Ефект Даннінга — Крюґера: чому ми переоцінюємо себе там, де знаємо мало

Ефект Даннінга — Крюґера (Dunning–Kruger effect) — це закономірність у тому, як люди оцінюють власні вміння. Ті, хто погано впорався із завданням у якійсь галузі, зазвичай помітно переоцінюють свій результат. Ті, хто впорався найкраще, оцінюють себе точніше і навіть трохи занижують. Автори ідеї, американські психологи Джастін Крюґер (Justin Kruger) і Девід Даннінг (David Dunning), пояснили це так: щоб помітити власну помилку, потрібні ті самі знання, яких забракло, щоб її не зробити.

Уявімо людину, яка пів року вчить англійську і пише діловий лист. Вона не бачить у ньому помилок, бо не знає правил, які порушила, і лист здається їй добрим. Перекладачка з двадцятирічним досвідом у такому самому листі засумнівається в трьох місцях і перевірить їх за словником. Перша впевненіша, ніж мала б бути, саме тому, що знає менше.

Назва ефекту стала мемом: нею таврують «дурнів, які не знають, що вони дурні». У статті 1999 року такого висновку немає, як немає там і знаменитої кривої з «горою дурості». А науковці досі сперечаються, якою мірою цей ефект є властивістю мислення, а якою — наслідком способу рахувати дані.

Звідки взялася ідея

Свою статтю Крюґер і Даннінг почали з кримінальної хроніки. 1995 року Мак-Артур Вілер (McArthur Wheeler) серед білого дня пограбував два банки в Піттсбурзі й не намагався сховати обличчя. Увечері записи з камер показали в новинах, і менш ніж за годину його заарештували. Побачивши ці записи, Вілер не міг повірити й пробурмотів: «Але ж я намастився соком». Він був переконаний, що лимонний сік на обличчі робить людину невидимою для відеокамер. Історію автори взяли з газети Pittsburgh Post-Gazette.

Вілер був для психологів крайнім прикладом думки, яку вони хотіли перевірити. Людина, що обрала хибний спосіб дії, несе, за їхніми словами, подвійний тягар: вона помиляється, і та сама необізнаність не дає їй цього помітити.

За цим стоїть поняття метапізнання (metacognition) — уміння оцінювати власне мислення: де я, найпевніше, маю рацію, а де помиляюся. Крюґер і Даннінг припустили, що в багатьох галузях воно спирається на ті самі знання, що й саме вміння. Їхній приклад — граматика: щоб побачити помилку в реченні, треба знати ті самі правила, які потрібні, щоб написати його правильно.

Стаття «Невмілі й не свідомі цього» (Unskilled and unaware of it) вийшла в грудні 1999 року в журналі Journal of Personality and Social Psychology.

Що показали чотири досліди 1999 року

Усі чотири досліди мали однакову будову. Студенти Корнелльського університету, де тоді працювали обидва автори (разом 334 особи), проходили тест, а потім оцінювали себе у процентилях. Процентиль показує, який відсоток однолітків людина випередила: 50 — рівно посередині, 99 — найкращий результат. Далі учасників ділили на чотири рівні групи за справжнім результатом і порівнювали справжнє місце кожної з тим, яке вона назвала сама.

• Дослід 1, почуття гумору. 65 студентів оцінювали, наскільки смішні 30 жартів. Мірилом були оцінки професійних коміків. Найслабша чверть (16 осіб) за справжнім результатом була на 12-му процентилі, а свою здатність розпізнавати смішне поставила на 58-й.
• Дослід 2, логіка. 45 студентів розв'язали 20 логічних завдань. Найслабша чверть була на 12-му процентилі, а свій результат оцінила як 62-й. Ці студенти вважали, що розв'язали в середньому 14,2 завдання, а насправді — 9,6.
• Дослід 3, граматика. 84 студенти відповіли на 20 запитань із граматики англійської мови. Найслабша чверть: справжній результат — 10-й процентиль, власна оцінка — 61-й.
• Дослід 4, знову логіка. 140 студентів розв'язували 10 логічних задач із картками (так звана задача Вейсона). Найслабша чверть була на 13-му процентилі, а себе поставила на 53-й. Вона гадала, що розв'язала в середньому 5,5 задачі з десяти. Насправді — 0,3.

У підсумку найслабша чверть була в середньому на 12-му процентилі, а себе бачила на 62-му. Вона завищувала своє місце приблизно на 50 процентильних пунктів, тоді як решта учасників — у середньому трохи більш як на 6.

Дві подробиці в переказах зазвичай губляться. Перша: найслабші не вважали себе найкращими. Вони ставили себе трохи вище від середини, тобто нижче, ніж ставили себе найсильніші. Друга: помилялися й найсильніші, але в інший бік. У дослідах 2–4 чверть із найкращими результатами була на 86–90-му процентилі, а називала 68–79-й.

Чому занижували найкращі, автори перевірили в другій частині досліду з граматикою. Через кілька тижнів найслабшу й найсильнішу чверті запросили знову і дали кожному перевірити по п'ять чужих робіт. Після цього сильні студенти підвищили оцінку власного місця з 70-го до 80-го процентиля: вони побачили, що інші впоралися гірше, ніж їм здавалося. Отже, сильні помилялися не щодо себе, а щодо інших. Слабкі своєї оцінки не знизили, а чужі роботи оцінили менш точно.

Найцікавішим був кінець четвертого досліду. Половині учасників на десять хвилин дали навчальний матеріал про такі задачі, а потім попросили переглянути власні відповіді й оцінити себе ще раз. Студенти з найслабшої чверті після навчання знизили оцінку свого місця з 51-го процентиля до 32-го, а кількості розв'язаних задач — із 5,3 до 1,0 (насправді було 0,4). Ті, кого не навчали, оцінили своє місце так само, як і раніше. Автори побачили в цьому парадокс: щоб людина помітила свою некомпетентність, її треба зробити компетентнішою.

Чого автори не стверджували

Крюґер і Даннінг самі окреслили межі свого висновку.

• Некомпетентність тут відносна й стосується однієї галузі. «Некомпетентними» автори називали тих, хто впорався гірше за інших учасників із конкретним тестом. Вони прямо написали, що не стверджують, ніби ці люди некомпетентні в чомусь іще.
• Люди не завжди сліпі до свого невміння. Мало хто кине виклик Майклові Джордану на баскетбольному майданчику, зауважують автори. Там, де вміння залежить не лише від знань, як-от у спорті, власну слабкість важко не помітити.
• Потрібен хоча б мінімум знань. Щоб переоцінити себе, треба мати бодай якесь уявлення про те, як відповідати. Більшість людей розуміє, що не перекладе словенських прислів'їв і не збере восьмициліндрового двигуна. У таких справах люди радше ставлять себе нижче за інших.
• Це не єдина причина завищеної самооцінки. Автори перелічили й інші: бажання добре про себе думати, вибіркову пам'ять, звичку не зважати на чужі вміння.

Сам Даннінг згодом казав це ще простіше. У розмові з журналом OpenMind 2024 року він наголосив, що ефект — «не про загальну дурість», а про кожного з нас у тих ділянках, де нам бракує знань.

Головна суперечка: психологія чи статистика

Що слабші учасники завищують свій результат більше, ніж сильні, підтверджували багато разів. Сперечаються про інше: чому так виходить. Критики вважають, що знаменитий графік значною мірою, а може, й повністю, створюють дві прості речі.

Регресія до середнього. Коли дві величини пов'язані неточно, крайні значення однієї відповідають менш крайнім значенням другої. Психологи Роберт Макінтош (Robert McIntosh) і Серджо Делла Сала (Sergio Della Sala) у журналі The Psychologist пояснюють це на прикладі зросту й ваги: 25 найнижчих людей із сотні не будуть водночас 25 найлегшими, тож за вагою вони в середньому стоятимуть вище, ніж за зростом. Самооцінка пов'язана зі справжнім результатом слабко, тому хто опинився в самому низу за балами, той за самооцінкою майже неминуче буде ближче до середини. До того ж шкала має край: людина на 5-му процентилі може помилитися на 50 пунктів лише вгору.

Ефект «кращий за середнього» (better-than-average effect). Більшість людей ставить себе вище від середини. У дослідах 1999 року середній учасник бачив себе приблизно на 61–71-му процентилі, хоча справжнє середнє за визначенням дорівнює 50. Якщо всі оцінки згуртовані довкола 65, то слабкі виглядатимуть дуже самовпевненими, а сильні — майже точними.

Разом вони дають саме такий малюнок, як у Крюґера і Даннінга.

• 2002 рік. Психологи Й. Крюґер (J. Krueger; це інша людина з подібним прізвищем) і Р. Мюллер (R. Mueller) повторили досліди й показали: якщо статистично прибрати регресію або ефект «кращий за середнього», помилки слабких і сильних стають симетричними.
• 2006 рік. Кетрін Берсон (Katherine Burson) з колегами дала учасникам дуже важкі завдання. На них усі оцінювали себе низько, тож точнішими вийшли найслабші, а найсильніші помітно себе недооцінили. Теорія «подвійного тягаря» такого не передбачає.
• 2016–2017 роки. Едвард Нуфер (Edward Nuhfer) з колегами у двох статтях у журналі Numeracy показав, що графік «за чвертями» можна отримати з випадкових чисел. За їхніми даними про 1154 людей, які проходили тест із наукової грамотності, самооцінка загалом відбиває справжній рівень, а фахівці оцінюють себе точніше за новачків.
• 2020 рік. Жиль Жіньяк (Gilles Gignac) і Марцін Заєнковський (Marcin Zajenkowski) перевірили 929 дорослих, які оцінили власний інтелект і пройшли тест. У середньому люди приписували собі на 22 пункти IQ більше, ніж показав тест. Якщо поділити їх на чотири групи, виходив класичний малюнок: найслабша група завищувала себе на 33 пункти, найсильніша — на 13. Але автори застосували дві перевірки, на які регресія не впливає. Якби слабші справді гірше себе оцінювали, їхні помилки були б більш розкиданими, ніж у сильних. Розкид виявився однаковим на всій шкалі. Свою статтю вони назвали «Ефект Даннінга — Крюґера — це (здебільшого) статистичний артефакт».

Крюґер і Даннінг про регресію знали й згадали її вже 1999 року. Вони відповідали, що слабкі помилялися набагато більше, ніж сильні, хоча регресія мала б діяти з обох боків однаково (критики пояснюють цю нерівність ефектом «кращий за середнього»), і що навчання в четвертому досліді змінило самооцінку, чого регресія не пояснює. 2008 року Даннінг, Крюґер та їхні колеги надрукували п'ять нових досліджень. У них студенти оцінювали свої результати на справжніх іспитах, учасники дебатних турнірів — свої виступи, а власники зброї — знання правил безпеки. Слабші так само себе переоцінювали, навіть коли за точну оцінку обіцяли до 100 доларів.

2022 року Даннінг відповів критикам у журналі The Psychologist. Він послався на роботу, де рівень знань вимірювали окремо від тесту, за яким людина себе оцінювала, і ефект, хоч і слабший, лишався. Навів і приклад без процентилів: із 95 студентів-медиків, які вчилися серцево-легеневої реанімації, іспит не склали 36, і лише троє з них це усвідомили. А ще зауважив, що малюнок помилок нікуди не зникає, хай чим його пояснювати: сперечаються лише про причину.

Найближче до розв'язку підійшла Рейчел Янсен (Rachel Jansen) з колегами. 2021 року вони повторили досліди з граматикою й логікою на тих самих завданнях, але з 3515 і 3543 учасниками замість кількох десятків, і порівняли дві математичні моделі. У першій усі оцінюють себе однаково неточно й тому «підтягують» оцінку до звичного уявлення про себе; це дає класичний графік без жодної вади в слабших. У другій слабші ще й гірше відрізняють свої правильні відповіді від помилкових. Друга модель описала дані краще. Отже, статистика пояснює багато, але не все: якась частка «подвійного тягаря», схоже, існує.

Що можна вважати встановленим? Самооцінка пов'язана зі справжніми вміннями слабко, і люди з низькими результатами в середньому завищують їх більше за інших. Наскільки це спричинено саме браком метапізнання, питання відкрите; схоже, меншою мірою, ніж здавалося 1999 року. Таке трапляється зі знаменитими результатами: зв'язок, знайдений у зефірному тесті, теж помітно ослаб після перевірки на більшій вибірці.

Чи всюди однаково: культурні відмінності

Досліди 1999 року проводили зі студентами одного американського університету, а звичка ставити себе вище від середини не однакова в різних культурах. Психолог Стівен Гайне (Steven Heine) з Університету Британської Колумбії в огляді 2001 року підсумував десятиліття порівнянь: північноамериканці схильні бачити себе в найкращому світлі, а в жителів Східної Азії такої схильності майже не знаходять. В одному з його дослідів японці після невдачі працювали над завданням довше, ніж після успіху, а північноамериканці — навпаки.

Прямих перевірок самого ефекту поза Заходом небагато. 2020 року Маріана Коутінью (Mariana Coutinho) з колегами дала 90 студенткам з Об'єднаних Арабських Еміратів тест із 30 логічних завдань. Загалом вони себе не переоцінили: у середньому розв'язали 18,3 завдання і назвали 18,4. Проте за чвертями малюнок був знайомий: найслабша чверть завищила свій результат майже на 6 завдань, найсильніша занизила на 4. Тож загальний нахил до самовпевненості залежить від культури, а різниця між слабшими й сильнішими лишається. Щоправда, саме такої різниці слід чекати й від регресії до середнього.

Як зазвичай розуміють ефект Даннінга — Крюґера — і що тут не так

2000 року Даннінг і Крюґер отримали за свою статтю Шнобелівську премію з психології — нагороду за дослідження, які спершу смішать, а потім змушують замислитися. Відтоді зміст ефекту в переказах спростився до кількох формул.

«Дурні не знають, що вони дурні»

У дослідах не вимірювали розуму загалом. Вимірювали результат одного тесту в одній галузі, і «некомпетентними» були ті, хто впорався гірше за інших студентів того самого сильного університету. Людина може чудово знатися на мистецтві й не помічати своїх прогалин у медицині, каже Даннінг.

«Що менше людина знає, то вона впевненіша»

У даних цього немає. Найслабші ставили себе нижче, ніж ставили себе найсильніші: 53–62-й процентиль проти 68–79-го. Вони вважали себе середніми або трохи кращими, але не були впевненішими за знавців.

«Спершу „гора дурості“, потім „долина відчаю“»

Найвідоміша ілюстрація ефекту — крива, де впевненість новачка злітає на вершину, потім падає в прірву й поволі підіймається разом із досвідом. У статті 1999 року її немає. Там чотири прості графіки з двома-трьома майже прямими лініями. Вони не показують, як змінюється впевненість однієї людини з часом: це різні люди, поділені на групи за одним тестом. Макінтош і Делла Сала називають популярну криву вигаданою, не побудованою на справжніх даних, а «гору дурості» — мистецьким винаходом. Сама назва Mount Stupid є у вебкоміксі Saturday Morning Breakfast Cereal від 28 грудня 2011 року. Там на осях не впевненість і вміння, а «бажання висловлюватися на тему» і «знання теми», а Даннінга з Крюґером не згадано.

Дещо віддалено схоже Даннінг таки знайшов, але значно пізніше. 2018 року він із колегою Санчес (Sanchez) навчав людей нової для них справи, наприклад ставити діагнози вигаданих хвороб за симптомами. Спершу учасники не були самовпевнені, проте після кількох перших спроб їхня впевненість швидко випередила вміння. Автори назвали це «бульбашкою початківця». Далі впевненість на якийсь час вирівнювалася, а потім зростала знову; провалу у «відчай» не було.

«Це про них, а не про мене»

Назву ефекту часто вживають як образу. Даннінг просить цього не робити: за його словами, ідеться про уважність до власних суджень, а не про осуд інших. Якщо ідея слушна, то власних сліпих плям людина якраз не бачить. «Я остання людина, яка дізнається, у чому я некомпетентний», — каже він про себе.

«Науковці довели, що ефекту не існує»

Це перебільшення в інший бік. Критики показали, що графік «за чвертями» не доводить браку метапізнання, бо такий самий дають статистичні причини. Але сама закономірність не зникла: люди з низькими результатами систематично їх завищують. А велика перевірка 2021 року знайшла й невеликий внесок того, що слабші гірше розпізнають власні помилки.

Що з цього випливає на практиці

• Відчуття «я це знаю» — слабкий доказ. Особливо в галузі, де ви новачок або де ніхто не перевіряв ваших знань.
• Допомагає зовнішня перевірка. Даннінг наводить приклад викладачів хімії, які щотижня давали студентам пробні тести, а потім просили скласти план, як закрити виявлені прогалини.
• Навчання виправляє й самооцінку. У досліді 1999 року слабшим студентам вистачило десяти хвилин пояснень, щоб побачити власні помилки.
• Варто шукати незгодних. Даннінг радить спиратися не на одного знавця, а на кількох, і зважати на тих, хто з вами не погоджується.
• Ефект — не діагноз і не аргумент у суперечці. Він описує середнє в групі людей і нічого не каже про конкретного опонента.