Експеримент Аша: сила більшості і ті, хто не поступився

Аудиторія американського коледжу, середина минулого століття. Кілька студентів сидять у два ряди перед дошкою. Дослідник пояснює, що перевіряє окомір, і ставить на полицю дошки дві білі картки: на лівій одна чорна вертикальна лінія, на правій три, різної довжини. Треба вголос назвати номер тієї з трьох, яка дорівнює лінії ліворуч. Відповідають по черзі. Перше коло минає без пригод, друге теж. На третьому всі, хто говорить перед передостаннім студентом, один за одним упевнено називають лінію, яка помітно довша за потрібну. Тепер його черга.

Він не знає, що всі інші в аудиторії домовилися з дослідником заздалегідь. Так виглядав дослід американського психолога Соломона Аша (Solomon Asch), який у підручниках називають експериментом про конформність (conformity), тобто про схильність людини погоджуватися з групою. Сам Аш назвав свою головну працю інакше: «Дослідження незалежності й конформності». Ця різниця важить більше, ніж здається.

Що хотів з'ясувати Аш

Аш народився 1907 року у Варшаві, підлітком переїхав до США, 1932 року захистив дисертацію в Колумбійському університеті, а з 1947 року працював у Свортмор-коледжі в Пенсильванії, пише про нього Міжнародна енциклопедія соціальних наук. Найбільше на нього вплинув гештальтпсихолог Макс Вертгаймер (Max Wertheimer).

Тогочасна соціальна психологія пояснювала вплив групи навіюваністю. У типовому досліді студентів питали про їхні смаки чи погляди, потім повідомляли, що думають авторитети або більшість однолітків, і питали знову. Багато хто змінював відповідь. З цього виводили, що людям можна «продати» будь-яку думку. Аш цьому не вірив. У статті 1955 року «Думки і соціальний тиск» в журналі Scientific American він зауважив, що надто легкий успіх таких дослідів викликає підозру: можливо, студенти просто відповідали так, як, на їхню думку, від них чекали. І додав, що сила соціального тиску ще не означає бездумного підкорення: людям доступна й незалежність.

Щоб це перевірити, потрібне було завдання, де правильну відповідь видно неозброєним оком, і група, яка одностайно стверджує протилежне. Тоді стане зрозуміло, чому людина вірить більше: власним очам чи товаришам.

Як був улаштований дослід

Перший звіт Аш надрукував 1951 року, найповніший опис — монографія 1956 року «Меншість з одного проти одностайної більшості». За нею й подано головні цифри.

Більшість складалася із семи–дев'яти студентів-чоловіків, яких дослідник підготував на окремій зустрічі. Їх просили відповідати чітко й упевнено, не сперечатися зі справжнім учасником, не дивитися на нього і не вдавати подиву. Справжнього учасника приводив хтось із них: мовляв, для досліду із зорового сприймання бракує ще однієї людини. Вільним лишали одне місце, передостаннє в другому ряду, тож новачок чув відповіді майже всіх, перш ніж говорити самому.

Лінії були чорними смужками на білих картках. Еталон мав три, п'ять або вісім дюймів (приблизно 8, 13 і 20 сантиметрів). Проб було 18. На шести, зокрема на двох перших, більшість відповідала правильно, щоб не викликати підозри. На дванадцяти, які Аш назвав критичними, вона одностайно помилялася на величину від трьох чвертей дюйма до дюйма і трьох чвертей, тобто приблизно від двох до чотирьох з половиною сантиметрів. Дослідник тримався як безсторонній головуючий і записував відповіді без жодних ознак подиву. Усе тривало близько двадцяти хвилин.

Одразу після цього з учасником розмовляли віч-на-віч і наприкінці розмови розкривали задум. Аш вважав, що відпускати людину без пояснення було б невиправдано. Якщо учасник здогадувався про змову під час досліду, сеанс зупиняли, а результат не враховували; таких випадків, за статтею 1955 року, було лише кілька.

У досліді взяли участь 123 студенти з трьох навчальних закладів (Свортмора серед них не було). Усі вони були білими чоловіками віком від 17 до 25 років. Ще 37 студентів склали контрольну групу: вони оцінювали ті самі лінії письмово й не знали відповідей сусідів.

Що показали цифри

У контрольній групі 35 із 37 людей не помилилися жодного разу; помилок було менш як один відсоток. Отже, завдання справді було легким.

Під тиском групи картина змінилася. Учасники приєдналися до хибної відповіді більшості або відхилилися в її бік у 36,8% критичних проб. Середня кількість помилок становила 4,4 з 12 можливих. У трьох закладах результати були схожі: 33, 43 і 39% помилок.

Проте за середнім ховається дуже строкатий розподіл. 29 учасників зі 123, приблизно кожен четвертий, не поступилися жодного разу. Шестеро погодилися з більшістю на всіх дванадцяти пробах. Решта опинилася між цими полюсами, причому половина всіх учасників помилилася не більш як тричі.

Сам Аш у підсумках зробив два висновки, і другий не менш важливий, ніж перший. Одностайна більшість справді відхилила третину оцінок. Але переважна частина відповідей у кожній із трьох груп лишилася правильною, і це, за його словами, свідчить, що за таких умов найбільшу вагу мали самі факти, про які йшлося.

Що відчували учасники

Чи не найцікавіше в монографії — розмови після досліду. Спершу люди дивувалися й шукали пояснення: може, вони не так зрозуміли завдання, може, це оптична ілюзія, може, усі повторюють за першим, який чомусь помилився. Коли незгода тривала, майже всі, зокрема й найстійкіші, бодай раз засумнівалися у власних очах. Один учасник подумав, що річ у його окулярах. Інші боялися здатися диваками: «Я почувався дурнем», «наче біла ворона».

Незалежні учасники не були байдужими до групи. Дехто з них навіть вирішив, що більшість, мабуть, має рацію, і все одно називав те, що бачив. Один незалежний учасник, описаний у першому звіті Аша, повторював після досліду: «Я називав їх так, як бачив».

Тих, хто поступався, Аш у звіті 1951 року поділив на три групи. Лише одиниці казали, що справді почали бачити лінії так, як більшість. Найчастіше людина вирішувала, що помиляється вона сама, а не група. Треті добре бачили правильну відповідь і свідомо називали хибну, бо не могли стерпіти, що вирізняються. Пізніше психологи розмежували ці два мотиви: інформаційний вплив, коли людина вважає групу краще обізнаною, і нормативний, коли вона хоче, щоб її прийняли, пояснює підручник OpenStax.

Ще одна подробиця: ті, хто часто поступався, сильно применшували це. Хто пішов за більшістю десять разів, згадував про «раз чи двічі».

Від чого залежить сила більшості

Основний дослід був лише початком. У низці варіантів Аш змінював по одній умові.

• Розмір групи. За статтею 1955 року, проти одного опонента учасники помилялися в 3,6% проб, проти двох — у 13,6%, проти трьох — у 31,8%. Далі частка майже не зростала: 35,1% за чотирьох, 37,1% за сімох, 31,2% за п'ятнадцятьох.
• Союзник. Якщо хоча б одна людина в групі відповідала правильно, помилок, за статтею 1955 року, ставало вчетверо менше. У звіті 1951 року різниця ще більша: 5,5% проти 32% за одностайної більшості. До союзника учасники відчували теплоту, але заперечували, що саме він допоміг їм устояти.
• Втрата союзника. Коли партнер посеред досліду переходив на бік більшості, частка помилок знову злітала майже до звичайного рівня. Якщо ж він просто виходив з кімнати («до декана»), його вплив частково зберігався.
• Відповідь на папері. Чотирнадцятьом учасникам дозволили записувати відповіді, тоді як група й далі говорила вголос. Помилок стало 12,5%, утричі менше, ніж в основному досліді.
• Величина помилки. Аш сподівався знайти різницю, за якої не поступиться ніхто. Не вдалося: навіть коли лінії відрізнялися на сім дюймів (близько 18 сантиметрів), дехто повторював за групою.

Був і дзеркальний варіант: шістнадцять необізнаних студентів і один підставний, який відповідав хибно. Група зустріла його сміхом. Аш зауважив, що ті, хто сміявся, не усвідомлювали, звідки береться їхня впевненість.

Що не так із дослідом

Перше обмеження видно з опису вибірки: молоді білі чоловіки з трьох американських коледжів. Чи так само повелися б жінки, старші люди або мешканці інших країн, із цих даних не видно.

Друге стосується самої ситуації. Учасник відповідав лише за себе, питання про довжину ліній ніяк не стосувалося життя групи, а сама група ні до чого не закликала й нічим не карала. Аш сам перелічив ці особливості й попередив, що в суперечці, важливій для групи, усе може бути інакше.

Третє — обман. Учасника вводили в оману щодо мети досліду й ролі інших, і дехто переживав справжню розгубленість. Аш визнавав, що такі досліди виправдані лише за умови поваги до людини, тому кожному пояснювали задум. За його словами, після пояснення більшість реагувала з цікавістю, а багато хто й із полегшенням. Автори повторення 2023 року теж розкривали учасникам задум після досліду, електронним листом.

Повторення: «дитя свого часу»?

На початку 1980-х британські психологи Стівен Перрін (Stephen Perrin) і Крістофер Спенсер (Christopher Spencer) повідомили, що їхні студенти поводяться зовсім інакше: на 396 критичних проб припала одна-єдина поступка. Вони назвали ефект Аша «дитям свого часу», тобто породженням Америки 1950-х. Проте ті самі автори отримали рівень поступок, близький до Ашевого, коли учасниками були юнаки на випробувальному терміні, а більшістю — працівники служби пробації. Тож ішлося радше про ціну незгоди для конкретної людини, ніж про епоху.

Найповнішу картину дає метааналіз Рода Бонда і Пітера Сміта (Rod Bond, Peter B. Smith) 1996 року: 133 дослідження із 17 країн. Середня частка помилок у них становила 29% і коливалася від нуля до 60%. У тих роботах, де точно відтворили картки Аша й живих підставних учасників, вона дорівнювала 25%. У США ефект від 1950-х поступово слабшав. У країнах, де більше цінують належність до групи, ніж самостійність особи, поступок було більше. Сильніше поступалися також більшій групі, групі «своїх», у менш очевидних завданнях і там, де серед учасників було більше жінок.

2010 року японські дослідники Кадзуо Морі й Міхо Араї (Kazuo Mori, Miho Arai) обійшлися без підставних учасників: завдяки поляризаційним окулярам один із четвірки бачив на екрані іншу лінію, ніж троє інших. Жінки, які опинилися в меншості, поступалися, чоловіки — ні.

Аксель Францен і Себастіан Мадер (Axel Franzen, Sebastian Mader) з Бернського університету 2021 року провели дослід із 210 учасниками, набраними в університетському кампусі, п'ятьма підставними учасниками і шістьма критичними пробами з десяти; результати вийшли 2023 року в журналі PLOS ONE. Помилок було 33%, майже як у Аша. Коли за кожну правильну відповідь платили один франк, частка знизилася до 25%, але не зникла. У запитаннях про політику, де правильної відповіді немає, група зсувала відповіді в середньому на 38 відсоткових пунктів. Із рис особистості з меншою поступливістю була пов'язана лише відкритість до нового досвіду.

Як зазвичай розуміють експеримент Аша — і що тут не так

1990 року Рональд Френд (Ronald Friend), Івонн Рафферті (Yvonne Rafferty) і Дейна Брамел (Dana Bramel) проаналізували 99 викладів досліду в підручниках соціальної психології за 1953–1984 роки. Вони дійшли висновку, що автори дедалі більше наголошували на конформності й замовчували незалежність. 2015 року Річард Ґріґґс (Richard Griggs) перевірив новіші підручники й побачив, що перекіс посилився, переказує журнал Британського психологічного товариства: із двадцяти вступних курсів шістнадцять згадували про тих, хто поступився бодай раз, і жоден — про тих, хто бодай раз устояв.

«Люди здебільшого погоджуються з більшістю»

Навпаки. Із усіх відповідей на критичних пробах близько 63% були правильними, тобто даними всупереч групі. Поступка була винятком, хоч і надто частим, щоб ним знехтувати.

«Троє з чотирьох учасників виявилися конформістами»

Три чверті учасників справді помилилися слідом за більшістю хоча б один раз із дванадцяти. Але за тією самою таблицею 95% хоча б раз відповіли всупереч їй, а кожен четвертий не поступився взагалі. Людей, які погоджувалися щоразу, було шестеро зі 123, тобто 5%. Назвати конформістом кожного, хто раз завагався, означає не помітити дев'ять його незалежних відповідей.

«Під тиском групи люди починають бачити інакше»

За розмовами після досліду, таких було «дуже мало». Більшість тих, хто поступився, або засумнівалася у власній оцінці, або бачила правильну відповідь і промовчала. Це підтверджує варіант із письмовими відповідями: коли не треба заперечувати вголос, помилок стає втричі менше.

«Аш довів, що людина за природою конформна»

Він ставив собі протилежну мету. У вступі до монографії Аш писав, що не можна наперед вважати теорію соціального впливу теорією підкорення і що прагнення незалежності так само властиве людям, як і поступливість. Берт Годжес (Bert Hodges) і Енн Ґаєр (Anne Geyer) 2006 року запропонували дивитися на учасників не як на слабких, а як на людей у незручному становищі, які намагаються водночас сказати правду і не образити товаришів недовірою.

«Поступка більшості — це завжди слабкість»

У передруку статті 1955 року вміщено лист читача, який заперечив Ашеві: коли лінійки під рукою немає, одностайна думка рівних тобі людей — найкращий доступний спосіб перевірити себе, і дослухатися до неї розумно. Аш відповів, що завданням учасника було сказати, що бачить він сам, як це робить свідок або присяжний, і що згода ще не є доказом. Аргумент читача, однак, не зник: Бонд і Сміт нагадують, що слово «конформність» має осудливий відтінок лише там, де найвище цінують уміння стояти на своєму.

«Результат однаковий завжди і всюди»

Частка поступок у повтореннях коливалася від нуля до 60% і залежала від країни, десятиліття, складу групи й ціни незгоди. «37 відсотків» — це результат конкретних студентів за конкретних умов, а не стала людської природи.

Експеримент Аша в культурі

Дослід Аша розійшовся світом переважно через підручники та фотографії. Художніх творів, цілком йому присвячених і описаних у надійних джерелах, знайти не вдалося. Ось де його найчастіше бачать і згадують.

• Фотографії в Scientific American (1955). Знімки, які зазвичай ілюструють дослід, зроблено не під час досліджень Аша, а під час повторення досліду в Гарвардському університеті. Чоловік, який на них напружено нахиляється вперед і вдивляється в картки, — учасник, що не погодився з більшістю на жодній із дванадцяти проб. Підпис передає його слова: він мусить називати лінії такими, якими їх бачить. Тож найвідомішим зображенням «конформізму» став портрет незалежної людини.
• «Обличчям до задньої стінки» (Face the Rear), сюжет телепрограми «Прихована камера» (Candid Camera), 1962. Кілька акторів заходять у ліфт і стають спиною до дверей, і пасажир, який нічого не підозрює, за якийсь час повертається так само. Сюжет часто називають «експериментом Аша в ліфті», але в описах, зокрема у виданні Open Culture, Аш не згадується: це розіграш творця програми Аллена Фанта. Він показує наслідування незвичної поведінки там, де правильної відповіді немає; на дослід із лініями це схоже лише загальною ідеєю.
• Доріс Лессінг, «В'язниці, в яких ми воліємо жити» (Prisons We Choose to Live Inside, 1987). У лекції «Групова свідомість» письменниця, не називаючи Аша, переказує «типовий дослід»: група змовляється, один-двоє лишаються в невіданні, і меншість «майже завжди» пристає до більшості. Це той самий перекіс, що й у підручниках: у самого Аша меншість здебільшого не поступалася.

Що випливає з експерименту Аша

• Тиск одностайної групи реальний. Навіть у дрібному й очевидному питанні він змінив третину відповідей, і це підтверджено повтореннями аж до 2020-х років.
• Незалежність теж реальна, і в досліді Аша вона переважала. Обидва висновки походять з однієї таблиці, і чесний переказ має містити обидва.
• Найсильніше діє одностайність. Одного голосу, який каже інше, досить, щоб тиск ослаб у кілька разів. Тому в групі, де всі згодні, особливо корисна людина, яка не боїться заперечити.
• Люди частіше поступаються вголос, ніж подумки. Якщо важлива справжня думка кожного, варто дати змогу висловити її письмово або до того, як прозвучать інші.
• Відсотки з підручника не є законом природи: вони залежать від культури, складу групи й того, чим людина ризикує, коли не погоджується.