Експеримент із лялькою Бобо: чого діти вчаться, дивлячись на дорослих

Дитячий садок Стенфордського університету, близько 1960 року. Чотирирічну дитину заводять до кімнати й садять у кутку за столик: тут можна робити картинки штампами з картоплі та барвистими наліпками. У протилежному кутку дорослий береться складати конструктор. Минає хвилина. Дорослий відкладає деталі, повертається до надувної ляльки-клоуна півтора метра заввишки, валить її на бік, сідає зверху й б'є кулаком у ніс. Потім підводить ляльку, гатить її по голові молотком, підкидає в повітря й копає по всій кімнаті, примовляючи: «Дай йому в ніс», «Бах». І так разів зо три. Дитину ніхто не просить дивитися, не хвалить і не сварить. За десять хвилин її забирають.

Що вона зробить, коли трохи згодом сама опиниться поруч із такою лялькою? На це запитання відповідав експеримент із лялькою Бобо (Bobo doll experiment). Так називають серію дослідів, які в 1961–1965 роках опублікував психолог Альберт Бандура (Albert Bandura) з колегами. З них виросло уявлення про научіння через спостереження (observational learning): людина може засвоїти нову поведінку, просто побачивши її в когось іншого.

Що хотів з'ясувати Бандура

Альберт Бандура народився 1925 року в канадському селищі Мандер у родині переселенців зі Східної Європи: батько походив із Польщі, мати — з України, пише він в автобіографії. 1952 року він захистив дисертацію з клінічної психології в Університеті Айови, а з 1953-го працював у Стенфорді.

Першим його великим проєктом, разом з аспірантом Річардом Волтерсом (Richard Walters), було дослідження надміру агресивних хлопців із благополучних районів. Виявилося, що агресивне ставлення до інших вони переймали вдома: батьки не дозволяли синам агресії щодо себе, але заохочували її поза домом. Бандура вирішив перевірити в лабораторії, як саме поведінка переходить від дорослого до дитини.

Тогочасна психологія мала на це дві відповіді, і обидві його не влаштовували. Біхевіористи, спадкоємці дослідів на зразок собаки Павлова й Маленького Альберта, вважали, що поведінку формують нагороди й покарання: щоб чогось навчитися, треба самому це зробити й відчути наслідки. Психоаналітики пояснювали дитячу агресію «ідентифікацією з агресором»: налякана дитина нібито сама стає нападником, щоб позбутися тривоги. Була й третя, дуже популярна думка, що спостерігати за чужою агресією корисно, бо вона «розряджає» власну; це називали катарсисом. Бандура припускав простіше: діти вчаться, дивлячись на інших, і для цього не потрібні ні нагороди, ні страх.

Допомагали йому дві дослідниці, Доротея Росс (Dorothea Ross) і Шейла Росс (Sheila A. Ross).

Як був улаштований дослід 1961 року

У статті 1961 року описано 72 дитини зі стенфордського дитячого садка: 36 хлопчиків і 36 дівчаток віком від трьох до неповних шести років, у середньому чотири роки й чотири місяці. Дорослих-моделей було двоє, чоловік і жінка.

Спершу дослідниця й вихователька оцінили, наскільки кожна дитина агресивна в повсякденному житті садка. За цими оцінками дітей об'єднали в трійки зі схожими показниками й розподілили по трьох групах, по 24 дитини в кожній. Перша бачила агресивного дорослого. Друга бачила дорослого, який десять хвилин спокійно складав конструктор і на ляльку не зважав. Третя, контрольна, дорослого не бачила взагалі. У перших двох групах половина дітей спостерігала за дорослим своєї статі, половина — протилежної.

Далі всіх дітей, і контрольну групу теж, навмисне засмучували. Дитину приводили до кімнати з дуже привабливими іграшками: пожежною машиною, літаком, лялькою з гардеробом і візочком. Щойно вона захоплювалася грою, зазвичай хвилини за дві, дослідниця казала, що це її найкращі іграшки і вона вирішила приберегти їх для інших дітей. Автори пояснили, навіщо це: вважалося, що побачена чужа агресія зменшує власну, тож без такого поштовху порівняння було б нечесним.

У третій кімнаті дитина могла гратися чим завгодно. Там стояла лялька Бобо, цього разу метрова, лежали молоток із дошкою для кілочків, два пістолети з дротиками, а зі стелі звисав м'яч із намальованим обличчям. Поруч були й мирні іграшки: чайний сервіз, олівці, ляльки, ведмедики, машинки, пластикові тварини. Дослідниця сиділа в кутку з паперами, бо самі діти лишатися не хотіли. Двадцять хвилин спостерігачі за одностороннім дзеркалом кожні п'ять секунд відзначали, що робить дитина.

Найважливіша хитрість досліду — у тому, що саме рахували. Просто вдарити неваляйку кулаком дитина може й без підказки. Тому дорослий показував незвичні дії, до яких навряд чи хтось додумається сам: сісти на ляльку й бити в ніс, бити молотком по голові, підкидати, копати, промовляючи певні фрази. Якщо дитина відтворювала саме їх, це означало, що вона їх перейняла.

Що показали цифри

Із 24 дітей, які бачили агресивного дорослого, 22 повторили його незвичні дії. У двох інших групах близько 70% дітей не зробили цього жодного разу. Середні показники відрізнялися в рази. Хлопці, які спостерігали за агресивним чоловіком, скопіювали його удари в середньому 25,8 раза, тоді як хлопці з контрольної групи — 2,0. У дівчат, які бачили агресивну жінку, показник становив 5,5 проти 1,2 в контрольній групі.

Діти переймали не лише удари. Вони повторювали й слова, а третина тих, хто бачив агресивного дорослого, повторила навіть його мирні репліки на кшталт «Він таки міцний хлопець». У двох інших групах цих фраз не сказав ніхто.

Стать мала значення. Хлопці копіювали фізичну агресію частіше за дівчат, але в повторенні агресивних слів різниці не було. Чоловік-модель, схоже, впливав сильніше за жінку. Самі діти пояснювали це так, як їх навчили думати про «чоловіче» й «жіноче». Один хлопчик сказав про жінку, яка била ляльку: «Хто ця пані? Пані так не поводяться». А одна дівчинка про чоловіка: «Він добрий боєць, як тато».

Був і результат, про який згадують рідше. Діти, які бачили спокійного чоловіка, поводилися стриманіше навіть за контрольну групу. А всі, хто спостерігав за спокійними дорослими, удвічі довше, ніж діти з «агресивної» групи, просто тихо сиділи, нічим не граючись. Переймалася не тільки агресія, а й стриманість.

Нарешті, звичайних ударів кулаком по ляльці в усіх трьох групах було приблизно порівну. Тобто дорослий не «вмикав» у дітях бажання бити неваляйку, воно було й так. Він показував, як саме це можна робити.

Кіно, мультфільм і кіт Герман

Другу статтю, «Наслідування агресивних моделей, показаних у фільмі», надруковано 1963 року. Вона починається з газетної замітки: 1961 року в Сан-Франциско хлопця серйозно поранили ножем, коли підлітки відтворювали бійку на ножах із фільму «Бунтівник без причини», який напередодні показали по телебаченню. Бандура хотів дізнатися, чи діє екран так само, як жива людина.

Дітей було 96. До двох груп із першого досліду (тих, хто бачив агресивного дорослого наживо, і контрольної) додали дві нові. Одна дивилася кольоровий фільм, де ті самі дорослі так само били ляльку. Другій дослідниця «вмикала телевізор», і там ішов «мультфільм» під назвою «Кіт Герман»: жінка-модель у костюмі чорного кота робила те саме серед намальованих дерев і метеликів, під мультяшну музику й тоненьким голосом.

Автори очікували, що чим далі модель від реальності, тим слабше діти її наслідуватимуть. Цього майже не сталося. Середній показник агресії становив 83 у дітей, які бачили живу модель, 92 після фільму, 99 після «мультфільму» і 54 в контрольній групі. Три перші групи між собою значуще не відрізнялися, але всі були агресивніші за контрольну. Точні копії дій дорослого після «мультфільму» траплялися рідше, ніж після живого показу. Хоч якісь із них відтворили 88% дітей, які бачили живу людину або фільм, і 79% тих, хто дивився «кота».

У цій самій статті є застереження, яке потім часто губилося. Автори розрізняють засвоєння і виконання: більшість дітей засвоює побачене на екрані, але, за їхніми ж спостереженнями, діти зазвичай не повторюють усього підряд. Опитані батьки розповіли, що здебільшого швидко припиняють такі спроби.

Нагорода, покарання і різниця між «знати» та «робити»

Саме цю різницю Бандура перевірив у досліді, опублікованому 1965 року. Самої статті в написанні цього тексту використати не вдалося, тож подаємо її за переказом у відкритому підручнику з психології научіння. Діти знову бачили, як дорослий б'є ляльку, але закінчення було різним. В одному варіанті другий дорослий хвалив «сильного чемпіона» й пригощав його солодощами та напоями. В іншому сварив («Ану облиш цього клоуна, задирако») і лупцював згорнутим журналом.

Діти, які бачили покарання, потім самі повторювали дії з фільму рідше, ніж ті, хто бачив нагороду. Це назвали вікарним, тобто опосередкованим, підкріпленням і покаранням (vicarious reinforcement, vicarious punishment): на нас впливають наслідки, які дістаються іншому. Та коли всім дітям пообіцяли нагороду за кожну дію, яку вони зможуть показати, різниця зникла. Ті, хто бачив покараного дорослого, пам'ятали його рухи так само добре.

Звідси головний висновок усієї серії. Спостереження дає знання, як щось зробити. Чи скористається людина цим знанням, залежить від того, яких наслідків вона чекає. Згодом Бандура описав чотири умови научіння через спостереження: увагу, запам'ятовування, здатність відтворити дію і мотивацію. Так їх подає й підручник OpenStax. Того ж 1965 року він разом із Волтером Мішелом, майбутнім автором зефірного тесту, досліджував, як діти переймають у моделей уміння відкладати винагороду.

Що не так із дослідом

Етика. Малим дітям показували дорослого, який б'є ляльку, а потім їх навмисне засмучували. У статтях 1961 і 1963 років нічого не сказано про згоду батьків, про розмову з дітьми після досліду чи про те, чи зникла набута поведінка згодом. Відомо лише, що батьки дітей із другого досліду заповнювали анкету. Порівняно з експериментом Мілґрема, який проводили в ті самі роки, втручання було м'яким, але сьогодні такий дослід потребував би докладного етичного обґрунтування.

Лялька. Бобо — іграшка, зроблена для того, щоб її штовхали: вона падає і встає. Удар по ній ще не означає бажання комусь зашкодити. Автори це розуміли й у статті 1963 року самі запитали, чи можна вважати такі дії «справжньою» агресією. Бандура пізніше відповідав, що досліди мали з'ясувати, як діти засвоюють поведінку, і для цього потрібна саме лялька, а не людина: перевіряти засвоєне на живих мішенях було б так само безглуздо, як вимагати від пілотів розбомбити Сан-Франциско, щоб довести, що вони навчилися бомбити.

Тривалість і новизна. Дітей перевіряли за кілька хвилин після показу, у ситуації, дуже схожій на побачену. Британські психологи Найвтон і Стівенсон (B. H. Kniveton, G. M. Stephenson) 1970 року показали, що діти, які раніше вже гралися в такій кімнаті, наслідують фільм менше, а за тиждень різниця між групами зникає взагалі; про це йдеться в анотації їхньої статті.

Вибірка і спостерігачі. Усі діти ходили до садка при престижному університеті, і в кожній підгрупі їх було по шестеро. Поведінку всіх дітей оцінював чоловік, який сам був моделлю, а другий спостерігач незалежно оцінив лише половину сеансів. Автори визнавали, що дітей з «агресивної» групи й так легко було впізнати за поведінкою. Оцінки двох спостерігачів майже збігалися, але «сліпим» у сучасному розумінні дослід не був.

Після Бобо: суперечка про насильство на екрані

Досліди збіглися в часі з тривогою американців через телебачення. Бандуру запрошували свідчити перед комітетами Конгресу, Федеральною торговою комісією та Національною комісією з причин і запобігання насильству. За його словами, торгова комісія на підставі цих досліджень домоглася, щоб рекламодавці переробили ролики, де діти виконували небезпечні трюки, і рекламу ліків від головного болю, герої якої гамселили одне одного молотками по голові. Телевізійна індустрія відповіла замовними критичними оглядами. Коли згодом створювали комітет експертів при головному санітарному лікареві США, телемережі дістали право відхиляти кандидатів, і Бандура опинився серед восьми відхилених дослідників.

Суперечка триває досі, тільки тепер ідеться про відеоігри. Підручник OpenStax подає обидві позиції: частина дослідників, зокрема Крейґ Андерсон (Craig Anderson) з колегами, вважає причиновий зв'язок між насильством у медіа й агресією доведеним; інші, як-от Крістофер Ферґюсон (Christopher Ferguson), заперечують, що ці дослідження не враховують інших чинників, наприклад психічного здоров'я й сімейних обставин. Американська психологічна асоціація у резолюції 2020 року розвела два поняття. Зв'язок жорстоких ігор з агресивною поведінкою дослідження показують. Проте пояснювати ними насильство, як-от масові стрілянини, за словами резолюції, «науково необґрунтовано».

Науковий спадок досліду виявився міцнішим за політичний. Кеті Фей (Cathy Faye) з Центру історії психології Університету Акрона в журналі Асоціації психологічної науки назвала його одним із поштовхів до переходу психології від біхевіоризму до соціально-когнітивного підходу.

Як зазвичай розуміють експеримент із лялькою Бобо — і що тут не так

«Діти, які побачили агресію, стали агресивними»

Вони стали бити ляльку в той спосіб, який їм показали. Агресію щодо людей у цих дослідах не вимірювали, а звичайних ударів по ляльці в усіх групах було приблизно порівну. Дослід показує, що дитина засвоює нові дії зі спостереження. Чи стане вона жорстокішою до інших, він не показує.

«Діти з контрольної групи гралися мирно»

Ні. Діти, які не бачили жодного дорослого, теж били ляльку кулаком, гатили молотком по інших предметах і стріляли з іграшкових пістолетів. Це й не дивно: їх щойно засмутили, а в кімнаті лежали іграшки, які до такої гри запрошують.

«Дітей нацькували, а потім здивувалися»

Так виклали дослід у виданні Gizmodo 2014 року, назвавши відібрані іграшки «прихованим поворотом». Нічого прихованого тут немає: про це написано в статті, а засмучували всіх дітей однаково, зокрема й контрольну групу. Різницю між групами цим не пояснити. Інша річ, що результат стосується саме засмученої дитини, і поширювати його на спокійну слід обережно.

«Бандура довів, що телевізор робить дітей жорстокими»

У статті 1961 року телебачення не згадано взагалі, на що звернув увагу психолог Вон Белл (Vaughan Bell) у блозі Mind Hacks. Стаття 1963 року вже стосувалася екрана, але й вона показала лише те, що діти відтворюють побачене у фільмі невдовзі після перегляду, а не те, що в них змінюється характер. Про довготривалий вплив екранного насильства науковці сперечаються досі.

«Мультики шкідливіші за справжнє насильство» або «екран діє слабше за життя»

Трапляються обидва твердження, і жодне не випливає з даних. Загальний рівень агресії після живого показу, фільму й «мультфільму» значуще не відрізнявся. Різниця була лише в точному копіюванні: живу людину діти відтворювали точніше, ніж «кота».

«Якщо показати, що зло покаране, дитина його не засвоїть»

Дослід 1965 року показав протилежне. Покарання героя стримує бажання повторювати, але не заважає запам'ятати. Коли з'являється причина, дитина відтворює побачене так само вправно.

«Діти сліпо копіюють усе, що бачать»

Копіювали не всі й не все. Хлопці й дівчата переймали різне, чоловіка наслідували охочіше, ніж жінку, а покараного — менше, ніж нагородженого. Дитина зважає на те, хто перед нею і чим для нього все скінчилося.

Експеримент із лялькою Бобо в культурі

Художніх фільмів чи романів, присвячених досліду й описаних у надійних джерелах, знайти не вдалося. Зате сама лялька стала чи не найвпізнаванішим предметом в історії психології. Коли 2004 року Американська психологічна асоціація відзначала Бандуру за внесок усього життя, у зверненні до нього було сказано: «Ви зробили Бобо лялькою на всі часи»; ці слова наводить огляд Ентоні Артіно.

• Фільм «Соціальне научіння агресії через наслідування агресивних моделей» (Social Learning of Aggression through Imitation of Aggressive Models), початок 1960-х. Навчальна стрічка самого Бандури. Кадри з неї вміщено у статті 1963 року: угорі жінка-модель виконує чотири незвичні дії, нижче хлопчик і дівчинка їх повторюють. Кадри з цієї стрічки зазвичай і показують, коли згадують дослід. Вони справжні, але автори самі писали, що це приклади дітей, які стали «точними копіями» дорослого, тобто найвиразніші випадки, а не середня дитина.
• Стаття Бандури в журналі Look, 1960-ті. Журнал замовив психологові текст про вплив телебачення для спеціального числа про молодь. За спогадами Бандури, після публікації інформаційне бюро Національної асоціації мовників розіслало телестанціям пакет матеріалів про те, чому на його дослідження не слід зважати.
• «Людина в оці урагану» (The Man in the Eye of the Hurricane), журнал TV Guide, 1969. Стаття Едіт Ефрон (Edith Efron), яка відкидала досліди з наслідуванням і дорікала урядовцям, що ті поводяться так, «ніби Рим горить, а доктор Бандура — вогнегасник». Цитату наводить сам Бандура.
• Телефільм про сценариста, якого звинувачують у злочині глядача. Бандура згадує, як аспірант подзвонив йому й порадив увімкнути телевізор: там персонаж, що грав його роль, відповідав на перехресному допиті про досліди з наслідуванням, і виходило в нього кепсько. Назви фільму він не подає. «Мене гамселили замовні критики, платні консультанти й вигадані драми, і я почав відчувати спорідненість із лялькою Бобо», — пише він.
• «Мозок: таємна історія» (The Brain: A Secret History), BBC Four, друга серія «Емоції», в ефірі 13 січня 2011 року. Документальний цикл Майкла Мозлі (Michael Mosley) про історію експериментальної психології. В описі серії в каталозі Wellcome Collection сказано, що діти «всі скопіювали поведінку дорослого». Це перебільшення: у першому досліді двоє з 24 дітей не повторили жодної дії, у другому не повторила приблизно кожна восьма дитина.
• Лялька в музеї. У травні 2010 року Бандура передав ляльку Бобо до Центру історії психології Університету Акрона в штаті Огайо, де вона стала одним із найпопулярніших експонатів.
• Телесеріали Мігеля Сабідо (Miguel Sabido), Мексика. Найнесподіваніший слід досліду в культурі: продюсер компанії Televisa, за спогадами Бандури, побудував багатосерійні драми на принципах наслідування з дослідів із лялькою Бобо, щоб заохочувати глядачів до грамотності й планування сім'ї. Пізніше Бандура співпрацював з організацією Population Media Center, яка робить подібні серіали про планування сім'ї, права жінок і захист від ВІЛ.

Що випливає з експерименту з лялькою Бобо

• Діти вчаться, дивлячись на інших. Для цього не потрібні ні нагороди, ні покарання, ні навіть прохання дивитися. Це найміцніший висновок досліду.
• Переймається не лише погане. Діти, які бачили спокійного дорослого, самі поводилися спокійніше. Приклад стриманості працює так само, як приклад агресії.
• Знати й робити — не те саме. Дитина може засвоїти дію і не вдатися до неї ніколи. Чи вдасться, залежить від того, чого вона чекає у відповідь і що сталося з тим, у кого вона це побачила.
• Заборонити побачене неможливо, але можна вплинути на те, чи захочеться його повторювати. Батьки з досліду 1963 року робили саме це, коли спиняли дітей, які вдавали телегероїв.
• Дослід не доводить, що фільми чи ігри роблять людей жорстокими. Він проведений на ляльці, у лабораторії, за кілька хвилин після показу. Питання про життя за її межами досі відкрите, і чесна відповідь на нього поки що така: екранне насильство пов'язане з агресивною поведінкою, але це лише один із багатьох чинників.