Експеримент Мілґрема: підкорення авторитету

Нью-Гейвен, штат Коннектикут, початок 1960-х. Чоловік, який відгукнувся на оголошення в газеті, приходить до лабораторії Єльського університету. Йому обіцяли 4,50 долара за участь у дослідженні пам'яті та навчання. Невдовзі він сидітиме перед приладом із тридцятьма перемикачами, спітнілий і знервований, і натискатиме їх один за одним, бо чоловік у сірому халаті спокійно каже: «Будь ласка, продовжуйте».

Так починався дослід, який психолог Стенлі Мілґрем (Stanley Milgram) описав 1963 року в статті «Поведінкове дослідження покори». Він став одним із найвідоміших і найсуперечливіших експериментів в історії психології.

Що хотів з'ясувати Мілґрем

У першому ж абзаці статті Мілґрем пояснює, чому його цікавить покора. З 1933 по 1945 рік мільйони невинних людей були знищені за наказом. Такі злочини, пише він, могли зародитися в голові однієї людини, але здійснити їх у такому масштабі можна було лише тому, що дуже багато людей виконували накази.

Звідси питання: як далеко зайде звичайна людина, якщо авторитетна особа скаже їй завдавати болю іншому? І чи можна перевірити це в лабораторії?

Як був улаштований дослід

Учасниками стали 40 чоловіків віком від 20 до 50 років із Нью-Гейвена та околиць: поштові службовці, шкільні вчителі, продавці, інженери, робітники. Дехто не закінчив початкової школи, дехто мав науковий ступінь. Усім сказали, що гроші вони отримують уже за те, що прийшли, і заберуть їх незалежно від того, що станеться далі.

У лабораторії учасника зустрічали двоє. Експериментатора грав 31-річний шкільний учитель біології в сірому халаті лаборанта, стриманий і трохи суворий. Другим «добровольцем» був 47-річний бухгалтер, якого більшість людей сприймала як м'якого й приємного чоловіка. Насправді обидва були помічниками Мілґрема.

Учасникові пояснювали, що досліджується вплив покарання на навчання. Жереб, який визначав ролі, був підлаштований: справжній учасник завжди ставав «учителем», а бухгалтер — «учнем». Учня на очах в учителя прив'язували до крісла в сусідній кімнаті й кріпили до зап'ястка електрод. На запитання, чи це небезпечно, експериментатор відповідав: удари можуть бути дуже болючими, але тканин не пошкоджують.

Учитель сідав перед генератором струму. На панелі було 30 перемикачів, від 15 до 450 вольт із кроком 15 вольт. Над групами перемикачів стояли написи: «Слабкий удар», «Помірний удар», «Сильний удар» і так далі до «Небезпечно: тяжкий удар». Останні два перемикачі були позначені просто «XXX». Щоб учитель не сумнівався в приладі, йому самому давали відчути пробний удар у 45 вольт. Це був єдиний справжній удар за весь дослід: генератор був муляжем.

Завдання було просте. Учитель зачитує пари слів, учень має їх запам'ятати. За кожну помилку — удар, і щоразу на одну сходинку сильніший.

Що відбувалося в кімнаті

Учень відповідав за заготовленим сценарієм: приблизно три помилки на одну правильну відповідь. У цьому, першому, варіанті досліду він мовчав аж до 300 вольт. Після цього удару він починав гупати в стіну, і його відповіді переставали з'являтися на табло. Після 315 вольт стукіт повторювався, а далі наставала тиша.

Зазвичай у цю мить учитель обертався до експериментатора. Той радив вважати мовчання помилкою і карати далі. Якщо учасник вагався або відмовлявся, експериментатор по черзі вимовляв чотири фрази:

1. «Будь ласка, продовжуйте».
2. «Експеримент вимагає, щоб ви продовжували».
3. «Абсолютно необхідно, щоб ви продовжували».
4. «У вас немає іншого вибору, ви мусите продовжувати».

Говорив він твердо, але ввічливо. Якщо людина відмовлялася й після четвертої фрази, дослід припиняли. Жодного покарання за відмову не було.

Результати, яких ніхто не чекав

Перед дослідом Мілґрем описав його чотирнадцятьом студентам-психологам останнього курсу Єлю й попросив передбачити, як поведуть себе сто звичайних американців. Найпесимістичніший студент припустив, що до кінця шкали дійдуть троє зі ста. У середньому група назвала 1,2%.

Насправді сталося інакше:

• жоден із 40 учасників не зупинився раніше ніж на 300 вольтах;
• п'ятеро відмовилися продовжувати після 300 вольт, коли учень почав стукати в стіну;
• ще дев'ятеро зупинилися між 315 і 375 вольтами;
• 26 учасників, тобто 65%, дійшли до останнього перемикача — 450 вольт.

Важливо, що робили вони це не спокійно. Мілґрем пише, що люди пітніли, тремтіли, затиналися, кусали губи, стогнали, впивалися нігтями в долоні. У 14 із 40 учасників траплялися напади нервового сміху. У трьох це переросло в неконтрольовані судомні напади; один із них, у 46-річного продавця енциклопедій, був таким сильним, що дослід довелося перервати. Після розмови учасники наголошували, що сміх не означав задоволення.

Після досліду учасникам розкривали обман і влаштовували дружню зустріч з «учнем», щоб вони побачили, що він цілий.

Від чого залежала слухняність

Мілґрем провів не один дослід, а цілу серію. Як підсумовує підручник OpenStax, варто було змінити обставини — і цифри падали. Коли дослід перенесли з університету до звичайної офісної будівлі, до кінця дійшли 48% учасників. Коли учень сидів у тій самій кімнаті — 40%. Коли вчитель і учень торкалися руками — 30%. Коли експериментатор давав вказівки телефоном — 23%.

Психологи Алекс Гаслам (Alex Haslam) і Стівен Райхер (Stephen Reicher) у огляді 2012 року нагадують, що варіантів було близько тридцяти, і частка тих, хто доходив до 450 вольт, коливалася в них від нуля до майже ста відсотків. Якщо взяти всі досліди разом, більшість учасників до кінця не дійшла. Знамениті 65% — це результат одного варіанта, а не «закон людської природи».

Етика: чи можна було так робити

Майже одразу експеримент почали критикувати за те, як у ньому повелися з людьми. Психологиня Діана Баумрінд (Diana Baumrind) 1964 року, а за нею й інші критики доводили, що стрес, якого зазнали учасники, і можлива тривала шкода для них не можуть бути виправдані науковою метою. Людей обманули щодо мети досліду, а потім підштовхували продовжувати, коли вони хотіли піти.

Ці суперечки вплинули на правила проведення досліджень. Як пише Джеррі Берґер (Jerry Burger), подібні процедури опинилися «поза межами дозволеного», і понад три десятиліття ніхто не публікував досліджень за схемою Мілґрема.

Що показали повторення

2006 року Берґер, психолог з Університету Санта-Клари, знайшов спосіб частково повторити дослід, не завдаючи учасникам такого стресу. Він помітив, що в Мілґрема вирішальною була позначка 150 вольт, коли учень уперше вимагає його відпустити: 79% тих, хто натиснув наступний перемикач, потім доходили до кінця. Тож Берґер зупиняв дослід одразу після 150 вольт. Крім того, кандидатів заздалегідь відбирали клінічні психологи, а пробний удар становив лише 15 вольт.

Участь узяли 70 дорослих, 29 чоловіків і 41 жінка, віком від 20 до 81 року. Продовжити після 150 вольт були готові 70% — проти 82,5% у порівнянному досліді Мілґрема; різниця статистично не значуща. Чоловіки й жінки поводилися однаково. Несподіванкою стало інше: коли учасник бачив, як інша людина відмовляється продовжувати, сам він відмовлявся не частіше.

2015 року схожий дослід провела в Польщі група Даріуша Долінського (Dariusz Doliński). Із 80 учасників віком від 18 до 69 років 90% дійшли до найвищого з десяти рівнів, повідомило Товариство психології особистості та соціальної психології. Рівнів там було менше, ніж у Мілґрема, тому напряму порівнювати ці 90% з його 65% не можна.

Сліпа покора чи щось інше

Сам Мілґрем пояснював результати тим, що людина перед авторитетом перестає почуватися відповідальною за свої дії. Сьогодні це пояснення вважають надто простим.

Гаслам і Райхер звертають увагу на деталь, яку довго не помічали. Фраза «Експеримент вимагає, щоб ви продовжували» діяла: люди продовжували. А от єдина фраза, що звучала як наказ, — «У вас немає іншого вибору» — зазвичай викликала відмову. На думку дослідників, учасники не корилися сліпо. Вони поділяли мету вченого й вірили, що роблять важливу для науки справу, хоч і неприємну. Це не виправдання, а інше пояснення: людей веде не страх перед начальником, а переконання, що справа того варта.

Є й закид до самих даних. Джина Перрі (Gina Perry) з колегами проаналізувала 656 анкет, які учасники заповнювали після дослідів. Як повідомляє PsyPost, ті, хто вірив, що учень справді страждає, у два з половиною раза частіше відмовлялися продовжувати. Тобто частина «слухняних» могла просто не вірити в справжність ударів, хоча в статті 1963 року Мілґрем стверджував, що генератор ні в кого не викликав підозр. Втім, недовірою всіх результатів не пояснити: багато учасників страждали цілком по-справжньому.

Як зазвичай розуміють експеримент Мілґрема — і що тут не так

За шістдесят років дослід Мілґрема став притчею. Його переказують у підручниках, на тренінгах і в суперечках про політику, і зазвичай так: люди від природи схильні коритися, тож будь-кого можна змусити до жорстокості. Гаслам і Райхер називають це усталеним поглядом і вважають його хибним. У такому переказі губиться майже все важливе. Ось найпоширеніші спрощення.

«Дві третини людей готові катувати за наказом»

65% — результат одного варіанта досліду з приблизно тридцяти. У більшості варіантів до кінця шкали більшість учасників не дійшла. Точніше сказати так: за одних обставин більшість людей продовжує, за інших — більшість відмовляється, і дослід показує, які саме обставини це вирішують.

«Люди просто виконують накази»

Саме наказ спрацьовував найгірше. Коли експериментатор казав «у вас немає іншого вибору», учасники зазвичай відмовлялися. Продовжували вони тоді, коли їм нагадували про мету: експеримент цього вимагає. Люди не вимикали совість. Вони розривалися між двома обов'язками — перед ученим і перед людиною за стіною.

«Учасники спокійно тиснули на кнопки»

Образ байдужого виконавця не має нічого спільного з тим, що описав сам Мілґрем: піт, тремтіння, нервовий сміх, судоми. Це історія не про байдужість, а про те, як важко вийти з ситуації, у яку вже втягнувся.

«Це пояснює Голокост»

Мілґрем сам почав статтю зі згадки про нацистські злочини, а публіка побачила в його досліді підтвердження думки Ганни Арендт (Hannah Arendt) про «банальність зла»: зло чинять сірі чиновники, які лише виконують розпорядження. Гаслам і Райхер нагадують, що історики відтоді цю картину переглянули. Адольф Айхман (Adolf Eichmann), якого Арендт описала як старанного бюрократа, розумів, що робить, пишався своєю роботою і сам виявляв ініціативу. Такі люди діяли не бездумно, а з переконання, що чинять правильно. До того ж короткий дослід, у якому людину запевнили, що непоправної шкоди не буде, важко порівнювати з роками участі в убивствах.

«Сьогодні такого б не сталося»

Це протилежна помилка: вважати дослід курйозом 1960-х. Часткові повторення 2006 і 2015 років дали результати, близькі до Мілґремових.

Чому спрощена версія така живуча? Вона проста, страшна і добре переказується. А ще її десятиліттями повторювала масова культура.

Експеримент Мілґрема в культурі

Мало який психологічний дослід так часто потрапляв на екран і в музику. І майже щоразу глядач отримував саме просту версію.

• «Покора» (Obedience, 1965). Документальний фільм самого Мілґрема: 45 хвилин чорно-білої плівки, знятої за одні вихідні в травні 1962 року крізь вікно лабораторії. Саме ці кадри найчастіше показують у телепередачах про дослід. Дослідниця Кетрін Міллард (Kathryn Millard) у статті для журналу Британського психологічного товариства наголошує, що це не нейтральний запис: фільм знято і змонтовано так, щоб розповісти історію про покору, хоча на самих кадрах видно, як люди вагаються й опираються.
• «Десятий рівень» (The Tenth Level, 1976). Телефільм каналу CBS, у якому Вільям Шатнер грає професора, що ставить дослід з «учителем» та «учнем». Мілґрем був консультантом стрічки, але результат йому, як повідомляють, не сподобався.
• Пітер Ґебріел, «We Do What We're Told (Milgram's 37)» (1986). У пісні з альбому So майже немає тексту: повторюється фраза «ми робимо, що нам кажуть». За найпоширенішим поясненням, число 37 у назві — кількість учасників, які в одному з варіантів досліду дійшли до кінця. Сам Ґебріел казав, що його втішило інше: дехто знайшов сили збунтуватися.
• «Гра смерті» (Le Jeu de la mort, 2010). Французька телепрограма перенесла дослід у студію вигаданого телешоу. Вісімдесят учасників ставили запитання «гравцеві»-акторові й карали його за помилки розрядами, нібито до 460 вольт. За даними продюсера Крістофа Ніка, до кінця дійшли 80%, відмовилися шістнадцятеро, повідомляла CBS News. Це телевізійний експеримент, а не наукове дослідження, але він наштовхує на думку, що авторитетом може бути не лише вчений у халаті, а й телебачення.
• «Експериментатор» (Experimenter, 2015). Ігровий фільм Майкла Алмерейди з Пітером Сарсґардом у ролі Мілґрема. Психолог Стівен Ґібсон (Stephen Gibson) у рецензії зауважив, що стрічка повторює звичну версію — «більшість іде до кінця» — і оминає як варіанти досліду, де більшість відмовлялася, так і сучасні суперечки про те, чи вимірював Мілґрем саме покору.

Що випливає з експерименту Мілґрема

Експеримент Мілґрема не доводить, що в кожному з нас сидить кат. Він показує дещо менш ефектне, але практичніше:

• те, як ми вчинимо, залежить не лише від характеру, а й від ситуації: хто просить, де це відбувається, чи бачимо ми людину, якій шкодимо;
• шкода, яка зростає маленькими кроками, сприймається легше: після кожного кроку важче сказати «досить»;
• відмовитися найлегше на початку, і чимало людей таки відмовляються — про них варто пам'ятати не менше, ніж про 65%.

Через шістдесят років після публікації дослід лишається уроком не тільки про покору, а й про саму науку: про ціну, яку платять учасники, і про те, як відомий результат може виявитися складнішим, ніж його популярний переказ.