«Всесвіт-25»: мишачий рай Джона Калгуна і міф про приречене людство

9 липня 1968 року в металевий загін завбільшки з невелику кімнату випустили восьмеро білих мишей: чотирьох самців і чотирьох самиць. Усередині було все, чого миша може потребувати: їжа й вода без обмежень, папір для гнізд, сотні затишних комірок, дах над головою. Не було котів, пасток, заразних хвороб і зими. Не було ще одного — виходу.

За півтора року мишей стало 2200. Тоді колонія перестала рости, за кілька тижнів у ній народилися останні мишенята, які вижили, і далі вона тільки старіла. Американський дослідник Джон Б. Калгун (John B. Calhoun) назвав цей загін «Всесвітом-25» (Universe 25), а статтю про нього — «Смерть у квадраті» (Death Squared). Відтоді дослід переказують як доказ того, що сите й перенаселене людство приречене. Сам Калгун так не вважав, а колеги заперечили йому ще в день доповіді.

Хто такий Калгун і звідки взялися «всесвіти»

Калгун народився 1917 року в штаті Теннессі, змалку захоплювався птахами і став зоологом. 1946 року він приєднався до проєкту Університету Джонса Гопкінса, який шукав способи стримати щурів у Балтиморі, розповідають історики науки Едмунд Рамсден (Edmund Ramsden) і Джон Адамс (Jon Adams) у статті про досліди Калгуна та їхній культурний вплив. Наступного року він обгородив біля свого дому ділянку у чверть акра, близько тисячі квадратних метрів, і поселив там сірих щурів. Їжі та сховків вистачало, і за розрахунком дорослих тварин мало стати до п'яти тисяч. Натомість їх ніколи не було більше двохсот, а зрештою лишилося близько 150: майже всі дитинчата гинули.

З 1954 року Калгун працював у Національному інституті психічного здоров'я США (NIMH) і перейшов до дослідів у приміщенні. Найвідоміший із них він описав 1962 року в журналі Scientific American у статті «Густота популяції і соціальна патологія». Кімнату приблизно три на чотири метри поділили на чотири відсіки, з'єднані містками. За оцінкою дослідника, у ній могли спокійно жити 48 щурів; він дав популяції вирости до 80 і далі підтримував цю чисельність, забираючи молодняк. Щури розподілилися нерівно: у двох крайніх відсіках панувало по одному самцеві з кількома самицями, решта тіснилася в середніх. У трьох із шести популяцій тварини ще й звикли їсти тільки гуртом, тож під час годування в одному відсіку збиралося до 60 щурів із 80.

Цю набуту потребу бути в натовпі Калгун назвав behavioral sink. Англійське sink означає стік, відстійник, і неприємний відтінок слова, за його зізнанням, не випадковий; у цій статті термін перекладено як «поведінкова прірва». Самиці в таких групах не доношували плід і кидали малят, частина самців ставала агресивною, частина цілком замикалася в собі. У найбільш розладнаних групах гинуло до 96% дитинчат, а там, де прірва не утворилася, до 80%. Ці колонії не вимерли: Калгун лише припускав, що з часом це сталося б.

Згодом стаття увійшла до збірки «Сорок досліджень, які змінили психологію» поряд із працями Павлова і Мілґрема. Задум Калгун пояснював через Томаса Мальтуса, за яким зростання населення стримують злидні й порок. Про злидні, тобто голод, хвороби й хижаків, писали багато; він узявся вивчати «порок» — те, як тварини поводяться одна з одною, коли їх стає забагато.

Як був улаштований «Всесвіт-25»

Дослід із мишами мав довести цю думку до краю: прибрати всі звичні причини смерті й подивитися, що буде. У статті «Смерть у квадраті», надрукованій у січні 1973 року в «Працях Королівського медичного товариства», Калгун перелічив їх п'ять: вигнання на гірші землі, брак їжі та води, негода, хвороби, хижаки. Споруду, де жодна з них не діяла, він назвав «середовищем, що стримує смертність», а ще утопією.

Загін був квадратний, зі стороною 2,57 метра й металевими стінами заввишки 1,37 метра. Кожну стіну поділили на чотири однакові секції, разом шістнадцять. У секції було чотири вертикальні сітчасті тунелі, і з кожного чотири отвори вели в гніздові комірки. Комірок, отже, було 256, і в кожній могли зручно відпочивати п'ятнадцять мишей. Біля тунелів висіли годівниці й пляшки з водою, на підлозі лежали паперові смужки для гнізд. Верхні 43 сантиметри стін лишили гладкими, щоб миші не могли вибратися.

Калгун підрахував, що гнізд вистачило б на 3840 мишей, води — на 6144, а їжі — на 9500. Білих мишей лінії BALB/c взяли з розплідника Національних інститутів здоров'я, де пильнували, щоб не було заразних хвороб. Підстилку й послід прибирали раз на чотири–вісім тижнів. Кожну тварину позначали фарбою, щоб розрізняти; у цьому й кількох менших загонах група Калгуна зробила, за його словами, близько мільйона спостережень.

Чотири фази: від восьми мишей до двох тисяч

Перші 104 дні (фаза A) вісімка освоювалася й з'ясовувала стосунки; приплоду не було. Потім почалася фаза B: чисельність подвоювалася приблизно кожні 55 днів і на 315-й день сягнула 620 мишей. Колонія в цей час була впорядкована. Дорослі поділилися на чотирнадцять груп, у кожній — самець-господар території, самиці та їхній молодняк. Найуспішніша група виростила за цей час 111 мишенят, найслабша — 13. Наприкінці фази на 150 дорослих припадало 470 молодих мишей, які виросли під доброю материнською опікою. Молодих було втричі більше, ніж місць, які могли звільнити старші.

У природі зайві молоді тварини пішли б шукати нову територію. Із загону йти було нікуди, і на цьому, за Калгуном, усе зламалося (фаза C, дні 315–560). Молоді самці, які програли боротьбу за місце, збивалися в гурт посеред підлоги. Вони були мляві, вкриті ранами і час від часу накидалися один на одного; побиті не тікали, а згодом самі ставали нападниками. Самиці без місця переселялися у верхні комірки. Господарі територій виснажувалися й захищали дедалі менші ділянки. Самиці з малятами, лишившись без захисту, самі ставали агресивними, і ця агресія поширювалася на власних дитинчат: їх ранили й проганяли з гнізда раніше, ніж ті могли жити самостійно. Самиці рідше вагітніли, частіше втрачали плід, губили виводки, переносячи їх із місця на місце. Чисельність іще зростала, але подвоювалася вже за 145 днів.

На 560-й день, коли мишей було 2200, зростання спинилося (фаза D). При цьому п'ята частина гніздових комірок зазвичай стояла порожня: миші набивалися в одні комірки понад міру й оминали інші. Останнє мишеня, яке дожило до самостійного віку, народилося близько 600-го дня. Вагітностей дедалі меншало, останнє зачаття зафіксували приблизно на 920-й день.

Найбільше Калгуна вразило покоління, що виросло наприкінці фази C. Цих мишей змалку відкинули матері, а в натовпі їм постійно щось заважало довести до кінця будь-яку взаємодію. Самиці майже не вагітніли. У меншому загоні, який вели паралельно, розтин 148 таких самиць показав, що лише 18% із них бодай раз зачали, хоча у звичайній популяції в цьому віці більшість мала б п'ять і більше виводків. Самців цього покоління співробітники прозвали «красенями» (the beautiful ones). Вони не залицялися до самиць і не билися, тому не мали жодного шраму й зберігали бездоганне хутро. Їхнє життя зводилося до їжі, пиття, сну й чищення шерсті.

Колега Калгуна Галсі Марсден (Halsey Marsden) переселяв невеликі групи мишей із переповнених загонів у нові, майже порожні. Вони не утворювали там звичної спільноти й майже не розмножувалися, навіть коли їм підсаджували партнерів, вирощених у нормальних умовах. Тим часом миші у «Всесвіті-25» старіли. Багато хто дожив до 800 днів, що, за оцінкою Калгуна, відповідає 80 рокам людського життя. 22 червня 1972 року в загоні лишалося 122 миші, 13 листопада — 27, і наймолодшій із них було понад 987 днів. Калгун розрахував, що останній самець помре у травні 1973 року. Точної дати, коли не стало останньої миші, у прочитаних джерелах немає.

Лондон, 1972: «мої думки — про людину»

На той час про «мишачий рай» уже писали Newsweek і Time, а у квітні 1971 року про досліди Калгуна говорили в Сенаті США. 22 червня 1972 року він доповів про «Всесвіт-25» у Лондоні, на симпозіумі Королівського медичного товариства «Людина на своєму місці», розповідає біолог Лі Алан Дуґаткін (Lee Alan Dugatkin) у нарисі для газети The Guardian. Почав Калгун словами: «Я говоритиму здебільшого про мишей, але думки мої — про людину, про зцілення, про життя та його еволюцію». Далі йшли «дві смерті» з Одкровення: смерть тіла і смерть духу. Звідси назва: якщо майже усунути тілесну смерть, тобто «вбити смерть», настає «смерть у квадраті»: розпадається суспільний лад, а за ним гине дух, здатність до поведінки, без якої вид не виживає.

Пояснював він це так. Коли майже всі молоді доживають до зрілості, їх стає набагато більше, ніж «соціальних ролей», тобто місць у групах і на територіях, і боротьба за ці місця руйнує поведінку всіх. Про людей Калгун сказав прямо: він не бачить логічних причин, чому схожий перебіг подій не міг би привести до вимирання й такий складний вид, як людина.

Слухачі заперечили одразу, і ці репліки надруковано разом зі статтею. Головував анатом Дж. З. Янґ (J. Z. Young). Він зауважив, що доповідач говорив про мишей і має бути обережним, і навів Гонконг, де люди живуть значно тісніше, ніж у східному Лондоні, і на вигляд цілком щасливі. Професор Мелланбі згадав лондонські квартали сорокарічної давнини: крайня тіснота, діти майже не відходили від дому далі ніж на чверть милі, а народжуваність була висока. Калгун відповів, що густота сама собою не головне: вирішують частота і якість взаємодій. Людина, на його думку, досі рятувалася тим, що розширювала не фізичний, а «концептуальний простір», тобто ідеї, знання й способи організації, проте цей запас не безмежний. А на запитання про фізіологію мишей визнав, що його робота — «не звичайна наука, не збалансований експеримент», а «спостереження й реконструкція процесу», історія однієї колонії.

Що не так із дослідом

Перше й головне: це одна колонія. Контрольної групи, яка жила б у такому самому загоні, але могла б із нього вийти, не було. Калгун згадує кілька менших мишачих популяцій, проте докладно описав лише цю. За оглядом журналу The Scientist, саме цього досліду відтоді ніхто не повторив.

Друге: усі дві тисячі мишей походили від восьми тварин однієї лабораторної лінії, тобто були майже однакові за спадковістю. Калгун бачив у цьому перевагу, але чи так само повелися б дикі миші або інша лінія, з досліду не видно.

Третє: умови не були чистими в жодному сенсі. Голова засідання двічі перепитав про послід і мертві тіла; Калгун погодився, що догляд був «не надто санітарним», але вважав це другорядним. Фізіологію мишей вивчили уривками, на окремих групах. Після тисячного дня із загону забрали близько 150 тварин для інших дослідів, і таблиці з підрахунками чисельності у статті немає, лише графік.

Четверте: мова. «Красені», «сновиди», «малолітні злочинці», «аутисти» — так Калгун називав гризунів навіть у наукових статтях. Дуґаткін, автор книжки про нього, пише, що сьогодні редактор серйозного журналу такого не пропустив би. Він же називає, мабуть, найвагомішу причину, чому вчені майже перестали посилатися на Калгуна. Ні «поведінкової прірви», ні «красенів» не знайшли в жодній дикій популяції тварин, хоча в 1970-х і на початку 1980-х польові дослідники про ці праці добре знали.

І нарешті етика. Понад чотири роки тисячі тварин жили там, де їх калічили родичі, а малята гинули без догляду, і дослідник свідомо не втручався. The Scientist зауважує, що за нинішніми правилами роботи з лабораторними тваринами такий дослід не дозволили б.

Чи переноситься це на людей

Після статті 1962 року психологи й соціологи взялися шукати «поведінкову прірву» в людей. Наприкінці 1960-х Джонатан Фрідман (Jonathan Freedman) у Стенфордському університеті провів перші лабораторні досліди: люди виконували завдання в тісних і просторих приміщеннях. Патологій майже не виявилося, пише Рамсден у Бюлетені Всесвітньої організації охорони здоров'я. Порівняння районів і міст давали суперечливі результати: десь густота населення йшла поруч зі злочинністю чи хворобами, десь ні, а подекуди зв'язок був зворотний.

З цього виросло важливе розрізнення. Густота (density) — фізична величина: скільки людей припадає на одиницю площі. Скупченість (crowding) — переживання: відчуття, що людей забагато. Воно залежить від того, чи може людина усамітнитися, чи керує ситуацією, яку роль у ній відіграє. Рамсден підсумував це так, наводить його слова журнал Smithsonian: щури можуть страждати від тісноти, а люди здатні давати їй раду.

Приматолог Франс де Вааль (Frans de Waal) перевірив те саме на найближчих родичах людини. Він порівняв макак-резусів у тісних клітках із тими, що вільно живуть на острові, а шимпанзе у вольєрах — із шимпанзе на великих лісистих островах. Очікуваного сплеску агресії не знайшлося; у тісноті мавпи навіть частіше чистили одна одній шерсть, тобто більше дбали про мир. У колонці для Scientific American де Вааль додає, що між густотою населення країн і кількістю вбивств на душу населення немає статистично значущого зв'язку. А насильство серед Калгунових щурів, на його думку, можна пояснити тим, що їжа була зосереджена в кількох місцях і за неї доводилося змагатися.

Сам Калгун із роками теж говорив обережніше. 1978 року він сказав відомчому виданню, що, переходячи від мишей до людей, «треба ставити правильні запитання». Його пізніші досліди були вже про інше: як улаштувати простір і стосунки, щоб тварини витримували більшу густоту. 1986 року Калгун пішов з інституту, 1995-го помер.

Що з досліду справді можна взяти? Не число і не прогноз. За Рамсденом, у роботу пішла думка, що шкодить не сама густота, а небажані контакти, яких не можна уникнути, і що цьому зараджує продуманий простір: окремі камери для в'язнів, самостійні житлові зони для пацієнтів лікарень. Друге спостереження стосується раннього досвіду. Миші, яких матері відкинули змалку, не стали повноцінними дорослими; це перегукується з дослідами Гарлоу з мавпами, де самиці, вирослі без матері, часто кривдили власних первістків.

Як зазвичай розуміють «Всесвіт-25» — і що тут не так

Науковий журналіст Сем Кін (Sam Kean) у розборі для журналу Distillations порівняв дослід із плямами Роршаха: кожен бачить у ньому своє. Одні — кару за перенаселення, інші — шкоду від соціальної допомоги, треті — занепад родини. Ось найпоширеніші тлумачення.

«Мишам забракло місця»

У розпал досліду в загоні було 2200 мишей, а гнізд вистачало на 3840, і п'ята частина комірок стояла порожня. Їжі й води було ще більше. Калгун сам наголошував, що річ не у квадратних сантиметрах, а в кількості зіткнень між тваринами й у браку місць у спільноті. У популярних розборах додають, що сама будова загону дозволяла сильним самцям тримати найкращі комірки напівпорожніми; перевірити це за опублікованими матеріалами важко.

«Це був рай, і саме достаток їх згубив»

«Утопією» Калгун називав середовище без хижаків, голоду й хвороб, і слово це в нього гірке. Його ж співробітник Марсден писав, що утопія обернулася пеклом. Життя в загоні не було легким: Кін зауважує, що більшість мишей стикалася там із жорсткішою конкуренцією, ніж на волі, бо переможені не могли піти. Тож дослід нічого не каже про те, що добробут чи соціальна допомога «розбещують».

«Калгун довів, що людство приречене»

Він попереджав, а не виносив вирок. За Рамсденом і Адамсом, Калгун сперечався з Полом Ерліхом, автором «Популяційної бомби», вважав людину «позитивною твариною», для якої тіснота бувала поштовхом до винаходів, і шукав способи зробити густонаселений світ придатним для життя. 1984 рік він називав не датою катастрофи, а межею, після якої може бути пізно щось вирішувати. Історики підсумовують: усі хотіли почути діагноз, і ніхто — про ліки.

«Це експеримент, який відкрив закон природи»

Це спостереження за однією колонією без контрольної групи, і автор сам сказав, що це «не звичайна наука». Його не повторили, описаних явищ не бачили в природі. Так буває зі знаменитими дослідами, популярна версія яких простіша й гучніша за дані; інший приклад — Стенфордський тюремний експеримент.

«„Красені“ — це ми: покоління, яке не хоче сім'ї та дітей»

Миші перестали розмножуватися не тому, що «розхотіли». Спершу масово гинули малята, яких матері кидали й калічили. Потім виросло покоління, яке через це раннє відкидання не навчилося ні залицятися, ні доглядати потомство. Зниження народжуваності в багатих країнах має іншу природу, і Кін окремо застерігає від такого порівняння. Слово «аутистичні», яким Калгун описував цих мишей, — його метафора, а не діагноз: про розлади аутистичного спектра в людей дослід нічого не каже.

«Тіснота робить людей жорстокими»

Досліди Фрідмана, порівняння міст і країн, спостереження за мавпами цього не підтвердили. Фрідман зауважив: якщо світ не зможе зручно списувати свої біди на тісноту, йому доведеться шукати причини деінде. Рамсден називає серед них бідність і нерівність.

«Всесвіт-25» у культурі

Найпомітніший слід у культурі лишили не миші 1968 року, а щури з попередніх дослідів і сам вислів «поведінкова прірва». Роману, фільму чи пісні, присвячених саме «Всесвіту-25», у серйозних джерелах знайти не вдалося: нинішню славу досліду, за Дуґаткіним, підтримують науково-популярні статті й подкасти. Ось твори, зв'язок яких із Калгуном простежили історики.

• Том Вулф, «О, гнилий Ґотеме! Сповзання в поведінкову прірву» (O Rotten Gotham! Sliding Down into the Behavioral Sink), есей зі збірки The Pump House Gang, 1968. Письменник описує ньюйоркців у годину пік мовою Калгунових щурів. Це найвідоміший приклад того, як висновки про гризунів без застережень перенесли на місто. Калгун не заперечував: 1977 року він писав, що завдяки Вулфові ідея дійшла до читачів, які не розгорнули б наукового журналу.
• Роберт О'Браєн, «Місіс Фрісбі і щури з NIMH» (Mrs. Frisby and the Rats of NIMH), повість для дітей, 1971; мультфільм «Секрет NIMH» (The Secret of NIMH), 1982, режисер Дон Блут. Щури, які втекли з лабораторії Національного інституту психічного здоров'я, порозумнішали й будують власну громаду. Калгун був певен, що автор (справжнє ім'я — Роберт Конлі) побував у його лабораторії, і зібрав перелік збігів; сам письменник, за Рамсденом і Адамсом, про це мовчав. Журнал Science News 1982 року назвав свою статтю «(Справжній) секрет NIMH». Сюжет перегукується не із «Всесвітом-25», а з пізнішими спробами Калгуна виховати кмітливіших і дружніших щурів.
• «Суддя Дредд» (Judge Dredd), комікс британського журналу 2000 AD, з 1977 року. Дія відбувається в мегамістах, де в кожній вежі живе понад 60 тисяч людей і тіснота породжує насильство. Автори Джон Ваґнер і Алан Ґрант підтвердили історикам, що знали про досліди Калгуна; Ґрант назвав їх прямим впливом.
• Комікс «Жінка-кішка» (Catwoman), історія Batman: The Secret of the Universe, 1995, сценарист Алан Ґрант. Лиходій Щуролов розповідає щурам про людську жорстокість на прикладі «всесвіту 133», одного з Калгунових загонів. У коміксі там живуть щури, хоча насправді це був дослід із мишами.
• Кінозйомка восени 1972 року з архіву Калгуна в Національній медичній бібліотеці США. На плівці Калгун показує загін, де лишилося близько 120 мишей, і пояснює, що вони так і не навчилися бути агресивними, а без цього не захистити гнізда. Адамс і Рамсден описали цей запис як документ тодішнього міського песимізму.

Поруч із Калгуном часто згадують фільм «Зелений сойлент» (Soylent Green, 1973) і роман Джона Браннера «Стояти на Занзібарі» (Stand on Zanzibar, 1968). Вони належать до тієї самої хвилі страху перед перенаселенням, але про прямий зв'язок із його дослідами історики не пишуть.

Що випливає з досліду «Всесвіт-25»

• Дослід показав: у замкненій колонії лабораторних мишей, де усунуто звичні причини смерті й нікуди піти, суспільний лад і турбота про потомство можуть розпастися, а колонія — вимерти навіть за надлишку їжі та гнізд.
• Він не показав, що те саме чекає на людей. Перевірки на людях і мавпах не знайшли простого зв'язку між густотою й розладом поведінки, і Калгунові сказали про це ще 1972 року.
• Це одне спостереження без контрольної групи й без повторень. Посилатися на нього як на доведений закон не можна.
• Корисна частина спадку Калгуна — увага до того, як улаштовано простір і чи може істота керувати своїми контактами з іншими. Вона знадобилася архітекторам, а також тим, хто планує в'язниці й лікарні.
• Історія досліду показує, як яскрава метафора переживає дані. Коли мишей подають як пророцтво про людство, варто спитати, хто і що перевіряв на людях.