MK-Ultra: таємні експерименти ЦРУ над свідомістю

Увечері 19 листопада 1953 року в будиночку біля озера Діп-Крік у штаті Меріленд десятеро науковців після вечері пили лікер «Куантро». Троє з них працювали в Центральному розвідувальному управлінні США, решта — у відділі спеціальних операцій армійського центру біологічних досліджень Кемп-Детрік. Приблизно за двадцять хвилин хімік ЦРУ Сідні Ґоттліб (Sidney Gottlieb) повідомив присутнім, що в лікері був ЛСД. Його підлив у пляшку колега Ґоттліба Роберт Лешбрук (Robert Lashbrook). Розмова розладналася: за спогадом Ґоттліба, люди голосно сміялися і не могли вести наради.

Один із тих, хто випив лікер, армійський фахівець з аеробіології Френк Олсон (Frank Olson), після цього вечора вже не оговтався. Через дев'ять днів, уночі проти 28 листопада, він упав із вікна десятого поверху нью-йоркського готелю «Статлер» і загинув. Родині сказали, що він стрибнув або випав. Про ЛСД дружина й діти дізналися через 22 роки, з газет.

Вечір біля озера був частиною програми, яку в ЦРУ називали MKULTRA. У пресі її пишуть як MK-Ultra, українською трапляється «МК-Ультра». Про неї розповідають багато неймовірного, тож у цій статті окремо показано, що підтверджують документи, а що лишається здогадами. Головні джерела — звіт сенатської комісії Френка Черча 1976 року, матеріали слухань Сенату 3 серпня 1977 року і рішення Верховного суду США 1985 року.

Страх перед «промиванням мізків»: звідки взялася програма

Наприкінці 1940-х років американські військові й розвідка отримували повідомлення, що в Радянському Союзі на допитах застосовують «сироватку правди». Після Корейської війни до цього додалися розповіді про «промивання мізків» американських полонених. Військово-морський флот ще 1947 року почав проєкт CHATTER: там випробовували скополамін і мескалін як засоби, що розв'язують язик. ЦРУ 1950 року затвердило проєкт BLUEBIRD, який у серпні 1951 року перейменували на ARTICHOKE. Його учасники вивчали «особливі методи допиту», передусім гіпноз і препарати.

Особливо непокоїв розвідку ЛСД. До ЦРУ надходили повідомлення, що Радянський Союз намагається скупити світові запаси цієї речовини. Один зі співробітників управління 1975 року пояснював сенаторам тодішній настрій: «Ми були буквально нажахані, бо це була єдина відома нам речовина, яка, потрапивши не в ті руки, мала справді фантастичні можливості».

Комісія Черча зауважила, що оборонна мета швидко відійшла на другий план. У документах проєкту ARTICHOKE завдання вже звучало як пошук способів отримувати відомості від людини й керувати її діями «незалежно від її волі».

3 квітня 1953 року Річард Гелмс (Richard Helms), тоді помічник заступника директора ЦРУ з планування, запропонував директорові Аллену Даллесу (Allen Dulles) особливий порядок фінансування найчутливіших досліджень. Шість відсотків бюджету технічної служби на дослідження й розробки мали витрачати без письмових угод, бо угода виказала б інтерес уряду. 13 квітня Даллес пропозицію затвердив. Програма дістала назву MKULTRA. Керував нею хімічний відділ Служби технічного забезпечення, який очолював Ґоттліб.

Генеральний інспектор ЦРУ 1963 року описав її мету так: дослідження й розробка хімічних, біологічних і радіологічних матеріалів, придатних для таємних операцій, щоб керувати поведінкою людини. Згодом до програми додали електрошок, гіпноз, «різні галузі психології, психіатрії, соціології й антропології», графологію та багато іншого.

Як була влаштована MK-Ultra

MK-Ultra не була одним великим експериментом. Це був спосіб платити за багато окремих досліджень так, щоб сліду ЦРУ не лишалося. Гроші йшли через фонди-посередники й виглядали як звичайні приватні гранти. Чимало науковців і установ не знали, хто насправді замовник.

Точні числа стали відомі випадково. 1977 року працівник архіву ЦРУ, відповідаючи на запит за законом про свободу інформації, знайшов сім коробок фінансових паперів, які 1973 року не потрапили під знищення. За ними директор ЦРУ Стенсфілд Тернер (Stansfield Turner) назвав сенаторам 149 підпроєктів, пов'язаних із впливом на поведінку, 185 дослідників поза урядом і 80 установ. Серед установ було 44 коледжі й університети, 15 дослідницьких фондів і хімічних чи фармацевтичних фірм, 12 лікарень і клінік та три в'язниці.

Із 56 підпроєктів про дію наркотичних речовин і алкоголю, за оцінкою самого ЦРУ, 14 напевно включали досліди на добровольцях, ще 19 — імовірно, а шість проводили на людях, які про це не знали. Решта тем була дуже строкатою: від поліграфа й оглядів наукової літератури до чотирьох підпроєктів про прийоми фокусників, корисні, щоб непомітно підсипати речовину. Серед знахідок був і внесок 375 тисяч доларів у будівельний фонд приватної медичної установи. Гроші передали через посередника як приватну пожертву, і на цю суму установа отримала ще й державну доплату.

Комісія Черча описала три ступені роботи. Спершу шукали перспективні речовини, домовляючись із фахівцями в університетах, фармацевтичних фірмах і лікарнях. Далі речовини випробовували на людях у лікарнях і в'язницях. Останнім кроком було застосування «у звичайних життєвих обставинах», тобто на людях, які нічого не підозрювали.

Досліди на людях: від в'язнів до відвідувачів барів

Одне з перших випробувань відбулося в центрі для наркозалежних у Лексингтоні, штат Кентуккі. Це була в'язниця для людей, засуджених за порушення законів про наркотики. В'язні-добровольці підписували загальну форму згоди й отримували галюциногени. Нагородою за участь був наркотик, від якого людина залежала.

Досліди з ЛСД проводили й на в'язнях федеральної тюрми в Атланті. Документ 1956 року з підписом Ґоттліба, який оприлюднив Архів національної безпеки при Університеті Джорджа Вашингтона, схвалює вивчення дії великих доз ЛСД на «нормальних добровольцях» із цієї в'язниці.

Найдалі зайшов підпроєкт номер три. У Нью-Йорку, а згодом у Сан-Франциско ЦРУ утримувало конспіративні квартири. Ними опікувалися агенти Федерального бюро з боротьби з наркотиками; головного з них на слуханнях називали вигаданим ім'ям Морган Голл. За описом Комісії Черча, виконавець міг познайомитися з випадковою людиною в барі, запросити її на квартиру й дати речовину з напоєм чи їжею. Працівники ЦРУ іноді спостерігали із сусідньої кімнати крізь дзеркало, прозоре з одного боку. На слуханнях 1977 року сенатор Едвард Кеннеді зачитував рахунки за облаштування квартири в Сан-Франциско: дзеркала в спальні, червоні штори, апаратура для запису. Психолог ЦРУ Джон Ґіттінджер (John Gittinger) підтвердив, що на цій квартирі розмовляв із повіями, яких приводив Голл.

Згоди в цих людей ніхто не питав. Здоров'я заздалегідь не перевіряли, лікаря поруч не було. Генеральний інспектор ЦРУ 1963 року сам визнав, що наукової користі від таких випробувань мало: виконавці не були кваліфікованими спостерігачами, а піддослідного рідко вдавалося бачити довше, ніж у перші години. Він же записав, що в низці випадків людина хворіла кілька годин або днів, а щонайменше одного разу потрапила до лікарні. У документах ЦРУ перевагою такого способу названо те, що речовину можна перевірити на людях «усіх суспільних верств, високих і низьких, американцях та іноземцях».

Речовини застосовували й за кордоном, переважно на допитах. Через знищення документів відновити ці операції неможливо. Відомо тільки, що, за перевіркою 1957 року, ЦРУ на той час мало шість готових препаратів і використало їх у шести операціях на 33 людях.

Справа Френка Олсона

Після вечора біля озера Олсон, за висновком Комісії Черча, мав ознаки параної. У понеділок 23 листопада він чекав на свого начальника, полковника Вінсента Руета (Vincent Ruwet), ще до початку робочого дня. Наступного дня вирішили, що йому потрібен лікар. Олсона повезли до Нью-Йорка, до Гаролда Абрамсона (Harold Abramson). Абрамсон був алергологом та імунологом без психіатричної освіти, але мав допуск ЦРУ й досліджував ЛСД на гроші, які опосередковано давало управління.

У четвер, на День подяки, Олсон мав повернутися до родини, однак дорогою з аеропорту сказав, що боїться зустрічі з рідними. Разом із Лешбруком він знову полетів до Нью-Йорка. У п'ятницю з Абрамсоном домовилися, що Олсона покладуть до лікарні ближче до дому. Вони з Лешбруком оселилися в одному номері готелю «Статлер». Близько пів на третю ночі Лешбрука, за його звітом, розбудив брязкіт скла: Олсон пробив зачинене вікно разом зі шторою й упав із десятого поверху.

ЦРУ подбало, щоб родина отримала виплати як за загибель на службі, але обставин не розкрило й приховало причетність управління. Юрисконсульт ЦРУ у внутрішньому розслідуванні назвав поведінку організаторів «недбалістю, що заслуговує осуду». Даллес надіслав Ґоттлібу та його керівникові листи, де дорікнув за «погане судження». До листів додали пояснення, що це не догана і до особових справ нічого не внесуть.

Правда вийшла назовні 1975 року, коли про випадок згадала президентська комісія Рокфеллера. 21 липня 1975 року президент Джеральд Форд прийняв родину Олсона в Білому домі й публічно перепросив, а Конгрес схвалив виплату 750 тисяч доларів в обмін на відмову від позовів, нагадує журнал Американської асоціації юристів.

Син загиблого, Ерік Олсон, офіційній версії не повірив. 1994 року тіло ексгумували. За повідомленнями преси, двоє з трьох судових медиків, які його оглядали, вважали, що рану на голові Олсон дістав ще до падіння. Родина дійшла висновку, що його вбили. Новий позов синів, поданий 2012 року, суд відхилив, а повторне розслідування нью-йоркської прокуратури закінчилося нічим. Документально встановлено тільки те, що Олсонові без його відома дали ЛСД, що після цього його стан різко погіршився і що ЦРУ понад двадцять років приховувало обставини. Чи це було самогубство, нещасний випадок, чи вбивство, остаточно не доведено.

Монреаль: «психічне керування» Юена Камерона

Найвідоміший закордонний епізод пов'язаний із психіатром Дональдом Юеном Камероном (Donald Ewen Cameron). Він був першим директором Меморіального інституту Аллана, психіатричної лікарні при Університеті Макґілла в Монреалі. Камерон вважав, що хворобу можна вилікувати, якщо спершу «стерти» усталені зв'язки в психіці, а потім збудувати нові. Перший етап він називав депатернізацією (depatterning), другий — «психічним керуванням» (psychic driving).

Як описує «Канадська енциклопедія», пацієнтів на тижні занурювали в медикаментозний сон, застосовували електрошок, значно сильніший і частіший за звичайний, іноді давали ЛСД і тримали в умовах сенсорної ізоляції. Знерухомленим людям до шістнадцяти годин на добу програвали по колу записані фрази. Багато хто втратив пам'ять про роки життя й мусив заново вчитися простих навичок. Пацієнти приходили до лікарні по допомогу і не знали, що лікування експериментальне.

Від 1957 року дослідження Камерона оплачувало також ЦРУ через підставне Товариство дослідження екології людини (Society for the Investigation of Human Ecology). Канадський уряд фінансував ці роботи теж. У матеріалах сенатських слухань 1977 року імен дослідників немає: їх закреслено. Про монреальський підпроєкт стало відомо пізніше, з документів, які зібрав дослідник Джон Маркс (John Marks), і з позову пацієнтки Велми Орліков (Velma Orlikow).

1988 року дев'ятеро колишніх пацієнтів отримали компенсацію від уряду США. 1992 року Канада виплатила компенсації 77 людям, проте понад 250 заявникам відмовила. Відповідальності жоден із двох урядів не визнав. У липні 2025 року Вищий суд Квебеку дозволив колективний позов пацієнтів та їхніх родин проти уряду Канади, лікарні й університету. Це ще не рішення по суті: суд лише визнав, що справу можна розглядати.

Як програму згорнули і як про неї дізналися

Навесні 1963 року працівник служби генерального інспектора ЦРУ, перевіряючи технічну службу, натрапив на досліди з людьми, які нічого не знали. Інспектор порадив їх припинити, і їх зупинили. Гелмс, тоді вже заступник директора з планування, ще понад рік домагався, щоб випробування відновили. Без них, писав він, управління живе «з ілюзією спроможності». Водночас він визнавав: «На моральне питання ми відповіді не маємо». Дозволу він не дістав.

Щодо дати завершення джерела розходяться. Тернер 1977 року назвав роки 1953–1964, Верховний суд — 1953–1966. Продовження під назвою MKSEARCH фінансували від 1966 до 1972 фінансового року. У січні 1973 року Ґоттліб, ідучи на пенсію, за усною вказівкою Гелмса, на той час директора ЦРУ, наказав знищити документи програми. Гелмс пояснював це сенаторам так: програму закрито, а люди, які допомагали управлінню, не повинні мати через це неприємностей.

У грудні 1974 року газета New York Times надрукувала розслідування Сеймура Герша (Seymour Hersh) про незаконні дії ЦРУ всередині країни. Після нього почали працювати президентська комісія Рокфеллера й сенатська комісія Черча. У звіті 1976 року сенатори дійшли висновку, що програми випробування речовин призвели до масових порушень прав американських громадян, а те, що досліди тривали роками після загибелі Олсона, свідчить про «засадничу зневагу до цінності людського життя».

Коли 1977 року знайшлися вцілілі коробки, розвідувальний комітет Сенату й підкомітет з охорони здоров'я провели спільні слухання. Кеннеді сказав на них, що одна людина із запитом за законом про свободу інформації домоглася того, чого не змогли два сенатські комітети. 1985 року Верховний суд у справі «ЦРУ проти Сімса» дозволив управлінню не розкривати імен дослідників. Назви 59 установ ЦРУ оприлюднило за їхньою згодою.

Що було не так: етика і наука

Головне порушення — відсутність згоди. Нюрнберзький кодекс, складений після суду над нацистськими лікарями, уже тоді вимагав добровільної згоди людини на дослід. У MK-Ultra піддослідними ставали ті, хто не міг відмовитися або навіть не знав, що бере участь у досліді: в'язні, наркозалежні, пацієнти психіатричних лікарень, випадкові люди з вулиці.

У більш відомих суперечках про етику психології ситуація була іншою. Учасники експерименту Мілґрема чи Стенфордського тюремного експерименту принаймні знали, що беруть участь у дослідженні, і могли піти. Ближчий приклад — «Монстр-експеримент» 1939 року, де сиротам теж нічого не пояснили.

Друга вада — безкарність. Комісія Черча встановила, що звичайні правила контролю в ЦРУ для цієї програми скасували, а медичну службу управління до неї не допускали. Коли досліди на конспіративних квартирах зупинили, нікого не притягли до відповідальності. У грудні 1977 року ЦРУ письмово підтвердило Сенату, що за участь у підпроєкті номер три не звільнили жодного працівника.

Третя вада — наукова. Досліди без контрольних груп, без записів і без спостереження за наслідками нічого не доводять. Знищення архіву мало ще один наслідок, на якому наголосила комісія: ЦРУ вже не могло розшукати людей, на яких випробовували речовини, і запропонувати їм медичну допомогу.

Як зазвичай розуміють MK-Ultra — і що тут не так

«MK-Ultra — це вигадка конспірологів»

Ні. Існування програми підтверджують звіт сенатської комісії, свідчення директора ЦРУ під присягою, вцілілі документи самого управління й рішення Верховного суду США. Це рідкісний випадок, коли історія, схожа на теорію змови, виявилася правдою в головному.

«ЦРУ навчилося керувати свідомістю»

Свідчення самих учасників говорять про протилежне. Ґіттінджер розповів сенаторам, що вже на початку 1960-х років переконався: «промивання мізків» як таємного засобу з препаратами не існує. Зізнання полонених пояснювалися ізоляцією, тривалим тиском і виснажливими допитами. Журналіст Стівен Кінзер (Stephen Kinzer), автор біографії Ґоттліба, каже, що й сам Ґоттліб урешті дійшов висновку: керувати свідомістю неможливо. Зруйнувати психіку людини виявилося можливим, а вкласти в неї нову — ні.

«Програма створювала запрограмованих убивць»

У звіті Комісії Черча й матеріалах слухань 1977 року немає жодної згадки про успішно «запрограмовану» людину. Немає там і проєкту «Монарх», про який пишуть прихильники теорій змови. Ґіттінджер нарікав, що фільм «Маньчжурський кандидат» надовго збив усіх з пантелику, бо зробив неможливе правдоподібним. Знищення архіву не дає змоги довести, що чогось не було. Але воно так само не є доказом того, що було.

«Це був один великий дослід із ЛСД»

ЛСД був головною надією програми, проте не єдиною темою. Серед 149 підпроєктів були дослідження гіпнозу, сну, поліграфа, мотивації перебіжчиків, огляди літератури. Не всі досліди з ЛСД у США тих років належали до MK-Ultra: армія окремо випробувала цю речовину більш ніж на тисячі солдатів-добровольців.

«Усе вже відомо, жертв пораховано»

Навпаки. Кількості людей, яким давали речовини без їхнього відома, не знає ніхто, і встановити її вже неможливо. Комісія Черча пов'язала з програмами випробування речовин дві смерті: Френка Олсона й Гаролда Блауера (Harold Blauer), який помер у січні 1953 року після ін'єкції похідної мескаліну в досліді на замовлення армії. Скільки людей зазнало тривалої шкоди, невідомо.

MK-Ultra в культурі

• «Маньчжурський кандидат» (The Manchurian Candidate), фільм 1962 року. Історія про американського солдата, якого в полоні перетворили на вбивцю, що діє за сигналом. Фільм вийшов задовго до того, як про MK-Ultra стало відомо, і показує саме той страх, з якого програма виросла. Науково це вигадка: так його оцінив на слуханнях і психолог ЦРУ.
• Джон Маркс, «У пошуках „маньчжурського кандидата“» (The Search for the “Manchurian Candidate”), книжка 1979 року. Маркс, колишній працівник Державного департаменту, подав перші запити за законом про свободу інформації й отримав вцілілі документи. Архів національної безпеки називає його книжку найважливішим джерелом про програму.
• «Дивні дива» (Stranger Things), серіал Netflix, від 2016 року. Програму названо прямо: одна з героїнь, Террі Айвз, розповідає, що була її піддослідною, сама того не знаючи. Як пояснювала в ефірі канадського радіо CBC журналістка Кейді Дрелл (Cady Drell), сенсорна ізоляція, ЛСД та електрошок узяті зі справжніх дослідів, зокрема Камерона. Надприродні здібності дітей — уже фантастика.
• «Полин» (Wormwood), документально-ігровий серіал Еррола Морріса (Errol Morris), 2017 рік. Історія Френка Олсона очима його сина Еріка. Серіал підводить глядача до думки, що Олсона вбили. Історик Майкл Ігнатьєфф (Michael Ignatieff), давній друг Еріка Олсона, у New York Review of Books цю версію приймає. Рецензент журналу Reason заперечує: фактів для такого висновку бракує, а ігрові сцени виходять далеко за межі встановленого.
• Стівен Кінзер, «Головний отруйник» (Poisoner in Chief), книжка 2019 року. Біографія Сідні Ґоттліба. Кінзер пов'язує з програмою і ширші явища, наприклад поширення ЛСД серед американської молоді 1960-х. Ці твердження спираються на його власне дослідження, а не на звіти Сенату.

Що випливає з програми MK-Ultra

• Згода людини на участь у досліді — це межа, без якої наука перетворюється на насильство. Мета, навіть оборонна, цього не змінює.
• Таємність без зовнішнього контролю породжує зловживання. У ЦРУ для MK-Ultra скасували навіть внутрішні перевірки, і програма десять років робила те, що сама розвідка у своїх документах називала неетичним і незаконним.
• Досліди без методу нічого не дають. За два десятиліття програма не знайшла ні «сироватки правди», ні способу керувати людиною.
• Знищені документи не зникають безслідно, вони породжують чутки. Що менше відомо напевно, то легше приписати програмі будь-що, тому варто розрізняти встановлене, імовірне й вигадане.
• Наслідки тривають довго: родини пацієнтів Камерона домагаються розгляду своїх позовів і через шістдесят років після дослідів. Про те, як суперечки про допустиме змінили психологію, — в огляді найвідоміших психологічних експериментів.