Людина

У геостратегічних та воєнних планах нацистської Німеччини особливо важлива роль відводилася сільськогосподарському потенціалу України, саме за рахунок якого керівництво Третього рейху мало намір розв’язати одну зі стрижневих проблем — створити сировинну й продовольчу базу, необхідну для забезпечення як Німеччини й окупованої нею Європи, так і вермахту на час війни на Сході. Про це неодноразово відверто заявляли А. Гітлер та інші нацистські керманичі. Уже після початку Другої світової війни в розмові з представником Ліги Націй К.Я. Буркгардом фюрер зазначив: «Мені потрібна Україна, щоби нас знову не заморили голодом, як в останній війні». 21 червня 1941 р., за день до нападу на СРСР, А. Гітлер писав Б. Муссоліні, що в результаті війни на Сході «вдасться забезпечити на тривалий час в Україні загальну продовольчу базу». 22 серпня 1941 р. у записці з приводу плану подальшого ведення війни проти СРСР А. Гітлер вказував, що одним із найважливіших завдань має стати оволодіння районами України і Причорномор’я, які є важливою сировинною та продовольчою базою. Рейхсміністр східних територій А. Розенберґ зазначав: «Завдання України полягають у тому, щоби забезпечити продуктами харчування Німеччину і Європу, а континент — сировиною».

Основні ідеї керівників нацистської Німеччини щодо використання сільськогосподарського потенціалу України знайшли своє втілення в директивних документах Третього рейху, які визначали плани на період війни та на перспективу, зокрема, у складених ще до війни «Директивах з керівництва економікою нових окупованих східних областей» («Зелена тека» Г. Ґерінґа). У цьому документі наголошувалося, що використання окупованих східних областей «повинне проводитися насамперед у галузі продовольчого та нафтового господарства. Одержати для Німеччини якомога більше продуктів харчування і нафти — така головна економічна мета кампанії [...] Першим завданням є якнайшвидше […] забезпечення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей, щоби таким чином полегшити продовольче становище в Європі і розвантажити транспорт». У ході війни положення цього основного документа, які стосувалися питань продовольчого постачання вермахту й Третього рейху, було доповнено та конкретизовано різного роду наказами й розпорядженнями вищих нацистських чиновників, цивільного та військового керівництва.

Відомо, що гітлерівці розраховували щорічно вивозити до Німеччини з окупованих областей СРСР 10–11 млн. т зерна, близько 40 тис. т рослинної олії, 1 млн. т жмихів, понад 260 тис. т цукру, значну кількість м’ясних та інших продуктів. Потреба ж німецьких військ у продовольстві на Східному фронті також була надзвичайно великою. Так, на весну 1942 р. вона щорічно сягала 1,5 млн т хліба, 1,8 млн т вівса, 600 тис. т м’яса, 100 тис. т жирів і т. п. Планувалося, що більшу частину цього продовольства повинна була поставити Україна.

Принагідно зазначимо, що покращити свої продовольчі справи за рахунок захоплених районів України планували й союзники Німеччини у війні з СРСР. Так, лише для діючих на території УРСР військових частин командування румунських окупаційних військ розраховувало одержувати щорічно 94 500 т пшениці, 311 000 т фуражу, 206 500 т кормів для коней, 135 500 т картоплі.

Таким чином, у гітлерівських планах щодо України питання продовольства та іншої сільськогосподарської сировини стояло на першому місці. На його вирішення і була спрямована окупаційна політика в аграрному секторі, реалізація якої покладалася на Східний штаб економічного керівництва.

На початковому етапі окупації українські села стали об’єктами тотального пограбування з боку частин вермахту. Насамперед відбиралося продовольство, яке розподілялося між військовими структурами, окремими військовослужбовцями, або відправлялося до Німеччини. Військова влада відверто санкціонувала таке пограбування. Так, у наказі військового інтенданта верховного командування німецької армії «Про постачання військ» від 16 червня 1941 р. вказувалося: «Загальне напружене продовольче становище в Німеччині більше не дозволяє поновлювати склад обозів і постачання за її рахунок. Про це має пам’ятати кожен командир і начальник під час окупації у країні ворога. Для збереження запасів у Німеччині війська повинні жити за рахунок місцевого сільського господарства». Про обсяги мародерства окупантів частково можна судити по тому, що тільки до вересня 1941 р. зі східного фронту від солдатів та офіцерів до Німеччини надійшло 11 млн 600 тис. продовольчих посилок.

Та вже незабаром нацистська верхівка, усвідомлюючи, що одноразовими реквізиціями завдання безперебійного постачання продовольством вермахту та країни вирішити не можна, зобов’язала військове командування й цивільну окупаційну владу припинити неконтрольоване пограбування продовольчих ресурсів і забезпечити планомірну експлуатацію сільського господарства України. Головним завданням було визначено організацію сільськогосподарського виробництва. Саме за рахунок цього передбачалося одержувати основну частину продовольства і сировини. Щоправда, серед нацистських вождів, як напередодні війни, так і на самому її початку, думки щодо методів здійснення цього стратегічного завдання розходилися. Керівництво міністерства у справах окупованих територій на чолі з А. Розенберґом виступало за розпуск колгоспів і вважало, що сільськогосподарське виробництво має базуватися на індивідуальних господарствах. Відомство чотири річного плану на чолі з рейхсміністром Г. Ґерінґом вважало за необхідне зберегти радянську колгоспно-радгоспну систему і планувало організувати виробництво на базі великих господарств. Г.Ґерінґ та його оточення сподівалися, що це полегшить контроль за виробництвом продукції, її збиранням і вивезенням до Німеччини. Організаційні зміни в аграрному секторі в умовах війни вони вважали недоцільними, тому що це вимагало не лише значних зусиль, а й часу. Вагомим аргументом на користь збереження колгоспно-радгоспної системи слугувало й те, що перехід до індивідуального сільського господарства потребував значного матеріально технічного підкріплення, адже для дрібних селянських господарств необхідна була велика кількість сільськогосподарського реманенту, інвентарю й техніки. У «Зеленій теці» прямо наголошувалося, що «через відсутність інструментів і машин для відновлення дрібних селянських господарств мають бути збережені великі сільськогосподарські підприємства». Привабливою була й перспектива використати колективістські традиції українських селян, їхні навички спільної праці та насамперед — сталінський досвід господарювання у сільському господарстві як ефективну форму експлуатації селян. Урешті за підтримки А. Гітлера було обрано варіант організації сільськогосподарського виробництва на базі великих господарств і він домінував не лише на початку, а й упродовж усієї окупації.

Окупаційною владою вживалися енергійні заходи щодо відновлення діяльності колгоспів, радгоспів і МТС. Процес організації їх роботи був детально регламентований численними розпорядженнями, службовими вказівками та інструкціями, в яких містилися детальні настанови щодо організації та змісту виробничого процесу, використання техніки й тягла, залучення до роботи сільського населення, тривалості робочого дня й оплати праці, функціональних обов’язків керівників і спеціалістів, заходів покарання за ухилення від роботи, недобросовісне виконання обов’язків та ін.

Для наведення порядку у сільській місцевості, відновлення колгоспів і радгоспів та організації на цій базі сільськогосподарського виробництва окупаційна влада, як військова, так і цивільна, застосовувала заходи агітаційно-пропагандистського, попереджувального, обмежувального та репресивно-карального характеру. У селах запроваджувалася комендантська година, під страхом розстрілу заборонявся грабунок майна колгоспів та радгоспів, крадіжки сільськогосподарської продукції. Земля, усе майно колгоспів і радгоспів, знаряддя праці оголошувалися німецькою власністю. У господарствах проводилася ретельна інвентаризація майна, усе привласнене або вкрадене мало бути повернуте. Негайно відновлювалася праця в колгоспах і радгоспах. При цьому було збережено деякі елементи колишньої організації аграрних господарства — бригади, ланки, бригадири, ланкові, обліковці тощо.

Питаннями організації сільськогосподарського виробництва на окупованих територіях УРСР займався розгалужений апарат. Так, у межах рейхскомісаріату Україна центральним органом, що керував цим процесом, був «Централь-Ост» у Києві. Йому підпорядковувалися окружні сільськогосподарські управління «Вікадо» — господарського командування, що керували аграрною галуззю у генеральних округах. Ці управління були підконтрольні окружним сільгоспкомендантам. Окружне управління, своєю чергою, поділялося на управи — організаційну, пропаганди, статистики й землевлаштування, тваринництва, рослинництва. На чолі кожної управи стояв офіцер, який мав помічників — спеціалістів з кожної галузі господарства. При управах були ще спеціальні референти з МТС, рибальства, сільськогосподарських шкіл та ін. В округах (ґебітах) сільським господарством віддали ґебітсландвірти, а в районах — крайсландвірти, або районні сільгоспуправителі з групою господарських комендантів (офіцерів). У віданні районних комендантів був штат дільничних німецьких комендантів, які безпосередньо контролювали діяльність колгоспів і радгоспів. Призначені окупантами керівники господарств відповідали за проведення сільськогосподарських робіт і щомісяця звітували перед відповідними органами окупаційної адміністрації про стан справ у господарствах.

Наприкінці 1942 р. окупаційна влада з метою посилення контролю за сільськогосподарським виробництвом та заготівлею продукції у «громадських господарствах» запровадила додаткову форму керівництва на місцях — «опорні пункти», що створювалися по одному на 3–4 села, або на 6–8 «громадських господарств». Опорний пункт складався з агронома, бухгалтера й технічного працівника під орудою господарського офіцера. Таким чином для керівництва сільським господарством на території рейхскомісаріату Україна окупанти створили розгалужений апарат: центр, 6 окружних, 114 крайових, 431 районних, 2870 опорних пунктів. Весною 1942 р. штат німецьких сільгоспкерівників нараховував 7 тис. осіб, а до кінця окупації їх кількість зросла до 15 тис.

Крім німецького діяв ще український цивільний апарат земельних органів — окружні, обласні та районні земельні управи (агроуправління, на чолі яких стояли головні агрономи). Цивільні земельні управи були по суті робочим інструментом німецького сільськогосподарського командування, безпосередньо підлягаючи його органам. Функції цих управ зводилися до організації сільськогосподарських робіт, розв’язання питань агротехніки, землевпорядкування та ін. Вони не мали права видавати накази або розпорядження, а коли й ухвалювали якісь рішення, то тільки за вказівкою та з дозволу німецького сільськогосподарського командування. Планування виробництва в аграрному секторі, організація й проведення основних сільськогосподарських робіт, реалізація продукції цілком зосереджувалися в руках німецького керівництва.

Така структура органів управління сільським господарством існувала тільки у віддалених від театру воєнних дій окупованих районах. У прифронтовій зоні, де всі адміністративні функції здійснювало безпосередньо військове командування, питання організації сільськогосподарського виробництва та заготівлі продовольства за дорученням господарського штабу «Схід» вирішували господарські інспекції груп армій і підпорядковані їм різноманітні господарські та заготівельні команди, окружні й районні сільськогосподарські фюрери та коменданти, що призначалися військовим командуванням. Різниці між військовою і цивільною адміністраціями практично не було, адже їхні завдання й методи управління сільським господарством були майже ідентичними.

Наявність такої розгалуженої мережі органів управління сільським господарством у поєднанні з численними економічними структурами, залучення до роботи в них великої кількості кваліфікованих фахівців дозволяло отримувати досить повну й достовірну інформацію про стан справ в аграрному секторі, наявні ресурси сільськогосподарської продукції та робочої сили, обліковувати їх, контролювати розподіл. Оскільки контроль був тотальним, українське село потрапило в повну залежність від окупаційних властей.

На базі відновленої колгоспно-радгоспної системи окупантам упродовж літа 1941 р. — лютого 1942 р. вдалося у певній мірі налагодити сільськогосподарське виробництво, зокрема частково зібрати урожай 1941 р. За рахунок використання головним чином ручної праці на більшій кількості площ зернові були скошені та заскиртовані. Проте, як свідчать офіційні німецькі документи, обмолотити вдалося лише незначну частину зернових. В умовах осінньої негоди та ранніх морозів в усіх регіонах України неповністю було зібрано врожай цукрового буряка, соняшника, кукурудзи, овочів, картоплі та інших сільськогосподарських культур. Не вдалося окупантам організувати й заготівлю необхідної кількості кормів для худоби.

Невдача зі збиранням урожаю восени 1941 р. призвела до зривів у забезпеченні зерном частин вермахту, що вели боротьбу на німецько-радянському фронті. Як зазначалося у звіті відділу тилу командуючому військами оперативного тилового району групи армій «Південь», до 30 грудня 1941 р. з необхідних для забезпечення військ 600 тис. т зерна, поставки якого повинні були здійснюватися з районів на схід від Дніпра, було заготовлено лише 100 тис. т. Під загрозою зриву опинилося й постачання 900 тис. т зерна до Німеччини, яке мали заготовити у районах західніше від Дніпра. Незадовільно здійснювалася відправка для підрозділів вермахту овочів, картоплі та іншої рослинницької продукції. далі