Вбивство Кітті Дженовезе й ефект свідка: що було насправді

Нью-Йорк, район К'ю-Ґарденс у Квінсі, п'ятниця 13 березня 1964 року, початок четвертої ранку. Двадцятивосьмирічна Кітті Дженовезе (Kitty Genovese), керівниця бару, повертається з роботи й залишає машину на стоянці біля залізничної станції, поруч зі своїм будинком. За нею вже якийсь час їде чоловік, який цієї ночі шукав жертву. Він наздоганяє її на тротуарі й б'є мисливським ножем. Вона кричить. У будинку навпроти відчиняється вікно, і чоловічий голос гукає: «Дайте дівчині спокій!» Нападник тікає.

За два тижні газета «Нью-Йорк таймс» розповіла про цю ніч так, що історія потрапила до підручників психології: 38 добропорядних сусідів півгодини дивилися з вікон, як убивають жінку, і ніхто не викликав поліцію. Ця версія дала поштовх дослідженням ефекту свідка (bystander effect): що більше людей бачать чужу біду, то менш імовірно, що кожен із них допоможе. Досліди перевірку часом витримали. А от історія, з якої вони почалися, виявилася здебільшого неправдивою.

Що сталося на Остін-стріт

Перебіг подій за пізнішими розслідуваннями переказав журналіст Ніколас Леманн (Nicholas Lemann) у статті в журналі The New Yorker 2014 року. Нападником був двадцятидев'ятирічний Вінстон Мозлі (Winston Moseley), оператор лічильних машин, одружений батько двох дітей і власник будинку у Квінсі.

Після крику з вікна Мозлі втік, а поранена Дженовезе підвелася й повільно пішла за ріг, до тильного боку будинку, де був вхід до її помешкання. Там вона зайшла в під'їзд. З вікон будинків навпроти цього місця не було видно. Мозлі повернувся, знайшов її, знову вдарив ножем і вчинив сексуальне насильство. Потім утік остаточно.

Сусід Карл Росс (Karl Ross), чиї двері виходили на ці сходи, прочинив їх, побачив напад і зачинився. Він подзвонив знайомому, потім сусідці й лише після цього викликав поліцію. Інша сусідка, Софія Фаррар (Sophia Farrar), вийшла до під'їзду, хоч і не могла знати, чи пішов убивця, і тримала Кітті на руках, доки не приїхала швидка. Коли прибула поліція, Дженовезе була ще жива. Врятувати її не вдалося.

Того року в Нью-Йорку сталося 636 вбивств, і це спершу не привернуло уваги: «Нью-Йорк таймс» дала замітку на чотири абзаци. Через п'ять днів Мозлі затримали під час квартирної крадіжки. Його помітив сусід господарів і зіпсував йому машину, а інший сусід викликав поліцію, переказує журнал Британського психологічного товариства дослідження психолога Сола Кассіна (Saul Kassin). На допиті Мозлі зізнався у вбивстві Дженовезе та ще двох жінок. У червні 1964 року суд визнав його осудним і засудив до страти; 1967 року вирок замінили на довічне ув'язнення. Мозлі помер у в'язниці 28 березня 2016 року у віці 81 року.

Як з'явилися «38 свідків»

Через десять днів після вбивства редактор міського відділу «Нью-Йорк таймс» Ейб Розенталь (A. M. Rosenthal) обідав із начальником міської поліції Майклом Мерфі (Michael Murphy). Той сказав, що у справі його вразив не сам злочин, а поведінка 38 очевидців, які за півгодини не подзвонили в поліцію. Розенталь доручив тему репортерові Мартіну Ґансберґу (Martin Gansberg).

27 березня 1964 року на першій шпальті вийшла стаття під заголовком «37 людей, які бачили вбивство, не викликали поліцію». Вона починалася так:

Понад півгодини 38 добропорядних, законослухняних мешканців Квінса спостерігали, як убивця вистежує жінку і б'є її ножем під час трьох окремих нападів у К'ю-Ґарденс. Жодна людина не зателефонувала в поліцію під час нападу; один свідок подзвонив після того, як жінка померла.

Найвідомішою фразою статті стали слова неназваного свідка: «Я не хотів уплутуватися». Наступного дня газета надрукувала пояснення фахівців, а Розенталь того ж року видав книжку «Тридцять вісім свідків». Проповідники, професори й коментатори говорили про моральний занепад, відчуження й знелюднення великого міста.

Звідки взялося число 38, достеменно невідомо. Кевін Кук (Kevin Cook), автор книжки про цю справу, розповів радіо NPR, що знайшов поліційний документ із першими опитуваннями мешканців: у ньому 49 свідків, а окремих записів менше, бо в деяких квартирах опитували по двоє-троє людей. Кук припускає, що хтось із службовців передав начальникові поліції кількість записів.

Що хотіли з'ясувати Дарлі й Латане

Серед тих, хто обговорював статтю, були двоє молодих нью-йоркських психологів: Джон Дарлі (John Darley) з Нью-Йоркського університету і Бібб Латане (Bibb Latané) з Колумбійського. Газетній версії вони повірили, але пояснення «байдужість» їх не влаштувало. Дарлі згадував 1981 року, що соціальні психологи з підозрою ставляться до пояснень, які зводять вчинок до вади характеру, і спершу дивляться, якою ситуація була для самої людини. Про цю справу 1964 року писав і Стенлі Мілґрем, автор дослідів із покорою авторитетові: на його статтю в журналі The Nation Дарлі з Латане посилаються.

Їхнє припущення було таким. Кожен, хто бачив світло й постаті в сусідніх вікнах, знав, що він не єдиний свідок, але не знав, що роблять інші. Тоді відповідальність за допомогу ділиться на всіх, і на кожного припадає небагато. Так само ділиться й можлива провина. До того ж легко подумати, що хтось уже подзвонив. Дослідники назвали це розпорошенням, або дифузією, відповідальності (diffusion of responsibility) і вивели гіпотезу: що більше свідків, то рідше й повільніше допомагає кожен.

Як був улаштований дослід

Перевірити це на справжньому злочині неможливо, тож надзвичайну подію відтворили в лабораторії. Стаття «Втручання свідків у надзвичайних ситуаціях: розпорошення відповідальності» вийшла 1968 року в журналі Journal of Personality and Social Psychology.

Участь узяли 72 студенти Нью-Йоркського університету, 59 жінок і 13 чоловіків. Кожного вели довгим коридором до окремої кімнатки, давали навушники з мікрофоном і пояснювали: буде розмова про особисті труднощі студентів у великому місті, а щоб ніхто не соромився, співрозмовники сидять нарізно й лишаються анонімними. Дослідник, мовляв, не слухатиме. Мікрофони вмикалися по черзі на дві хвилини, тож водночас було чути лише одного.

Насправді учасник був сам, а всі інші голоси звучали з магнітофона. Перший голос розповідав, що йому важко звикнути до Нью-Йорка й навчання, і, затинаючись, додавав, що під час напруженої підготовки до іспитів у нього бувають напади, схожі на епілептичні. Коли черга доходила до нього вдруге, він починав спокійно, а далі говорив дедалі голосніше й плутаніше: просив допомогти, казав, що починається напад, хрипів, вигукував, що вмирає, і замовкав. Через 125 секунд запис уривався.

Учасникові заздалегідь давали зрозуміти, скільки людей у розмові: лише він і «хворий», ще один слухач або ще четверо. Вимірювали час від початку нападу до миті, коли учасник виходив у коридор, де сидів асистент. Якщо за шість хвилин ніхто не виходив, дослід припиняли. Після цього кожному пояснювали, що напад був удаваний.

Що показали цифри

Із тих, хто вважав себе єдиним слухачем, 85% вийшли по допомогу ще до кінця запису. Серед тих, хто думав, що є ще один свідок, таких було 62%, а серед тих, хто думав, що свідків ще четверо, лише 31%. Середній час зростав так само: 52, 93 і 166 секунд. Зрештою про напад повідомили всі учасники першої групи і 62% учасників останньої. Хто не вийшов за перші три хвилини, не вийшов уже зовсім.

Стать учасника на результат не вплинула, і так само не важило, чи другим слухачем був чоловік, жінка або студент-медик із досвідом роботи у приймальному відділенні. Опитувальники, що вимірювали відчуження, схильність маніпулювати, авторитарність, соціальну відповідальність і потребу в схваленні, не передбачили нічого. Зі швидкістю допомоги слабко пов'язувався лише розмір населеного пункту, де людина виросла.

Найцікавіше дослідники побачили, коли заходили до тих, хто так і не вийшов. Ці люди не були байдужими. Вони питали, чи з хворим усе гаразд і чи про нього подбали, у багатьох тремтіли руки й пітніли долоні. Автори дійшли висновку, що ці учасники не вирішили не допомагати. Вони застрягли між двома страхами: лишити людину в біді або зчинити даремний переполох і зіпсувати дослід. Коли поруч були інші свідки, піддатися другому страхові було легше.

Самі учасники цього не помічали. На запитання, чи вплинула на них присутність інших, вони відповідали, що знали про інших слухачів, але на їхню поведінку це не подіяло.

Дим і чужий спокій

Того ж року Латане й Дарлі описали другий дослід, який називають «задимленою кімнатою». Студенти заповнювали анкету, а крізь отвір у стіні до кімнати йшов дим. За викладом у відкритому підручнику психології, із тих, хто сидів сам, 75% повідомили про дим протягом чотирьох хвилин. Із восьми груп по троє хоч хтось зробив це лише у трьох.

Тут спрацьовує інший механізм, ніж розпорошення відповідальності. Коли незрозуміло, чи справді щось сталося, людина дивиться на інших, а ті на неї. Кожен бачить чужий спокій і вирішує, що тривожитися нема чого. Психологи називають це плюралістичним незнанням (pluralistic ignorance), а Дарлі писав про «натовп антипаніки». Це споріднене з тим, що показав експеримент Аша: у сумніві ми звіряємося з групою.

З обох дослідів виросла модель, яку досі наводять підручники. Щоб допомогти, людина має помітити подію, витлумачити її як надзвичайну, визнати, що діяти мусить саме вона, і знати, що робити. Присутність інших може зупинити її на другому або третьому кроці.

Що не так із дослідом

Перше питання етичне. Учасників обманювали й змушували пережити те, що вони вважали чужим нападом за стіною. Автори пишуть, що після пояснення всі назвали дослід цікавим, а обман виправданим і погодилися б узяти участь у схожому. Проте заздалегідь учасники не знали, на що погоджуються, і це зближує дослід з експериментом Мілґрема тих самих років.

Друге стосується методу. Учасниками були студенти вступного курсу психології, груп було небагато (у двох із трьох головних умов по тринадцять осіб), а «допомогою» вважали вихід у коридор до асистента. Автори самі визнають, що людей стримував і страх зірвати експеримент, якого на вулиці не буває.

Третє закидають усьому напрямові. Психологиня Френсіс Черрі (Frances Cherry) 1995 року зауважила, що Латане й Дарлі звели вбивство жінки чоловіком до питання про кількість свідків, а насильство над жінками як тему лишили поза дослідом. Є й розрив між тим, що вимірюють у лабораторії, і тим, що важливо для жертви. Дослід показує, як поводиться один свідок. Потерпілому ж треба, щоб допоміг хоч хтось, а що більше людей поруч, то більше й тих, хто може це зробити. Дарлі й Латане це розуміли: за їхнім розрахунком, після першої хвилини шанси дістати допомогу були високі за будь-якої кількості свідків.

Повторення й перегляди

За словами Дарлі, до 1975 року вийшло понад 400 статей на цю тему. 1981 року Латане і Стів Нида (Steve Nida) підсумували десятиліття досліджень. За оглядом у відкритому підручнику FORRT, вони зібрали 56 досліджень зі щонайменше 6000 учасників, і в 48 порівняннях із 56 людина наодинці допомагала частіше, ніж у групі: приблизно у 75% випадків проти 53%.

2011 року Петер Фішер (Peter Fischer) з колегами опублікував метааналіз, тобто статистичне зведення всіх доступних досліджень від 1960-х до 2010 року: 105 порівнянь, понад 7700 учасників. Ефект підтвердився, але виявився помірним і не однаковим. Він слабшав, коли ситуація була справді небезпечною, коли нападник був присутній і коли втручання загрожувало фізичною шкодою. Слабшав він і тоді, коли інші свідки були знайомими, а не чужими. У деяких небезпечних ситуаціях присутність інших допомозі не заважала зовсім.

Найпомітніший перегляд відбувся 2019 року. Річард Філпот (Richard Philpot) із колегами проаналізував 219 записів вуличних камер спостереження з Амстердама, Кейптауна й британського Ланкастера, на яких видно справжні конфлікти в людних місцях. Принаймні один перехожий утручався у 90,9% випадків, а в середньому таких було троє-четверо. Різниці між трьома країнами не знайшлося. Що більше людей було поруч, то вищою була ймовірність, що хтось допоможе. Автори розрізняють дві речі, які зазвичай плутають: кожен окремий свідок у гурті може діяти рідше, але потерпілому здебільшого таки допомагають.

Як зазвичай розуміють історію Кітті Дженовезе й ефект свідка — і що тут не так

2007 року британські психологи Рейчел Меннінг (Rachel Manning), Марк Левін (Mark Levine) і Алан Коллінз (Alan Collins) звірили популярну версію з протоколами суду над Мозлі й розшуками місцевого юриста та краєзнавця Джозефа Де Мея (Joseph De May). Вони переглянули десять поширених підручників соціальної психології: історія про 38 свідків була в усіх десяти. Автори порівнюють її з переказами досліду «Маленький Альберт», де підручники десятиліттями повторювали одне за одним неточності.

«Тридцять вісім людей півгодини дивилися на вбивство з вікон»

Списку 38 свідків ніхто ніколи не оприлюднив. На суді свідчили п'ятеро мешканців, і лише троє з них бачили нападника й жертву разом. Помічник окружного прокурора Чарльз Сколлер (Charles Skoller) казав, що придатних свідків знайшлося «близько пів дюжини». Жоден не бачив ударів ножем. Одна жінка, визирнувши, побачила двох людей, які «стояли поруч і не билися», і лягла спати. Нападів було два, а не три, і другий стався там, куди вікна не виходили. Бачити все півгодини не міг ніхто. Водночас той самий прокурор вважав, що крики чуло багато людей, можливо, й більше ніж 38.

«Ніхто не втрутився і не викликав поліцію»

Перший напад урвався саме через те, що сусід крикнув із вікна. Поліцію викликали двоє людей, а сусідка вийшла до пораненої. Колишній поліціянт, якому тоді було п'ятнадцять, під присягою заявив, що його батько дзвонив у дільницю ще після першого нападу, хоча в журналі дзвінків цього немає. Коли 2016 року Мозлі помер, сама «Нью-Йорк таймс» написала в некролозі, що стаття 1964 року «сильно перебільшила кількість свідків і те, що вони сприйняли».

«Сусідам було байдуже»

Єдиного телефонного номера екстреної допомоги 1964 року ще не було. Дзвонити треба було в дільницю, і там не завжди раді були таким дзвінкам. На вулиці працював бар, який мав славу неспокійного, тож нічний галас чули не вперше. Одна мешканка, за словами Кука, сказала чоловікові: «Туди вже, мабуть, тридцять людей подзвонило». Це і є розпорошення відповідальності. Досліди Дарлі й Латане показали, що за мовчанням свідка частіше стоять розгубленість і вагання, ніж черствість. Це не виправдовує всіх: за Леманном, один чоловік бачив перший напад і не зробив нічого, а Росс довго зволікав із дзвінком.

«Якщо історія виявилася міфом, то й ефекту свідка немає»

Меннінг із колегами прямо пишуть, що спростування газетної версії не зачіпає дослідів. Ефект перевіряли десятки разів, і два великі зведення, 1981 і 2011 років, його підтвердили. Сталося так, що хибно описаний випадок підказав правильне запитання.

«У натовпі вам ніхто не допоможе»

Це найпоширеніший і найшкідливіший висновок. Ефект свідка описує ймовірність того, що допоможе кожна окрема людина, а не того, що допоможе хоч хтось. На записах вуличних камер хтось утручався в дев'яти конфліктах із десяти, і більша кількість перехожих шанси лише підвищувала. Меннінг, Левін і Коллінз вважають, що легенда про 38 свідків десятиліттями заважала психологам вивчати, як група може допомозі сприяти.

Вбивство Кітті Дженовезе в культурі

Мало який злочин XX століття так часто переказували. Майже всі твори відтворюють газетну версію 1964 року.

• Ейб Розенталь, «Тридцять вісім свідків» (Thirty-Eight Witnesses, 1964). Коротка книжка редактора, який і запустив цю історію. За Леманном, вона обуреним тоном закріпила розповідь про байдужість. У передмові до перевидання 1999 року Розенталь наполягав на своїй версії, хоча сумніви щодо неї вже висловлювали.
• Філ Окс, пісня «Поза тісним колом друзів» (Outside of a Small Circle of Friends, 1967). Одна з перших згадок про вбивство в популярній культурі, пише культурологиня Кеті Ньюмен (Kathy Newman): пісня про людей, які бачать чужу біду й не втручаються.
• Телефільм «Передсмертний крик» (Death Scream, 1975). Стрічка американського каналу CBS за мотивами вбивства; детектива, який веде справу, зіграв Рауль Хулія.
• Алан Мур і Дейв Ґіббонс, графічний роман «Вартові» (Watchmen, 1986). Вбивство Дженовезе й бездіяльність сусідів стають поштовхом, після якого один із героїв, Роршах, одягає маску й береться карати злочинців. Історію подано за газетною легендою і з вигаданими подробицями.
• Серіал «Дівчата» (Girls), серія «Hello Kitty» (2016). Героїня потрапляє на інтерактивну виставу про сусідів, які нібито дивилися на вбивство. За оглядом видання SlashFilm, і ця серія, і згадки в серіалі «Закон і порядок» повторюють непідтверджену версію про бездіяльність.
• Документальний фільм «Свідок» (The Witness, 2015, режисер Джеймс Соломон). Білл Дженовезе, молодший брат Кітті, якому в рік убивства було шістнадцять, розшукує свідків, журналістів і юристів та зустрічається із сином убивці. За рецензією видання The Arts Fuse, фільм ставить під великий сумнів розповідь про байдужих сусідів і водночас показує, як ця розповідь вплинула на родину.
• Дві книжки 2014 року. До п'ятдесятих роковин вийшли «Кітті Дженовезе: вбивство, свідки, злочин, що змінив Америку» Кевіна Кука і «Кітті Дженовезе: правдива розповідь про публічне вбивство та його приватні наслідки» Кетрін Пелонеро (Catherine Pelonero). Кук критикує газетну версію, Пелонеро її захищає й нараховує 33 свідків. Леманн дорікає обом авторам за вигадані діалоги.

Що випливає з історії Кітті Дженовезе й досліджень ефекту свідка

• Присутність інших справді гальмує кожного окремо. Відповідальність ділиться на всіх, а чужий спокій здається знаком, що нічого страшного не сталося.
• Свідок, який не діє, здебільшого не байдужий, а розгублений. Такий висновок підказує шукати причину в обставинах, а не в характері. Так само міркували автори дослідів Мілґрема, а згодом і Стенфордського тюремного експерименту.
• Якщо ви стали свідком лиха, не думайте, що хтось уже подзвонив. Саме так думають усі інші.
• Якщо допомога потрібна вам, звертайтеся до однієї конкретної людини й кажіть, що саме їй зробити. Пряме прохання повертає відповідальність, яку розмила група.
• Боятися людних місць немає підстав: у справжніх вуличних конфліктах хтось утручається в дев'яти випадках із десяти.
• Історія про 38 свідків прижилася, бо збіглася з тогочасними страхами перед великим містом. Правдоподібність і правдивість не одне й те саме, і до підручників це теж стосується.

Дарлі й Латане закінчили свою статтю думкою, яка пережила газетну легенду: якщо люди розуміють, що саме змушує їх вагатися, їм легше ці вагання подолати.