Зефірний тест: що він насправді показав

Кінець 1960-х, дитячий садок при Стенфордському університеті в Каліфорнії. Чотирирічну дитину приводять до «кімнати сюрпризів»: стіл, стілець, коробка з іграшками. На столі лежать ласощі. Дослідник каже, що мусить вийти. Якщо дитина дочекається, поки він повернеться сам, вона з'їсть те, що любить більше. Не захоче чекати — може покликати його будь-якої миті, але тоді отримає лише те, що любить менше. Двері зачиняються.

Із цієї сцени виросла одна з найвідоміших історій у психології: хто в чотири роки втримався й не з'їв маршмелоу, той у дорослому житті досягне більшого. Її переказують батькам, учителям і слухачам бізнес-тренінгів. Проте самі досліди були про інше, а їхній знаменитий висновок через пів століття майже не витримав перевірки.

Кілька слів про назву. Маршмелоу (marshmallow) — м'які повітряні цукерки, які в нас часто називають зефіром, хоча це різні ласощі. Назва «зефірний тест» уже усталилася, тож у заголовку вона лишається, а в тексті йтиметься про маршмелоу.

Що хотів з'ясувати Мішел

Психолога Волтера Мішела (Walter Mischel) цікавило не те, які діти терплячі, а які ні. Він хотів зрозуміти, як людині взагалі вдається чекати. У статті 1970 року, написаній разом з Еббе Еббесеном (Ebbe Ebbesen), він зауважує: уміння відмовитися від негайного задоволення заради більшої винагороди згодом вважають основою складної людської поведінки, але що саме діється з людиною, поки вона чекає, майже ніхто не вивчав.

Тогочасні теорії, зокрема психоаналітична, підказували, що чекати легше, коли бажана річ перед очима або бодай в уяві. Тому автори передбачали, що діти чекатимуть довше, якщо бачитимуть свою винагороду. Здатність відкласти задоволення (delay of gratification), за попередніми спостереженнями, помітно зростає у три-чотири роки, тож досліджувати вирішили дошкільнят.

Як був улаштований дослід

У першому опублікованому досліді взяли участь 32 дитини, 16 хлопчиків і 16 дівчаток, віком від трьох з половиною до п'яти років і восьми місяців. Ще трьох дітей до аналізу не включили, бо вони не зрозуміли правил. За тиждень до початку двоє дослідників кілька днів гралися з дітьми в садку, щоб ті охоче пішли з ними й не боялися.

У кімнаті дитині спершу показували іграшки й обіцяли погратися ними пізніше. Потім учили «повертати» дорослого. Дослідник виходив за двері, дитина з'їдала крихітний шматочок крендлика, і він одразу заходив, сміючись. Так повторювали чотири рази, щоб дитина була певна: чекання можна припинити, щойно захочеш.

Далі дослідник піднімав бляшану форму для випічки, під якою лежали два печива у формі звірят і п'ять солоних крендликів, і питав, що дитині подобається більше. Маршмелоу в цьому досліді не було. Правила він повторював кілька разів і перевіряв трьома запитаннями. Виходячи, нагадував: хоч би як дитина вчинила, іграшками вони пограються.

Найдовше чекання тривало 15 хвилин. Дітей поділили на чотири групи по вісім. Одні чекали, маючи перед собою обидва види ласощів, другі — лише улюблені, треті — лише менш бажані, четверті — порожній стіл.

Результат, протилежний очікуванням

Вийшло навпаки. Найдовше діти чекали тоді, коли ласощів не бачили зовсім: у середньому 11,29 хвилини. Коли на столі лежали обидва види, середній час становив 1,03 хвилини. Якщо дитина бачила тільки щось одне, вона чекала близько п'яти хвилин, і не мало значення, що саме лежало перед нею.

Із восьми дітей, які чекали перед порожнім столом, шестеро витримали всі 15 хвилин. Із восьми, які бачили обидві винагороди, цього не зробив ніхто. Загалом до кінця дочекалися 10 дітей із 32. Жодна дитина не з'їла улюблених ласощів потай, до повернення дослідника.

Дослідників здивувало й те, як саме чекали діти. Вони затуляли очі долонями, клали голову на руки, розмовляли самі з собою, співали, вигадували ігри для рук і ніг. Одна дитина заснула. Чекати вдавалося тим, хто перетворював чекання на щось інше.

Звідси головний висновок статті, який згодом загубився. Автори пишуть, що відкладання задоволення не можна уявляти як здатність, яка в дитини або є, або її нема: чекати вміли майже всі, а скільки дитина чекала, вирішували умови.

Звідки взялося маршмелоу

Маршмелоу з'явилося у статті 1972 року, яку Мішел та Еббесен написали з Антонетт Зайсс (Antonette Zeiss). У першому з трьох її дослідів брали участь 50 дітей із садка Bing при Стенфорді. Під формою лежали маленьке маршмелоу й солона соломка, а сигналом став настільний дзвоник. Але й тут вибір не звучав як «одне зараз або два потім»: дитина казала, що їй смакує більше, і чекала саме на це.

Коли обидві винагороди лежали на видноті, а зайнятися було нічим, діти в середньому не витримували й хвилини. З іграшкою-пружинкою вони чекали 8,59 хвилини. А коли дослідник просто радив думати про щось веселе — 12,12 хвилини.

Третій дослід показав, що річ не тільки в тому, що лежить на столі. Ласощі ховали, але половину з шістнадцяти дітей просили про них думати. Ці діти чекали в середньому 0,78 хвилини, і жодна не протрималася довше двох хвилин. У групах порівняння середній час був 12,86 і 14,48 хвилини.

Варіант «одне маршмелоу зараз або два згодом» описано в пізніших працях, зокрема в огляді Мішела з колегами 2011 року. Досліди в садку тривали кілька років. За статтею 2020 року, серед авторів якої сам Мішел, у 1967–1973 роках через них пройшло 550 дітей; в інших публікаціях трапляється число 653.

Як дослід перетворився на «тест успіху»

Через роки Мішел із колегами розшукав частину цих дітей. У статті 1990 року Юїчі Шода (Yuichi Shoda), Мішел і Філіп Пік (Philip Peake) повідомили, що час чекання в садку пов'язаний з успіхами в підлітковому віці. Як переказують автори дослідження 2018 року, зв'язатися вдалося зі 185 дітьми з 653. Зв'язок знайшли лише в тих, хто свого часу чекав у «діагностичних» умовах: ласощі на видноті, жодних порад. Таких дітей було від 35 до 48.

У цій групі час чекання корелював з балами SAT — тесту, який у США складають для вступу до коледжу: 0,57 для математичної частини й 0,42 для мовної, за даними про 35 підлітків. Батьки дітей, які чекали довше, частіше описували їх як уважних і здатних зосередитися.

Саме ця знахідка, а не досліди з увагою, принесла тестові славу. Короткий експеримент з ласощами почали сприймати як спосіб зазирнути в майбутнє дитини.

Слабкі місця

На відміну від дослідів Мілґрема чи Зімбардо, зефірний тест не став етичним скандалом. Процедуру від початку будували так, щоб дитина не лякалася й не засмучувалася: вона могла будь-коли покликати дорослого, ласощі отримувала в кожному разі, а наприкінці гралася іграшками.

Проблеми були в іншому. У дослідах з увагою в кожній групі було близько десяти дітей. Усі вони ходили до одного садка, і, як зазначено в огляді 2011 року, це були переважно діти викладачів та аспірантів Стенфорда. На листи дослідників згодом відповіла трохи більш як третина родин. А кореляції 1990 року не враховували ні достатку сім'ї, ні освіти батьків, ні здібностей самої дитини. Кожна з цих обставин могла впливати і на те, скільки дитина чекає, і на те, як вона потім вчиться.

Що показали повторення

2018 року Тайлер Воттс (Tyler Watts), Ґреґ Данкан (Greg Duncan) і Хаонань Цюань (Haonan Quan) перевірили зв'язок на даних великого американського дослідження розвитку дітей. У ньому 918 дітей з десяти місцевостей США пройшли подібний тест у чотири з половиною роки, у 1995–1996 роках. Дитина сама обирала ласощі — маршмелоу, цукерки M&M's чи печиво — і мала почекати сім хвилин, щоб отримати додаткову порцію.

Автори зосередилися на 552 дітях, чиї матері не мали вищої освіти. Зв'язок із шкільними досягненнями в 15 років знайшовся, але вдвічі слабший, ніж у Стенфорді: 0,24. Коли врахували сім'ю, домашнє середовище й ранній розвиток дитини, він упав до 0,08. Коли додали ще й здібності та поведінку в чотири з половиною роки — до 0,05, що статистично не відрізняється від нуля. З поведінкою підлітків зв'язку не знайшли взагалі.

Ще дві деталі. Після поправок майже вся різниця в досягненнях пролягала між дітьми, які не витримали й 20 секунд, та рештою; чекати хвилину чи сім було майже однаково. І діти матерів з вищою освітою чекали до кінця значно частіше: 68% проти 45%.

Крапку ставити рано. Лора Майклсон (Laura Michaelson) і Юко Мунаката (Yuko Munakata) 2020 року проаналізували ті самі дані за заздалегідь оприлюдненим планом і дійшли іншого висновку: після поправок зв'язок з успішністю зникає, але з проблемною поведінкою в 15 років лишається. При цьому підтримка, яку дитина мала вдома, пояснювала відмінності в поведінці майже вдвічі краще, ніж самоконтроль.

Перевірили й самих стенфордських дітей. У згаданій статті 2020 року економіст Деніел Бенджамін (Daniel Benjamin) з колегами, серед яких Мішел, Шода й Пік, опитав 113 колишніх вихованців садка, яким було в середньому 46 років. Час чекання в дитинстві не передбачав ні доходів, ні боргів, ні фінансової забезпеченості: середня кореляція з одинадцятьма показниками становила 0,02. А 2024 року група Джессіки Спербер (Jessica Sperber) простежила 702 учасників американського дослідження до 26 років. Зв'язки з рівнем освіти та індексом маси тіла були скромні й після поправок майже всі зникли. Назва статті каже все: тест «не передбачає надійно» дорослого життя.

Коли не чекати — розумно

Є й глибше заперечення: можливо, тест вимірює не лише самоконтроль. Чекати варто тільки тоді, коли віриш, що обіцяне справді дадуть. Мішел сам згадував про це ще 1970 року: вибір на користь відкладеної винагороди залежить від того, чи людина довіряє обіцянці.

2013 року Селеста Кідд (Celeste Kidd), Голлі Палмері (Holly Palmeri) і Річард Аслін (Richard Aslin) перевірили це напряму. Перед тестом із маршмелоу 28 дітей малювали. Дорослий двічі обіцяв принести краще приладдя для малювання й кращі наліпки. Половині дітей він їх приносив, перед рештою вибачався: нічого немає. Після цього діти, яких не обдурили, чекали на друге маршмелоу в середньому 12 хвилин 2 секунди, і дев'ятеро з чотирнадцяти витримали всі 15 хвилин. Ті, кого двічі підвели, чекали 3 хвилини 2 секунди; до кінця досидів один.

Для дитини, якій дорослі часто не дотримують слова, з'їсти ласощі одразу — не слабкість, а тверезий розрахунок.

Як зазвичай розуміють зефірний тест — і що тут не так

У популярних переказах від дослідів лишається приблизно таке: дітям дали маршмелоу, третина втрималася, і саме ці діти виросли успішними. Майже кожна частина цієї формули неточна.

«Дітям пропонували одне маршмелоу зараз або два потім»

У першому досліді були печиво та крендлики, у другому — маршмелоу або соломка, і дитина чекала на те, що їй більше смакувало. «Одне або два» — пізніший варіант. Це дрібниця, але показова: з історії зникло все, що робило її експериментом.

«Це тест, який ділить дітей на терплячих і нетерплячих»

Досліди 1970 і 1972 років порівнювали не дітей, а умови. Діти того самого віку з того самого садка чекали хвилину або одинадцять залежно від того, чи лежали ласощі на столі і про що їм порадили думати. Автори прямо застерігали від думки про здатність, яка «або є, або нема».

«Хто дочекався в чотири роки, той досягне успіху»

Знамениті кореляції отримано на 35–48 дітях зі стенфордського середовища. На великих вибірках зв'язок виявився слабким і майже зникав, коли враховували сім'ю та ранній розвиток. У сорок шість років «терплячі» вихованці садка не були заможнішими за «нетерплячих».

«Усе вирішує сила волі»

Час чекання залежить і від того, чи довіряє дитина дорослому, і від родини, у якій вона росте. Те, що здається рисою характеру, часто віддзеркалює обставини.

«Дитина, яка з'їла маршмелоу, приречена»

Проти такого прочитання виступав сам Мішел. У сюжеті PBS NewsHour 2015 року він назвав хибним тлумаченням думку, ніби дитина приречена, якщо не дочекалася. Він наполягав, що самоконтролю можна навчитися в будь-якому віці.

Зефірний тест у культурі

Зефірний тест давно живе поза наукою, здебільшого у своїй найпростішій версії.

• «Не їж маршмелоу!» (Don't eat the marshmallow!, 2009). Коротка лекція Хоакіма де Посади на конференції TED з відео дітей, які щосили стримуються. Опис на сайті TED подає дослід як «визначний експеримент», що може передбачити майбутній успіх. Це саме та версія, яку пізніші перевірки не підтвердили.
• «Вулиця Сезам» (Sesame Street). Мішел працював із творцями програми над серією відео, де Коржик (Cookie Monster) вчиться чекати. «Я можу глибоко вдихнути. Я можу опанувати себе. Я чекаю», — каже він в одному з них, за сюжетом PBS NewsHour. Тут дослід подано ближче до оригіналу: як набір прийомів, яких можна навчитися.
• Волтер Мішел, «Зефірний тест: як опанувати самоконтроль» (The Marshmallow Test: Mastering Self-Control, 2014). Книжка самого дослідника для широкого читача. Рецензія в журналі Scientific American Mind схвально відзначила, що Мішел подає висновки з нюансами й нагадує, якою різною буває людська поведінка. Вийшла вона, однак, до великих перевірок 2018–2024 років.
• «Виклик із фруктовими цукерками» в TikTok (2020). Під час карантину батьки ставили перед малюками миску ласощів, виходили з кімнати й знімали, що буде далі. Журнал Time розповідав про відео акторки Ґабріель Юніон і Кайлі Дженнер, чия донька примовляла собі «терпіння, терпіння». Журнал прямо пов'язав цю забаву з дослідом Мішела, але радив не робити з результату далекосяжних висновків.

Що випливає із зефірного тесту

Зефірний тест не вміє передбачати долю, і використовувати його як діагноз для дитини немає підстав. Але його перша, майже забута частина лишається цінною:

• чекати легше не тому, хто зціплює зуби, а тому, хто знає, чим себе зайняти: прибрати спокусу з очей, відвернути увагу, думати про інше;
• терплячість залежить від обставин, і передусім від того, чи можна вірити обіцянкам;
• один короткий тест у чотири роки не описує людину; діти, які відстають в умінні чекати, згодом можуть наздогнати ровесників.

Ця історія повчальна й для самої науки. Гарний результат на кількох десятках дітей пів століття жив власним життям, і знадобилися великі вибірки та участь самих авторів, щоб повернути йому справжній масштаб.