Досліди Селіґмана: як відкрили вивчену безпорадність

Собаку садять у камеру, перегороджену невисоким бар'єром. Світло пригасає, за кілька секунд підлога під лапами б'є струмом. Собака, який потрапив сюди вперше, кидається туди-сюди, поки випадково не перевалиться через бар'єр на другу половину, де струму немає. Наступного разу він перестрибує швидше, а невдовзі стрибає вже на сам сигнал. Інший собака напередодні дістав серію ударів струмом, яких не міг ні уникнути, ні припинити. Спершу він поводиться так само, проте секунд за тридцять зупиняється, лягає і тихо скавчить. Струм вимикають автоматично. На наступній спробі все повторюється, хоча бар'єр можна перестрибнути так само легко.

Так цю картину описали американські психологи Мартін Селіґман (Martin Seligman) і Стівен Маєр (Steven Maier) в огляді 1976 року. Досліди вони провели в середині 1960-х у Пенсильванському університеті, а явище назвали вивченою безпорадністю (learned helplessness; українською трапляються також переклади «набута» і «навчена безпорадність»). Зазвичай історію переказують так: собаки навчилися, що від них нічого не залежить, і здалися. 2016 року самі автори написали, що це пояснення було перевернуте.

Звідки взялися собаки, що не тікали

Усе почалося з побічної знахідки. На початку 1960-х років у лабораторії Річарда Соломона (Richard Solomon) в Пенсильванському університеті вивчали, як набутий страх впливає на подальше навчання. Собаку фіксували в гамаку і 64 рази били струмом у задні лапи, щоразу після звукового сигналу. Це була процедура з тих, якими вивчали умовні рефлекси з часів дослідів Павлова. Через добу собаку пересаджували в човникову камеру (shuttle box), де він мав навчитися тікати від струму через бар'єр. Теорія передбачала, що сигнал страху прискорить стрибки. Перевірити це не вдалося, бо багато собак не тікало взагалі.

Селіґман і Маєр прийшли в цю лабораторію аспірантами першого року 1964-го. Як вони згадують у статті 2016 року, їм здалося, що головне тут якраз ця невдала втеча, а не зіпсований дослід. Першу роботу про неї Селіґман надрукував 1967 року з Брюсом Овермаєром (J. Bruce Overmier). У ній відкинули два прості пояснення. Собаки не звикли до болю: коли струм у камері посилили, вони однаково не тікали. Не завчили вони й якогось руху, що заважав би стрибати: ефект був навіть у тварин, яким на час ударів знерухомили м'язи отрутою кураре. Овермаєр і Селіґман припустили, що річ у контролі, тобто в тому, чи може тварина своїми діями вплинути на струм.

Як був улаштований дослід із трьома групами

Це припущення Селіґман і Маєр перевірили в досліді, описаному в статті «Нездатність уникнути травматичного удару струмом» (Failure to escape traumatic shock, 1967). Щоб відокремити сам струм від неможливості на нього вплинути, потрібні були три групи. Узяли 30 безпородних собак; після вибракування лишилося 24, по вісім у групі.

• Група «втеча». Собака висів у гамаку з прогумованої тканини, лапи звисали крізь чотири отвори, голову з обох боків тримали панелі. За сеанс він діставав 64 удари струмом силою 6 міліампер у задні лапи, в середньому раз на півтори хвилини й без попередження. Якщо він натискав головою на панель, струм зникав; якщо ні, удар тривав 30 секунд.
• Спарена група (yoked — буквально «у спільному ярмі»). Ті самі гамак, панелі й 64 удари. Тривалість кожного удару дорівнювала середній тривалості відповідного удару в першій групі, разом 226 секунд за сеанс. Проте панелі ні на що не впливали.
• Контрольна група першого дня не діставала нічого.

Через 24 години кожного собаку садили в човникову камеру з двома відділеннями й бар'єром на висоті його плечей. Спроб було десять. Світло пригасало, а через десять секунд вмикали струм у підлозі, 4,5 міліампера. Якщо собака перестрибував бар'єр до удару, струму не було зовсім; якщо після — струм зникав. Коли собака не стрибав, спроба закінчувалася через 60 секунд після сигналу.

Що показали цифри

У гамаку собаки першої групи навчилися вимикати струм одним натиском панелі й робили це щораз швидше. Собаки спареної групи приблизно після тридцятого удару переставали натискати панелі взагалі.

Наступного дня групи повелися по-різному. Собаки, які напередодні самі вимикали струм, тікали від нього так само добре, як і ті, що струму не знали: у середньому вони не втекли у 2,63 і 2,25 спроби з десяти. Спарена група не втекла в 7,25 спроби з десяти. Шестеро з восьми її собак не втекли від струму в дев'яти чи в усіх десяти спробах. У контрольній групі такий собака був один, у групі «втеча» — жодного. Середній час від сигналу до стрибка становив 27 секунд у групі «втеча», 26 у контрольній і 48 у спареній.

Шістьох собак, які не тікали, через тиждень знову посадили в камеру. П'ятеро з них не втекли в жодній із десяти спроб.

У другому досліді з тієї самої статті перевірили, чи можна від цього вберегти. Дев'ять собак спершу мали десять спроб у човниковій камері, де втеча була можлива, наступного дня діставали некерований струм у гамаку, а на третій день поверталися в камеру. Вони тікали нормально. Понад те, у гамаку вони натискали марні панелі частіше, ніж новачки. Собаки, які перед гамаком мали в камері струм, що вимикався незалежно від їхніх стрибків, такого захисту не дістали. Згодом автори назвали це явище імунізацією.

Висновок Селіґмана і Маєра був сміливий для свого часу. Тодішні теорії навчання визнавали, що тварина може пов'язати дію з наслідком або відвикнути від такого зв'язку. Автори ж стверджували, що собака засвоює третє: наслідок від його дій не залежить. Очікування цієї незалежності, на їхню думку, й гасило спроби тікати. За спогадом авторів, гарвардський психолог Річард Гернстайн (Richard Herrnstein) на конференції заперечив: тварини вчаться реакцій, а не того, що щось є так чи інак.

У медичному огляді 1972 року Селіґман підсумував досліди на понад 150 собаках. Після некерованого струму не тікало приблизно дві третини тварин, а третина вчилася як звичайно. Серед собак, які струму в гамаку не діставали, не тікало шість відсотків. Допомагав безпорадним собакам лише один спосіб: їх на довгих повідцях перетягували через бар'єр, щоб вони відчули, що на тому боці струму немає. Спершу тягти доводилося із силою, згодом вистачало легкого посмику, і врешті всі собаки починали стрибати самі.

Від собак до людей

1974 року Дональд Хірото (Donald Hiroto) надрукував дослід на 96 студентах Портлендського університету. Струм замінив неприємний звук: тон 3000 герців гучністю 110 децибелів у навушниках. Перша група могла вимкнути його кнопкою, у другої кнопка не діяла, третя попередніх спроб не мала. Потім усі сідали до «човникової камери для руки» — скриньки з ручкою, яку треба було пересунути вбік, щоб звук замовк. Студенти, які перед тим не могли вимкнути звук, не впоралися з цим більш ніж у половині з 18 спроб. В інших двох групах невдач було 13 і 11 відсотків. Гірше тікали також ті, кому сказали, що успіх залежить від випадку, і ті, хто загалом схильний пояснювати події зовнішніми обставинами.

Наступного року Хірото і Селіґман показали, що нерозв'язні задачі діють подібно до некерованого звуку: після них студенти гірше розв'язували анаграми й гірше вимикали звук.

Утім, люди виявилися складнішими за собак. 1978 року Лін Абрамсон (Lyn Abramson), Селіґман і Джон Тіздейл (John Teasdale) визнали, що стара гіпотеза для людей не годиться, і переробили її. Людина, яка не може на щось вплинути, питає себе чому. Від відповіді залежить, чи пошириться безпорадність на інші ситуації та як довго триватиме. Причину можна бачити в собі або в обставинах, вважати сталою або тимчасовою, загальною або пов'язаною з одним завданням. Згодом це назвали стилем пояснення. На ньому Селіґман побудував свої пізніші роботи про оптимізм.

Етика: чого сьогодні не дозволили б

Досліди були жорстокі, і це видно із самих статей. Струм автори називали травматичним. Один собака спареної групи помер під час процедури. У другому досліді собака, який не тікав у жодній із сорока спроб, діставав разом 2000 секунд струму. Частину тварин у попередній роботі знерухомлювали кураре. За кілька років через лабораторію пройшло понад півтори сотні собак.

Автори цього не приховують. У статті 2016 року вони пишуть, що досліди на собаках були для обох тяжким переживанням: обидва люблять собак і за першої ж нагоди перейшли на щурів, мишей і людей. Оглядачі журналу The Scientist 2023 року зауважили, що сьогодні більшість етичних комісій такого досліду не дозволила б, а багато хто з науковців, які на нього посилаються, навіть не знає, що за ним стоять страждання тварин. Те саме стосується й інших класичних робіт тієї доби, зокрема дослідів Гарлоу з мавпами.

Що з'ясувалося через п'ятдесят років

Теорію критикували від початку. Одні дослідники вважали, що собаки в гамаку випадково завчили нерухомість. Маєр перевірив це 1970 року: собаки, яким струм вимикали саме за те, що вони завмирали, згодом тікали нормально. Інші пояснювали пасивність виснаженням норадреналіну в мозку або надмірним страхом. Розв'язати суперечку самими поведінковими дослідами не вдавалося.

Маєр перевчився на нейробіолога і згодом повернувся до цієї теми, вже на щурах. Підсумок він і Селіґман виклали в статті «Вивчена безпорадність у п'ятдесят». Пасивність і тривожність після тривалого струму забезпечує група нейронів у стовбурі мозку — дорсальне ядро шва, яке виділяє серотонін. Струм збуджує його однаково, хоч керований, хоч некерований. Різниця з'являється тоді, коли тварина може струм вимкнути. Ділянка в передній частині кори це виявляє і гальмує ядро. Нічого такого, що вмикалося б саме через брак контролю, у мозку не знайшли. Коли ділянку, що виявляє контроль, тимчасово вимикали, щури поводилися як безпорадні, хоча й навчилися вимикати струм.

Звідси висновок авторів: у початкових дослідах безпорадності ніхто не вчився. Пасивність є типовою, незавченою реакцією ссавців на тривалу неприємну дію. Навчитися можна іншого: того, що на неприємне можна вплинути. Цей досвід і захищає надалі. Групу «втеча» у 1960-х вважали звичайним контролем, бо вона не відрізнялася від неушкоджених собак. Тепер автори думають, що стрибка через бар'єр тварини, імовірно, навчалися надто швидко, тож різниці не було де проявитися. Вони наголошують, що нейронні дані здобуто на щурах, а міркування про людей називають припущеннями.

Як зазвичай розуміють досліди Селіґмана — і що тут не так

«Собаки навчилися бути безпорадними»

Так вважали самі автори майже п'ятдесят років, і так дослід досі подають у підручниках. За їхньою ж пізнішою оцінкою, було навпаки: пасивність після тривалого некерованого стресу не потребує навчання, а вчаться тварини контролю. Назва «вивчена безпорадність» лишилася, хоча описує явище неточно.

«Після некерованого струму здаються всі»

Не тікало приблизно дві третини собак, а третина поводилася як звичайно. Собаки, які раніше мали досвід керованого струму, безпорадними не ставали. Пасивність після некерованого стресу — часта реакція, але не неминуча.

«Собака сидів у зачиненій клітці, а потім не вийшов у відчинені двері»

У такому вигляді дослід часто переказують популярні тексти. Насправді було два різні пристрої в різних приміщеннях. У гамаку собака діставав струм, а перевіряли його наступного дня в камері, де втеча вимагала нового вміння — стрибка через бар'єр. Саме тому результат і здивував дослідників: наслідок перенісся в зовсім іншу ситуацію.

«Безпорадність лишається назавжди»

За переказом самих авторів, після одного сеансу некерованого струму ефект зникав, якщо до перевірки минало дві доби. Він тримався тиждень у тих собак, які вже раз не втекли в камері, і після кількох сеансів. Перетягування на повідцях повертало здатність тікати всім собакам, з якими його пробували.

«Вивчена безпорадність — це і є депресія»

Селіґман справді запропонував безпорадність як лабораторну модель депресії. Проте вже 1972 року він застерігав, що подібність потребує дослідної перевірки на людях, а переробка 1978 року виходила з того, що в людей сама некерованість подій не пояснює тривалої безпорадності. Досліди описують поведінку тварин і студентів у лабораторії. Діагнозів з них не виводять.

«На дослідах Селіґмана побудовано програму допитів ЦРУ»

У звіті комітету Сенату США з розвідки, оприлюдненому в грудні 2014 року, сказано, що двоє психологів, найнятих ЦРУ, розробили теорії допиту на основі вивченої безпорадності та склали перелік «посилених методів допиту». Вони припускали, що в'язень, доведений до пасивності, почне співпрацювати. Їхня фірма отримала 81 мільйон доларів. У звіті психологи названі псевдонімами; це Джеймс Мітчелл (James Mitchell) і Брюс Джессен (Bruce Jessen). Селіґман пише, що навесні 2002 року його розпитували про ці досліди, а 17 травня він прочитав тригодинну лекцію на військово-морській базі в Сан-Дієго. За його словами, йшлося про те, як полоненим американцям протистояти допитам; про допити в'язнів з ним не говорили, участі в програмі він не брав і вражений тим, що дослідження могли так використати. Він посилається й на Мітчелла, який заперечує, що програма спиралася на цю теорію. Британські психологи Пітер Кіндерман і Сара Тай зауважили, що сам задум безглуздий: безпорадність майже за визначенням не спонукає до співпраці.

Досліди Селіґмана в культурі

• «Звіт» (The Report), фільм Скотта Бернса, 2019. Драма про те, як працівник Сенату розслідує програму допитів ЦРУ. Мітчелл і Джессен у ній пояснюють свій задум вивченою безпорадністю. Психіатр Джордж Аннас у рецензії для фахового журналу звіряє фільм зі звітом Сенату й зауважує, що деякі персонажі в ньому вигадані або збірні.
• Джейн Меєр, «Темний бік» (The Dark Side), 2008. Книжка журналістки The New Yorker про «війну з терором». У ній згадано лекцію Селіґмана в Сан-Дієго; за його словами, саме з цієї книжки почалися звинувачення на його адресу. У статті 2018 року він заперечує її виклад: інтерв'ю, за його словами, не було, було лише листування.
• Мартін Селіґман, «Контур надії» (The Hope Circuit), 2018. Спогади вченого, не перекладені українською. Назва повторює вираз зі статті 2016 року, де так названо шлях від кори до стовбура мозку, що гальмує пасивність. Розділ про ЦРУ він згодом надрукував окремою статтею.

Що випливає з дослідів Селіґмана

• Для тварини важить не лише сила неприємної дії, а й те, чи може вона на неї вплинути. Це головний результат 1967 року, і він устояв: його відтворено на щурах, мишах і людях.
• Пояснення змінилося на протилежне. Пасивність після тривалого некерованого стресу, за сучасними даними, є типовою реакцією, а набувається досвід контролю, який від неї захищає.
• Поширений переказ «навчилися, що нічого не вдієш, і здалися назавжди» неточний у кожній частині: здавалися не всі, не назавжди, а чи було це навчанням, заперечують самі автори.
• У людей до цього додається пояснення, яке людина дає своїй невдачі. Тому результати, здобуті на собаках у гамаку, не можна прямо переносити на школу, роботу чи стосунки.
• Досліди лишаються прикладом ціни знання. Їх провели способом, якого сьогодні не дозволили б, як і експеримент Мілґрема з людьми. Історія з допитами показує, що наукову ідею можуть застосувати зовсім не так, як задумали її автори.