Людина

< назад Наприкінці 1941 р. в окупантів також виникли великі проблеми із заготівлею тваринницької продукції. Керівництво Третього рейху та окупаційна влада, розраховуючи на те, що основна її частина вироблятиметься у великих господарствах, із самого початку окупації значну увагу приділяли відновленню роботи тваринницької галузі в колгоспах і радгоспах. У перші ж місяці було вжито суворих заходів щодо припинення масових несанкціонованих реквізицій та заготівель худоби військовими частинами й окремими військовослужбовцями, на колгоспні та радгоспні ферми поверталася худоба, що залишилася після радянської евакуації, зокрема перехоплена наступаючими німецькими військами, покинута під час евакуації на Правобережжі України, а також привласнена селянами. Проводилися проти епізоотичні заходи, залучалися до роботи ветеринарні та зоотехнічні кадри, які залишилися на окупованій території. Однак усі ці дії не дали бажаного для окупантів результату. І хоча у селах функціонували тваринницькі ферми, однак поголів’я худоби на них було значно меншим, ніж у довоєнний період, що не дозволяло задовольнити бодай поточні потреби вермахту. Водночас мали місце проблеми зі зберіганням та переробкою заготовленої сільськогосподарської продукції внаслідок браку складських приміщень, переробних підприємств, енергоносіїв.

Провал планів хлібозаготівель змушував окупантів удаватися до силових заходів. У другій половині грудня 1941 р. — січні 1942 р. силами військ та поліції було проведено конфіскацію всіх наявних запасів хліба в колгоспах, радгоспах та у населення. Однак подібні акції суттєво поліпшити стан із хлібозаготівлею не могли, адже потрібної кількості зерна ані у великих господарствах, ані у сільського населення не було.

У ситуації, що склалася, окупаційна влада змушена була вирішувати проблему хлібозаготівель шляхом організації збирання та обмолоту зернових, що залишалися на полях господарств у скиртах та снопах. Але оскільки господарські структури були неспроможні власними силами провести молотіння й організувати транспортування зерна, гітлерівці для організації цих робіт вдавалися до екстрених заходів, залучаючи військові частини. У цій кампанії, керівництво якою покладалося на командувача військами оперативного тилового району «Південь» генерала Фрідеріці, із 15 грудня 1941 р. до 31 січня 1942 р. взяли участь 213-а, 444-а та 62-а німецькі охоронні дивізії, 102-а, 105-а, 108-а і 111-а бригади та 202-й кавалерійський корпус румунської окупаційної групи, особовий склад польових та гарнізонних комендатур, а також підрозділи допоміжної поліції. Війська зобов’язувалися примусово залучати до збиральних робіт селян і військовополонених, наглядати за працюючими, забезпечувати збереження зібраного зерна. Господарські управління мали надати робочу силу для обмолоту і транспортування збіжжя, забезпечити розчищення доріг від снігових заметів, створити транспортні підрозділи з возів та саней для перевезення снопів на токи та зерна на заготівельні пункти, забезпечити їх тарою, надати технічні засоби для молотіння та необхідну кількість пального. За потреби дозволялося використовувати запаси пального, призначені для весняних польових робіт. Усе заготовлене зерно підлягало реквізиції для потреб вермахту і Німеччини. Одночасно окупаційна влада розпорядилася організувати збирання силами міських робітників тієї частини врожаю, що з осені лежала на полях у валках і була вже непридатною для обмолоту.

Однак, незважаючи на такі широкомасштабні заходи, досягти бажаних результатів не вдалося. У червні 1942 р. на нараді у Е. Коха в Рівному представник головного відділу продовольства і сільського господарства рейхскомісаріату змушений був констатувати, «що в теперішній час на першому плані всіх сільськогосподарських робіт стоять усе ще незакінчені роботи з обмолоту врожаю 1941 р.», а «норма здачі зерна на Україні не виконана ще і на 40%». Що ж до загальних підсумків збирання багатого врожаю 1941 р., то він був зібраний на 60–70%, з чого для потреб німецької армії окупанти виділити 1 млн т.

Незважаючи на всі зусилля нової влади, восени 1941 р. фактично було провалено оранку та посівну кампанію. Осіння оранка на зяб становила лише 2% від загальних площ оброблюваних земель, тоді, як до окупації вона сягала 38–40%. Озиминою було засіяно 22% загальних площ орних земель (до війни озимі сіялися на 33%). До того ж, фахівці прогнозували, що внаслідок ранніх морозів, які вдарили вже у жовтні 1941 р., могло вимерзти понад 35% озимих посівів. Такі результати були спричинені тим, що окупантам не вдалося належно організувати роботу у відновлених ними колгоспах та радгоспах, а також відсутністю необхідної кількості сільськогосподарської техніки, паливно-мастильних матеріалів, спеціалістів, робочої сили, живого тягла й посівного зерна. Не сприяли й погодні умови — часті дощі та ранні морози. До певної міри на результати осінніх польових робіт вплинув і саботаж із боку селян, хоча у цей період війни він ще не набув масового характеру.

Невдачі при проведенні осінніх польових робіт зумовили вжиття окупаційною владою досить суворих заходів щодо підготовки до весняної сівби 1942 р. Розраховували, що організованим проведенням весняної посівної кампанії при значному розширенні площ ярових культур можна буде виправити становище, що склалося після провальної осінньої посівної. У низці циркулярів, направлених на місця у грудні 1941 р. — лютому 1942 р. адміністрацією рейхскомісаріату «Україна» містилися вимоги вже взимку звільнити поля від бур’янів, відремонтувати весь сільськогосподарський інвентар, для весняного обробітку полів широко використовувати людську робочу силу. Ставилося завдання посіяти весною максимальну кількість зернових і технічних культур, щоби досягти необхідного продовольчого балансу, розрахованого на постачання вермахту і Німеччини. Затвердженими планами передбачалося посіяти 1 млн 345 тис. га ярової пшениці, 1 млн 326 тис. га ячменю, 800 тис. га проса, 192 тис. га гречки, значно збільшити посіви олійних культур, картоплі, овочів.

У спеціальному циркулярі рейхскомісара України Е. Коха («Щодо весняної посівної кампанії 1942 р.»), надісланому 18 лютого 1942 р. всім відділам рейхскомісаріату, генеральним окружним комісарам, їх головним відділам та установам, сільськогосподарським керівникам округів, районів, дільниць вкотре роз’яснювалася важливість весняної посівної кампанії та наголошувалося на необхідності здійснити надзвичайні заходи для того, щоби досягти максимальних результатів, а також давалися детальні вказівки щодо плану весняної посівної кампанії, структури та обсягів сівби, термінів і технології проведення посівних робіт, підготовки та використання сільськогосподарської техніки, живого тягла, у тому числі корів, які належали селянам та ін.

Рішучих заходів із підготовки до весняно-польових робіт уживало й військове командування прифронтової зони. Так, наказом командувача охоронними військами оперативного тилу групи армій «Південь» від 31 березня 1942 р. про підготовку весняної сівби командування 213-ї та 444-ї охоронних дивізій, а також 194-а та 197-а польові комендатури зобов’язувалися використати на весняно-польових роботах армійських коней, котрі перебували в їхніх підвідомчих районах. А начальник поліції безпеки і СД оперативного тилового району цього ж угруповання зобов’язав свої служби на місцях пильно стежити за тим, щоб до обслуговування сівалок залучались абсолютно надійні селяни, оскільки саме тут «найлегше можна здійснити акт шкідництва».

Нестачу техніки і живої тяглової сили під час весняної посівної кампанії вищі німецькі посадовці розраховували компенсувати використанням примусової людської праці. Так, у директиві рейхскомісаріату «Україна» від 7 грудня 1941 р. наголошувалося: «Унаслідок того, що для необхідного весняного обробітку полів не вистачає тяглової сили, необхідно застосовувати людську робочу силу […] Ті весняно-польові роботи, які можна, слід виконувати вручну». При цьому нацисти планували залучити до ручних робіт не лише все сільське населення, включаючи старих і підлітків, а й міських жителів. Про такі наміри свідчило, зокрема, розпорядження рейхскомісара України від 22 січня 1942 р. щодо відправки 50 тис. городян на ручне копання полів для весняної сівби зернових поблизу міста Києва під наглядом поліції й без оплати праці. По всій Україні передбачалося також створення пересувних робочих бригад із міської молоді для використання на польових роботах від весни до пізньої осені.

Окупаційна влада дала дозвіл використати під час весняних польових робіт 1942 р. і частину військовополонених українців. Згідно з наказом командування сухопутних військ вермахту від 25 грудня 1941 р. (під назвою «Звільнення радянських військовополонених української національності»), начальникові тилового району групи армій «Південь» дозволялося з трьох пересильних таборів (171-го, 182-го і 250-го) відпустити додому для використання на сільськогосподарських роботах військовополонених української національності, які перед війною працювали у сільському господарстві й проживали на території, контрольованій цією групою армій.

Починаючи з лютого 1942 р. господарювання окупантів в українському селі здійснювалося на засадах реформи, проведеної за сценарієм імперського міністерства у справах східних окупованих областей. Початок їй поклав закон «Про новий аграрний лад» від 15 лютого 1942 р., яким передбачався «планомірний перехід від більшовицького колективного господарства до товаристськи зв’язаних або самостійних селянських господарств». Метою цієї реформи, насамперед, було прагнення окупантів створити прошарок населення, задоволеного аграрною політикою німців, яке б унаслідок цього підтримувало окупаційну адміністрацію, ставши соціальною базою «нового ладу». Іншою причиною було те, що залишена німцями колгоспно-радгоспна система була «радянською» за своєю сутністю й тривале її використання не могло бути прийнятним для них з політичного погляду. Це могло скомпрометувати нову владу, яка проголосила себе борцем з усіма радянськими й більшовицькими «залишками». Ще однією причиною, яка підштовхувала керівництво Третього рейху до проведення реформи, стало поширення в окупованих регіонах невдоволення серед селян, які з приходом німців сподівалися на ліквідацію колгоспів й отримання землі.

Перший етап реформи передбачав перетворення колгоспів у «громадські господарства». Виробництво в них мало здійснюватися на основі директив Третього рейху під керівництвом і наглядом призначеного окупаційною владою управляючого. Присадибні ділянки селян оголошувалися приватною власністю. Радгоспи (перейменовані у «державні господарства») й МТС (на базі яких передбачалося створення сільськогосподарських баз) залишались у державній власності.

На наступному етапі реформи «громадські господарства» передбачалося перетворити у «хліборобські спілки» (сільськогосподарські кооперативи, товариства тощо). Проголошувалось, що у громадських господарствах, де існуватимуть відповідні господарські й технічні передумови, земля може бути передана селянам для індивідуального обробітку та користування. Такі перетворення могли здійснюватися лише з дозволу окупаційної влади, а він, своєю чергою, даватиметься тим громадським господарствам, які виконали всі свої зобов’язання перед окупаційною владою, зокрема щодо норм здачі сільськогосподарської продукції. Об’єднані у хліборобські спілки селяни зобов’язувалися обробляти виділені їм наділи та збирати врожай. У таємному німецькому документі під назвою «Пропагандистські тлумачення аграрного порядку» вказувалося, що за новим законом селянин може вільно проявляти особисту ініціативу, але користуватися прибутками від своєї землі буде лише по закінченні війни. далі