Досліди Гарлоу з мавпами: дотик важливіший за їжу

Медісон, штат Вісконсин, середина 1950-х. У лабораторії приматів місцевого університету мавпенят забирають від матерів за кілька годин після народження й вигодовують із крихітних пляшечок. Вони ростуть здоровішими й важчими за тих, що лишилися з матерями. Але працівники помічають дивну річ. Дротяну підлогу кліток застеляють складеними марлевими пелюшками, і малюки чіпляються за них, а коли пелюшки забирають на заміну, зчиняють бурхливу істерику.

З цього спостереження виросли досліди, про які психолог Гаррі Гарлоу (Harry Harlow) розповів 31 серпня 1958 року у Вашингтоні, у президентській промові перед Американською психологічною асоціацією. Промова називалася «Природа любові». Вона зробила Гарлоу знаменитим, а дротяну й тканинну «матерів» — одним із найвідоміших образів у психології.

Що хотів з'ясувати Гарлоу

У 1950-х психологи здебільшого пояснювали любов дитини до матері просто. Є первинні потреби: голод, спрага, біль. Мати їх вгамовує, тож дитина звикає пов'язувати її з їжею й полегшенням. Прив'язаність за такою схемою — похідна, «вторинна» потреба.

Гарлоу це пояснення не переконувало. Лабораторні досліди показували, що завчені таким способом потяги швидко згасають, щойно зникає підкріплення. Любов до матері не згасає, коли та перестає годувати: вона триває все життя. Отже, міркував він, справа не лише в молоці.

На немовлятах цього не перевірити: вони ще надто безпорадні, щоб їхній вибір можна було точно виміряти. Дитинчата макак-резусів (rhesus macaque) народжуються зрілішими й ростуть швидше, а їхні основні реакції — смоктання, чіпляння, потяг до дотику — на думку Гарлоу, принципово не відрізняються від людських. До того ж лабораторія мала досвід: за три роки там вигодували з пляшечок понад 60 мавпенят.

Дві «матері»

Гарлоу сконструював дві заміни матері, які відрізнялися одним: на дотик. Перша — дерев'яна колода, обгорнута губчастою гумою й обтягнута світло-коричневою махровою тканиною; позаду гріла лампочка. Друга — каркас із дротяної сітки, теж підігрітий. Триматися й смоктати молоко було однаково зручно на обох.

Вісьмох новонароджених мавпенят поселили в окремі клітки, і до кожної прилаштували два відсіки: з тканинною «матір'ю» і з дротяною. У чотирьох малюків молоко давала тканинна, у чотирьох — дротяна. Іншого джерела їжі, щойно мавпеня навчалося смоктати саме, не було. Малюк міг вільно переходити від однієї «матері» до другої, а час, проведений на кожній, записував автоматичний лічильник.

Що показали лічильники

Якби прив'язаність виростала з годування, мавпенята трималися б тієї «матері», яка дає молоко. Сталося інакше. Мавпенята, яких годувала тканинна «мати», проводили на ній, судячи з графіка в статті, від 15 до 20 годин на добу, а на дротяну майже не залазили. Цікавіша друга група. Ті, кого годувала дротяна «мати», бували на ній годину-дві на добу — рівно стільки, скільки треба, щоб поїсти. На тканинній, яка не давала нічого, вони в перші п'ять днів життя проводили близько семи годин на добу, а на третьому-четвертому тижні — близько шістнадцяти.

З віком і досвідом потяг до дротяної годувальниці не зростав, як вимагала б теорія, а слабшав. Різниця трималася всі 165 днів спостережень.

Гарлоу перевірив і простіше пояснення: може, на дроті просто гірше їсться. Ще дві групи мавпенят росли кожна з однією «матір'ю»: одні лише з дротяною, другі лише з тканинною. Молока вони випивали однаково і вагу набирали однаково. Його висновок: дротяна мати біологічно придатна, але психологічно безпорадна.

Він зізнався, що очікував побачити вагу дотику, але не думав, що той настільки затьмарить годування. Гарлоу назвав цю потребу «комфортом контакту» (contact comfort) і припустив, що головне призначення годування — забезпечити частий і тісний тілесний контакт дитинчати з матір'ю.

Страх і незнайома кімната

Час на «матері» — ще не доказ прив'язаності. Гарлоу шукав інші ознаки й почав із того, що робить будь-яке налякане дитинча: біжить до матері.

У клітку ставили щось страшне, наприклад іграшкового ведмедя, який рухався. Мавпенята кидалися до тканинної «матері», і котра з двох їх годувала, значення не мало.

Потім чотирьох мавпенят із восьми стали двічі на тиждень, упродовж восьми тижнів, на три хвилини садити в незнайому кімнату — куб зі стороною шість футів (близько 1,8 метра), заставлений цікавими предметами. Коли там стояла тканинна «мати», малюки спершу хапалися за неї й тулилися до неї, а за кілька сеансів почали поводитися так, як поводяться діти біля мами на новому майданчику: відбігали до якоїсь речі, роздивлялися її й поверталися, перш ніж рушити далі. Гарлоу назвав це «базою для вилазок».

Без «матері» ті самі мавпенята часто завмирали, скорчившись на підлозі, кричали, розгойдувалися, смоктали пальці. Показник емоційного збудження був удвічі вищим, ніж у її присутності. Пелюшка, що лежала в кімнаті, не заспокоювала. Не допомагала й дротяна «мати» — навіть тим, кого вона вигодувала.

Прив'язаність виявилася тривкою. Перших чотирьох мавпенят у віці 165–170 днів розлучили з «матерями» й перевіряли ще пів року: потяг до тканинної «матері» майже не слабшав.

Чого тканина не замінила

У промові 1958 року Гарлоу стверджував, що любов до справжньої матері не сильніша за любов до тканинної, і жартував, що сконструював «матір» із безмежним терпінням, яка ніколи не сварить і не б'є дитинча. Невдовзі з'ясувалося, що цього замало.

Мавпи, які виросли в лабораторії поодинці, були фізично здорові, але не вміли поводитися з іншими мавпами. У статті 1965 року Гарлоу перелічив ознаки: нав'язливе смоктання, одноманітні рухи, відстороненість, ворожість до інших і до власного тіла, нездатність до нормальних стосунків у дорослому віці. Самиці, які самі не знали матері, часто не зважали на своїх перших дитинчат або поводилися з ними жорстоко. Того ж року він написав Джонові Боулбі, що тепер цілком переконаний: на початку життя мавпі ніщо не замінить справжньої матері.

Ізоляція

Далі Гарлоу став вивчати саму нестачу: що буде, коли мавпеня не має нікого. Мету він формулював через людей — дітей, які ростуть у закладах без близької людини. У досліді, описаному 1965 року разом із Робертом Додсвортом і Марґарет Гарлоу, новонароджених мавпенят на 3, 6 або 12 місяців поміщали в закриті камери, де вони не бачили жодної живої істоти. У першій групі було шестеро тварин, в інших по четверо.

Наслідки залежали від тривалості. Після трьох місяців мавпенята виходили в стані, який автори назвали емоційним шоком; одне відмовилося їсти й загинуло. Решта невдовзі освоїлися серед однолітків, і тривалої шкоди дослідники не знайшли. Пів року ізоляції руйнували здатність до спілкування: тварини майже не гралися й трималися осторонь. Після року мавпи були настільки безпорадні, що спільні сеанси з однолітками довелося припинити через десять тижнів: ті ставали дедалі агресивнішими. Вчитися ж усі ці мавпи могли майже нормально. Соціальне життя, підсумували автори, страждає від ізоляції значно більше, ніж розум.

Наприкінці 1960-х Гарлоу зі своїм аспірантом Стівеном Суомі (Stephen Suomi) пішов іще далі: намагався викликати в мавп стан, схожий на людську депресію, і тримав їх у тісних сталевих камерах, які сам назвав «ямами відчаю». Про ці досліди ми знаємо з переказу його учня Джона Ґлака (John Gluck); він же згадує, що Гарлоу сам страждав на депресію й 1967 року лікувався від неї в клініці.

Мавпи-«терапевти»

Чи можна таку шкоду виправити? Перші спроби провалилися: однолітки на ізольованих мавп нападали. 1971 року Гарлоу й Суомі повідомили про спосіб, який спрацював. До чотирьох самців, що провели перші пів року життя в ізоляції, підселили чотирьох самиць, на три місяці молодших. У такому віці мавпенята ще не агресивні: вони чіпляються за іншого й граються в прості ігри. Зустрічі тривали по дві години кілька разів на тиждень.

Спершу ізольовані мавпи тулилися в кутку, а «терапевти» підходили й обіймали їх. За кілька тижнів ті почали відповідати тим самим, згодом — гратися. Після пів року такої «терапії», у річному віці, їх майже неможливо було відрізнити від молодших напарниць за тим, як вони гралися й досліджували довкілля. Автори застерігали, що не знають, до якого віку і після якої шкоди таке відновлення можливе.

Етика: парадокс Гарлоу

Найдокладніше про моральний бік цих дослідів написав Джон Ґлак у статті 1997 року «Гаррі Гарлоу і дослідження на тваринах: роздуми про етичний парадокс». Парадокс він бачить у тому, що саме Гарлоу показав, наскільки багате емоційне життя мавп: вони прив'язуються, сумують, бояться самотності. І саме він раз у раз свідомо завдавав їм цих страждань, не ставлячи собі запитання, чи має на це право. Якщо мавпа переживає розлуку подібно до дитини, то чому з нею можна робити те, чого не можна з дитиною? Якщо ж не подібно, навіщо дослід?

Сучасники реагували мляво. За Ґлаком, 1969 року комісія Національних інститутів здоров'я США назвала тісні камери «незаконними й негуманними», але турбувалася переважно тим, що вони можуть зашкодити репутації центру. Етолог Роберт Гайнд (Robert Hinde), який бував у лабораторії, згадував, що його вразила кімната з клітками, звідки лунав крик, яким мавпенята сповіщають про біду, і те, що Гарлоу тоді не розумів, якої шкоди їм завдає. Суомі, за словами журналістки Дебори Блум (Deborah Blum), закрив «ями», щойно Гарлоу 1974 року пішов з університету.

Критика ззовні була гучнішою. Філософ Пітер Сінґер (Peter Singer) у книжці «Визволення тварин» 1975 року навів досліди з ізоляцією як класичний приклад болісних і невиправданих експериментів. Колишній співробітник Гарлоу Джин Сакетт (Gene Sackett) казав Блум, що ці досліди і різка мова, якою Гарлоу їх описував, дали рухові за захист тварин чимало пального. 1985 року Конгрес США доповнив закон про добробут тварин вимогою дбати про «психологічний добробут» приматів у лабораторіях, і з 1991 року кожна установа мусить мати для цього письмовий план. Наскільки до цього спричинилися саме досліди Гарлоу, джерела, які ми читали, прямо не кажуть. Але думка, що мавпі в неволі потрібні не лише їжа й чиста клітка, спирається й на його результати.

Гарлоу і теорія прив'язаності

Того самого 1958 року британський психіатр Джон Боулбі (John Bowlby) надрукував статтю «Природа зв'язку дитини з матір'ю» — один із перших викладів теорії прив'язаності (attachment theory). Боулбі дійшов схожого висновку з іншого боку — від спостережень за дітьми, розлученими з батьками. Дослідники Франк ван дер Горст (Frank van der Horst), Гелен Лерой і Рене ван дер Веер простежили за листуванням, як двоє вчених знайшли один одного: у серпні 1957 року Боулбі надіслав Гарлоу чернетку своєї статті, у квітні 1958-го слухав його доповідь, а в червні два дні провів у лабораторії в Медісоні. Дружині він написав, що дані Гарлоу — «величезне підтвердження» його ідей.

Вплив був взаємним. Боулбі дістав те, чого йому бракувало: експеримент, який показує, що прив'язаність не зводиться до годування. Гарлоу пізніші досліди з розлученням мавпенят і матерів будував за описами Боулбі й шукав у мавп ті самі стадії — протест і відчай. При цьому обидва були обережні з висновками про людей; Гарлоу любив повторювати, що мавпи — не маленькі волохаті люди з хвостами.

Як зазвичай розуміють досліди Гарлоу — і що тут не так

У популярних переказах від дослідів лишається одне речення: мавпенята обрали любов замість їжі, і це довело, що дітей треба обіймати. Майже кожне слово тут потребує уточнення.

«Мавпенята обрали любов замість їжі»

Обирати між ними не довелося: мавпенята їли на дротяній «матері», а решту часу проводили на тканинній. І тканинна «мати» не любила. Вона була м'якою й теплою, за неї можна було триматися — і все. Дослід показав, що прив'язаність дитинчати не виростає з годування і що дотик для неї важить більше, ніж молоко. Словом «любов» назвав це сам Гарлоу, який умів і любив говорити ефектно.

«Досліди довели, що людській дитині потрібна любов»

Досліди проведено на макаках, і в першому з них було вісім тварин. Вони розхитали теорію, за якою дитина любить того, хто її годує, — і це чимало. Але знання про те, що дітям шкодить розлука з близькою людиною, прийшло зі спостережень за самими дітьми в лікарнях і притулках. Гарлоу додав до них експеримент, якого з дітьми поставити не можна.

«Тканинної матері мавпеняті досить»

Так 1958 року вважав і сам Гарлоу. Подальші спостереження за мавпами, що виросли без живої матері й однолітків, показали протилежне: дотик потрібний, але його замало. Потрібен хтось, хто відповідає.

«Саме Гарлоу змінив догляд за дітьми в лікарнях і сиротинцях»

Ці зміни почалися раніше й ішли довго. За оглядом ван дер Горста і ван дер Веера, ще 1942 року педіатр Гаррі Баквін (Harry Bakwin) описав, як у нью-йоркській лікарні Бельв'ю смертність немовлят упала з 30–35 до менш ніж 10 відсотків, коли медсестрам дозволили брати дітей на руки, а батькам — приходити. У Британії про відвідини дітей у лікарнях сперечалися від 1940 року; 1952-го щоденні відвідини дозволяли лише 300 лікарень із 1300. Перелом готували лікарі, батьки, фільми Рене Шпіца й Джеймса Робертсона, звіт Боулбі для Всесвітньої організації охорони здоров'я. Досліди Гарлоу стали в цій суперечці вагомим науковим аргументом, який легко було показати на екрані, але не її початком і не єдиною причиною змін.

«Ізольовані мавпи лишилися скаліченими назавжди»

Залежить від того, скільки тривала ізоляція. Після трьох місяців мавпи відновлювалися самі. Після шести їх удалося майже повністю повернути до нормальної поведінки за допомогою молодших «терапевтів». Для тих, хто провів на самоті рік, про таке відновлення Гарлоу не повідомляв.

Досліди Гарлоу в культурі

Досліди Гарлоу від початку були розраховані на глядача: уже свою промову 1958 року він перервав двадцятихвилинним фільмом.

• «Природа і розвиток прив'язаності» (The Nature and Development of Affection, 1959). Навчальний фільм Гарлоу й Роберта Ціммермана. За ван дер Горстом, його показували тисячам студентів на вступних курсах психології, а 1960 року він дістав нагороду на європейському кінофестивалі.
• «Материнська любов» (Mother Love, 1960). Випуск науково-популярної програми «Conquest» телеканалу CBS із ведучим Чарльзом Коллінґвудом, знятий у лабораторії в Медісоні. За описом в архіві кінохроніки, глядач бачить вибір між двома «матерями», переляк і незнайому кімнату — тобто саме ту частину історії, яка увійшла в підручники.
• Пітер Сінґер, «Визволення тварин» (Animal Liberation, 1975). Впливова книжка філософа про ставлення людей до тварин. Досліди з ізоляцією описано в ній як зразок страждань, яких не виправдовує результат.
• Дебора Блум, «Любов у Гун-парку» (Love at Goon Park, 2002). Біографія Гарлоу, написана журналісткою, яка раніше гостро критикувала досліди на приматах. Назва — жартівливе прізвисько лабораторії: її адресу, 600 N. Park, часто читали як «Goon Park». Рецензентка видання Salon назвала книжку «скрупульозно справедливою»: читач не починає ні обожнювати Гарлоу, ні ненавидіти.
• «Експерименти з мавпячою любов'ю» (Monkey Love Experiments, 2014). Дев'ятихвилинний анімаційний фільм Ейнслі Гендерсона й Вілла Андерсона, номінований на премію BAFTA. Це не переказ дослідів, а фантазія за їх мотивами: лабораторна мавпа, якій бракує любові, вірить, що їй судилося полетіти на Місяць.

Що випливає з дослідів Гарлоу

• Прив'язаність — окрема потреба, а не побічний наслідок годування. Після дослідів Гарлоу й праць Боулбі стара теорія, за якою дитина любить того, хто її годує, втратила опору, і сьогодні це виклад із підручника.
• Близька істота потрібна дитинчаті як тил: поруч із нею воно досліджує світ, без неї ціпеніє. Те саме поняття надійної бази лежить в основі сучасних досліджень прив'язаності в дітей.
• Дотику й тепла замало. Розвиток потребує живих стосунків — із матір'ю, з однолітками, з тими, хто відповідає.
• Наслідки ранньої самотності залежать від її тривалості, і частину з них можна виправити. На мавпах це показано; на людей такі висновки переносять обережно.
• Знання це здобуто ціною страждань тварин, і суперечка про те, чи була ціна виправданою, не завершена.