Випадок Фінеаса Гейджа: що сталося після травми

13 вересня 1848 року, о пів на п'яту вечора, поблизу містечка Кавендіш у штаті Вермонт бригада будівельників вибухами пробивала в скелі шлях для залізниці. Бригадир, двадцятип'ятирічний Фінеас Гейдж (Phineas Gage), сидів на виступі над отвором, просвердленим у камені. Порох і ґніт уже були всередині. Лишалося злегка втрамбувати заряд залізним стрижнем, а потім засипати піском. Гейдж озирнувся через праве плече на робітників, які вантажили каміння позаду, і тієї ж миті опустив стрижень. Залізо викресало з каменю іскру, порох вибухнув. Метровий стрижень увійшов гострим кінцем у ліву щоку, пройшов крізь голову, вилетів через тім'я і впав метрів за двадцять позаду, вимащений кров'ю і мозком.

Гейджа кинуло на спину, руки й ноги кілька разів сіпнулися. За кілька хвилин він заговорив. Робітники донесли його до дороги й посадили на воловий віз. Сидячи, він проїхав понад кілометр до заїзду, де жив, і сам зліз із воза. О десятій вечора він запевняв лікаря, що за кілька днів вийде на роботу.

Так цю історію записав лікар Джон Гарлоу (John Martyn Harlow), який лікував Гейджа. Відтоді Гейдж (пишуть також Ґейдж) став найвідомішим пацієнтом в історії науки про мозок. Зазвичай його випадок переказують так: залізо зруйнувало лобові частки мозку, і сумлінний бригадир назавжди перетворився на брутального п'яницю й волоцюгу, який показував себе в цирку. У джерелах цього немає. Про зміни в його поведінці відомо з кількох сотень слів, оприлюднених через двадцять років після вибуху, а більшість часу, прожитого після травми, Гейдж працював.

Бригадир і його залізний стрижень

Про Гейджа до нещастя відомо небагато, і майже все — від Гарлоу. Це був здоровий, сильний чоловік із «залізною волею і залізною статурою». Він керував бригадою, яка підривала скелю для колії залізниці Ратленд — Берлінгтон. Підрядники вважали його найвправнішим і найздібнішим зі своїх бригадирів. Знайомі, за словами Гарлоу, бачили в ньому кмітливого й тямущого ділка, наполегливого у своїх задумах, хоч у школах він і не вчився.

Стрижень для трамбування заряду (tamping iron) мав три фути сім дюймів завдовжки, тобто 109 сантиметрів, дюйм із чвертю в діаметрі (3,2 сантиметра) і важив тринадцять із чвертю фунтів, близько шести кілограмів. Один кінець на останніх тридцяти сантиметрах звужувався до вістря завтовшки шість міліметрів. Саме цим кінцем стрижень і влучив у Гейджа: увійшов у ліву щоку перед кутом нижньої щелепи, пройшов під вилицею, проломив основу черепа за лівим оком і вийшов через лобову кістку біля серединної лінії, неподалік вінцевого шва. У черепі лишився отвір приблизно п'ять на дев'ять сантиметрів. Ліве око наполовину випнулося з очниці, обличчя й руки були обпечені.

Десять тижнів між життям і смертю

Першим до пораненого приїхав лікар Едвард Вільямс (Edward Williams), близько шостої вечора — Гарлоу. Гейдж був при тямі, упізнав його і сам показав на дірку в щоці. Лікарі вийняли з рани згустки й дрібні уламки кісток. Гарлоу завів у неї згори вказівний палець на всю довжину, а другий палець — знизу, крізь щоку: сторонніх тіл усередині не було. Більші уламки кістки він поставив на місце й наклав пов'язку.

За два дні почалося марення. Рана загноїлася, з неї виходили частинки мозку. На десятий день Гейдж остаточно перестав бачити лівим оком. Наприкінці вересня він запав у напівзабуття й відповідав лише окремими словами. Рідні тримали напоготові труну, а одна з доглядальниць благала лікаря дати хворому померти. Гарлоу натомість зрізав розростання тканини, які закрили отвір у черепі, припік їх і розрізав гнійник на лобі. Витекло вісім унцій гною, майже чверть літра.

Після цього хворому покращало. 15 жовтня Гарлоу записав, що минуле й недавнє Гейдж пам'ятає правильно, але поводиться «по-дитячому», примхливо й дуже вперто. На початку листопада він уже виходив надвір. 25 листопада, через десять тижнів після вибуху, його закритою каретою відвезли за тридцять миль додому, до Лебанона в штаті Нью-Гемпшир. До нового року отвір у голові затягнувся.

Про власну роль Гарлоу сказав словами хірурга Амбруаза Паре: «Я його перев'язував, Бог його зцілив». Багато лікарів у цей випадок не вірили; один професор хірургії, згадував Гарлоу, назвав його «вигадкою янкі».

«Це вже не Гейдж»: що написав лікар Гарлоу

Перший звіт Гарлоу надрукував у грудні 1848 року в Бостонському медично-хірургічному журналі. Він майже весь про рани й лікування, а про «душевні прояви» пацієнта автор обіцяв розповісти згодом. Розповів через двадцять років. У червні 1868-го, коли Гейджа вже вісім років не було серед живих, Гарлоу виступив із другим звітом перед Медичним товариством Массачусетсу.

За цим звітом, у квітні 1849 року Гейдж приїхав до Кавендіша. Фізично він одужав, хоча ліве око не бачило, а лівий бік обличчя був частково паралізований. Він попросився на колишню посаду, але підрядники відмовили: надто змінилася, на їхню думку, його вдача. Далі йде абзац, який цитують майже всі, хто пише про Гейджа:

Рівновагу, так би мовити, між його розумовими здібностями і тваринними нахилами, схоже, зруйновано. Він поривчастий, нешанобливий, часом вдається до найбрутальнішої лайки (чого раніше за ним не водилося), майже не зважає на товаришів, не терпить обмежень і порад, коли вони суперечать його бажанням, буває вперто затятий, а проте примхливий і нерішучий; будує безліч планів на майбутнє і кидає їх, щойно склавши, заради інших, які здаються здійсненнішими.

«Дитина за розумовими здібностями і проявами, він має тваринні пристрасті дужого чоловіка», — додає Гарлоу. Зміна була така разюча, що друзі й знайомі казали: це «вже не Гейдж» (no longer Gage). Зі слів матері лікар записав іще дві речі. Фінеас розважав малих небожів і небог вигаданими історіями про свої пригоди. І він дуже прихилився до дітей, коней і собак, а найдужче — до свого стрижня, який, за словами лікаря, став його незмінним супутником.

Оце майже й усе. Австралійський психолог Малкольм Макміллан (Malcolm Macmillan), який кілька десятиліть вивчав цей випадок, підрахував, що опис змін у поведінці Гейджа вміщається менш ніж у двісті слів. Сам Гарлоу підсумував стримано: фізично пацієнт одужав цілком, розумові здібності «явно ослаблені, але не втрачені», і це «нічим не схоже на недоумство».

Після травми: лекції, стайня і диліжанси в Чилі

Що Гейдж робив далі, Гарлоу знав переважно з листів його матері. Наприкінці 1849 року Гейдж на вісім чи дев'ять тижнів поїхав до Бостона, де його обстежував професор хірургії Гарвардського університету Генрі Біґелоу (Henry Bigelow). Потім їздив містами Нової Англії, показував себе і свій стрижень, якийсь час виступав у Нью-Йорку в музеї Барнума.

1851 року Гейдж найнявся до Джонатана Каррієра (Jonathan Currier), який тримав стайню і заїзд у Гановері, і пропрацював там близько півтора року. Потім, за Гарлоу, він назавжди покинув Нову Англію: поїхав до Чилі з підприємцем, що відкривав лінію диліжансів у Вальпараїсо. Там Гейдж доглядав коней і часто сам правив важко навантаженим диліжансом, запряженим шестериком. Так минуло близько семи років.

Наприкінці 1850-х здоров'я його підупало. Він перебрався до Сан-Франциско, де тоді жили мати й сестра, одужав і, за словами матері, рвався працювати. Найнявся на ферму в окрузі Санта-Клара. У лютому за обідом у нього стався перший епілептичний напад. Після цього він іще працював, але часто міняв господарів. 18 травня він повернувся до матері, 20-го почалися тяжкі судоми, а ввечері 21 травня Гейдж помер. Йому було тридцять шість років. Розтину не робили.

Гарлоу датував смерть 1861 роком. Макміллан встановив за записами похоронного бюро й кладовища, що Гейджа поховали 23 травня 1860 року; на рік раніше, ніж у Гарлоу, відбулися й останні події його життя. Після вибуху він прожив понад одинадцять із половиною років.

Про смерть пацієнта Гарлоу довідався аж 1866 року. На його прохання родина дозволила розкопати могилу й передала лікареві череп і стрижень. Нині вони зберігаються в Анатомічному музеї Воррена при Гарвардській медичній школі.

Чому свідчень так мало і чого вони варті

Макміллан наголошує, що першоджерел про Гейджа лише чотири: два звіти Гарлоу, стаття Біґелоу 1850 року і запис у каталозі гарвардського музею 1870 року. Усе, чого там немає, — не факт про Гейджа. Та й до самих джерел є запитання.

• Двадцять років відстані. Зміни в поведінці описано 1868 року. У звіті 1848 року про них є лише окремі слова: Гейдж поводиться «по-дитячому» і нестримно рветься додому.
• Невідомо, якого часу стосується опис. Гарлоу не каже, чи тривали зміни місяць, рік чи все життя. Сам він бачив Гейджа навесні 1849 року, а про пізніші роки знав із чужих слів.
• Інший лікар побачив інше. Біґелоу, який спостерігав Гейджа кілька тижнів, 1850 року написав, що той цілком одужав тілом і розумом. Можливо, тодішній огляд перевіряв рух, мову й відчуття, а не вдачу. До того ж Гарлоу симпатизував френології, яка розподіляла риси характеру по ділянках мозку, а Біґелоу такого розподілу не визнавав.
• Мовчать ті, хто знав його до травми. Слова про «найздібнішого бригадира» і «вже не Гейджа» дійшли лише в переказі лікаря.
• Гарлоу помилявся в деталях. Крім року смерті, сумнівна дата від'їзду до Чилі. У паперах музею знайшлася записка від серпня 1854 року: Гейдж просить повернути стрижень, який сам віддав туди на зберігання. Отже, зі стрижнем він таки розлучався, а до Чилі, можливо, вирушив на два роки пізніше.

Куди пройшов стрижень: реконструкції 1994, 2004 і 2012 років

Мозок Гейджа не зберігся, є лише череп. Тому всі висновки про те, що саме було зруйновано, — це оцінки за отворами в кістці. Гарлоу 1868 року вважав, що постраждала тільки ліва лобова частка (лобовими частками називають передні відділи півкуль мозку, розташовані за чолом), а права півкуля лишилася цілою.

1994 року група Ганни Дамасіо (Hanna Damasio) надрукувала в журналі Science статтю «Повернення Фінеаса Гейджа». Дослідники зняли з черепа розміри, підігнали під них тривимірну модель стандартного черепа й перебрали можливі шляхи стрижня; придатними визнали п'ять. Висновок: ушкоджено нижні внутрішні ділянки (вентромедіальну кору) обох лобових часток, а зони мови й руху вціліли. Таку саму картину автори бачили у дванадцятьох своїх пацієнтів: ті добре розв'язували логічні задачі, але погано ухвалювали рішення в особистих і суспільних справах. Життя Гейджа в цій статті викладено за легендою: після травми він нібито розпочав «життя мандрів» і вже ніколи не повернувся до цілком самостійного існування.

2004 року Петер Раціу (Peter Ratiu) з колегами з Гарварду побудував тривимірну реконструкцію за тонкошаровою комп'ютерною томограмою самого черепа, а не його моделі. За їхнім висновком, ушкодження обмежилося лівою лобовою часткою, не перейшло на правий бік і не зачепило шлуночків мозку та великих судин.

2012 року Джон Ван Горн (John Van Horn) із колегами поєднав цю томограму зі знімками мозку 110 сучасних чоловіків-правшів віком 25–36 років. За їхньою оцінкою, стрижень зруйнував близько 4% кори півкуль, і всю — у лівій; правої лобової частки він прямо не зачепив. Проте постраждало ще й близько 11% білої речовини, тобто провідних шляхів, які з'єднують лобову частку з іншими відділами мозку, зокрема з правою півкулею. Автори визнають, що це найкраще з можливих наближень, а не знімок мозку самого Гейджа.

Усі три групи рахували тільки шлях стрижня. Скільки тканини знищили уламки кісток, крововилив і тривале нагноєння, не знає ніхто, як і того, як саме лежав мозок Гейджа в черепі. Макміллан робить із цього висновок: з випадку Гейджа не можна вивести, яка ділянка мозку за що відповідає. Відомо лише, що тяжке ушкодження передніх відділів мозку змінило поведінку людини.

Портрет зі стрижнем і гіпотеза соціального відновлення

Колекціонери старих фотографій Джек і Беверлі Вілґуси (Jack and Beverly Wilgus) понад тридцять років тримали вдома дагеротип невідомого одноокого чоловіка з металевим прутом у руках і називали його «Китобоєм». У грудні 2007 року Беверлі виклала знімок на сайті Flickr. За рік один із відвідувачів припустив, що на портреті Фінеас Гейдж. У березні 2009 року подружжя порівняло дагеротип із прижиттєвою маскою Гейджа і стрижнем у гарвардському музеї: збіглися шрами на чолі й напис на залізі. Цю історію розповів журнал Smithsonian. Згодом з'ясувалося, що інший портрет Гейджа зберігали нащадки його родини. На дагеротипі Вілґусів — охайно вбраний чоловік, який упевнено дивиться в об'єктив. На занепалого волоцюгу він не схожий.

Ще раніше Макміллан звернув увагу на суперечність. Візник диліжанса мусив правити шестериком коней, дбати про тварин і пасажирів, брати плату, вкладатися в розклад. Оголошення 1860 року про рейс Вальпараїсо — Сантьяго, яке розшукав його співавтор Метью Ліна (Matthew Lena), обіцяло 110 миль (близько 177 кілометрів) за тринадцять годин із виїздом о четвертій ранку. Імпульсивна, некерована людина навряд чи протрималася б на такій роботі сім років. Ліна знайшов і свідчення сучасника: 1860 року лікар Генрі Тревітт (Henry Trevitt), який перед тим жив у Вальпараїсо, сказав колегам в Огайо, що добре знав Гейджа, що той править диліжансом, здоровий і «не має жодних вад розумових здібностей».

2010 року Макміллан і Ліна виклали це у статті «Реабілітація Фінеаса Гейджа». Їхня гіпотеза: зміни, які описав Гарлоу, були справжні, але тимчасові. В інтерв'ю 2017 року Макміллан казав, що вони тривали навряд чи довше ніж два-три роки. Далі Гейдж поступово пристосувався, і допоміг йому жорсткий розпорядок: щодня ті самі дії в тому самому порядку. На такому принципі, зауважують автори, будують і сучасну реабілітацію після ушкоджень лобових часток. Це вони й назвали соціальним відновленням (social recovery).

Гіпотеза лишається гіпотезою, і Макміллан сам називає свої міркування здогадними. Тревітт не знав Гейджа до травми. Про те, як саме Гейдж працював у Каррієра й у Чилі, свідчень немає.

Як зазвичай розуміють випадок Фінеаса Гейджа — і що тут не так

Історію Гейджа розповідають у більшості підручників психології, і вона, як і історії малого Альберта чи Кітті Дженовезе, обросла подробицями, яких немає в джерелах. 2015 року американський психолог Річард Ґріґґс (Richard Griggs) перевірив 23 вступні підручники. За оглядом Британського психологічного товариства, Гейджа згадував 21 із них, але про роки в Чилі писали чотири, а про відновлення — три. 2022 року Стефан Шляйм (Stephan Schleim) розібрав 25 наукових статей, де йдеться про Гейджа: 92% описували зміну особистості, 52% приписували йому поведінку на зразок психопатичної, і лише 16% згадували, що він знайшов роботу й жив більш-менш усталеним життям.

«Після травми Гейдж назавжди став іншою людиною»

Що він змінився, сумніву немає: про це свідчать і Гарлоу, і відмова підрядників. Але слова «вже не Гейдж» стосуються перших місяців чи років після травми. Про те, що зміни тривали до смерті, джерела не кажуть нічого, а роки складної роботи в Чилі й свідчення Тревітта говорять радше про протилежне.

«Він став п'яницею, брехуном і забіякою»

Макміллан зібрав докупи те, що пишуть про Гейджа після травми: неохайний, агресивний, хвалькуватий, розпусний п'яниця, який не хоче працювати й помирає в злиднях. У Гарлоу є лайка, впертість, нетерплячість і мінливість планів. Про пияцтво, бійки, брехню чи статеву поведінку в нього немає жодного слова. Частину цих рис, вважає Макміллан, Гейджеві приписали заднім числом, за описами пацієнтів, яким у XX столітті робили операції на лобових частках.

«Він більше не працював і решту життя показував себе в цирку»

Гарлоу пише про Американський музей Барнума в Нью-Йорку, а не про мандрівний цирк, з яким це ім'я пов'язують тепер. За розрахунком Макміллана, на всі виступи Гейдж мав щонайбільше рік. А півтора року в Гановері й близько семи в Чилі дають понад вісім років роботи з одинадцяти з половиною, прожитих після травми.

«Стрижень зруйнував обидві лобові частки»

Так вийшло в реконструкції 1994 року, яку найчастіше й показують. Дві пізніші, зроблені за томограмою самого черепа, обмежують ушкодження лівою півкулею, як і вважав Гарлоу. Остаточно цього не з'ясувати.

«Він прожив двадцять років зі стрижнем у голові»

Цю помилку Ґріґґс назвав найгрубішою з тих, що трапилися йому в підручниках. Стрижень пролетів наскрізь за мить, а Гейдж прожив після цього неповних дванадцять років.

«Випадок Гейджа підказав ідею лоботомії»

Макміллан переглянув праці творців психохірургії — Буркгардта (Burckhardt), Моніша (Moniz), Фрімена (Freeman) і Воттса (Watts) — і не знайшов Гейджа в жодному обґрунтуванні їхніх операцій.

«Цей випадок довів, що лобові частки відповідають за особистість»

Сучасники такого висновку не зробили. Гарлоу 1868 року сам нарікав, що його пацієнта наводять як приклад повного одужання: мовляв, чималу частину мозку втрачено, а розум не постраждав. Лише наприкінці 1870-х британський фізіолог Девід Феррієр (David Ferrier), який вивчав лобові частки в дослідах на мавпах, привернув увагу до другого звіту Гарлоу. Випадок Гейджа важливий як перше докладно описане свідчення того, що ушкодження мозку може змінити вдачу, але не як доказ, зібраний за правилами науки.

Випадок Фінеаса Гейджа в культурі

1998 року, до 150-річчя вибуху, у Кавендіші відбулися пам'ятні заходи, а влада Вермонту оголосила 13 вересня днем Фінеаса Гейджа. Ось де ще трапляється ця історія.

• Антоніо Дамасіо, «Помилка Декарта» (Descartes' Error), 1994. Книжка відомого нейронауковця, у якій Гейдж — один із головних прикладів. За переказом журналіста Сема Кіна у виданні Slate, Гейдж у ній пиячить і встряє в бійки «у сумнівних місцях», бреше й вихваляється, а жінки не можуть перебувати в його товаристві. Жодної з цих подробиць у Гарлоу немає.
• Джон Флейшман, «Фінеас Гейдж: моторошна, але правдива історія про науку про мозок» (Phineas Gage: A Gruesome but True Story About Brain Science), 2002. Науково-популярна книжка для підлітків. Рецензент Kirkus Reviews відзначив, що автор старанно відділяє факти від легенди й лишає читачеві вирішувати, пощастило Гейджеві чи ні. Макміллан цитує Флейшманову формулу: Гейдж «придумав, як жити».
• Мічіо Кайку, «Майбутнє розуму» (The Future of the Mind), 2014; український переклад — видавництво «Літопис». Перший розділ відкривається історією Гейджа в її поширеному вигляді (уривок): після травми веселий і товариський чоловік стає «агресивним, брутальним та егоїстичним», жінкам радять триматися від нього подалі, а ушкодженими названо лобові частки обох півкуль, як у реконструкції 1994 року. Вибухає в Кайку динаміт; у Гарлоу — порох.

Що випливає з випадку Фінеаса Гейджа

• Ушкодження передніх відділів мозку може змінити вдачу й поведінку людини, лишивши неушкодженими пам'ять, мову й рух. Гейдж був першим докладно описаним прикладом цього.
• Про самого Гейджа відомо дуже мало: кількасот слів одного лікаря, оприлюднених через двадцять років. Майже всі барвисті подробиці — пияцтво, бійки, цирк, злидні — додано пізніше.
• Зміни, найімовірніше, не були довічними. Роки складної роботи вказують на те, що Гейдж значною мірою пристосувався до наслідків травми.
• Які ділянки мозку було зруйновано, точно встановити неможливо. Реконструкції розходяться; дві пізніші обмежують ушкодження лівою півкулею.
• Для людей із черепно-мозковою травмою та їхніх рідних важить, яку версію цієї історії розповідають. Легенда каже, що після ушкодження лобових часток людина пропаща. Джерела кажуть інше: навіть після дуже тяжкої травми Гейдж повернувся до роботи й самостійного життя. Що можливо в кожному окремому випадку, визначає лікар.