Стенфордський тюремний експеримент: що сталося і чому його критикують

Недільного ранку в серпні 1971 року до будинків кількох студентів у каліфорнійському Пало-Альто під'їхали поліційні машини. Юнаків звинуватили в крадіжці зі зломом або збройному пограбуванні, наділи кайданки, обшукали на очах у сусідів і повезли до відділку. Там у них зняли відбитки пальців, зав'язали очі й перевезли до «в'язниці округу Стенфорд».

В'язниця була несправжня: три камери в підвалі факультету психології. Несправжніми були й злочини. А от приниження, сльози й нервові зриви наступних шести днів виявилися цілком реальними. Так почався Стенфордський тюремний експеримент психолога Філіпа Зімбардо (Philip Zimbardo) — мабуть, найвідоміший і найбільш оскаржуваний дослід в історії психології.

Що хотіли з'ясувати

На початку 1970-х у США сперечалися про те, чому в'язниці такі жорстокі. Поширене пояснення було простим: туди потрапляють погані люди, а охороняти їх ідуть ті, хто любить владу. Зімбардо з колегами Крейґом Гейні (Craig Haney) і Кертісом Бенксом (Curtis Banks) хотів перевірити інше припущення: а раптом справа не в людях, а в самій ситуації? Що буде, якщо у «в'язницю» помістити звичайних, психічно здорових молодих людей і випадково поділити їх на охоронців та в'язнів?

Як улаштували «в'язницю»

Як описано в першому науковому звіті про дослід, на оголошення в газеті відгукнулися 75 чоловіків. Їм обіцяли 15 доларів на день за участь у «психологічному дослідженні тюремного життя». Після анкет і співбесід відібрали 24 найбільш урівноважених і зрілих, без проблем із законом. Це були студенти коледжів, які проводили літо в околицях Стенфорда. Ролі розподілили жеребкуванням. У самому досліді врешті взяв участь 21 учасник: десять в'язнів і одинадцять охоронців.

В'язницю збудували в десятиметровому відтинку підвального коридору. Три лабораторні кімнати перетворили на камери розміром приблизно 1,8 на 2,7 метра, замінивши двері ґратами. З меблів там були тільки ліжка. Комірчина навпроти, завширшки й завглибшки 60 сантиметрів і без світла, стала карцером. За перегородкою в кінці коридору стояла відеокамера.

В'язні перебували там цілодобово, по троє в камері. Охоронці чергували по троє, змінами по вісім годин, а решту часу жили звичайним життям. Усі учасники підписали контракт на строк до двох тижнів.

Зовнішній вигляд продумали до дрібниць. Охоронці отримали однострої кольору хакі, свисток, дерев'яний кийок і дзеркальні окуляри, за якими не видно очей. В'язнів після «арешту» роздягали, обприскували «засобом від вошей» (насправді дезодорантом) і вдягали в сорочку-балахон з номером, без білизни. На ногу чіпляли ланцюг із замком, на голову натягали шапочку з нейлонової панчохи. Звертатися до них належало тільки за номером.

Шість днів

Уже на другий день в'язні збунтувалися: зірвали з себе шапочки й номери, забарикадувалися в камерах, підперши двері ліжками, і стали кепкувати з охорони. Охоронці викликали підкріплення. Вони відігнали в'язнів від дверей струменем вуглекислоти з вогнегасника, увірвалися в камери, роздягли бунтівників догола, винесли ліжка, а призвідників посадили в карцер.

Після цього стосунки змінилися. Одну з камер охоронці зробили «привілейованою»: трьом найменш винним повернули одяг і ліжка, дозволили вмитися й нагодували на очах у решти. За пів дня в'язнів перемішали, і вони перестали довіряти один одному. Переклички, які спершу тривали хвилин десять, розтягнулися на години: людей змушували повторювати свої номери, відтискатися, виконувати безглузді накази, зокрема серед ночі.

Менш ніж за 36 годин від початку у в'язня № 8612 стався зрив: він кричав, плакав і лютував. Дослідники спершу запідозрили, що він прикидається, але зрештою його відпустили. Наступного дня до в'язнів мали прийти батьки й друзі. Щоб ті не забрали синів додому, камери прибрали, в'язнів поголили й добре нагодували.

За шість днів достроково відпустили п'ятьох в'язнів. У чотирьох це були, за словами авторів звіту, тяжке пригнічення, плач, напади люті й гостра тривога; у п'ятого — висип на нервовому ґрунті. Охоронці поводилися по-різному. Одні, як пишуть автори, були «суворими, але справедливими», другі вигадували дедалі витонченіші приниження, а кілька трималися осторонь і майже не втручалися. Проте жоден не спізнився на зміну й не покинув дослід.

У п'ятницю, 20 серпня, експеримент зупинили — на шостий день із запланованих чотирнадцяти. За словами Зімбардо, причин було дві. Відеозаписи показали, що вночі, коли охоронці думали, що за ними ніхто не стежить, знущання посилювалися. А психологиня Крістіна Маслач (Christina Maslach), яку запросили поговорити з учасниками, побачила, як в'язнів ведуть до туалету з мішками на головах і скутими ногами, і обурилася: «Те, що ви робите з цими хлопцями, жахливо!» Із понад п'ятдесяти сторонніх людей, які побували у «в'язниці», вона єдина поставила під сумнів моральність того, що там відбувалося.

Висновок Зімбардо

Зімбардо зробив із досліду гучний висновок: нормальні люди, потрапивши в ненормальну ситуацію, швидко стають або катами, або жертвами. Не характер, а роль і обставини визначають поведінку. Він і сам, граючи «начальника в'язниці», почав поводитися так, ніби в'язниця справжня.

У такому вигляді історія потрапила в підручники, газети й кіно. Коли стало відомо про знущання американських військових над в'язнями іракської тюрми Абу-Ґрейб у 2003–2004 роках, про стенфордський дослід заговорили знову: підручник OpenStax прямо проводить цю паралель.

Етика: кого й від чого не захистили

Навіть якщо прийняти версію Зімбардо, дослід важко виправдати. Молодих людей принижували й доводили до сліз, а керівник досліду був водночас «начальником в'язниці», тобто зацікавленою стороною. Як показали архіви, вийти з гри було зовсім не просто. Двом в'язням, які вже на другий день захотіли піти, відмовили. Зімбардо пояснив колегам, що залишити «в'язницю» можна лише з медичних або психіатричних причин, і додав: «Думаю, вони справді повірили, що піти не можуть».

Сам Зімбардо у відповіді критикам визнав принаймні одну ваду: у досліді не було незалежного спостерігача, який стежив би за подіями збоку.

Що знайшли в архівах

Майже п'ятдесят років про експеримент знали переважно з розповідей самого Зімбардо. Усе змінилося, коли французький дослідник Тібо Ле Тексьє (Thibault Le Texier) опрацював архів досліду в бібліотеці Стенфорда й поговорив із п'ятнадцятьма учасниками. 2019 року він опублікував у провідному журналі American Psychologist статтю з промовистою назвою «Розвінчання Стенфордського тюремного експерименту». Ось головне з неї.

• Охоронці знали, чого від них чекають. За день до «арештів» Зімбардо зібрав їх на інструктаж і пояснив, що хоче відтворити психологічну атмосферу в'язниці. На дошці був список: нудьга, розчарування, страх, свавілля, втрата приватності й індивідуальності, безсилля. Він говорив «ми»: «ми можемо створити нудьгу… ми заберемо в них індивідуальність… у нас повна влада». Тобто охоронців зробили помічниками дослідників і сказали, що вивчають в'язнів, а не їх.
• Правила й розпорядок були готові заздалегідь. Їх значною мірою запозичили з досліду, який за три місяці до того провели в гуртожитку студенти з курсу Зімбардо. Один із них став «комендантом» стенфордської в'язниці й давав охоронцям конкретні поради, зокрема про виснажливі нічні переклички.
• В'язень № 8612 каже, що прикидався. За архівними записами, він задумав удати божевілля, щоб його відпустили, і казав про це дослідникам ще 1971 року. Зімбардо заперечує: дослідник, який бачить зрив, зобов'язаний поставитися до нього як до справжнього, а розповідь цього учасника за півстоліття не раз змінювалася.
• Даних дуже мало. Із приблизно 150 годин досліду записано менш ніж 15%: шість годин відео і п'ятнадцять годин аудіо. На третій день дослідники взагалі нічого не фіксували, бо були зайняті чутками про напад на в'язницю.

Того ж року Алекс Гаслам (Alex Haslam), Стівен Райхер (Stephen Reicher) і Джей Ван Бавел (Jay Van Bavel) проаналізували аудіозапис, який оприлюднила бібліотека Стенфорда. На ньому один із керівників «в'язниці» вмовляє охоронця, який не хотів бути жорстоким. Він каже, що кожен охоронець має бути «тим, що ми називаємо суворим охоронцем», і пояснює: ми робимо це не тому, що ми садисти, а заради науки. Як пишуть дослідники, у короткій розмові він 57 разів ужив займенники на кшталт «ми» й «наш». Охоронець, до речі, опирався.

Є й інші закиди. Саме оголошення про «дослідження тюремного життя» могло привабити людей певного складу. Спроби повторити дослід без підказок охоронцям давали інший результат: у британському експерименті, який Гаслам і Райхер провели разом із Бі-бі-сі, учасники поводилися відповідно до ролі лише тоді, коли відчували себе частиною групи, а згуртованість могла вести і до опору.

Що відповів Зімбардо

Зімбардо захищав свій дослід до останнього. Він наполягав, що охоронцям заборонили бити в'язнів і не давали докладних інструкцій, а прохання бути «суворими» було м'яким порівняно зі справжніми в'язницями. Найжорстокіші охоронці, на його думку, діяли з власної ініціативи, адже інші поводилися інакше. Британський експеримент він не вважав повторенням, бо учасники знали, що їх знімає телебачення. Головним він називав не цифри, а урок: дослід — це «повчальна історія» про те, що може статися з кожним, хто недооцінює силу обставин. І наголошував, що пояснити вчинок ситуацією не означає зняти з людини відповідальність.

Як зазвичай розуміють Стенфордський тюремний експеримент — і що тут не так

Стенфордський дослід давно живе окремим життям: його згадують, коли йдеться про армію, поліцію, школу чи офіс. У цих переказах зазвичай лишається одна проста думка, і саме вона найменш надійна.

«Дайте людині владу — і вона стане садистом»

Навіть за описом самих авторів, жорстокими стали не всі. Частина охоронців трималася правил, кілька уникали будь-якого примусу. Якби роль сама перетворювала людей, такої різниці не було б.

«Охоронці озвіріли самі, ніхто їх не вчив»

Це головне, що спростували архіви. Охоронцям пояснили мету, дали розпорядок і приклади, а тих, хто вагався, вмовляли бути суворішими. Гаслам і Райхер роблять звідси висновок, протилежний звичному: люди чинять жорстоко не тому, що їм дали форму й кийок, а тому, що повірили керівникові, який подав жорстокість як потрібну для доброї справи.

«В'язні зламалися за кілька днів»

Найвідоміший «зрив», можливо, був способом вибратися, а не втратою самовладання. Це не означає, що учасникам було легко: вони справді вірили, що не можуть піти. Але «психіка не витримала ролі» і «людина шукала вихід із ситуації, з якої її не випускали» — різні історії.

«Це науково доведено»

Дослід провели один раз, із двома десятками учасників, без контрольної групи й без стороннього спостерігача, а керівник сам був дійовою особою. Записано лише малу частину подій. Перші звіти вийшли у виданні військово-морського відомства, яке фінансувало роботу, і в журналі з кримінології; Зімбардо пояснює це практичними причинами. Це радше драматична демонстрація, ніж експеримент у строгому сенсі.

«Отже, все це вигадка»

Протилежна крайність теж хибна. Події відбулися насправді: студенти справді принижували інших студентів, а дехто з охоронців, на думку авторів звіту, увійшов у смак влади. Сумнів стосується не фактів, а пояснення. Дослід показує не те, що в'язниця всередині кожного, а те, як легко люди йдуть за лідером, що переконав їх у своїй правоті, — і як важливо, щоб за дослідником хтось наглядав.

Стенфордський тюремний експеримент у культурі

Мало який дослід так охоче екранізували. Більшість цих творів переказує версію Зімбардо, а найновіші — вже її перегляд.

• «Тиха лють» (Quiet Rage). П'ятдесятихвилинний документальний фільм, який поширює сайт експерименту: архівні кадри, зокрема «арештів», і пізніші інтерв'ю з учасниками.
• «Експеримент» (Das Experiment, 2001). Німецький трилер, знятий за мотивами досліду дуже вільно: у ньому все закінчується значно кривавіше, ніж у Стенфорді.
• «Стенфордський тюремний експеримент» (The Stanford Prison Experiment, 2015). Американський фільм Кайла Патріка Альвареса з Біллі Крудапом у ролі Зімбардо отримав на фестивалі «Санденс» нагороду за сценарій. Його знімали, як зазначено на сайті експерименту, за тісної участі самого Зімбардо, тож події в ньому подано так, як їх бачив автор досліду.
• «Стенфордський тюремний експеримент: відкриваючи правду» (The Stanford Prison Experiment: Unlocking the Truth, 2024). Документальний серіал National Geographic із трьох частин дає слово самим учасникам, охоронцям і в'язням, і спирається на закиди Ле Тексьє. Як пише The Daily Beast, серіал показує дослід радше як міф, ніж як науку; Зімбардо з'являється в третій серії й захищається.

Що випливає зі Стенфордського тюремного експерименту

Стенфордський тюремний експеримент сьогодні важливий не тим, що він нібито довів, а тим, чого навчила його історія.

• Ситуація справді впливає на поведінку, але не сама собою: хтось її створює, пояснює правила й каже, що «так треба».
• Жорстокість найлегше виправдати великою метою. Там, де звучить «ми робимо це заради справи», варто придивитися уважніше.
• Навіть у найвідомішому досліді були ті, хто відмовився принижувати, і одна людина, яка сказала «це жахливо». Цього вистачило, щоб усе зупинити.
• Гучний результат потребує перевірки. Дослід, який пів століття переказували як доведений факт, виявився значно складнішим, щойно відкрилися архіви.