Ефект Пігмаліона: дослідження Розенталя

Вересень 1964 року, початкова школа в Південному Сан-Франциско. На початку навчального року кожен із вісімнадцяти вчителів отримує аркуш із кількома прізвищами — від одного до дев'яти. Навесні вся школа писала новий гарвардський тест, і ці діти, як пояснили вчителям, набрали найбільше балів. Тест нібито передбачає, хто найближчого року зробить ривок у навчанні, «розквітне». Список дають просто до відома і просять не обговорювати його ні з дітьми, ні з батьками.

Гарвардського тесту не існувало. Діти писали звичайний тест на інтелект, а прізвища для списків обрали за таблицею випадкових чисел. Через рік тест повторили, і діти зі списків додали в середньому майже на чотири пункти IQ більше, ніж решта. Так з'явився ефект Пігмаліона (Pygmalion effect), його ще називають ефектом Розенталя: очікування однієї людини щодо іншої можуть справджуватися самі собою. Зазвичай дослід переказують просто: повірте в дитину, і вона порозумнішає. Справжній результат був набагато вужчим. Надійна різниця знайшлася лише в перших і других класах, у дев'ятнадцяти дітей, а про те, чи можна довіряти навіть їй, психологи сперечаються досі.

Від щурів до школярів

Психолог Роберт Розенталь (Robert Rosenthal) на початку 1960-х досліджував незручну для науки річ: як сподівання експериментатора впливають на результати його ж досліду. В Університеті Північної Дакоти він разом із Кермітом Фоудом (Kermit Fode) поставив дослід, надрукований 1963 року. Дванадцятьом студентам роздали по п'ять лабораторних щурів і сказали, що одним дісталися тварини з лінії «здібних до лабіринту», а іншим — із лінії «тупих». Насправді щури були однакові, а ярлики розподілили навмання. П'ять днів кожен щур по десять разів на день мав обрати темніше плече Т-подібного лабіринту. «Здібні» давали в середньому 2,32 правильної відповіді на день, «тупі» — 1,54. «Тупі» ще й частіше взагалі відмовлялися рушати з місця: 43 рази проти 17.

Двоє учасників, які згодом допомагали Розенталю, бачили п'ять випадків, коли студент підштовхував щура: два в одній групі і три в другій, тож різниці це не пояснювало. Натомість в анкетах ті, кому дісталися «здібні» щури, описували себе як привітніших і спокійніших та зазначали, що частіше брали тварин у руки й поводилися з ними лагідніше. У вступі до статті автори згадують і давніший випадок, пов'язаний з Іваном Павловим, якого на сайті знають за дослідами з умовним рефлексом. За переказом 1929 року, він визнав, що миші в його лабораторії з покоління в покоління вчилися дедалі швидше не тому, що успадковували навичку, а тому, що експериментатор дедалі краще вчив.

Того ж 1963 року Розенталь у журналі American Scientist поставив питання ширше: коли досвідчений учитель каже молодшому колезі, що учень, схоже, повільно вчиться, чи не справджується це пророцтво саме? Соціолог Роберт Мертон (Robert Merton) ще 1948 року назвав такі випадки самоздійснюваним пророцтвом (self-fulfilling prophecy). За розповіддю журналу Discover, на статтю відгукнулася Ленор Джейкобсон (Lenore Jacobson), директорка початкової школи в Південному Сан-Франциско: якщо Розенталь колись перейде від щурів до школярів, вона готова допомогти. Він на той час уже працював у Гарварді й пропозицію прийняв.

Як був улаштований дослід у «Дубовій школі»

У книжці «Пігмаліон у класі» (Pygmalion in the Classroom, 1968) автори назвали школу вигаданим ім'ям — «Дубова школа» (Oak School). Вона стояла в небагатому районі; батьки учнів здебільшого були некваліфікованими робітниками. У школі вчилося близько 650 дітей, приблизно шоста частина — з мексиканських родин. Щороку близько двохсот учнів вибувало і стільки само приходило. У кожній із шести паралелей було три класи: сильний, середній і слабкий. Розподіляли дітей переважно за тим, як вони читали.

У травні 1964 року вчителі провели в усіх класах, крім випускного шостого, і в підготовчих групах «гарвардський тест» із навмисно туманною назвою Harvard Test of Inflected Acquisition, приблизно «тест перелому в засвоєнні». Заздалегідь вони отримали пояснення: Гарвард за підтримки Національного наукового фонду вивчає дітей, які роблять несподіваний ривок у навчанні, і тест дає змогу передбачити, у кого він станеться найближчого року. Під вигаданою обкладинкою був маловідомий учителям тест загальних здібностей Фланаґана (Tests of General Ability, TOGA). Читати й писати для нього не треба. У словесній частині вчитель називає слово, а дитина позначає олівцем потрібний малюнок, наприклад «те, що можна їсти». У частині на міркування треба викреслити одну з п'яти фігур, яка відрізняється від решти.

Наприкінці літа дослідники за таблицею випадкових чисел відібрали близько 20% учнів. Кожен із вісімнадцяти вчителів перших–шостих класів отримав список тих, хто нібито потрапив до найкращих; щоб це виглядало правдоподібно, імен у списках було неоднаково, від одного до дев'яти. Автори підсумували: різниця між «особливими» дітьми і рештою існувала лише в голові вчителя.

Занижених очікувань не створювали нікому. Після дослідів зі щурами, пояснюють автори, це було б неетично, тому перевіряли тільки, чи допомагають очікування завищені.

Тест діти писали ще тричі: у січні й травні 1965 року у своїх учителів і в травні 1966 року вже в нових, яким нічого про списки не казали. Проводили тест самі вчителі, а перевіряли помічники, які не знали, хто до якої групи належить. Головним мірилом був приріст IQ від травня 1964-го до травня 1965-го.

Що показали цифри

У підрахунок за перший рік увійшло 320 дітей. У 255 учнів контрольної групи загальний IQ зріс у середньому на 8,4 пункту, у 65 «перспективних» — на 12,2. Різниця в 3,8 пункту була статистично значущою: за розрахунком авторів, випадково така трапилася б приблизно двічі на сто разів.

Проте за цим середнім стоять дуже різні класи. У першому «перспективні» діти випередили решту на 15,4 пункту, у другому — на 9,5. У третьому різниці не було, у четвертому вона становила 3,4 пункту й могла бути випадковою, у п'ятому й шостому «перспективні» навіть ледь відстали. Увесь результат, отже, тримався на перших двох класах, де до списків потрапило 19 дітей: 7 першокласників і 12 другокласників. Серед них на двадцять і більше пунктів додали 47%, серед 95 їхніх однокласників — 19%.

Автори розклали результат і на дві частини тесту. У словесній частині різниця в цілій школі становила два пункти й могла бути випадковою. У завданнях на міркування вона сягала семи пунктів, причому в перших двох класах «перспективні» додали майже 40 пунктів, а контрольна група — 27. Такий стрибок у дітей, про яких учителям нічого не казали, автори назвали разючим і обмежилися здогадом, що експерименти, можливо, корисні й контрольній групі.

Учителі наприкінці року оцінювали «перспективних» як допитливіших і щасливіших. Була й тривожна знахідка: що більше додавали в IQ діти зі слабких класів, від яких цього ніхто не чекав, то гірше про них відгукувалися вчителі.

Найдивніше з'ясувалося влітку 1966 року, коли вчителям розкрили задум. Із 72 дітей, які спершу були в списках, вони пригадали 18 — і ще 18 назвали помилково. Учителі других класів не згадали жодного свого «перспективного» учня, хоча саме там ефект був одним із найбільших. Багато хто розповів, що ледве глянув на список серед інших паперів першого тижня. За спогадами вчителів, більше часу цим дітям вони теж не приділяли.

Через два роки картина змінилася. Перевага колишніх першокласників зменшилася з 15,4 до 6,6 пункту, зате в колишніх п'ятикласників, які за перший рік не показали нічого, вона раптом сягнула 11 пунктів. Автори назвали це загадкою. У цілій школі різниця після двох років становила 2,7 пункту і вже не була статистично значущою.

Що було не так із дослідом

Ще до виходу книжки про дослід написала на першій сторінці газета «Нью-Йорк таймс». Фахові рецензії виявилися нищівними. Роберт Торндайк (Robert L. Thorndike), фахівець із тестування з Колумбійського університету, у рецензії 1968 року зазирнув у таблиці додатка. Один слабкий перший клас із 19 дітей мав до початку досліду середній «IQ з міркування» 31, а всі першокласники разом — 58. Якщо вірити цим числам, у класі сиділи діти з тяжкою розумовою відсталістю. За підрахунком Торндайка, такий бал означав приблизно дві правильні відповіді з 28, тоді як навмання дитина вгадала б п'ять-шість. Тобто малюки, найімовірніше, просто не зрозуміли завдання. З іншого боку шкали шестеро «перспективних» другокласників одного класу мали наприкінці року середній бал 150, що відповідає бездоганно виконаному тесту. Торндайк підсумував прислів'ям: коли годинник б'є тринадцять, сумнів падає і на всі попередні удари.

Річард Сноу (Richard Snow) зі Стенфорда, якому автори дали вихідні дані, 1969 року додав подробиць. Тест не мав норм для балів, нижчих за 60 і вищих за 160, тож такі значення отримали, продовживши таблиці за їхні межі. В одного учня IQ з міркування змінився з 17 до 148, в іншого словесний IQ у чотирьох вимірюваннях становив 183, 166, 221 і 168. Приблизно п'ята частина дітей вибула зі школи до кінця досліду. Тест проводили самі вчителі, і ніхто не стежив, чи однаково вони це роблять. Сноу вважав, що в такому вигляді роботу не прийняв би журнал Американської психологічної асоціації. Пізніше, як переказують оглядачі, він показав: досить вилучити п'ятьох дітей із найнеймовірнішими стрибками (скажімо, з 17 до 110 чи зі 111 до 208), і різниця між групами зникає.

Розенталь критики не прийняв. Він відповідав, що ненадійний тест мав би радше приховати ефект, ніж створити його, і що план досліду відзначило нагородою одне з відділень Американської психологічної асоціації. Перший довід визнають слушним і пізніші оглядачі: ненадійність вимірювання сама різниці між групами не створює. Проте заперечення Сноу стосувалося не ненадійності загалом, а кількох неможливих балів, яких у групі з дев'ятнадцяти дітей досить, щоб зсунути середнє.

Є й етичний бік. Учителів обдурили двічі: щодо тесту і щодо їхніх учнів. Беверлі Кантелло (Beverly Cantello), яка тоді щойно почала вчителювати, згадувала 2015 року, що спершу образилася, а пізніше зрозуміла, навіщо це було потрібно. Ознак того, що дослід зашкодив дітям, у даних немає: IQ зріс в обох групах. Проте популярний переказ робив учителів винними в неуспішності учнів, і Альберт Шенкер (Albert Shanker), один із засновників учительської профспілки United Federation of Teachers, гостро розкритикував дослід у газетній колонці.

Що показали повторення

Перше повторення описане вже в самій книжці, у примітці. У двох школах містечка на Середньому Заході, де вчилися діти з родин середнього класу, переваги «перспективних» у загальному IQ не знайшли зовсім. Далі дослід повторювали десятки разів. За оглядами, значущий ефект виходив приблизно в третині спроб, а там, де мірилом був саме IQ, — ще рідше.

1984 року Стівен Рауденбуш (Stephen Raudenbush) звів докупи 18 таких дослідів. Середній ефект виявився малим, а його значущість залежала від способу підрахунку. Зате знайшлася закономірність. Коли вчителям повідомляли «результати тесту» до знайомства з класом, ефект був помітним, хоч і невеликим. Якщо вони знали дітей уже тиждень, він слабшав, а після двох тижнів знайомства зникав. Учитель, який бачив дитину в роботі, вірить власним очам більше, ніж папірцеві. Рауденбуш пояснював це, зокрема, через когнітивний дисонанс: відомості, які суперечать власному досвідові, людина відкидає. Підтвердилося й те, що ефект більший у перших двох класах.

Найповніший підсумок зробили 2005 року Лі Джассім (Lee Jussim) і Кент Гарбер (Kent Harber) в огляді досліджень за 35 років. Самоздійснювані пророцтва в класі існують, але зазвичай слабкі: вони помітно змінюють успішність приблизно 5–10% учнів. З роками цей вплив не накопичується, а радше згасає. Очікування вчителів здебільшого збуваються тому, що вчителі загалом точно оцінюють учнів, а не тому, що нав'язують їм свою думку. Чи впливають очікування саме на інтелект, досі неясно: оцінки коливаються від «ніяк» до «трохи». Натомість припущення про великий, разючий вплив на IQ автори огляду вважають спростованим. Водночас вони припускають, що в дітей із груп, до яких ставляться упереджено, ефект може бути сильнішим, проте таких досліджень обмаль.

У дослідів Розенталя з'явилися й продовження. Зворотний бік явища назвали ефектом Голема: 1982 року Еліша Бабад (Elisha Babad) із колегами і самим Розенталем спостерігав за 26 майбутніми вчителями фізкультури. Ті з них, хто легко піддавався упередженням, гірше поводилися з учнями, від яких мало чекали. В управлінні людьми ефект спершу здавався дуже сильним. Метааналіз 2000 року охопив 17 досліджень і показав сильний у середньому ефект, особливо у війську й серед тих, від кого спочатку чекали мало. Але коли Дов Еден (Dov Eden), один із головних дослідників цієї теми, спробував навчити керівників «стилю Пігмаліона» на тренінгах, то у семи польових експериментах майже нічого не отримав. Журнал Discover підсумував це так: разючих результатів нікому не вдалося отримати без обману, а чесно пояснити людині, що їй варто більше вірити в інших, виявилося недостатньо.

Як зазвичай розуміють ефект Пігмаліона — і що тут не так

Дослід у «Дубовій школі» належить до найвідоміших психологічних експериментів, і переказують його зазвичай значно сміливіше, ніж дозволяють дані.

«Повірте в дитину — і вона стане розумнішою»

У цілій школі різниця становила 3,8 пункту IQ, у чотирьох паралелях із шести надійної різниці не було, а через два роки вона перестала бути значущою. Великі числа походять від дев'ятнадцяти першо- і другокласників, чиї бали критики вважають ненадійними. Пізніші огляди сходяться на тому, що вплив очікувань на інтелект лежить десь між нулем і малим.

«Дослід довів, що низькі очікування вчителів гублять учнів»

Цього в «Дубовій школі» не перевіряли: занижених очікувань із етичних міркувань не створювали нікому, а контрольна група за рік додала понад вісім пунктів. Чи шкодять низькі очікування більше, ніж допомагають високі, за оглядом 2005 року, досі неясно.

«Учителі приділяли обраним більше уваги»

Можливо, але з самого досліду цього не видно. За уроками ніхто не спостерігав, а вчителі через рік не пам'ятали, хто був у списках, і казали, що часу на цих дітей витрачали не більше. Пізніше Розенталь описав чотири шляхи, якими очікування можуть передаватися: тепліше ставлення, складніший матеріал, більше нагод відповісти і докладніші відгуки. Це висновок з інших досліджень, а не з «Дубової школи».

«Ефект накопичується: кого недооцінили в першому класі, той відстане назавжди»

Дані кажуть протилежне. У самому досліді перевага молодших дітей за другий рік зменшилася більш ніж удвічі, а тривалі спостереження за школярами показують, що вплив учительських очікувань із часом слабне.

«Очікування вчителів зазвичай хибні й упереджені»

Дослід цього не вимірював узагалі: хибне очікування дослідники створили самі. За оглядом Джассіма і Гарбера, вчителі здебільшого оцінюють учнів точно, і саме тому їхні прогнози справджуються.

«Досить сказати людині, що ви в неї вірите»

Діти в досліді нічого не знали, а вчителі щиро помилялися. Тренінги, на яких керівникам пояснювали силу очікувань, майже нічого не дали. Ефект зникає й тоді, коли вчитель устиг сам придивитися до учня. Перспективнішим виявилося вчити не вірити, а діяти. За тим самим репортажем Discover, після тренінгу, на якому новозеландські вчителі розбирали відеозаписи власних уроків, їхні учні за рік випередили однолітків у математиці приблизно на три місяці навчання.

Ефект Пігмаліона в культурі

Назва відсилає до грецького міфу про скульптора Пігмаліона, який закохався у створену ним статую, і до однойменної п'єси Бернарда Шоу (George Bernard Shaw). Книжка Розенталя і Джейкобсон закінчується словами її героїні, квіткарки Елайзи Дуліттл: різниця між леді й квіткаркою не в тому, як вона поводиться, а в тому, як поводяться з нею.

• Преса 1967–1968 років. За історією суперечки, яку написав Герман Спітц (Herman Spitz), «Нью-Йорк таймс» 1967 року винесла дослід на першу сторінку із заголовком про те, що учні встигають добре, коли вчителеві сказали, що так буде. Схвальні рецензії надрукували «Нью-Йорк рев'ю оф букс» і «Нью-Йоркер». Сноу цитує одну з них: хлопчик-мексиканець за рік нібито перейшов із «розумово відсталих» до «вищих за середнє», і це названо «твердими фактами». Про ненадійність тесту читачам не повідомляли.
• Стерлінґ Лівінґстон, «Пігмаліон у менеджменті» (Pygmalion in Management). Стаття викладача Гарвардської школи бізнесу, яку журнал Harvard Business Review передрукував 2003 року, починається з тієї самої цитати з Шоу. Уже сама назва переносить ідею зі школи в управління людьми.
• Радіо NPR, 2012. У сюжеті Алікс Шпіґель (Alix Spiegel) для програми Morning Edition Розенталь сам розповідає про фальшиву обкладинку тесту. Дослід подано в найпростішому вигляді: діти, від яких чекали більшого, «дедалі більше» додавали в IQ. Про те, що ефект знайшовся лише в молодших класах, не сказано.
• «Бетмен» (Batman), програма This American Life та перший сезон подкасту Invisibilia, 2015. Журналістки пронесли щура до редакції NPR і «ненауково», як сказано в анонсі, відтворили дослід Розенталя з лабіринтом.
• Кетрін Еллісон, «Чесно про ефект Пігмаліона» (Being Honest About the Pygmalion Effect), журнал Discover, 2015. Репортаж називає справжню школу, Spruce School, і наводить спогади вчительки Беверлі Кантелло. Головну слабкість ефекту названо прямо: без обману його так і не вдалося відтворити на повну силу.
• Рутґер Бреґмен, «Людство. Оптимістична історія» (Humankind), 2019; український переклад — 2024. Ефекти Пігмаліона і Голема тут слугують доводом, що люди стають такими, якими їх бачать інші. Рецензія видання Mind згадує ці сторінки в четвертій частині книжки. Критичні відгуки на дослід Розенталя в рецензії не обговорюються.

Що випливає з ефекту Пігмаліона

• Очікування справді можуть справджуватися самі: це підтверджено і в лабораторії, і в класі. Але в школі такий вплив зазвичай малий, стосується небагатьох учнів і з часом слабне.
• Знаменитий дослід 1964–1965 років показав різницю лише в перших двох класах, у 19 дітей, і виміряв її тестом, який у цьому віці давав неправдоподібні бали. Як доказ того, що віра вчителя підвищує інтелект, він непереконливий.
• Найкраще ефект видно там, де вчитель ще не знає учнів: на початку навчання, у новому класі. Перше враження, отримане з чужих слів, важить найбільше, поки немає власного.
• Учителі загалом оцінюють дітей точно. Звинувачувати їх у тому, що учні вчаться погано лише через брак віри, дані не дозволяють.
• Наказати собі вірити в когось не вдається. Змінюється, якщо змінюється, поведінка: кого питають на уроці, скільки чекають на відповідь, як пояснюють помилку. Над цим можна працювати свідомо.
• Історія дослідження повчальна й сама собою. Гарна ідея і невеликий хиткий результат за кілька років перетворилися на загальновідому істину, бо дуже багатьом хотілося, щоб це було правдою. Схожий шлях пройшов зефірний тест.