«Маленький Альберт»: як у немовляти виробляли страх

Балтимор, зима 1919–1920 років. У невеликій кімнаті клініки при Університеті Джонса Гопкінса на столі, застеленому матрацом, сидить одинадцятимісячний хлопчик. З кошика дістають білого лабораторного щура. Малюк тягнеться до нього лівою рукою, і тієї миті, коли пальці торкаються тварини, за його головою б'ють молотком по сталевому бруску. Дитина здригається й падає обличчям у матрац.

Так починався дослід, який психолог Джон Вотсон (John B. Watson) і його аспірантка Розалі Рейнер (Rosalie Rayner) описали 1920 року в статті «Умовні емоційні реакції». У підручниках його називають експериментом «Маленький Альберт». Це одна з найвідоміших історій у психології і водночас одна з тих, які найчастіше переказують неточно.

Що хотіли з'ясувати

Вотсон був засновником біхевіоризму — напряму, який вимагав від психології вивчати не переживання, а поведінку, яку можна побачити й виміряти. Він вважав, що немовля має лише кілька вроджених емоційних реакцій: страх, лють і любов. Але дорослі бояться, гніваються й радіють із тисячі різних причин. Звідки береться це розмаїття?

Вотсон припускав, що відповідь дає той самий механізм, який російський фізіолог Іван Павлов описав у дослідах із собаками, — класичне зумовлення (classical conditioning). Якщо нейтральний подразник кілька разів збігається з тим, що викликає реакцію й без навчання, згодом він починає викликати цю реакцію сам. Доказів, що так формуються людські емоції, тоді не було. У статті Вотсон і Рейнер поставили чотири запитання:

1. Чи можна виробити в дитини страх перед твариною, якщо показувати її одночасно з гучним звуком?
2. Чи перейде цей страх на інших тварин і на предмети?
3. Як довго він триматиметься?
4. Якщо страх не зникне сам, як його прибрати?

Альберт Б.

Досліджуваний був один. Автори назвали його Альбертом Б. Його мати працювала годувальницею в дитячій лікарні Гаррієт Лейн (Harriet Lane Home for Invalid Children) при університеті, і хлопчик майже від народження жив там разом із нею. За описом авторів, він був здоровий, у дев'ять місяців важив 21 фунт (близько 9,5 кілограма), мав спокійну, флегматичну вдачу і майже ніколи не плакав. Саме через цю врівноваженість його й обрали: дослідники писали, що можуть заподіяти йому «порівняно мало шкоди».

Приблизно в дев'ять місяців Альбертові вперше показали щура, кролика, собаку, мавпу, маски, вату, палаючий газетний папір. Він нічого не злякався і здебільшого намагався все помацати. Тоді перевірили гучний звук. Один дослідник відвертав увагу дитини, а другий за її спиною бив молотком по підвішеному сталевому бруску завдовжки чотири фути (близько 1,2 метра). За першим ударом малюк здригнувся, за другим у нього затремтіли губи, за третім він розплакався. У лабораторних нотатках зазначено, що це був перший випадок, коли Альберт у лабораторії взагалі виявив страх.

Автори зізнаються, що довго вагалися, бо такий дослід накладає «певну відповідальність». Вони заспокоїли себе міркуванням, що схожі страхи однаково з'являться, щойно дитина потрапить із тихої лікарняної палати у звичайне життя.

Сім ударів по сталевому бруску

До справи взялися, коли Альбертові було 11 місяців і 3 дні. Того дня щура зі звуком поєднали двічі. Після другого разу хлопчик захникав, і дослід, «щоб не потурбувати дитину надто сильно», відклали на тиждень.

Через тиждень щура спершу показали без звуку. Альберт пильно дивився на нього, але руку простягав нерішуче й відсмикнув її, коли тварина торкнулася пальців. З кубиками він при цьому грався, як завжди. Далі щура й удар по бруску поєднали ще п'ять разів. Коли після цього щура показали самого, дитина одразу заплакала, відвернулася й поповзла геть так швидко, що її ледве встигли перехопити біля краю стола.

Отже, знадобилося сім поєднань. Вотсон і Рейнер назвали результат настільки переконливим випадком умовної реакції страху, наскільки його взагалі можна було уявити.

Чи перейшов страх на інші речі

Ще за п'ять днів перевірили, чи боїться Альберт чогось, крім щура. Звуку цього разу не було. Кубиками він грався охоче. Від щура відвертався й хникав. Найсильніше зреагував на кролика: відхилився якомога далі, розплакався й поповз геть. Собака налякав його менше. Від котикового хутряного пальта він відсунувся й заплакав. Вату відштовхував ногами, руками не торкався, але реакція була помітно слабша, і зрештою він почав гратися папером, у який її загорнули. Від волосся Вотсона хлопчик відвернувся, а волоссям двох інших спостерігачів грався. Маска Санта-Клауса теж викликала відразу.

У 11 місяців і 20 днів страх перед щуром виявився, за словами авторів, «значно менш вираженим». Тоді реакцію вирішили «освіжити»: ще раз ударили по бруску в ту мить, коли щура поклали дитині на руку. Того ж дня зі звуком уперше поєднали кролика й собаку, по одному разу. Потім Альберта перенесли з маленької кімнати до великої світлої лекційної зали. Там реакції на щура й кролика були слабкі, і щура зі звуком поєднали ще раз.

Після цього настала перерва на 31 день. На останню перевірку Альберта принесли у віці одного року і 21 дня. Маска, пальто, щур, кролик і собака далі викликали в нього плач і намагання відсунутися, проте слабші, ніж раніше. Щурові він дозволив підповзти, не відсахнувшись, а до кролика за хвилину сам простягнув руку й торкнувся його вуха. Коли хлопчик смоктав палець, він узагалі не реагував на тварин; під час кінозйомки дослідникам доводилося раз у раз виймати палець із його рота.

Автори зробили висновок, що вироблені реакції тримаються понад місяць, хоч і слабшають, і додали власне припущення: такі страхи залишаються на все життя. Четверте запитання, як страх прибрати, лишилося без відповіді: того самого дня Альберта забрали з лікарні. У статті лише перелічено способи, які автори спробували б, якби мали нагоду, — наприклад, давати дитині ласощі саме тоді, коли їй показують тварину.

Що не так із дослідом

Найдокладніше слабкі місця розібрав історик психології Бен Гарріс (Ben Harris) у статті 1979 року «Що ж сталося з маленьким Альбертом?». Він перечитав оригінал і побачив зовсім не ту переконливу демонстрацію, про яку пишуть підручники.

• Одна дитина. Жодного порівняння з іншими дітьми не було, тож невідомо, чи повівся б так хтось інший.
• Оцінки на око. Страх визначали за враженням спостерігачів. Приладів, які надійно вимірювали б емоції немовляти, тоді не існувало.
• Слабка й нестійка реакція. Її довелося кілька разів підновлювати, а за місяць Альберт сам торкався кролика. На фобію це мало схоже.
• Нечиста перевірка перенесення. Кролика й собаку згодом самих поєднали зі звуком, тому подальший страх перед ними вже не можна вважати перенесеним зі щура. Кубики ж були знайомою іграшкою, а не нейтральним предметом.
• Два механізми впереміш. У перших пробах удар лунав тоді, коли дитина торкалася щура. Це схоже не лише на класичне зумовлення, а й на покарання за дію, яке вивчають як окремий вид научіння.

За Гаррісом, спроби сучасників повторити дослід методом Вотсона були невдалі. Зокрема, 1934 року дослідниця Е. Бреґман (E. O. Bregman) не змогла виробити страх перед дерев'яними й тканинними предметами в жодного з п'ятнадцяти немовлят. Його вердикт: результати Вотсона й Рейнер «цікаві, але їх неможливо витлумачити».

Етика: страх, якого не зняли

За сьогоднішніми мірками дослід неприпустимий, прямо зазначає підручник OpenStax. Немовляті навмисно завдавали страху без жодної користі для нього самого. Про те, що знала й на що погоджувалася мати, достеменно нічого не відомо. Дослідник Голл Бек (Hall Beck) знайшов лише лист Вотсона від січня 1920 року, де той згадує, що матерям платять по долару за візит до лабораторії.

Найважчий закид стосується кінця досліду. З тексту статті видно, що про близький від'їзд дитини автори знали заздалегідь: саме тому перерву перед останньою перевіркою не зробили довшою за місяць. Цей місяць вони витратили на очікування, а не на те, щоб страх прибрати. Перший етичний кодекс Американської психологічної асоціації з'явився аж 1953 року. Тодішні колеги, за даними Бека, не обурювалися, а сьогодні історію Альберта наводять як приклад того, навіщо такі правила потрібні.

Маленький Пітер: як страх знімали

Те, чого не зробили з Альбертом, за кілька років описала Мері Ковер Джонс (Mary Cover Jones), яка працювала в Нью-Йорку й радилася з Вотсоном. У статті 1924 року «Лабораторне дослідження страху: випадок Пітера» йдеться про хлопчика віком 2 роки й 10 місяців. Він боявся білого щура, кролика, хутряного пальта, пір'я та вати. Звідки взявся цей страх, ніхто не знав.

Спершу Пітера приводили гратися разом із дітьми, які кролика не боялися. Потім Джонс садила його у високий стільчик, давала улюблену їжу, а клітку з кроликом ставила так близько, як удавалося, щоб він не переставав їсти. Відстань потроху скорочували. Дослідниця нарахувала сімнадцять сходинок: від страху перед кліткою в будь-якому кутку кімнати до того, що хлопчик тримає кролика на колінах і дозволяє покусувати собі пальці. Під кінець Пітер кролика полюбив, а страх перед ватою, пальтом і пір'ям зник. Цей дослід вважають початком поведінкової терапії страхів.

Хто був Альбертом

Дев'яносто років ніхто не знав, що сталося з дитиною далі. 2009 року Голл Бек із колегами після семи років пошуків оголосив, що Альбертом був Дуглас Мерріт (Douglas Merritte), син годувальниці з тієї ж лікарні. Він народився 9 березня 1919 року й помер 10 травня 1925-го від гідроцефалії. 2012 року Бек, Алан Фрідлунд (Alan Fridlund) та їхні співавтори пішли далі: на їхню думку, хлопчик мав неврологічні порушення вже під час досліду, а Вотсон це знав і приховав.

2014 року Расселл Пауелл (Russell Powell), Ненсі Діґдон (Nancy Digdon), Бен Гарріс і генеалог Крістофер Смітсон запропонували іншого кандидата: Альберта Барґера (Albert Barger), сина шістнадцятирічної годувальниці Перл Барґер. Збігається саме ім'я: Альберт Б. За медичною карткою, наприкінці дев'ятого місяця він важив майже 22 фунти (близько 10 кілограмів), тоді як Дуглас у тому віці не дотягував і до 15 фунтів (менш як 7 кілограмів). З лікарні Барґера забрали у віці рівно одного року і 21 дня, як і написано в статті Вотсона, а Дугласа виписали на шість днів молодшим. Автори самі застерігають, що докази сильні, але не остаточні. Фрідлунд, як повідомляв журнал New Scientist, лишився при своїй думці.

Альберт Барґер, пізніше Вільям Альберт Мартін, помер 2007 року. За словами його небоги, він недолюблював собак і взагалі тварин, проте це не скидалося на фобію, а сам він пояснював свою нехіть тим, що в дитинстві на його очах загинув пес. Наскільки знає родина, про дослід він так і не дізнався.

Як зазвичай розуміють історію «маленького Альберта» — і що тут не так

Гарріс назвав історію Альберта «фольклором суспільних наук»: за його словами, жодна деталь досліду не уникла перекручень, і почав їх сам Вотсон, який у пізніших переказах пропускав незручні подробиці. Ось найпоширеніші спрощення.

«Вотсон виробив у дитини фобію»

Реакція Альберта була слабка й мінлива. Її кілька разів підкріплювали новими ударами по бруску, вона залежала від кімнати, а за місяць хлопчик уже сам тягнувся до кролика. Фобією зазвичай називають сильний і стійкий страх. Такого в нотатках Вотсона й Рейнер не описано.

«Альберт почав боятися всього білого й пухнастого»

Білим був лише щур. Найсильніше дитину лякали якраз не білі кролик, собака й темне хутряне пальто, а біла вата майже не лякала. Волоссям двох асистентів Альберт спокійно грався. У підручниках до переліку згодом додалися кіт, хутряна муфта, біла рукавичка, плюшевий ведмедик і навіть хутро на маминому пальті. Нічого з цього в досліді не було.

«Потім страх зняли» і «мати обурилась і забрала сина»

Щасливий кінець вигадали автори підручників: Альберта ніхто не «перевчав». Протилежна версія про розгнівану матір теж не має підтвердження: Бек не знайшов жодних свідчень її обурення, а Вотсон і Рейнер про від'їзд знали наперед.

«Альберт до кінця життя боявся тварин»

Цього ніхто не знає. Якщо Альбертом був Дуглас Мерріт, він помер у шість років. Якщо Альберт Барґер, то прожив довге життя з легкою нехіттю до собак, яку неможливо впевнено пов'язати з дослідом.

«Вотсона вигнали з університету за цей дослід»

Вотсон справді покинув університет восени 1920 року й більше в науку не повернувся, але не через Альберта. Причиною став роман із Розалі Рейнер і гучне розлучення. Вотсон одружився з нею й перейшов до нью-йоркської рекламної агенції J. Walter Thompson, де, за даними архіву Нової школи, до 1924 року став віцепрезидентом.

«Дослід довів, що страхи є набутими»

Один випадок з однією дитиною нічого не доводить, а повторити його тоді не вдалося. Дослід показав лише, що страх у немовляти, можливо, вдається викликати поєднанням подразників. Наскільки він міцний і чи так виникають справжні фобії, з нього не випливає.

«Маленький Альберт» у культурі

На відміну від дослідів Мілґрема чи Зімбардо, ця історія розійшлася світом не стільки через кіно, скільки через підручники та популярні тексти самого Вотсона.

• «Експериментальне дослідження немовлят» (Experimental Investigation of Babies, 1923). Німий навчальний фільм Вотсона, один із перших, знятих психологом для поширення своїх досліджень. Альберт з'являється в ньому приблизно на п'ять хвилин, у 34 коротких фрагментах. Фільм складено з відібраних моментів; кадри з нього друкували газети 1920-х, а згодом і підручники.
• «Психологічний догляд за немовлям і дитиною» (Psychological Care of Infant and Child, 1928). Популярна книжка Вотсона для батьків. Дослід у ній переказано зі змінами: за Гаррісом, розповідь починається одразу з кролика, тож страх перед щуром читач сприймає як перенесений.
• «Відкриваючи психологію» (Discovering Psychology, 1989). Телевізійний курс Філіпа Зімбардо з 26 серій. Гарріс, який надав авторам плівку Вотсона, згадує, що в серії до Альберта домонтували кадри з дівчинкою, яка боялася тварин ще до зйомки, і глядач бачить двох «зумовлених» дітей замість однієї.
• Андромеда Романо-Лакс, «Поводься» (Behave, 2016). Роман про життя Розалі Рейнер. Рецензентка журналу Британського психологічного товариства зауважує, що сторінки про дослід читати ніяково, але науці в книжці відведено небагато місця: це передусім історія жінки, яка відмовилася від власних сподівань заради чоловіка.

Що випливає з історії «маленького Альберта»

Дослід Вотсона й Рейнер лишився в історії не через силу доказів. Його цінують як перший крок і як пересторогу.

• Ідея, що страху можна навчитися через поєднання подій, виявилася плідною: з неї виросли методи, якими страхи сьогодні лікують, і перший із них описала Мері Ковер Джонс.
• Сам дослід цієї ідеї не довів. Одна дитина, оцінки на око й реакція, яку доводилося «освіжати», — надто мало для висновків про природу людських страхів.
• Історія Альберта нагадує, навіщо існують етичні правила досліджень: шкоду, особливо дитині, не можна виправдати цікавістю вченого, а за наслідки досліду хтось має відповідати.
• І це урок читання: відомий експеримент варто знати за першоджерелом, а не за переказом. Стаття 1920 року коротка, і в ній написано значно менше, ніж їй приписують.