Найвідоміші психологічні експерименти: що вони показали

Деякі психологічні досліди знає майже кожен: собака, в якої тече слина від звуку, студенти в ролі тюремників, діти перед тарілкою з ласощами. Їх переказують зазвичай одним реченням і з однією цифрою. Майже завжди за цим реченням стоїть складніша історія: вужчий результат, обережніший висновок автора, пізніша перевірка або архів, який усе змінив.

Нижче — п'ятнадцять таких дослідів за темами: що зробили, яка цифра головна і яке застереження до неї потрібне. Про кожен в енциклопедії є докладна стаття.

Послух, тиск групи і чужа біда

Експеримент Аша (1951–1956)

У досліді Соломона Аша (Solomon Asch) 123 студенти по одному порівнювали довжину ліній уголос після того, як група підставних учасників одностайно назвала хибну відповідь. Слідом за більшістю вони помилилися в 36,8% таких проб, хоча без групи помилок було менш як один відсоток. Те саме число означає й інше: майже дві третини відповідей лишилися правильними, а кожен четвертий учасник не поступився жодного разу. У повтореннях частка поступок коливається від нуля до 60% залежно від країни, часу й умов.

Експеримент Мілґрема (1963)

Учасники експерименту Стенлі Мілґрема (Stanley Milgram) за вказівкою дослідника карали «учня» ударами струму, як вони вважали, дедалі сильнішими; насправді струму не було. До останнього перемикача з позначкою 450 вольт дійшли 26 із 40 чоловіків, тобто 65%. Це результат одного з близько тридцяти варіантів досліду: в інших до кінця доходило від нуля до майже всіх. Часткові повторення 2006 і 2015 років дали схожі цифри, але сучасні дослідники сумніваються, що це була «сліпа» покора: люди радше вірили, що допомагають науці.

Стенфордський тюремний експеримент (1971)

У досліді Філіпа Зімбардо (Philip Zimbardo) 21 студент за жеребом став охоронцем або в'язнем у «в'язниці» в підвалі університету. Дослід планували на два тижні, але зупинили на шостий день: частина охоронців принижувала в'язнів. Зімбардо пояснив це силою ситуації. Архіви, опрацьовані 2019 року, показали інше: охоронцям заздалегідь пояснили, якої поведінки від них чекають, а записано менш ніж 15% подій.

Вбивство Кітті Дженовезе й ефект свідка (1964–1968)

1964 року газета «Нью-Йорк таймс» написала, що 38 сусідів дивилися на вбивство Кітті Дженовезе й не викликали поліцію. Судові матеріали цієї версії не підтверджують, проте з неї почалися дослідження ефекту свідка. У досліді Джона Дарлі й Бібба Латане (John Darley, Bibb Latané) 1968 року про «напад» у співрозмовника вчасно повідомили 85% тих, хто вважав себе єдиним свідком, і лише 31% тих, хто думав, що свідків ще четверо. Ефект підтверджено, але він слабшає в небезпечних ситуаціях, а на записах 219 вуличних конфліктів хтось із перехожих утручався в дев'яти випадках із десяти.

Научіння: рефлекси, страх і наслідування

Собака Павлова (1900-ті)

Фізіолог Іван Павлов показав, що нейтральний сигнал, який кілька разів передував їжі, сам починає викликати в собаки слиновиділення; на одній із лекцій слина з'являлася через 9 секунд після початку стукоту метронома. Так було описано умовний рефлекс. Дзвоник із популярної версії майже напевно перебільшено: Павлов працював здебільшого з метрономом, зумером і тонами. А сучасна психологія бачить тут не механічний зв'язок двох подій, а навчання сигналів, які справді щось провіщають.

«Маленький Альберт» (1920)

Джон Вотсон і Розалі Рейнер (John B. Watson, Rosalie Rayner) сім разів поєднали білого щура з ударом молотка по сталевому бруску, після чого одинадцятимісячний хлопчик плакав і відповзав від самого щура. Історію «маленького Альберта» переказують як доказ того, що страх можна виробити. Насправді це одна дитина й оцінки на око; страх був нестійким, його доводилося підновлювати, а «всього білого й пухнастого» Альберт не боявся. Страху в дитини так і не зняли.

Лялька Бобо (1961)

У досліді Альберта Бандури (Albert Bandura) 72 дошкільнят бачили дорослого, який бив надувну ляльку, спокійного дорослого або не бачили нікого. Із 24 дітей, які спостерігали за агресивним дорослим, 22 повторили його незвичні дії. Дослід показав, що нову поведінку можна засвоїти з самого спостереження. Він не довів, що телебачення чи ігри роблять дітей жорстокими до людей: Бобо — іграшка, яку й належить штовхати, а дітей перевіряли за кілька хвилин після показу.

Прив'язаність і розвиток

Мавпи Гарлоу (1958)

Гаррі Гарлоу (Harry Harlow) вирощував дитинчат макак-резусів із двома «матерями»: дротяною і тканинною. Навіть ті мавпенята, яких годувала дротяна, проводили на ній годину-дві на добу, а на тканинній — згодом близько шістнадцяти. Досліди Гарлоу показали, що прив'язаність не зводиться до годування. Проте тканинна «мати» не замінила справжньої: мавпи, що виросли без матері й однолітків, не вміли спілкуватися. Пізніші досліди з ізоляцією критикують як невиправдано жорстокі.

Зефірний тест (1970)

Волтер Мішел (Walter Mischel) залишав дошкільнят наодинці з ласощами й обіцяв більше, якщо вони дочекаються. У першому досліді з 32 дітьми ті чекали в середньому 11 хвилин, коли не бачили ласощів, і близько хвилини, коли бачили обидва їх види: вирішували умови, а не «сила волі». Славу зефірному тесту приніс пізніший зв'язок із балами вступного тесту, отриманий на 35 дітях. У повторенні 2018 року на 552 дітях він був удвічі слабшим і майже зник, коли врахували сім'ю та ранній розвиток.

Увага і самооцінка: чого ми не помічаємо

«Невидима горила» (1999)

Деніел Саймонс і Крістофер Шабрі (Daniel Simons, Christopher Chabris) просили 192 глядачів рахувати передачі м'яча на відео. Несподіваного персонажа — жінку з парасолькою або в костюмі горили — помітили 54%. «Невидима горила» стала найвідомішою демонстрацією сліпоти через неувагу (inattentional blindness). Застереження: результат коливався від 8 до 100% залежно від умов, а знамените «половина не бачить горилу» походить із додаткового запису, який показали дванадцятьом людям.

Того самого року вийшла стаття про ефект Даннінга — Крюґера: студенти з найгіршими результатами тестів були в середньому на 12-му процентилі, а себе ставили на 62-й. Чималу частину цього знаменитого графіка нині пояснюють статистикою.

Упередження і ворожнеча між групами

«Печера розбійників» (1954)

Музафер Шеріф (Muzafer Sherif) поділив 22 одинадцятирічних хлопців у літньому таборі на дві групи, довів їх змаганнями до спалених прапорів і бійок, а потім помирив завданнями, з якими жодна група не могла впоратися сама. Частка друзів із чужої групи зросла з 6–8% до 23–36%. Архівні розшуки показали, що дослідники підлаштовували рахунок і підштовхували хлопців до сутичок, а попередній табір 1953 року зірвався: хлопці не дали себе посварити.

«Блакитноокі й кароокі» (1968)

Наступного дня після вбивства Мартіна Лютера Кінга вчителька Джейн Елліотт (Jane Elliott) поділила третій клас за кольором очей і по черзі оголошувала кожну групу «гіршою». Це шкільна вправа, а не науковий експеримент: вимірювань і контрольної групи не було. Контрольовані перевірки 1973, 1990 і 2003 років показали помірний зсув у відповідях на анкети, жодних доведених змін поведінки і стрес майже в усіх учасників.

Історії, які обросли міфами

Експеримент Розенгана (1973)

За статтею Девіда Розенгана (David Rosenhan), восьмеро здорових людей поскаржилися на голоси, потрапили до дванадцяти психіатричних лікарень і провели там від 7 до 52 днів, а персонал жодного разу не розпізнав удавання. Журналістка Сюзанна Кагалан (Susannah Cahalan) знайшла лише двох учасників, крім самого автора, а його власна медична картка описує значно важчі скарги, ніж стаття. Історик Ендрю Скалл називає експеримент Розенгана науковим шахрайством, хоча остаточно це не доведено.

«Третя хвиля» (1967)

Учитель історії Рон Джонс (Ron Jones) запровадив у своїх класах у Пало-Альто гасла, вітання, членські картки й систему доносів, щоб показати, як люди приймають диктатуру. «Третя хвиля» відома головно з його власного оповідання, надрукованого 1976 року. Шкільна газета і спогади учнів підтверджують основу історії, але найвідоміші подробиці спираються лише на слова Джонса або суперечать іншим свідченням.

«Всесвіт-25» (1968)

Джон Калгун (John Calhoun) поселив вісім мишей у загін, де не було голоду, хижаків і заразних хвороб, але й виходу. За 560 днів їх стало 2200, а далі колонія перестала розмножуватися й вимерла. «Всесвіт-25» часто подають як пророцтво про людство. Проте це спостереження за однією колонією без контрольної групи, якого ніхто не повторив, а досліди на людях не виявили, що тіснота сама собою руйнує поведінку.

Ще чотирнадцять дослідів і випадків

Про ці досліди й клінічні випадки на сайті є окремі статті. Тут — лише головне з кожної.

• «Задимлена кімната» (1968) — на самоті студенти здебільшого повідомляли про дим у кімнаті, а поруч із незворушними сусідами — лише кожен десятий.
• «Добрий самарянин» (1973) — із семінаристів, які не поспішали, людині на дорозі допомогли 63%, із тих, кого підганяли, — 10%.
• Експеримент Фестінґера (1959) — ті, кому за неправду про нудну роботу заплатили один долар, а не двадцять, потім і самі оцінили її вище.
• Експеримент Форера (1949) — 39 студентів отримали однаковий «особистий» опис характеру й оцінили його точність у середньому на 4,26 з 5.
• Ефект Пігмаліона (1964–1965) — школярі, яких учителям навмання назвали «перспективними», за рік додали в IQ трохи більше за решту.
• Експеримент Лофтус (1974) — оцінка швидкості машин залежала від дієслова в запитанні, а через тиждень дехто «пригадував» розбите скло, якого не було.
• Досліди Селіґмана (1967) — собаки, які не могли вимкнути струм, наступного дня не тікали від нього й там, де втеча була можлива.
• «Незнайома ситуація» (1960-ті) — однорічну дитину двічі ненадовго розлучають із матір'ю і за тим, як вона зустрічає матір, визначають тип прив'язаності.
• «Монстр-експеримент» (1939) — шістьом дітям із сиротинця казали, що вони починають заїкатися; заїками вони не стали, але почали боятися говорити.
• «Парк щурів» (1978–1981) — щури в просторому загоні з товариством пили в кілька разів менше морфіну, ніж самотні в клітках; повторити результат не вдалося.
• Випадок Фінеаса Гейджа (1848) — бригадир вижив після того, як залізний стрижень пробив йому лобову частку мозку; легенда про довічне падіння не має опори в джерелах.
• Пацієнт Г. М. (1953) — після операції на скроневих частках Генрі Молейсон не міг запам'ятовувати нові події, але зберіг інтелект і набував навичок.
• Джині (1970) — дівчинка, яку понад одинадцять років тримали замкненою й без мови, швидко вивчила сотні слів, але граматики майже не опанувала.
• MK-Ultra (1953–1964) — таємна програма ЦРУ: ЛСД, гіпноз та інші засоби випробовували, зокрема, на людях, які про це не знали; способу керувати людиною не знайшли.

Чому класичні досліди так часто перебільшують

У цих історіях повторюються ті самі способи, якими скромний результат стає гучним.

• Одна цифра замість усієї таблиці. 65% у Мілґрема — один варіант із близько тридцяти. «Половина не бачить горилу» — запис, показаний дванадцятьом людям. Про третину поступок у досліді Аша пам'ятають, про дві третини правильних відповідей — ні.
• Мала вибірка. Одна дитина в історії Альберта, одна колонія мишей у Калгуна, 35 дітей за знаменитим зв'язком зефірного тесту з успіхами в навчанні.
• Історію розповідає сам автор. Про Стенфордський експеримент майже п'ятдесят років знали переважно з розповідей Зімбардо, про «Третю хвилю» — з оповідання Джонса, про дослід Розенгана — з його статті. Коли відкрилися архіви, картина ускладнилася.
• Переказ яскравіший за першоджерело. Альберт не боявся «всього білого й пухнастого», Павлов майже не користувався дзвоником, а 38 байдужих свідків з'явилися в газеті, а не в судових матеріалах.
• Висновок ширший за дані. Від мишей у загоні — до людства, від надувної ляльки — до насильства на екрані, від хвилин чекання в дитячому садку — до успіху в житті.

Що змінили етичні правила

Дослід з Альбертом за сьогоднішніми мірками неприпустимий: немовляті навмисно завдавали страху, а про те, на що погоджувалася його мати, достеменно нічого не відомо. Перший етичний кодекс Американської психологічної асоціації з'явився аж 1953 року. Учасників Мілґрема обманули щодо мети досліду й підштовхували продовжувати, коли вони хотіли піти; після суперечок про це такі процедури, за словами психолога Джеррі Берґера, опинилися «поза межами дозволеного». У Стенфорді двом «в'язням», які захотіли піти, відмовили, а незалежного спостерігача не було.

Нинішні американські правила підсумовує відкритий підручник OpenStax. Установа, яка отримує державні гроші на дослідження за участю людей, мусить мати доступ до комісії з етики (institutional review board), що розглядає план досліду. Учасник підписує поінформовану згоду (informed consent): йому описують, чого чекати і які є ризики, участь добровільна, і припинити її можна будь-коли без жодних наслідків. Обман дозволено лише такий, що не шкодить, і після досліду людині мають чесно пояснити його мету. Закон, з якого виросли ці вимоги, США ухвалили 1974 року. Поштовхом, за підручником, стало обурення медичним дослідженням у Таскіґі, де хворих на сифіліс десятиліттями не лікували.

Правила не закрили тему, а змінили спосіб її вивчати. Берґер 2006 року повторив дослід Мілґрема лише частково: зупинявся одразу після 150 вольт, а кандидатів заздалегідь відбирали клінічні психологи. Щодо тварин Конгрес США 1985 року доповнив закон вимогою дбати про «психологічний добробут» лабораторних приматів.

Що показала криза відтворюваності

Чи вийде той самий результат, якщо дослід провести ще раз? 2015 року це перевірив великий проєкт Open Science Collaboration: дослідники повторили 100 робіт, надрукованих у трьох психологічних журналах. Статистично значущий результат мали 97% оригіналів і лише 36% повторень, а ефекти в повтореннях були вдвічі слабшими. Це й називають кризою відтворюваності (replication crisis): чимала частина надрукованих результатів не підтверджується з другої спроби.

Знаменитим дослідам із цього огляду перевірки далися по-різному.

• Підтвердилися. Тиск групи: метааналіз 133 досліджень із 17 країн дав у середньому 29% помилок, а повторення, надруковане 2023 року, — 33%. Ефект свідка підтвердив метааналіз 2011 року, а сліпоту через неувагу показали й нові досліди.
• Підтвердилися цифри, але не пояснення. Люди й сьогодні доходять у досліді Мілґрема далеко, проте «сліпою» покорою цього вже не пояснюють.
• Помітно ослабли. Зв'язок зефірного тесту з успішністю; пояснення ефекту Даннінга — Крюґера, чималу частину якого дає статистика.
• Перевіряти нема чого. «Всесвіт-25» ніхто не повторив, «Третя хвиля» й урок Елліотт дослідами не були, а в досліді Розенгана під сумнівом самі дані.

Найкраще перевірку витримують вузькі, точно сформульовані висновки, найгірше — великі узагальнення про людську природу.

Як читати про знаменитий експеримент

Кілька запитань до будь-якої історії про «дослід, який довів…»:

• Скільки було учасників і хто вони?
• Наведена цифра — це весь результат чи одна умова з багатьох?
• Хто розповідає: протоколи й дані чи сам автор через багато років?
• Чи повторювали дослід і що з цього вийшло?