Людина

< назад Указані вище причини призвели до зменшення конепоголів’я у громадському стаді. Станом на 1 червня 1945 р. у колгоспах нараховувалося 763,8 тис. голів, тобто на 66,2 тис. голів менше, ніж було на початку року. Кількість робочих коней зменшилася з 561,5 тис. до 512,2 тис. голів.

На кінець 1945 р. поголів’я коней у колгоспах збільшилося до 907,5 тис. голів. Приріст відбувся в основному за рахунок тварин, завезених зі східних районів СРСР та переданих Червоною армією, а також трофейних та одержаних у порядку повернення вивезених окупантами до Німеччини й Румунії і в рахунок репарацій. В особистих господарствах сільських мешканців конепоголів’я зросло майже до 1 млн голів. При цьому переважна більшість його була зосереджена в одноосібних селянських господарствах західних областей України. Загальна кількість конепоголів’я в усіх категоріях господарств республіки становила майже 2 млн голів. Зростання поголів’я коней значною мірою сприяло вирішенню проблеми тягла у сільському господарстві.

Ураховуючи те, що період відтворення кінського поголів’я більш тривалий, із метою прискореного збільшення живої тяглової сили значну увагу було приділено максимальному вирощуванню в колгоспах і радгоспах волів. Постановою Раднаркому УРСР від 30 травня 1944 р. для колгоспів, залежно від розмірів закріпленої за ними земельної площі (рілля, сади, сіножаті, пасовища), встановлювався обов’язковий мінімум поголів’я робочих волів, а також бичків для вирощування їх на волів упродовж 1944–1946 рр. Так, колгоспи Київської, Вінницької, Сумської, Харківської, Кам’янець-Подільської, Полтавської та Кіровоградської областей повинні були в 1944 р. завести у себе, як мінімум, таку кількість волів і бичків: при наявності земельної площі до 200 га — 8 голів, понад 200 до 500 га — 14, понад 500 до 1000 га — 26, понад 1000 до 1500 га — 42, понад 1500 до 2000 га — 56, понад 2000 га — 80 голів. Обов’язковий загальний мінімум волів і бичків для колгоспів республіки на 1944 р. уряд встановив на рівні 810,4 тис. голів, із них робочих — 133,2 тис., неробочих волів, старших одного року — 153,5 тис., бичків до одного року — 523,7 тис. Одночасно було встановлено загально республіканський мінімум на 1945 р. у кількості 1446,7 тис. голів. Виконання поставлених завдань господарства мали забезпечити за рахунок власних можливостей та шляхом контрактації молодняка бичків у колгоспників.

Протягом 1944–1945 рр. у більшості областей республіки було досягнуто значних успіхів у вирощуванні волів. На кінець 1945 р. колгоспи України вже мали робочих волів і молодих биків 1196,8 тис. голів (у т.ч. молодих биків до одного року — 502 тис., від 1 до 2 років — 440 тис.) проти 1144 тис. голів на 1 січня 1941 р., тобто на 52 тис. голів більше від довоєнного рівня.

Водночас слід зауважити, що в деяких районах та областях мала місце недооцінка важливості контрактації бичків, а в багатьох колгоспах не дбали про їх збереження для подальшого вирощування на волів. На кінець 1944 р. в областях України було поставлено на вирощування з річного приплоду 624 тис. бичків, а на кінець 1945 р. їх залишилося 500 тис. Отже, близько 124 тис. бичків, яких навесні 1946 р. вже можна було б використовувати на роботах, пішли на забій. Особливо великі втрати допустили в колгоспах Чернігівської (майже 10 тис.), Харківської (до 8 тис.), Одеської (близько 5 тис. голів) областей. Були колгоспи, які мали вкрай невелику кількість волів, а то й зовсім жодного.

Ці та інші обставини призвели до невиконання доведених державних завдань. Установлений на 1945 р. мінімум у республіці загалом було виконано на 82,7%. Найкращим був стан у Ворошиловградській області, де на 1 грудня 1945 р. встановлений мінімум вдалося виконати на 112,4%, а також у Сталінській (91,8%) і Полтавській (86,8%) областях. На той час колгоспи Ворошиловградщини вже мали дорослих волів у середньому 22 голови на одне колективне господарство, Полтавщини — 15 голів. Незадовільною була ситуація на Миколаївщині, де встановлений мінімум було виконано на 31,2%, у Кіровоградській (41,6%), Одеській (51,3%), Херсонській (58,2%) областях.

Однак слід зауважити, що недовиконання державного плану не може применшити значення зростання поголів’я робочих коней і волів у колгоспах УРСР для збільшення тяглових ресурсів сільського господарства. А наявність великого поголів’я молодняка забезпечила поповнення живого тягла в 1946–1947 рр. значною кількістю робочих коней і волів.

У справі післявоєнного відновлення галузі важливе місце відводилося дрібному тваринництву — птахівництву, кролівництву, ставково-рибному господарству, бджільництву, що могло давати чималі ресурси м’яса, яєць, риби, меду та інших продуктів як у громадському, так і приватному селянському секторі, для якого вони були не лише одними з основних у харчовому раціоні, а й важливим джерелом одержання грошових надходжень, необхідних для придбання промислових товарів, одягу, реманенту й т. п., а також сплати готівкової частини податків.

За роки окупації птахівнича галузь зазнала величезних втрат. Було ліквідовано майже всі колгоспні та радгоспні птахоферми (у 1941 р. поголів’я колгоспної птиці становило
8622 тис.), величезна кількість будівель зруйнована. Значно зменшилося поголів’я птиці в особистих господарствах сільських мешканців. Інкубаторно-птахівничі станції (у 1940 р. у східних областях їх працювало 161) здебільшого були повністю зруйновані, а ті, що залишилися, розграбовані, і могли бути введені в експлуатацію лише після великих капітальних вкладень.

У після окупаційний період відновлення птахівництва у громадському та приватному секторах набувало надзвичайно важливого значення. Воно мало відігравати значну роль у збільшенні м’ясних ресурсів і цим сприяти відновленню поголів’я робочої й продуктивної худоби в колгоспах, радгоспах та особистих господарствах сільських мешканців.

У звільнених лівобережних областях комплектація відновлюваних колгоспних птахівничих ферм здійснювалася в основному за рахунок контрактації птиці у селянських господарствах. На 1 січня 1944 р. було знято з контрактації й поставлено на колгоспні ферми 336,3 тис. голів птиці. Крім того, за рішенням ЦК ВКП(б) і РНК СРСР з інших областей у порядку допомоги звільненим районам УРСР було завезено 100,2 тис. голів. На 1 січня 1944 р. на колгоспних птахофермах нараховувалося 436,5 тис. голів птиці, або 9,1% до наявної на 1 січня 1941 р.

Наприкінці 1944 р. уже 21 275 колгоспів мали птахоферми з поголів’ям 3270,2 тис., що становило 37,9% до поголів’я на 1 січня 1941 р. На кінець 1945 р. кількість колгоспних птахоферм збільшилася до 23 940, а поголів’я птиці — до 3701,6 тис. (42,9% до кількості на 1 січня 1941 р.).

Процес відновлення громадського птахівництва супроводжувався великими труднощами, пов’язаними з відсутністю приміщень для утримання птиці, будівельних матеріалів для їх будівництва та ремонту, малою кількістю інкубаторно-птахівничих станцій та племінної птиці, значним поширенням захворюваності й загибелі птахів, дефіцитом кормів. Швидшими темпами збільшувалося поголів’я птиці в господарствах сільських мешканців, у тому числі водоплавної. Вирощування гусей та качок у колгоспах і радгоспах здійснювалося в незначних розмірах.

Важливою галуззю дрібного тваринництва було кролівництво. У період окупації колгоспне кролівництво було знищене, а поголів’я кролів в господарствах селян значно зменшилося. У після окупаційний період у селянських господарствах воно поступово зростало, хоча на перших порах через відсутність достатньої кількості маточного поголів’я приріст був незначним. Гостра нестача продовольства змушувала селян вишукувати джерела його поповнення й вирощування кролів було одним із них. Відродження кролівництва у громадському секторі відбувалося в невеликих масштабах.

У значній кількості колгоспів і радгоспів довоєнної УРСР склалися сприятливі умови для розвитку ставково-рибного господарства. У 1940 р. колективні господарства республіки мали 72,5 тис. га діючих ставків. Того року 9345 колгоспів зарибили ставки культурним коропом на площі 36 792 га й одержали 137,5 тис. ц риби. За роки окупації ставково-рибне господарство зазнало значних руйнувань і на час визволення перебувало у занедбаному стані. Ураховуючи важливу роль цієї галузі тваринництва в розв’язанні продовольчої проблеми, центральні органи влади ставили перед своїми структурами на місцях, колгоспами та радгоспами завдання якнайшвидше домогтися її відбудови. Однак через нестачу коштів, матеріально-технічних засобів та робочої сили господарства не могли виконати поставлене завдання, і до кінця 1945 р. ставкову мережу в республіці було відбудовано лише частково.

Досить поширеною й продуктивною галуззю в довоєнній Україні було бджільництво. На кінець 1940 р. 22 033 колгоспи (81,2%) мали пасіки з загальною кількістю 1233 тис. бджолосімей. Велику кількість бджіл мали в особистому користуванні колгоспники, одноосібники та робітники й службовці, що проживали у сільській місцевості. Під час окупації бджолярству було завдано величезної шкоди. Наприклад, лише у Харківській області загарбники знищили або вивезли до Німеччини 99 702 бджолосім’ї, у Дніпропетровській області — 55 777 бджолосімей, у колгоспів і одноосібників західних областей УРСР було відібрано 304 680 вуликів із бджолами і т. д. У після окупаційний період у республіці провели значну роботу з відновлення бджільництва як у громадському, так і приватному секторах, зокрема в колгоспах на кінець 1945 р. налічувалося вже 314 тис. бджолосімей, або 25,5% до рівня 1941 р.

Важливою складовою відродження тваринницької галузі було налагодження ветеринарної протиепізоотичної роботи, адже під час окупації та в перші місяці після вигнання загарбників на території республіки було зафіксовано випадки захворювання тварин на 26 інфекційних хвороб. Особливо загрозлива ситуація склалася із захворюванням птиці чумою. У 1944 р. лише у колгоспах від неї загинуло 783 121 шт. птиці, а під час локалізації вогнищ хвороби було передчасно забито 339 096 птахів, тобто загальні втрати становили понад 1 млн 122 тис. шт. Великою була й захворюваність та загибель тварин від незаразних хвороб.

Уже відразу після визволення в регіонах республіки вживалися термінові заходи щодо відновлення мережі ветеринарних закладів і служб, вивчався епізоотичний стан, проводилися планові роботи з ліквідації та профілактики заразних хвороб худоби. Зокрема завдяки оперативним і рішучим заходам у багатьох районах було локалізовано і швидко ліквідовано ящур, не допущене поширення інших інфекційних хвороб, організоване лікування хворих тварин. Щоправда, не в усіх випадках вжиті заходи давали позитивний кінцевий результат, тому нерідко доводилося терміново здійснювати рішучі заходи, щоби здолати епідемію.

Однак у справі ветеринарного забезпечення галузі були й великі проблеми. Перш за все не вистачало кваліфікованих ветеринарних працівників. Так, на території 10 лівобережних областей станом на 1 лютого 1944 р. налічувалося всього 315 ветлікарів проти 958 у 1941 р. та 740 ветфельдшерів проти 8661 у 1941 р. У результаті в багатьох районах працювало лише по 2–3 ветфельдшери. Особливо складним було становище з колгоспними ветеринарними кадрами. У багатьох господарствах не було навіть ветсанітарів, обов’язки яких нерідко виконували самі колгоспники. Підготовка ветсанітарів, що розпочалася, супроводжувалася великими труднощами через повну відсутність спеціальної літератури, навчальних посібників та кваліфікованих викладачів.

Негативно позначалася на здійснюваних протиепізоотичних та профілактичних заходах незадовільна забезпеченість ветеринарними товарами, особливо ліками й вакцинами для щеплень, біопрепаратами та дезинфікуючими засобами.

Після повного визволення території України від окупантів протиепізоотична робота значно активізувалася. На початок 1945 р. було відновлено більшість із наявних до війни ветділь- ниць із лікарнями та амбулаторіями, ветеринарні пункти ветбаклабораторії, м’ясоконтрольні станції й пункти, твариннопрогонні контрольні пункти, збільшилася чисельність ветеринарних кадрів, надходило більше ліків і вакцини для щеплення худоби.

Протиепізоотичний стан у республіці наприкінці 1944 р. й упродовж усього 1945 р. залишався складним. Так, за даними звітів ветеринарного управління Наркомату землеробства УРСР, у грудні 1944 р. — березні 1945 р. у східних областях республіки мало місце захворювання великої рогатої худоби 18 хворобами, коней — 16. Причому за період від грудня 1944 р. до березня 1945 р., незважаючи на вжиті заходи з локалізації інфекційних захворювань, кількість населених пунктів із хворою худобою та поголів’я хворих тварин фактично суттєво не зменшувалися. Упродовж цих трьох місяців у східних областях від хвороб (у т.ч. вірусного енцифаломієліту) загинуло та було вимушено забито майже 1800 коней, а по республіці у 1945 р. — десятки тисяч голів великої рогатої худоби, свиней та овець.

У регіонах УРСР виникали вогнища епідемії чуми птиці. Ця хвороба була надзвичайно поширеною навіть наприкінці 1945 р. у Кіровоградській, Миколаївській, Харківській, Волинській та інших областях, створюючи загрозу розвитку цілої птахівничої галузі. На той час її вдалося ліквідувати лише в колгоспах Чернігівської, Сумської, Житомирської та Вінницької областей. Лише від чуми в колгоспах у 1945 р. загинуло 135 198 голів птиці та було забито 169 202, тобто втрати становили 304 400 голів. А за 1944–1945 рр. птахівнича галузь тваринництва від цієї хвороби втратила понад 1 млн 426 голів птиці. Виходячи з того, що 1 птиця давала приблизно 2 кг м’яса, колгоспи втратили майже 30 тис. ц м’яса. Проте незважаючи на зазначені проблеми й труднощі воєнного часу, протягом 1944–1945 рр. у республіці було проведено значну роботу з ліквідації захворюваності тварин.

У відбудовний період у переліку здійснюваних заходів із відродження сільського господарства великі завдання стояли щодо відтворення та подальшого розвитку садівництва. Під час окупації та воєнних дій плодово-ягідні насадження в багатьох колгоспах і радгоспах, а також на садибах сільських мешканців були або зовсім знищені, або їх площа набагато зменшилася. Загальні втрати в галузі садівництва в Україні обчислювалися в 114,1 тис. га (30,6%). Майже всі плодові розсадники було зруйновано й вони припинили свою діяльність. Велику кількість посадкового матеріалу загарбники відправили до Німеччини. Зокрема, тільки з плодових розсадників Укрсадовинтресту за два роки було вивезено 1,6 млн саджанців.

Упродовж 1944–1945 рр. лише в колгоспах було проведено ремонтні роботи на площі 15 720 га садів і плодово-ягідних плантацій, посаджено тисячі гектарів нових садів. У 1945 р. площа садів у всіх категоріях господарств України становила 491,8 тис. га, у тому числі в колгоспах — 368,2 тис. га й радгоспах — 41,8 тис. га; площа ягідників, відповідно, 4,3 тис. га, 3,0 га і 0,6 тис. га. Однак до повного виконання обсягів відбудовних робіт у галузі було ще далеко, адже це потребувало тривалого часу й великих матеріальних і трудових затрат. Відновлення старих і закладання нових садів затримувалося через відсутність посадкового матеріалу. Тому насамперед вживалися заходи, спрямовані на найшвидше відновлення довоєнної кількості й площі плодових розсадників, поліпшення порідного та сортового складу посадкового матеріалу.

Водночас не в усіх колгоспах і радгоспах відновленню садівництва приділялась належна увага. У багатьох з них до відновлюваних і ремонтних робіт у садах навіть не приступили або проводили їх у незначних розмірах. Понад 10 тис. (або 38%) колгоспів зовсім не мали садів та ягідників, а 40% колгоспів мали їх менше 10 га. Майже у 40% садиб колгоспників не було плодових дерев і ягідників. Незначна кількість плодових дерев на селянських садибах селян зумовлювалася головним чином тим, що через поганий сортовий склад насаджень, періодичне плодоношення яблунь і груш та їх низьку врожайність селянам невигідно було відводити землю для присадибного садівництва. На селянських садибах переважали вишні та сливи.

Великий обсяг робіт належало виконати й з відновлення та розвитку в республіці виноградарства, яке під час війни зазнало значних втрат — на великих площах виноградники загинули, а ті, що залишилися, були дуже зрідженими, зникли цінні виноградні розсадники. Уже впродовж 1944 р. вдалося виконати великі за обсягами роботи з відродження виноградарської галузі, організації державних і колгоспних виноградарських господарств і розсадників та відновлення насаджень. До листопада було відновлено діяльність 5 виноградарських радгоспів в Ізмаїльській області, підібрано господарства для організації виноградарських радгоспів у Сталінській, Ворошиловградській і Чернівецькій областях. Приступили до організації 11 радгоспів в Одеській й 10 радгоспів в Ізмаїльській областях.

На забезпечення виконання планів ремонту існуючих виноградників і закладання нових у 1944 р. радгоспами було вирощено 640 тис. шт. кореневовласних європейських і 515 тис. шт. прищеплених саджанців, що дозволило забезпечити потреби в ремонті виноградників радгоспів на площі 800 га і посадку 25 га нових виноградників. Велику кількість посадкового матеріалу надала для радгоспів і колгоспів України Грузинська РСР, а саме прищеплених саджанців — 500 тис. шт., чубуків прищеплених сортів — 6 млн шт., чубуків європейських сортів — 600 тис. шт. Крім того, УРСР одержала 11 млн 600 тис. шт. чубуків європейських стандартних сортів винограду з інших республік та областей СРСР. Однак для виконання планових завдань із закладання нових виноградників у радгоспах не вистачало прищеплених саджанців — 600 тис. шт., американських прищеп — 10 млн шт.

До Грузії й Криму було відряджено 15 агрономів, 50 робітників радгоспів і 175 колгоспників; здійснено підготовку ґрунту (плантаж) під закладання шкілок навесні 1945 р. у радгоспах на площі 149 га і в колгоспах на площі 230 га.

Розпочата у 1944 р. робота з організації державних і колгоспних виноградних розсадників та відновлення виноградних насаджень була продовжена в 1945 р. Однак через відсутність необхідної кількості коштів, спеціальної техніки, тягла, посадкового матеріалу, спеціалістів і робочої сили в повному обсязі поставлені завдання у справі відродження галузі виконати не вдалося.

Із початком відбудовного процесу держава здійснювала заходи з відновлення в аграрній сфері вигідних для неї систем оподаткування та заготівель сільськогосподарської продукції. Вони базувалися на ухвалених у передвоєнні роки та доокупаційний період війни, і чинних на той час у СРСР, законах із цих питань та директивних документах, які регламентували порядок оподаткування і заготівель на визволеній від загарбників території України.

У міру відновлення та налагодження господарської діяльності колгоспів на них поширювалася та система прибуткового оподаткування, котра застосовувалася в передвоєнний період. Водночас державні органи, списавши з усіх колгоспів попередню заборгованість за податковими зобов’язаннями, надавали найбільш економічно слабким із них пільги щодо обсягів і термінів сплати податків.

Одним з основних податків, який платили селяни у відбудовний період, був сільськогосподарський, система якого базувалася на тих же засадах, що й у доокупаційний період війни. У чинний закон про сільськогосподарський податок указом Президії Верховної Ради СРСР від 3 червня 1943 р. було внесено зміни, якими держава намагалася впорядкувати оподаткування колгоспників та одноосібників шляхом ліквідації невідповідності, що існувала на цей час, між прибутками від продажу продуктів на базарі (у зв’язку зі зростанням цін), що збільшувалися, і податковим обкладанням. На початок 1943 р. у середньому по СРСР фактичний прибуток селянського господарства перевищував діючі норми прибутковості в 7–10 разів, а в деяких регіонах він був значно більшим. Водночас ставки оподаткування залишалися на рівні 1939 р. Оподатковуваний прибуток до фактичного прибутку становив по зернових культурах — 14,8%, по картоплі — 16,1%, овочах — 12,1%, корові — 17,8%, вівці та козі — 10,6%, свині — 7,3%. У цій ситуації держава пішла на збільшення норм прибутковості селянських господарств у середньому по СРСР приблизно в 3–4 рази та продовжила шкалу обкладання з 4 тис. крб до 10 тис. крб річного прибутку, унаслідок чого відповідно збільшилися ставки податку.

Водночас зміни до закону передбачали глибшу диференціацію норм прибутковості селянських господарств для обкладання їх податком залежно від економічних особливостей областей, районів та населених пунктів. Із цією метою РНК республік та облвиконкоми одержали право змінювати середні норми: республіканські — для окремих областей, а обласні — для окремих районів та населених пунктів на 30% у бік зменшення або збільшення. Цим правом користувалися, зокрема, Раднарком УРСР та облвиконкоми, установлюючи зменшені норми оподаткування для областей, районів та населених пунктів, що особливо постраждали внаслідок війни та окупації. У результаті цього в після окупаційний період у республіці значно зросла кількість господарств, які користувалися пільгами по сільськогосподарському податку. Основні преференції надавалися сім’ям військовослужбовців та інвалідам війни, громадянам похилого віку, у господарствах яких не було працездатних членів сім’ї.

Ще одним головним податком означеного періоду був воєнний. У 1943 р. його сплачували колгоспники та одноосібники Ворошиловградської й Харківської областей за середньо-обласними ставками, відповідно, 350 і 300 крб На 1944 р. середньо-обласні ставки було встановлено в таких розмірах: Ворошиловградська область — 320 крб, Харківська — 300 крб, Чернігівська, Сумська, Полтавська, Вінницька, Кам’янець-Подільська, Кіровоградська — 260 крб, Запорізька, Сталінська, Дніпропетровська, Київська, Житомирська, Миколаївська — 240 крб, Волинська і Ровенська — 220 крб Виходячи з середньо-обласних ставок, облвиконкоми встановлювали більші або менші ставки податку для окремих районів та населених пунктів, залежно від їх економічного стану, відстані від ринків збуту й розміру ринкових прибутків від продажу сільгосппродуктів, та зовсім звільняли від його сплати мешканців найбільш постраждалих від окупації населених пунктів.

Слід зауважити, що платниками воєнного податку в 1944 р. були визначені сільські мешканці не лише визволених до 1 січня 1944 р. територій (для них кінцевим терміном сплати податку встановлювалося 15 травня), а й тих, які передбачалося звільнити в 1944 р. (кінцевий термін сплати — 15 жовтня).

Ще одним податком, який у після окупаційний період війни сплачувала значна частина селян, обкладалися неодружені, одинокі та малосімейні громадяни (вперше його запровадили у 1941 р. для неодружених, одиноких та бездітних чоловіків у віці від 20 до 50 років і жінок у віці 20–45 років). У 1944 р. контингент платників цього податку розширився за рахунок малосімейних громадян, котрі мали одну й дві дитини. Колгоспники та інші громадяни, які були платниками сільськогосподарського податку, незалежно від розміру прибутку сплачували його за наступними ставками: бездітні — 150 крб, ті, хто мав одну дитину — 50 крб, хто мав двох дітей — 25 крб Бездітні робітники та службовці, які працювали і проживали у сільській місцевості, сплачували цей податок у розмірі 6% від заробітку, за наявності однієї дитини — 1% від заробітку, двох дітей — 0,5% від заробітку. До речі, для багатьох молодих сімей в українських селах таке нововведення було незрозумілим, адже до зазначеного віку вони не могли мати трьох і більше дітей, про що з обуренням заявляли представникам влади. Від цього податку повністю звільнялися наступні категорії сільських жителів: жінки, які одержували допомогу від держави на утримання дітей незалежно від їх кількості, громадяни, в яких діти загинули на фронтах війни, дружини солдатів та молодшого командного складу Червоної армії.

У зв’язку із запровадженням воєнного податку та переглядом норм прибутковості по сільськогосподарському податку відпала необхідність у культжитлозборі як самостійному податковому платежі, і з другої половини 1943 р. його для сільського населення було скасовано. З інших державних податків мешканці українського села сплачували тільки податок на коней в одноосібних господарствах, причому на західні області УРСР він не поширювався. А з комплексу місцевих податків селяни сплачували разовий збір на базарах при продажу продуктів свого підсобного господарства, речей власного виробництва та особистих речей, ставки якого за роки війни значно підвищилися у зв’язку з різким зростанням цін на сільськогосподарську продукцію. З одержаних від разового збору сум 90% надходило у відповідні місцеві бюджети.

Як одну з форм оподаткування селянства було відновлено самооподаткування. Розміри ставок зберігалися на рівні доокупаційного періоду. А нововведенням було те, що рішенням уряду в роки війни 75% коштів самообкладання направлялося на покриття навчальних та господарських витрат шкіл, що перебували на сільському бюджеті.

На визволеній від нацистських окупантів території України, згідно з рішеннями союзних та республіканських органів влади, було скасовано недоїмки з сільського населення за попередні роки по всіх державних і місцевих податках, а сотням тисяч селян надано податкові пільги. Так, уже в 1943 р. від сплати всіх державних і місцевих податків та зборів звільнялися члени сімей (господарства) військовослужбовців, партизан, громадян, які загинули або пропали безвісти під час окупації, якщо у сім’ї (господарстві) не залишилося працездатних, а також громадяни, в яких під час окупації було повністю знищене господарство. На додаток до пільг, передбачених чинним законодавством, облвиконкоми знижували державні й місцеві податки та збори в межах до 50% громадянам, що зазнали збитків під час окупації, залежно від їх розміру. Оподаткування тих категорій населення, які повинні були сплачувати податки повністю або на пільгових умовах, здійснювалося лише через місяць після вигнання загарбників. У подальшому зазначені пільги поширювалися на сільське населення визволених регіонів України. Так, лише по сільськогосподарському податку сім’ям військовослужбовців упродовж січня — вересня 1944 р. було надано пільг на суму 158 млн крб. далі