Людина

< назад Темпи зростання поголів’я худоби за 1945 р. по всіх категоріях господарств були набагато вищими, ніж до війни, і становили по великій рогатій худобі 18,8%, свинях — 56,9%, вівцях і козах — 20,5% й у середньому по всіх видах худоби — 24,6%, тоді, як у 1934–1940 рр. ці показники ледь сягали, відповідно, 8,6%, 12,1%, 17,9% і 10,5%. Темпи приросту поголів’я продуктивної худоби були найвищими у радгоспах: великої рогатої худоби — 69%, свиней — 117%, овець і кіз — 80%, а в колгоспах, відповідно, 35%, 100% і 59%, у господарствах колгоспників — 9%, 38% і 2%. У 1945 р. колгоспи збільшили поголів’я великої рогатої худоби на третину (на 571 тис. голів), свиней — удвічі, овець і кіз — більше, ніж у півтора рази. Загалом за період від початку відбудови до кінця 1945 р. громадське тваринництво в колгоспах було відновлене.

Відзначаючи беззаперечні успіхи у справі відновлення поголів’я великої рогатої худоби в колгоспах, водночас звернемо увагу на дуже низьку питому вагу в ньому корів — лише близько 7,6% (у 1941 р. вона становила 23%). Незначною була також і питома вага волів — 11,7% (у 1941 р. — 16,5%). Таким чином, з урахуванням поголів’я бугаїв-плідників, питома вага яких у загальній кількості становила майже 2,1% (47 тис. голів), у череді великої рогатої худоби колгоспів доросла продуктивна худоба становила лише 21,4%, а молодняк — 78,6%. Своєю чергою, у стаді молодняка близько двох третин становили нетелі, телиці та бички віком від одного до двох років, що створювало хороші перспективи для подальшого зміцнення стада продуктивної худоби вже в найближчий період. Найвідсталішою галуззю колгоспного тваринництва залишалося свинарство.

Наприкінці 1945 р. в Україні вже функціонувало 76 319 тваринницьких ферм для всіх видів худоби. Кількість відновлених і заново організованих колгоспних ферм досягла 69 157, у тому числі великої рогатої худоби — 26 344 (або 99,8% до числа колгоспів), свиноферм — 21 515 (81,2%), вівчарських ферм — 1 298 (80,7%). Крім того, було організовано 23 940 птахівничих ферми. За темпами відновлення колгоспних тваринницьких ферм перше місце посідали лівобережні області, які були звільнені раніше. Особливо успішно провели цю роботу в колгоспах Дніпропетровської та Ворошиловградської областей, де у середньому на всіх колективних господарствах було створено по 3 ферми продуктивної худоби, а також Харківської — 2,9, Сталінської та Запорізької — по 2,8, Київської — 2,7 ферми.

Як видно з наведених даних, на початку 1945 р. в особистому користуванні селян худоби було набагато менше, ніж до війни, за винятком поголів’я кіз, за рахунок розведення яких селяни намагалися задовольнити свої потреби в молочній продукції. Найгірша ситуація у селянських господарствах була з поголів’ям свиней. Водночас у Сумській, Полтавській, Ворошиловградській, Дніпропетровській, Кіровоградській та Херсонській областях у господарствах колгоспників зовсім не було коней. А в господарствах одноосібників коні були відсутні у Сталінській, Ворошиловградській, Запорізькій, Кіровоградській і Миколаївській областях.

У 1945 р. поголів’я худоби в особистому користуванні селян зростало набагато швидшими темпами порівняно не лише з 1944 р., що безумовно пов’язане із закінченням бойових дій на території республіки, зростанням маточного поголів’я у селянських господарствах і дещо меншими контрактаційними завданнями, а й з довоєнними роками. Насамперед, це стосувалося поголів’я великої рогатої худоби у колгоспників. Так, за 1945 р. воно дало приріст 213 тис. голів проти середньорічного приросту за 1934–1940 рр. у кількості 137 тис. голів. Та все ж головним було те, що приросло поголів’я продуктивної худоби: у господарствах колгоспників великої рогатої худоби — на 9%, свиней — на 38%, овець і кіз — на 2%; у господарствах одноосібників, відповідно, на 0,4%, 28% і 1%. Однак до повного вирішення проблеми відсутності худоби у присадибних господарствах колгоспників було ще далеко, оскільки на кінець 1945 р. 43% із них не мали корів, а 20% зовсім не мали ніякої продуктивної худоби. Головними причинами, що стримували розведення худоби у селянських господарствах, були відсутність достатньої кількості молодняка у вільному продажу через запровадження системи контрактації, коштів для його придбання та сплати податків із поголів’я.

Одним із найважливіших завдань, що вирішувалися у процесі відродження тваринництва, було досягнення високої продуктивності. Це, своєю чергою, вимагало здійснення комплексу заходів щодо відновлення та подальшого поліпшення поголів’я порідної худоби, якому під час війни було завдано величезної шкоди. У ряді районів республіки племінна худоба була повністю знищена. Навіть у 1945 р., незважаючи на вже проведену за час після визволення території УРСР значну селекційну роботу, питома вага чистопорідної худоби та метисів у радгоспах, колгоспах і в господарствах колгоспників становила лише: серед великої рогатої худоби — 29%, свиней — 28%, овець і кіз — 32% (за даними перепису худоби восени 1939 р. ці показники, відповідно, становили 40%, 32% і 66%, а напередодні війни питома вага порідної худоби була ще більшою). Було повністю втрачено всю документацію на племінних тварин.

Упродовж 1944–1945 рр. відновили роботу 28 державних племінних розплідників (із 322 довоєнних), у т.ч.: великої рогатої худоби — 20, з кількістю поголів’я в районах їх діяльності — 87,1 тис. голів, свинарських — 4, із поголів’ям 24,5 тис. голів, вівчарських — 4, із поголів’ям 39,5 тис. голів. Крім того, поза межами діяльності держплемрозплідників було відновлено племінні колгоспні ферми у такій кількості: великої рогатої худоби — 242, із поголів’ям 17 163 голови, свинарських — 152, із поголів’ям 6892 голови, вівчарських — 69, із поголів’ям 7719 тис. голів, конярських — 224, із поголів’ям 3942 голови. Також майже повністю була відновлена довоєнна мережа парувальних пунктів. У 1944–1945 рр. держплемрозплідники виростили й реалізували колгоспам і радгоспам УРСР 10 239 племінних бугаїв, 2812 племінних кнурів, 730 племінних баранів. Однак навіть наприкінці 1945 р. ще відчувалася гостра нестача порідних плідників із кожного виду продуктивної худоби. Із наявних на колгоспних фермах 47 тис. бугаїв порідних було 31,6 тис. (67,3%), із 19,8 тис. кнурів порідних було 15,2 тис. (76,7%), із 32,7 баранів порідних було 19,2 тис. (58,4%).

Підвищення продуктивності худоби значною мірою залежало від правильної організації праці на тваринницьких фермах. Однак у більшості господарств вона була незадовільною. У доповіді наркома землеробства УРСР на всеукраїнській нараді передовиків тваринництва 24 грудня 1945 р. констатувалося, що в багатьох господарствах ще не було створено постійних тваринницьких бригад, допускалася часта зміна як завідувачів ферм, так і колгоспників у тваринницьких бригадах. Худоба не розподілялася для догляду за кращими колгоспниками, не здійснювався належний облік праці й продукції, одержаної від закріплених груп худоби. Усе це призводило до порушень при виконанні робіт із годівлі та догляду за худобою й значних втрат поголів’я і тваринницької продукції, не стимулювало колгоспників до більш продуктивної праці. У переважній більшості колгоспів і радгоспів не застосовувалася додаткова оплата праці тваринників. Так, у 1944 р. її одержали лише 2721, а в 1945 р. — 9585 працівників. Надзвичайно негативно на продуктивності корів позначалося використання значної частини поголів’я на польових роботах як живої тяглової сили.

Великою була яловість корів. У 1945 р. на кожні 100 корів, наявних на початок року, було одержано у середньому по УРСР 85 телят. Тим часом у багатьох областях ці показники були набагато меншими. Наприклад, на Чернігівщині та Одещині приблизно четверта частина корів не дала приплоду й не доїлася.

Продуктивність худоби внаслідок вказаних вад і нехватки кормів у республіці була дуже низькою. Так, у 1944 р. надій від фуражної корови в колгоспах у середньому по республіці становив 1006 л, а в 1945 р. — 1043 л (у 1939 р. у колгоспах України середній надій на фуражну корову становив 1361 л). При цьому мав місце великий розрив у розмірах надоїв по областях. Так, якщо у Дніпропетровській, Сталінській, Полтавській, Херсонській, Запорізькій областях надій на фуражну корову за 10 місяців у 1945 р. становив 1100–1250 л, то у Вінницькій — 402 л, Кам’янець-Подільській — 618 л, Миколаївській — 673 л, Одеській — 681 л. Водночас як перед війною, так і в 1944–1945 рр. надої на одну середньорічну фуражну корову в колгоспах УРСР були найвищими у СРСР. Зокрема в колгоспах РРФСР (другій за цими показниками після УРСР серед союзних республік) вони становили: у 1944 р. — 877 л, у 1945 р. — 976 л, а в колгоспах СРСР, відповідно, 771 л і 835 л.

Низькі надої молока на колгоспних фермах стали однією з причин того, що річний план молокопоставок станом на 1 грудня 1945 р. колгоспами республіки було виконано лише на 48,9% (Вінницької області — на 23,3%, Кам’янець-Подільської — на 30,5%, Одеської — на 34,1%, Житомирської — на 39,4%). Загалом у 1945 р. українські колгоспи і радгоспи здали державі лише 259 тис. л молока.

Значні прорахунки супроводжували відгодівлю великої рогатої худоби та свиней. У ряді областей мала місце недооцінка значення такої роботи для збільшення виробництва м’яса й збереження поголів’я. Так, наприклад, у 1945 р. у Вінницькій області, згідно зі звітними даними облземвідділу, було поставлено на відгодівлю 5900 голів великої рогатої худоби, а знято лише 1200 голів, свиней, відповідно, 5300 і 700 голів. У Житомирській області було знято з відгодівлі лише 100 голів свиней, або 5% від державного плану. В Одеській області колгоспи впродовж 1945 р. відгодували й здали державі всього 43 свині.

Значна кількість худоби здавалася на державні заготівельні пункти та забивалася в колгоспах не вгодованою, із низькою забійною вагою. Так, у 1945 р. колгоспи УРСР здали в м’ясопоставку 39% дорослої худоби і 63% молодняка великої рогатої худоби з нижчою від середньої вгодованістю. Здаючи державі та забиваючи для власних потреб не відгодовану худобу, колгоспи допускали великі втрати поголів’я. У результаті завдавалася серйозна шкода як державі, так і самим господарствам — перша одержувала м’ясо низької якості, а другі змушені були здавати значно більшу кількість худоби, ніж це потрібно було б за кращої відгодівлі.

У результаті адміністративного тиску з боку керівних владних структур колгоспами республіки станом на 1 грудня 1945 р. річний план м’ясопоставок було виконано загалом на 101,3%, проте в окремих областях планових показників досягнуто не було. Так, колгоспи Вінницької області виконали план здачі м’яса державі лише на 60,4%, а Кам’янець-Подільської — на 57,3%. Загальний обсяг зданого державі українськими тваринниками в 1945 р. м’яса становив 146 тис. т.

Важливість якнайшвидшого відновлення тваринницької галузі зумовлювалася не лише тим, що вона повинна була давати таку потрібну в умовах воєнного часу м’ясо-молочну та іншу тваринницьку продукцію, а й необхідністю енергетичного забезпечення інших галузей сільського господарства, у першу чергу рільничої. За майже повної відсутності в перші місяці після окупації у визволених областях тракторів та іншої техніки, їх гострого дефіциту в наступний період саме тваринне тягло могло забезпечити виконання обсягів польових робіт. Однак кількість робочої худоби у перших визволених регіонах України була невеликою: поголів’я робочих коней — уп’ятеро, а робочих волів — учетверо менше довоєнного часу. Поряд зі зменшенням поголів’я коней змінився їх якісний склад. У відновлених колгоспах та радгоспах переважну більшість становили старі та виснажені тварини, багато з них страждали хронічними захворюваннями, мали травматичні ушкодження.

Уже за період від початку визволення території республіки й до кінця 1944 р. було зроблено чимало для відродження конярства. У колгоспах вдалося відновити 191 конеферму (4,1% від наявних 4652 конеферм на початку 1941 р.), відремонтовано та збудовано заново сотні стаєнь. Зросло порівняно з післяокупаційним періодом поголів’я коней.

Було виконано значний обсяг робіт із відродження й організації в конярстві племінної справи, що дозволило вже в 1945 р. мати в республіці 20 державних стаєнь (із них 3 новостворених), на яких було зосереджено 605 голів племінних коней (75,6% довоєнного рівня), 5 держплемрозплідників (із них 2 новостворених) з 2300 племінними конематками і жеребцями (37,0% довоєнного рівня), 224 племінні конеферми з 3442 конематками і жеребцями (90% довоєнної кількості). На конеферми республіки було передано з військових частин та завезено зі східних областей понад 2 тис. племінних та поліпшених конематок. Саме цей фонд став основою розвитку племінного конярства.

Однак ситуація все ж залишалася складною. Значна частина поголів’я коней, як і раніше, через захворювання та виснаження була непридатна для ефективного використання. Мали місце серйозні прорахунки в утриманні, догляді, годівлі та використанні тварин. У більшості господарств не було виділено спеціальних приміщень під конеферми і навіть не призначено їх завідувачів, коней не було закріплено за конюхами й постійними їздовими. Знеособлення при утриманні та використані тварин призводило до безвідповідальності. Чищення їх або взагалі не проводилося, або проводилося вкрай кепсько. Незадовільно здійснювалася годівля. Як правило, у раціоні були відсутні концентрати, багато колгоспів не мали сіна (особливо у південних областях), коней годували соломою, а в деяких господарствах і її не вистачало.

Із настанням холодів виникли проблеми із забезпеченням конепоголів’я теплими приміщеннями, оскільки у багатьох господарствах плани їх будівництва та ремонту не було виконано. Втрати коней унаслідок погано організованої зимівлі 1944–1945 рр. становили 15%, а в деяких областях загинула майже третя частина конепоголів’я. Такі втрати тварин у колгоспах значно перевищили кількість одержаного приплоду в 1945 р.

Переважна більшість колгоспів не відзначалася бережливим ставленням до конематок, насамперед не забезпечувалися такі умови їх утримання й використання, які дозволяли б одержувати та вирощувати лошат від кожної кобилиці. Маточне поголів’я розподілялося у виробничі бригади, жеребні конематки використовувалися на роботах нарівні з рештою коней. Незадовільно проводилася робота з парування й запліднення, яка здебільшого здійснювалася безсистемно та безконтрольно. Наявна в республіці в 1945 р. мережа парувальних пунктів з 13 130 жеребцями була явно недостатньою. Штучне осіменіння конематок, яке дозволило б у 3–4 рази збільшити запліднення кобил, практикувалося лише на 130 спеціальних пунктах (їх кількість становила 32% від довоєнної). У поєднанні з украй поганим доглядом за молодняком, який здійснювали в основному підлітки, це негативно позначилося на справі відновлення й порідного поліпшення конепоголів’я. Державний план вирощування молодняка на 1945 р. колгоспи республіки виконали лише на 55,9%. далі