Конформізм: чому ми погоджуємося з більшістю

Конформізм (у науковій літературі частіше кажуть «конформність», conformity) — це зміна поведінки, суджень або поглядів людини в бік того, що робить чи думає група. Словник Американської психологічної асоціації визначає його як пристосування власних думок, оцінок і дій до думок, оцінок і дій інших людей або до норм групи. Сюди належить і тимчасова згода про людське око, і справжня, тривала зміна переконань.

Уявімо нараду. Керівниця питає, чи всі згодні здати проєкт до п'ятниці. Ви вважаєте термін нереальним, але п'ятеро колег перед вами вже кивнули, і ви теж киваєте. Того ж вечора в незнайомому місті ви обираєте з двох кав'ярень ту, де більше відвідувачів: мабуть, там смачніше. В обох випадках ви пішли за більшістю, але з різних причин. На нараді ви не хотіли вирізнятися. Біля кав'ярні ви скористалися чужим досвідом, бо свого не мали.

У побуті «конформістом» називають пристосуванця. Психологи описують цим словом ширше і здебільшого буденне явище, без якого не обходиться жодна людина. Ця стаття — про саме поняття: звідки воно взялося, які бувають види конформізму, від чого залежить його сила і чому він не лише вада. Про найвідоміші досліди на сайті є окремі статті, тут на них лише короткі посилання.

Вогник у темній кімнаті: як група створює норму

Одні з перших точних дослідів провів турецько-американський психолог Музафер Шеріф (Muzafer Sherif), якого згодом прославив експеримент «Печера розбійників». Для дисертації, надрукованої 1935 року, він скористався зоровою ілюзією, відомою ще астрономам. Якщо в цілковитій темряві дивитися на нерухому світну цятку, за кілька секунд здається, що вона рухається: окові немає з чим її порівняти. Це автокінетичний ефект (autokinetic effect).

Учасник сидів у темній кімнаті за п'ять метрів від вогника і щоразу казав, на скільки дюймів той зсунувся. Правильної відповіді не було, бо вогник стояв на місці. Дев'ятнадцять студентів, які працювали поодинці, за сто спроб виробили кожен власну мірку. В одних типова оцінка була меншою за сантиметр, в інших сягала двадцяти чотирьох.

Потім Шеріф садив у кімнату по двоє чи по троє людей, які називали оцінки вголос; у цій частині досліду взяли участь сорок студентів. Якщо вони вже мали власні мірки, їхні оцінки від сеансу до сеансу зближувалися; на графіку це схоже на лійку. Якщо починали одразу гуртом, спільна мірка складалася з першого сеансу. Найважливіше сталося далі: коли таких учасників згодом перевіряли поодинці, вони оцінювали рух вогника так, як звикли в групі. Норма, якої за годину до того не існувало, лишилася з людиною й тоді, коли групи поруч уже не було.

Наприкінці учасників питали, чи вплинули на них чужі оцінки. «Так» відповіла приблизно чверть. Шеріф зробив із цього висновок: людина не мусить усвідомлювати, що група на неї впливає.

Лінії Аша: коли відповідь очевидна

До дослідів Шеріфа було одне заперечення: у темряві розумно прислухатися до інших, бо власним очам вірити не можна. Американський психолог Соломон Аш (Solomon Asch) на початку 1950-х узяв завдання, де відповідь видно відразу: треба порівняти довжину ліній на картках. Група підставних учасників одностайно називала хибну лінію. У головному досліді зі 123 студентами учасники приєдналися до більшості в 36,8% таких проб, хоча наодинці майже не помилялися. Водночас приблизно кожен четвертий не поступився жодного разу. Перебіг досліду, варіанти і поширені хибні перекази описано в статті «Експеримент Аша».

Отже, на середину 1950-х було два результати. Люди йдуть за групою, коли не знають відповіді, і частина людей іде за нею, навіть коли знає. Постало питання, чи це одне явище.

Дві причини погодитися: не помилитися і не вирізнятися

Відповідь запропонували 1955 року американські психологи Мортон Дойч (Morton Deutsch) і Гарольд Джерард (Harold Gerard). У статті, яка згодом стала однією з найцитованіших у соціальній психології, вони розрізнили два види впливу.

• Інформаційний вплив (informational social influence): людина приймає чужі судження як свідчення про те, як усе є насправді. Вона погоджується, бо хоче мати правильну відповідь.
• Нормативний вплив (normative social influence): людина прагне відповідати очікуванням інших. Вона погоджується, щоб її приймали й не висміювали, і може при цьому казати те, у що не вірить.

У житті обидва впливи зазвичай діють разом, і Дойч із Джерардом спробували їх розвести. Сто один студент Нью-Йоркського університету виконував завдання Аша в різних умовах. Одні сиділи віч-на-віч із трьома підставними учасниками. Інші сиділи за перегородками, відповідали кнопками і «бачили» чужі відповіді на лампочках, тож упізнати, хто що сказав, було нібито неможливо. Лінії показували двома серіями: в одній картки лишалися перед очима, в другій їх прибирали, і відповідати доводилося з пам'яті. У кожній серії більшість помилялася дванадцять разів, разом двадцять чотири.

Віч-на-віч студенти в середньому повторили за більшістю 7,08 помилки з 24 можливих, за перегородками — 5,92. Анонімність послабила тиск, але не зняла його: наодинці, нагадують автори, учасники Аша робили в середньому менш як одну помилку. Те, що лишилося, Дойч і Джерард пояснили інформаційним впливом: думку кількох людей, які начебто дивляться на ті самі лінії, важко просто відкинути. Тобто навіть у досліді Аша діяв не лише страх вирізнитися.

Сам Дойч через чверть століття згадував, що не вважав цю статтю особливо важливою: для нього вона була «протестом здорового глузду» проти недбалих розмов про «вплив групи» там, де групи, по суті, не було.

Найчистіший приклад інформаційного впливу — дослід «Задимлена кімната»: коли в приміщення йшов дим, про нього повідомили 75% студентів, які сиділи самі, і лише 10% тих, хто сидів поруч із двома незворушними сусідами. Люди читали чужий спокій як ознаку того, що небезпеки немає. Нормативний вплив видно вже в дошкільнят. У дослідженні 2011 року чотирирічні діти часто повторювали очевидно хибну відповідь трьох однолітків, але тільки вголос: коли відповідати можна було так, щоб інші не чули, вони називали те, що бачили.

Види конформізму: поступливість, ідентифікація, інтерналізація

Згода буває різної глибини. 1958 року американський психолог Герберт Келман (Herbert Kelman) описав три процеси, якими людина приймає чужий вплив; сучасний огляд його теорії подає їх так.

• Поступливість (compliance). Людина робить те, чого від неї чекають, щоб дістати схвалення або уникнути неприємностей. Думки вона не змінює, і поведінка тримається, доки хтось бачить. Приклад: сміятися з жарту начальника, який не здається смішним.
• Ідентифікація (identification). Людина переймає погляди й манери тих, до кого хоче належати або на кого хоче бути схожою. Вона справді так думає, але доти, доки ці стосунки для неї важливі. Приклад: першокурсник, який починає слухати ту саму музику, що й нова компанія.
• Інтерналізація (internalization). Людина приймає погляд, бо він узгоджується з її власними цінностями й видається слушним. Така зміна найтриваліша: вона не залежить від того, чи поруч група.

Ці три види не збігаються з двома впливами Дойча і Джерарда, але перегукуються з ними: нормативний тиск найчастіше дає поступливість, інформаційний — справжню зміну думки. Межа між ними рухлива. Учасники Шеріфа, які винесли групову мірку з кімнати, не просто підтакували. А сказане всупереч собі може згодом змінити й саму думку; як це відбувається, показав експеримент Фестінґера.

Від чого залежить сила групи

Конформізм не є сталою рисою людини: та сама особа в одних умовах поступиться, в інших ні. Досліди виявили кілька умов, які важать найбільше.

Розмір групи. У дослідах Аша, за його статтею 1955 року, проти одного опонента учасники помилялися в 3,6% проб, проти двох — у 13,6%, проти трьох — у 31,8%. Далі частка майже не росла: 37,1% за сімох, 31,2% за п'ятнадцятьох.

Одностайність і союзник. Досить було одній людині в групі відповісти правильно, і помилок ставало вчетверо менше. Важить не так кількість людей, як одностайність.

Анонімність. Тиск слабшає, коли відповідь не чують інші. Через це, зауважує підручник OpenStax, на виборах голосують таємно.

Власна позиція, зафіксована наперед. У Дойча і Джерарда частина студентів записувала відповідь до того, як бачила чужі. Тих, хто підписував аркуш і знав, що здасть його дослідникові, група майже не зсувала: 1,38 помилки з 24 за перегородками. Запис на дощечці, з якої він одразу стирався, допомагав менше: 3,90.

Невпевненість. Коли лінії прибирали і відповідати доводилося з пам'яті, ті самі студенти помилялися слідом за групою частіше. Що менше людина певна себе, то більше важать інші.

«Своя» група. Одній частині студентів за перегородками сказали, що вони команда, а п'ять найточніших команд із двадцяти дістануть квитки на бродвейську виставу. Здавалося б, приз за точність мав додати самостійності. Вийшло навпаки: помилок слідом за більшістю стало 12,47, удвічі більше, ніж без команди. Майже половина цих учасників потім сама згадала про відчуття обов'язку перед групою.

Культура і час: метааналіз Бонда і Сміта

Чи однаково люди поступаються в різних країнах і в різні десятиліття? Найповнішу відповідь дає метааналіз британських психологів Рода Бонда і Пітера Сміта (Rod Bond, Peter B. Smith) 1996 року. Вони зібрали 133 дослідження із 17 країн, у яких повторювали завдання Аша. Середня частка помилок слідом за більшістю становила 29%, а в окремих роботах — від нуля до 60%.

Головних висновків два. У США конформність від 1950-х років поступово знижувалася. А в країнах, де більше цінують належність до групи, ніж самостійність особи (такі культури називають колективістськими), поступок було більше, ніж в індивідуалістських. Автори застерігають, що саме слово тут упереджене. «Поступився», «піддався» звучить як осуд там, де цінують уміння стояти на своєму. Там, де цінують злагоду, погодитися вголос, лишившись при своїй думці, може означати такт.

Ефект не зник і в наш час. Швейцарські дослідники Аксель Францен і Себастіан Мадер (Axel Franzen, Sebastian Mader) повторили дослід Аша з 210 учасниками і 2023 року повідомили: частка помилок становила 33%. Коли за правильні відповіді платили, вона знизилася до 25%, але не зникла.

Коли меншість переконує більшість

Якби діяв лише тиск більшості, погляди суспільства ніколи б не змінювалися. Французький психолог Серж Московічі (Serge Moscovici) наприкінці 1960-х поставив дослід Аша догори дриґом. У групі із шести людей четверо були справжніми учасницями, двоє — підставними. Усім показували сині слайди, і підставні щоразу називали їх зеленими. За викладом у підручнику соціальної психології, коли ці двоє відповідали послідовно, близько третини учасниць бодай раз теж сказали «зелений»; коли меншість вагалася, впливу майже не було.

Цікавішим був другий етап. Як згадує сам Московічі в статті 1980 року, після досліду учасниць поодинці просили називати кольори з ряду синьо-зелених відтінків. Ті, хто чув послідовну меншість, частіше називали зеленими відтінки, які зазвичай сприймають як сині. Причому зсув був більший у тих, хто під час досліду вголос не поступився. Московічі назвав це наверненням (conversion): меншість змінює не так публічну відповідь, як приховану думку. Він сам визнавав, що цей результат можна пояснити простіше — учасниці перейняли незвичне слово, — і шукав строгіших перевірок.

Метааналіз 1994 року, який охопив 97 дослідів, загалом підтвердив цю картину. Вплив меншості найпомітніший у приватних і непрямих оцінках, а відкрито пристати до «відступників» люди уникають. Найбільше важить послідовність, з якою меншість тримається свого.

Конформізм, підкорення і роль: у чому різниця

Конформізм часто плутають із підкоренням авторитету (obedience). Різниця в тому, хто впливає і як. За конформізму ніхто нічого не вимагає: людина сама рівняється на таких самих, як вона, і часто цього не помічає. За підкорення людина, наділена владою, прямо каже, що робити. В експерименті Мілґрема учасники не наслідували інших: вони виконували вказівки дослідника. Обидва впливи можуть діяти разом, але це різні механізми, і висновки про один не можна переносити на другий.

Третій випадок — поведінка за роллю. Стенфордський тюремний експеримент довго подавали як доказ того, що люди самі собою «вростають» у роль охоронця чи в'язня. Архіви показали, що охоронцям підказували, якої поведінки від них чекають, тож це не чистий приклад конформізму. А шкільну вправу «Третя хвиля» взагалі не можна вважати дослідженням: вона відома переважно з оповідання самого вчителя.

Що додали сучасні дослідження

Схильність рівнятися на інших з'являється дуже рано. У дослідженні 2014 року дворічні діти, шимпанзе й орангутани самостійно навчилися розв'язувати задачу одним способом, а потім побачили, як кілька однолітків чи родичів роблять це інакше. Діти переходили на чужий спосіб приблизно в половині випадків, мавпи майже ніколи. Діти робили це частіше, коли однолітки були поруч, тож ішлося не лише про навчання. Щодо мавп дані неоднозначні: в іншому досліді шимпанзе, які відкрили власний спосіб діставати їжу, верталися до того, що був заведений у їхній групі.

Мозок реагує на незгоду з групою як на помилку. У досліді 2009 року люди оцінювали привабливість облич і дізнавалися «оцінку групи». Розбіжність викликала в мозку сигнал, подібний до сигналу про помилку передбачення під час навчання, і що сильнішим він був, то більше людина згодом зсувала свою оцінку. Раніша робота 2005 року пов'язала поступки з ділянками, що обробляють зорову інформацію, а незалежні відповіді — з ділянками, причетними до емоцій. Такі дослідження невеликі, і робити з них висновок, що група буквально змінює побачене, зарано.

Люди копіюють не сліпо. У серії дослідів 2012 року учасники частіше покладалися на чужі відповіді, коли завдання було складним, власна впевненість низькою, а інші були численними й одностайними. Тобто саме тоді, коли це справді підвищує шанси не помилитися.

У конформізму є ціна для групи. У досліді 2011 року 144 людини оцінювали різні величини. Середня оцінка багатьох незалежних людей зазвичай напрочуд точна. Та щойно учасникам показували чужі оцінки, відповіді зближувалися, точнішими не ставали, а впевненість росла. В іншому досліді 14 341 людина слухала й завантажувала пісні невідомих гуртів. Коли було видно, що обирають інші, успіх пісень розподілявся нерівномірніше і ставав менш передбачуваним: що саме стане хітом, залежало від випадку на початку.

Як зазвичай розуміють конформізм — і що тут не так

«Більшість людей — конформісти»

Навіть у досліді Аша, задуманому так, щоб тиск був якнайбільшим, майже дві третини відповідей лишилися правильними. Конформізм — не тип людей, а поведінка, яка залежить від умов: розміру групи, анонімності, союзника, ціни незгоди.

«Конформіст — слабка або нерозумна людина»

Покладатися на інших, коли сам не знаєш, — розумна стратегія, і люди вдаються до неї вибірково. А в досліді Дойча і Джерарда найбільше поступалися не байдужі, а ті, хто почувався частиною команди й не хотів її підвести.

«Я б помітив, що на мене тиснуть»

В учасників Шеріфа вплив групи визнала лише чверть, хоча оцінки зблизилися майже в усіх. Учасники Аша, які часто поступалися, потім сильно применшували це. Вплив інших зсередини здається власним рішенням.

«Конформізм і слухняність — одне й те саме»

Ні: рівнятися на рівних і виконувати наказ старшого — різні речі, і досліди Аша та Мілґрема вимірювали різне.

Чому конформізм не лише вада

Спільні норми дають людям змогу діяти злагоджено без домовленостей на кожному кроці: стояти в черзі, їхати правим боком дороги, говорити тихо в бібліотеці. Наслідування — найдешевший спосіб навчання: не треба самому перевіряти, який гриб отруйний. У новій ситуації поведінка інших часто є найкращою доступною підказкою.

Цим користуються й на добро. У дослідженнях, які наводить навчальний модуль Noba, гості готелів частіше користувалися рушниками повторно, коли табличка повідомляла, що так робить більшість гостей. Буває й навпаки: студенти зазвичай переоцінюють, скільки п'ють їхні однолітки, і рівняються на вигадану норму.

Шкідливим конформізм стає тоді, коли згода підміняє перевірку. Аш завершив свою статтю думкою, що суспільству потрібна згода, але плідна вона лише тоді, коли кожен робить у неї незалежний внесок із власного досвіду й розуміння. Коли ж згодою керує конформізм, писав він, суспільний процес «забруднюється».

Що з цього випливає на практиці

• Спершу запишіть власну думку. Позиція, зафіксована до обговорення, тримається значно краще. На нараді корисно, щоб кожен записав оцінку до того, як заговорить перший.
• Де важить чесна відповідь, питайте анонімно. Таємне голосування й анонімне опитування знімають нормативний тиск.
• Бережіть того, хто не згоден. Одного голосу проти досить, щоб іншим стало легше сказати, що вони думають. Якщо всі згодні надто швидко, варто спитати, чи хтось бачить це інакше.
• Запитайте себе, чому ви погоджуєтеся. «Вони знають більше за мене» і «мені незручно заперечити» — різні причини. Перша буває слушною, якщо інші справді знають більше, а не так само дивляться одне на одного, як ви на них.
• Якщо ви в меншості, тримайтеся послідовно. Меншість рідко перемагає відразу й уголос, але змінює те, що люди думають наодинці.
• Не соромтеся кожної поступки. Погодитися в дрібному, щоб зберегти мир, — це не зрада себе. Важливо розрізняти дрібне й те, що для вас справді важить.