«Блакитноокі й кароокі»: урок Джейн Елліотт про упередження

Уранці в п'ятницю, 5 квітня 1968 року, один із третьокласників початкової школи в містечку Райсвілл (Riceville), штат Айова, кинув книжки на парту й спитав учительку: «Учора застрелили того Кінга. Навіщо застрелили того Кінга?» Напередодні в Мемфісі вбили Мартіна Лютера Кінга. У класі було 28 дітей, усі білі, як і все містечко. Учителька Джейн Елліотт (Jane Elliott) запитала, чи хочуть вони дізнатися, як почувається чорношкіра дитина. Клас хором відповів «так».

Так почався урок, який згодом назвали «Блакитноокі й кароокі» (Blue Eyes/Brown Eyes). Елліотт поділила дітей за кольором очей, одну групу оголосила кращою, другу гіршою, а потім поміняла їх місцями. Цей урок часто називають експериментом і ставлять поруч зі Стенфордським тюремним експериментом. Проте дослідженням він не був: учителька нічого не вимірювала й не мала групи для порівняння, а сама Елліотт воліє слово «вправа». Тому тут важливо розрізняти три речі: що зафіксували камери й газети, що відомо лише з її слів і що показали пізніші наукові перевірки.

Учителька з Райсвілла і вечір перед уроком

Елліотт народилася 1933 року на фермі поблизу Райсвілла, містечка з менш як тисячею жителів серед кукурудзяних полів. У місцевій школі вона вчила третій клас — дітей восьми-дев'яти років. Про расизм, за її словами, у класі говорили від початку навчального року, а в лютому Кінг був у них «героєм місяця».

Про вечір 4 квітня відомо з її власної розповіді у фільмі «Розділений клас» (A Class Divided, 1985). Вона прасувала намет-тіпі для уроку про індіанців і дивилася новини. Її обурило, як білі телеведучі розпитували чорношкірих лідерів: хто тепер стримуватиме «ваших людей»? Тоді вона згадала молитву, яку називала індіанською: не суди людину, доки не походиш у її мокасинах. І вирішила, що завтра діти в них походять. Про поділ за кольором очей вона, як каже, думала й раніше, але ніколи цього не робила.

Перший урок: п'ятниця й понеділок

Запису першого уроку немає. Найдокладніше його відтворив журналіст Стівен Блум (Stephen G. Bloom) — спершу 2005 року в журналі «Смітсоніан», потім у книжці. Він спирався на слова Елліотт і на спогади її колишніх учнів, записані через десятки років.

За цією реконструкцією, блакитнооких дітей учителька відсадила окремо від карооких і зеленооких та роздала їм пов'язки із зеленого паперу. «Кароокі люди в цьому класі кращі. Вони чистіші й розумніші», — оголосила вона. Щоб діти повірили, написала на дошці слово «меланін»: мовляв, ця речовина дає і колір очей, і розум, тож у кого очі темніші, той і тямущіший. Далі пішли правила. Блакитноокі п'ють лише з паперових стаканчиків, не підходять до гойдалок, ідуть до їдальні останніми. Кароокі сідають за передні парти й мають на п'ять хвилин довшу перерву.

Уже до обіду кароокі діти дражнили однокласників «блакитними». Блакитноока дівчинка, якій арифметика давалася легко, почала помилятися; на перерві три кароокі дівчинки вимагали, щоб вона перед ними вибачилася, «бо ми кращі». Натомість кілька тихих карооких дітей, розповідала Елліотт, раптом стали впевненими. У понеділок вона поміняла групи місцями. Згодом їй здавалося, що блакитноокі поводилися з кривдниками м'якше, ніж ті з ними.

Коли вправа закінчилася, дехто з дітей обіймався, дехто плакав. Учителька нагадала, що все це було через убивство Кінга, і попросила написати, чого вони навчилися. Одна учениця написала, що першого дня їй хотілося бити блакитнооких, а другого — кинути школу: «Я була зла. Ось як воно, коли тебе дискримінують».

Як про урок дізналася країна

Дитячі твори надрукував місцевий тижневик «Райсвілл рекордер» під заголовком «Як воно — дискримінація». Замітку підхопило агентство «Ассошіейтед прес», і 31 травня 1968 року Елліотт уже сиділа в студії «Вечірнього шоу» Джонні Карсона. Після ефіру, пише Блум, надійшли сотні листів. В одному, який цитують найчастіше, йшлося про «жорстокий експеримент над білими дітьми».

У Райсвіллі славі не зраділи. Колеги виходили з учительської, коли вона заходила; її власних дітей цькували в школі. Елліотт не відступила. Вона повторювала вправу з кожним новим третім класом ще дев'ять років, потім вісім років із семи- і восьмикласниками. 1970 року показала її учасникам конференції Білого дому з питань дітей і молоді. Того ж року третій за ліком урок зняла телекомпанія ABC.

Що видно на плівці 1970 року

Фільм «Око бурі» (The Eye of the Storm) — єдиний докладний запис того, як вправа виглядала в початковій школі. Його кадри й стенограма показують урок, трохи відмінний від першого. Іде Національний тиждень братерства. «Кращими» першого дня стають блакитноокі: «бо я вчителька і в мене блакитні очі». Замість пов'язок — комірці, щоб «здалеку було видно, якого кольору в тебе очі».

На плівці добре видно, що робить сама вчителька. Коли хлопчик заперечує, що його кароокий тато не дурний, вона перед усім класом нагадує: ти ж сам розповідав, що він тебе копнув, — а хіба блакитноокий батько копнув би сина? Вона зауважує, що клас «чимало часу витрачає на очікування карооких». Діти підхоплюють. Блакитноокий учень радить тримати лінійку напохваті, якщо кароокі «розперезаються». На перерві стається бійка: один хлопчик ударив другого в живіт, бо той обізвав його «кароким».

Наступного ранку Елліотт каже: «Учора я вам збрехала», — і комірці переходять до блакитнооких. У фільмі є і єдині цифри. Група карооких у комірцях упоралася з навчальними картками за п'ять з половиною хвилин, а наступного дня, без комірців, — за дві з половиною. Блакитноокі напередодні витратили три хвилини, у комірцях — чотири хвилини вісімнадцять секунд. «На нас були ті комірці», — пояснює одна дівчинка. Наприкінці дня вчителька розкриває задум. Діти кажуть, що почувалися «як собака на повідку», і викидають комірці.

Фільм дістав премію «Пібоді». Саме його, а не урок 1968 року, відтоді показували в школах, університетах і на тренінгах.

Від третього класу до тренінгів для дорослих

У серпні 1984 року одинадцятеро учнів із того знятого класу приїхали на зустріч з учителькою. Режисер Вільям Пітерс (William Peters) показав їм стару плівку і зняв розмову для фільму «Розділений клас». Усі одинадцятеро сказали, що наука була варта пережитого. Один чоловік сказав, що в ролі «кращого» мав «страшенно зле» відчуття вседозволеності; одна жінка — що того дня ненавиділа вчительку. На той час, за словами авторів фільму, через вправу пройшло близько трьохсот учнів.

У тому самому фільмі Елліотт проводить вправу з працівниками служби виконання покарань штату Айова. Дорослим ролей вона не міняє: блакитноокі лишаються «гіршими» до кінця. В інтерв'ю 2002 року вона пояснила, що інакше це була б гра. Додався й тест, складений так, щоб «гірші» його провалили. У середині 1980-х Елліотт пішла зі школи й далі проводила тренінги для корпорацій, університетів, армії та державних установ у США й за кордоном.

Що відомо лише зі слів Елліотт

Частина тверджень, які супроводжують цю історію, не має іншого джерела, крім самої вчительки.

• Успішність. Елліотт розповідала, що другого року давала дітям перевірні завдання з правопису, математики й читання за два тижні до вправи, в обидва її дні і через два тижні після. Результати, за її словами, зростали в день «угорі», падали в день «унизу», а потім до кінця року трималися вище, ніж раніше. Роботи вона надсилала на факультет психології Стенфордського університету, де їх «неформально переглянули». Філіп Зімбардо (Philip Zimbardo) у книжці «Ефект Люцифера» пише, що підтвердив статистичну значущість цих змін на її класних даних. Публікації з цими даними в прочитаних джерелах немає.
• Тривалий ефект. За словами Елліотт, через чотири роки викладач Університету Північної Айови опитав учнів третіх–шостих класів Райсвілла й сусіднього містечка і виявив, що її колишні учні мають менше расових упереджень. Матеріали опитування, каже вона, згодом знищено.
• Швидкість перетворення. Слова про те, що чудові діти стали «злими малими третьокласниками за п'ятнадцять хвилин», — це її враження, а не замір.
• Ставлення містечка. Елліотт казала, що розлюченими лишаються двадцять відсотків жителів і що батьки її учнів здебільшого не заперечували. Блум, який опитував містян, малює похмурішу картину.

Що показали наукові перевірки

Перевіряли вправу мало. Перше дослідження з'явилося 1973 року: Вайнер і Райт (Weiner, Wright) поділили третій клас на «помаранчевих» і «зелених» і по черзі зробили кожну групу «вищою». Третього дня і ще через два тижні ці діти частіше, ніж клас без вправи, хотіли поїхати на пікнік із чорношкірими ровесниками і менше погоджувалися з упередженими твердженнями. На успішність у дні вправи поділ не вплинув.

Найдокладніше описано дослідження Дебори Бірнс (Deborah Byrnes) і Ґері Кайґера (Gary Kiger), надруковане 1990 року. У ньому взяли участь 164 студенти педагогічного курсу; 57 із них пройшли тригодинну вправу, решта слухали звичайні лекції, а частина ще й дивилася «Розділений клас». Учасники оцінили заняття в середньому на 9,3 бала з 10. З двох опитувальників зрушив лише один: після вправи студенти частіше обирали відповіді, в яких заперечують дискримінації. Те, наскільки зручно їм було б мати чорношкірого сусіда чи лікаря, не змінилося. Вправа пояснювала близько п'яти відсотків розкиду балів, і самі автори назвали докази її дієвості «помірними». Лекції та перегляд фільму не змінили нічого. Через рік усім надіслали прохання пожертвувати долар-два на стипендію імені Кінга. Відгукнулося троє, і всі з контрольної групи. Майже всі учасники й сама ведуча повідомили про стрес. Докладні цифри є в доповіді авторів 1988 року.

2003 року Трейсі Стюарт (Tracie Stewart) з колегами оцінила восьмигодинний тренінг, який Елліотт сама провела для студентів коледжу. Білі учасники після нього ставилися значуще прихильніше до американців азійського та латиноамериканського походження, а до афроамериканців — лише ледь помітно. Вони також частіше сердилися на себе, коли ловили себе на упередженні; автори зазначили, що таке почуття може і допомагати, і шкодити. За Блумом, на тренінгу було 47 студентів, двоє блакитнооких плакали, один пішов. Сама Стюарт сказала йому, що до вправи слід ставитися обережно: короткий ефект можливий, тривалий — незначний.

Блум наводить і висновок великого огляду 2009 року про різні способи зменшувати упередження: чи діють тренінги з розмаїття, наука сказати не може, бо їх майже не перевіряли як слід.

Етичні закиди і книжка Стівена Блума

Дітей і батьків ніхто не питав. Учні не знали справжньої мети уроку, а вела його людина, якій вони довіряли і яка, за власним зізнанням на плівці, їм брехала. Саме це закидають Елліотт дослідники освіти, на яких посилається Блум. Директор, який очолив школу 1977 року, казав йому, що спершу треба було поговорити з батьками, а колишня колега Елліотт — що третій клас для такого замалий.

Елліотт відповідала, що один важкий день треба бачити на тлі цілого року в дружньому класі і що довіру дітей вона відновлювала. Вправу вона називала «щепленням від расизму»: щеплення теж має ризики. Водночас у фільмі 1985 року вона сама каже, що цією вправою «дуже легко зашкодити дитині» і що радити її всім учителям не стала б.

2021 року Блум видав книжку «Блакитні очі, карі очі: історія-пересторога про расу і жорстокість». Писати біографію його 2004 року запросила сама Елліотт, але відмовилася співпрацювати, коли він почав розпитувати колишніх учнів і учасників тренінгів. Чимало з них, пише Блум, досі згадують вправу з болем. Один колишній учень розповів йому, що вчителька підбурювала «кращих» відбирати в «гірших» скакалку чи м'яч. Учасниця корпоративного тренінгу 1980-х згадувала, як Елліотт цілий день називала її «Барбі» й привселюдно закидала, що та просувається по службі завдяки своїй сексуальності. Висновок Блума різкий: вправа була «садистською демонстрацією влади», а єдиний певний її наслідок — що люди сердяться.

Із Блумом теж сперечаються. Рецензент Los Angeles Review of Books зауважив, що автора надто захоплює важка вдача героїні і він менше пише про її мету. Автор листа до редакції видання, яке надрукувало уривок, відповів, що образа учасників якраз і показує, як почуваються ті, з ким так поводяться щодня. А Бірнс і Кайґер ще 1992 року дійшли висновку, що вправа етично прийнятна, якщо вжито застережних заходів, насамперед ретельного обговорення після неї.

Як зазвичай розуміють вправу «Блакитноокі й кароокі» — і що тут не так

«Це експеримент, який довів, що упередження виникають за чверть години»

Це демонстрація, а не дослід. Діти не самі вигадали зверхність: учителька оголосила правила, показала приклад, хвалила одних і соромила інших. Тому урок показує насамперед, як легко діти переймають оцінки дорослого, якому вірять. Зімбардо наводить його саме як приклад влади авторитету, що визначає, «як воно є насправді», — у тому самому розділі, де йдеться про експеримент Мілґрема. Скільки в поведінці дітей було гри за правилами вчительки, а скільки справжньої ворожості, з кадрів не визначити.

«Після вправи людина на все життя позбувається расизму»

Одинадцятеро колишніх учнів сказали так перед камерою і в присутності вчительки. Це щирі свідчення, але не вибірка: прийшли ті, хто хотів прийти. Блум знайшов і тих, хто згадує урок із гіркотою. Контрольовані перевірки показали помірний зсув у відповідях на анкети через кілька тижнів. Чи змінюється поведінка і чи тримається ефект роками, ніхто не довів.

«Діти, яких назвали гіршими, за день починали гірше вчитися»

Це найвідоміша деталь, і тримається вона на картках із фільму та на неопублікованих класних роботах, про які розповідали Елліотт і Зімбардо. Єдине дослідження з контрольним класом, 1973 року, впливу на успішність не знайшло.

«Усі бачили той самий урок 1968 року»

Першого уроку ніхто не знімав. На відомих кадрах — третє повторення, 1970 рік, з іншим порядком груп і комірцями замість пов'язок. А тренінг для дорослих — уже інша вправа: без зміни ролей, з навмисним приниженням, часто для людей, яких на нього відправив роботодавець.

Вправа «Блакитноокі й кароокі» в культурі

• «Око бурі» (The Eye of the Storm), документальний фільм ABC News, 1970. Півгодинна стрічка Вільяма Пітерса про третій клас Елліотт. Журі премії «Пібоді» назвало побачене «безцінним уроком психології». Саме з цієї стрічки взято всі відомі кадри уроку.
• Вільям Пітерс, «Розділений клас» (A Class Divided), книжка, 1971; розширене видання «Тоді й тепер», 1987. Розповідь режисера обох фільмів; саме на неї посилається Зімбардо.
• «Розділений клас» (A Class Divided), випуск програми Frontline, PBS, 1985. Кадри 1970 року, зустріч дорослих учнів і тренінг для працівників служби виконання покарань. Найповніше джерело, але зняте з позиції вчительки.
• «Блакитноокі» (Blue Eyed), документальний фільм, 1996. Німецький режисер Бертрам Фергаґ (Bertram Verhaag) зняв тренінг для сорока дорослих у Канзас-Сіті. Стрічка дістала приз глядачів на фестивалі документального кіно в Амстердамі. Дистриб'ютор наводить слова Елліотт, що це найповніший запис її роботи.
• «Подія: наскільки ви расист?» (The Event: How Racist Are You?), Channel 4, 2009. Елліотт повторила вправу з дорослими британцями. Учасники грали ролі неохоче, двох карооких, які відмовилися принижувати інших, вона попросила піти. Оглядач «Ґардіан» порівняв її манеру із сержантською муштрою, а критик «Таймс» написав, що на британській публіці тест не спрацював. Після цього Елліотт сказала, що більше не дозволить знімати вправу.
• Телешоу і преса. Після «Вечірнього шоу» 1968 року Елліотт, за Блумом, п'ять разів була гостею Опри Вінфрі. 2020 року, після вбивства Джорджа Флойда, про неї знову писала «Нью-Йорк таймс» і розповідало радіо NPR.

Що випливає з вправи «Блакитноокі й кароокі»

• Урок був, і його наслідки для вчительки, містечка й сотень учнів задокументовано. Але докладний запис є лише з 1970 року; про квітень 1968-го відомо зі спогадів.
• Це шкільна вправа, а не дослідження. Вона наочно показує, як діти приймають ярлик, що його дав авторитетний дорослий, але нічого не доводить про походження расизму.
• Найразючіші твердження — про стрибки успішності й тривалий ефект — спираються на слова Елліотт та неопубліковані дані.
• Три контрольовані перевірки дали скромний результат: учасники високо цінують досвід, відповіді в анкетах трохи зсуваються, змін поведінки не зафіксовано, стрес відчувають майже всі.
• З дітьми вправу проводили без згоди батьків і з обманом. Про те, що нею легко зашкодити дитині, казала й сама Елліотт.