Людина

< назад Третій, завершальний, етап аграрних перетворень передбачав створення індивідуальних селянських господарств у формі відрубів і хуторів на переданих у користування, а не у приватну власність, громадських землях. Здійснення його відкладалось до завершення війни. Коли виникало питання, чому передача землі у приватну власність відкладається на невизначений термін, окупанти пояснювали це тим, що потрібно дочекатися повернення «бійців із фронту, які в першу чергу мають право на наділення майновими об’єктами у східних областях, і без яких використання східного краю з новим прошарком підприємців із кращих, найбільш заслужених німецьких сил не може бути здійснене». Але головна причина, зрозуміло, полягала не у цьому. Окупанти боялися, що, розпустивши великі господарства, вони не зможуть одержати необхідну кількість продовольства через низьку товарність дрібного селянського господарства і руйнацію аграрного виробництва в умовах війни. Тому в одній із директив прямо наголошувалося, що «наділення землею для особистого користування і тому подібні підготовчі заходи до майбутнього відновлення приватної власності повинні [...] здійснюватися з особливою обережністю, оскільки створення надлишків стане неможливим із самого початку».

Обіцяючи одноосібні господарства окупанти розраховували пробудити приватновласницькі інстинкти і забезпечити підтримку, або хоча б нейтралітет, якщо не всього селянства, то значної його частини. Але ці розрахунки зазнали краху. Попри значні пропагандистські зусилля навколо закону про запровадження приватної власності на землю, практично для його реалізації не було вжито ефективних заходів. За даними окупаційної адміністрації, станом на 1 грудня 1942 р. у рейхскомісаріаті «Україна» з 16 536 громадських господарств лише 10,4% було перетворено у хліборобські спілки, а до травня 1943 р. — 12,1%.

Згідно із земельним законом, усі колишні радгоспи перейменовувалися в «державні маєтки» та підпорядковувалися створеному в Києві Головному управлінню державних маєтків, яке складалося з декількох відділів — агрономії, механізації, тваринництва та ін. В округах державними маєтками керували окружні управління й, крім того, на кілька маєтків призначався німецький управитель — оберляйтер, який розпоряджався ними на власний розсуд. Усі маєтки мали комендантів, що підпорядковувалися окружному сільгоспкоменданту по радгоспах. У кожному державному маєтку був ще й управитель із місцевого населення. Управителями керував окружний агроном по радгоспах, який підпорядковувався управлінню держмаєтками. Поряд з останнім існувало ще так зване «Українське бюро держмаєтків», функції якого зводилися до надання допомоги державним маєткам у питаннях агротехніки, організації праці тощо.

Точні дані про кількість державних маєтків, створених окупантами на території України, відсутні. За повідомленнями німецької та окупаційної преси (1942–1943 рр.), їх налічувалося від 2515 до 3215, земельна площа кожного господарства становила понад 6 тис. га. Переважна більшість держмаєтків була колишніми радгоспами. Інші були створені на базі ліквідованих за невиконання поставок сільгосппродукції колгоспів і громадських господарств.

Ще в 1941 р. частина земель радгоспів і колгоспів, а в 1942 р. — державних маєтків та громадських господарств була роздана німецьким власникам, головним чином генералам та офіцерам СС, найактивнішим прибічникам гітлерівського режиму, а також високопоставленим чиновникам окупаційної влади для створення приватних сільськогосподарських маєтків. Із липня 1942 р. організацією сільськогосподарських маєтків для есесівців керував начальник німецьких концтаборів О. Поль (концтабори входили до системи СС). У стислі терміни він створив приватні маєтки на території від Прибалтики до України загальною площею 600 тис. га. У зв’язку з тим, що у деяких випадках нові власники землі втрачали відчуття міри, рейхсфюрер СС Г. Гіммлер 26 жовтня 1942 р. видав циркуляр, яким обмежив площу маєтків — не більше 160 га. Керівники Третього рейху не бажали розбазарювати землю на створення нечисленних латифундій — вона була потрібна для наділення мільйонів німецьких колоністів ділянками по кілька десятків гектарів. На Київщині було створено 19 поміщицьких маєтків і 2636 фермерських господарств, яким належало 519 998 га привласнених найкращих земель та велика кількість сільськогосподарських машин. На території Волині та інших західних областей було організовано 1199 поміщицьких маєтків, в яких сконцентрувалося 546,5 тис. га земельних угідь, десятки тисяч голів худоби, чимало майна колишніх колгоспів. Непоодинокими були факти повернення окупаційною владою земель їх попереднім власникам. Зокрема, така передача відбулася у селах Росохач Чортківського району, Лосяч-Скала Подільського району, Малинівці Скалатського району й у багатьох інших населених пунктах Тернопільської області. Створення німецьких поміщицьких маєтків на українських землях було складовою планів колонізації окупованих східних територій, до яких належала й Україна.

Від самого початку окупації гітлерівці роздавали землю у приватне користування й тим, хто надавав їм допомогу в боротьбі проти партизанів та підпільників, а також за активну і старанну службу в установах нової влади. Але окупанти не дуже розщедрювалися відносно цієї категорії колаборантів, то ж площі цих земель були мізерними.

Стосовно МТС, то вони в умовах окупації перетворилися на малозначні з економічного погляду (порівняно з довоєнним періодом) підприємства. Окупанти, намагаючись використати техніку, яка залишилася на захопленій ними території, зберегли МТС і навіть виділили їх в окреме відомство. Загальне керівництво здійснювалося через розташоване в Києві Головне управління МТС, а в західних областях МТС підпорядковувалися Правлінню ґебітс-МТС. В округах були створені обласні бюро МТС, підлеглі безпосередньо військовому командуванню й очолювані так званими шефами МТС. Комендантами МТС призначалися, в основному, німецькі офіцери інтендантської служби. За МТС залишалася функція прокату сільськогосподарської техніки, використання якої дозволялося, насамперед, у збережених окупантами колгоспах та радгоспах, а пізніше у створених замість них громадських господарствах та державних маєтках, і лише в другу чергу — у хліборобських спілках за договором. Виконувані МТС роботи ці господарства оплачували за розцінками, встановленими Головним управлінням МТС. Весь зароблений МТС хліб підлягав здачі в обов’язковому порядку. Пальне для виконання робіт повинні були постачати за свій рахунок господарства, вартість його в оплату робіт не включалася. Ціни на пальне порівняно з радянськими були вищі: тонна бензину коштувала 4000 крб, нігролу — 9800 крб, мазуту — 4800 крб.

Штат МТС комплектувався трактористами і комбайнерами, які не встигли евакуюватися й проживали у районі діяльності станції. Заробітна плата працівникам встановлювалася Головним управлінням МТС. За кожен відпрацьований день вони одержували від МТС плату з розрахунку 350 крб на місяць, а 300 г хліба за робочий день одержували від господарств за готівку. Ремонт техніки здійснювався в майстернях самих МТС та на 28 підприємствах з ремонту сільськогосподарських машин і виробництва відповідного інвентарю, об’єднаних у створеному окупантами «Українському товаристві сільськогосподарського машинобудування». Ціни на запасні частини були у чотири рази вищими порівняно з довоєнними.

Значну частину запланованих заходів із підготовки та проведення весняно-польових робіт 1942 р., зокрема тих, що потребували примусового використання людської робочої сили, окупантам удалося реалізувати. У багатьох селах гітлерівці примусили селян впрягатися у плуги та борони, перекопувати поля лопатами, боронувати ґрунт під посів граблями, висівати зерно вручну. А такі випадки, як у селі Задонецькому Зміївського району на Харківщині, де під час посівної землю орали запряжені окупантами у плуг по 10–12 селян, в Україні стали звичайною справою. Про подібну практику використання селянської праці відверто говорили й писали самі гітлерівці. Так, у газеті, котра видавалася окупаційною адміністрацією в Києві, 15 червня 1942 р. була опублікована стаття, присвячена підсумкам весняної посівної кампанії в Україні, в якій повідомлялось, що «посівна площа України дорівнює посівній площі Німеччини 1938 року. […] Де не вистачало тягла й упряжі, там працювали вручну, і немало землі було оброблено лопатами».

Однак досягти запланованого результату вдалося не всюди. Так, якщо на Вінниччині за допомогою примусових заходів окупанти досягли того, що навесні 1942 р. всі вільні площі й навіть землі, відведені під пар, були розорані та засіяні, то на Дніпропетровщині не було засіяно 50% посівної площі, на Житомирщині та Миколаївщині вона становила від 40 до 60% довоєнної. У Київському генеральному комісаріаті план сівби ярових було виконано на 76%. Дуже погано було проведено весняну сівбу й у Харківській області. Підсумовуючи результати весняної посівної, німецьке інформаційне бюро 2 серпня 1942 р. констатувало, що в Україні вдалося засіяти лише 65% площ. При цьому поширеним явищем була надзвичайно низька якість сівби. Фахівці з сільського господарства відділу тилу групи армій «Південь» повідомляли, що ярові посіви у багатьох випадках не дали сходів.

Із великою ретельністю готувались окупанти й до збирання врожаю 1942 р. Було розроблено детальні інструкції з проведення збиральних робіт та обмолоту зернових, якими встановлювалася черговість молотіння тих чи інших культур, постачання пального, порядок використання робочої сили, у тому числі з міст, зберігання хліба на складах, залучення до цієї кампанії військ, використання підрозділів вермахту та поліції для охорони врожаю. У детальних роз’ясненнях начальника головного відділу продовольства та сільського господарства рейхскомісаріату «Україна» Кернера щодо порядку організації збирання, обмолоту й завезення на склади зерна, розісланих усім відділам продовольства й сільського господарства генеральних комісаріатів, окружним і районним сільськогосподарським керівникам, ставилося завдання завершити збирання та забезпечити доставку хліба на заготівельні пункти до кінця жовтня 1942 р. Застерігаючи від повторення минулорічних прорахунків з обмолотом і заготівлею зерна, Кернер вимагав кинути всі наявні сили на обмолот і транспортування. «Лише після того, як зерно перебуватиме на заготівельних пунктах, — наголошувалося у роз’ясненнях, — можна буде гарантувати постачання вермахту та Рейху». Рейхскомісар Е. Кох 30 липня 1942 р. видав спеціальне розпорядження «Про охорону сільськогосподарської продукції», в якому вимагав від усіх каральних і поліцейських служб жорстоких покарань за найменші провини, пов’язані з затримкою збирання врожаю. далі