспів. Багато з них спочатку були надзвичайно слабкими в організаційному та господарському плані, не мали належної матеріальної бази, насіннєвого фонду, тяглової сили, підготовлених кадрів, достатньої кількості робочих рук.

Щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспів важливими були заходи, пов’язані з відновленням бригадно-ланкової структури (до війни в колгоспах УРСР, за винятком західних областей, було 69 828 рослинницьких, 21 374 городніх, садово-городніх і виноградарських та 39 225 тваринницьких бригад), повернення бригадам ролі повноцінної виробничо-господарської одиниці сільськогосподарської артілі та підвищення ролі бригадира як відповідальної особи за виробничу діяльність свого підрозділу. Однак у багатьох випадках відновлення бригад у після окупаційний період було формальним. Не повсюди за ними закріплювалося тягло, сільськогосподарські машини й транспортні засоби. Так, розподіл і закріплення за бригадами засобів виробництва у колгоспах областей, визволених у 1943 р., здійснювалися лише навесні 1944 р., у період підготовки до сівби. Суттєвим прорахунком у роботі бригад була відсутність попереднього планування. У більшості колгоспів голови давали наряди бригадирам щоденно звечора на наступний день. У багатьох випадках бригадирами призначалися нездатні до виконання функціональних обов’язків особи.

Серйозні проблеми мали місце й в організації роботи колгоспних ланок (на початку 1941 р. у польових бригадах колгоспів 15 східних областей функціонувало 324 198 ланок, що спеціалізувалися на вирощуванні певних культур). У визволених у першій половині 1943 р. районах майже всі ланки було відновлено, за ними закріплювалися посіви цукрового буряка, кукурудзи, соняшника, проса, картоплі та інших культур. Однак у подальшому ланки в більшості колгоспів розпалися й обробіток просапних і технічних культур здійснювався побригадно.

У колгоспах переважно не нормувалися обсяги роботи, були відсутні розцінки за її виконання, а в деяких районах використовували довоєнні норми, що в тодішніх умовах були завищеними. Через відсутність необхідних документів облік виконаних робіт не здійснювався. Усе це призводило до неправильного нарахування трудоднів. Поширеним було начислення трудоднів не за виконання норм виробітку, а за вихід на роботу.

У колгоспах належним чином не застосовувалася додаткова оплата праці. Наприклад, у більшості звільнених районів Харківської й Ворошиловградської областей планові завдання з урожайності культур доводилися бригадам і ланкам уже після проведення посівної. Часто додаткова оплата праці колгоспників не проводилася лише через незадовільно здійснюваний облік — не враховувалися трудодні, вироблені на закріплених культурах, та одержана продукція з закріплених ділянок.

Основний тягар у справі налагодження та забезпечення виробничого процесу сільськогосподарського виробництва лягав на плечі жінок-колгоспниць і працівниць радгоспу. У 1943–1944 рр. вони становили 80% загальної кількості колгоспників. Питома вага трудоднів, вироблених колгоспницями, у загальній кількості трудоднів, вироблених усіма працездатними колгоспниками, сягала в 1944 р. 77,2%, в 1945 р. — 72,2% проти 39,2% у 1939 р.. Великою була питома вага на сільськогосподарських роботах у колгоспах і радгоспах людей похилого віку та підлітків. Середній виробіток на одного колгоспника цієї категорії становив 103 дні на рік. далі

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам Зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Комментарии:

Добавить
Copyright © 2012-2016 при копіюванні матеріалів посилання на джерело обов'язкове