Темперамент: чотири типи і сучасний погляд

Темперамент — це вроджена основа вдачі: наскільки людина рухлива, як легко й сильно в неї виникають емоції, як швидко вона заспокоюється, чи тягнеться до нового, чи остерігається його. Словник Американської психологічної асоціації називає темперамент підґрунтям особистості, яке помітне вже в ранньому дитинстві й має біологічну природу. Більшість людей знає про нього інше: що є чотири типи — холерик, сангвінік, флегматик і меланхолік.

Відмінності, про які йдеться, найкраще видно на малих дітях. В одній родині старша дитина спокійно йде на руки до незнайомої тітки й засинає будь-де, а молодша ховається за маму, довго плаче після щеплення й не їсть нової каші, доки не скуштує її вп'яте. Батьки виховують обох однаково, а діти різні від перших місяців.

Чотирьом назвам понад півтори тисячі років, і вони досі живуть у підручниках і тестах. Проте дослідники темпераменту давно так людей не ділять. Вони вимірюють кілька окремих рис, кожна з яких буває виражена сильніше чи слабше, стежать за тими самими людьми від немовляти до дорослого віку й порівнюють близнюків. Ця стаття — про те, звідки взялися чотири типи, чому наука від них відійшла і що відомо про темперамент сьогодні.

Чотири типи: від соків тіла до Канта

Слово «темперамент» походить від латинського temperamentum — «суміш у належній пропорції». Античні лікарі вважали, що в тілі змішано чотири соки: кров, слиз (флегму), жовту жовч і чорну жовч. Від грецьких і латинських назв цих рідин і походять слова «сангвінік», «флегматик», «холерик» і «меланхолік». Учення про соки традиційно пов'язують з іменем Гіппократа, а типологію характерів — із римським лікарем Галеном, який жив у II столітті.

Історики уточнюють цю звичну версію. За оглядом американської психологині Мері Ротбарт (Mary Rothbart), окремі частини типології існували ще до Галена, а завершеного вигляду — чотири типи людей із певними рисами вдачі — вона набула аж у IV столітті в лікаря Віндіціана. У нього меланхолік похмурий, схильний до страху й смутку; холерик дратівливий і діяльний; сангвінік товариський і легкий на вдачу; флегматик спокійний і повільний на почуття. Важливо, що «суміш» означала: у кожній людині є всі чотири складники, різниться лише їхня пропорція.

Типологія пережила Середньовіччя й дійшла до філософа Іммануїла Канта. У книжці «Антропологія з прагматичного погляду» (1798) він описав чотири темпераменти вже без медицини. Назви, запозичені від «властивостей крові», Кант вважав лише аналогією: людей, писав він, поділяють за почуттями й нахилами, які видно зі спостереження, а не за хімічним складом крові. Сангвінік у нього безтурботний, повний надій, щиро обіцяє й не дотримує слова; меланхолік усьому надає великої ваги й скрізь бачить труднощі; холерик спалахує, «як солома», і любить командувати; флегматик розігрівається повільно, зате надовго. Темпераментів, наполягав Кант, рівно чотири, і змішаних не буває.

Від типів до шкал: Вундт, Берт і Айзенк

Перший крок від типів зробив Вільгельм Вундт (Wilhelm Wundt), засновник першої психологічної лабораторії. У п'ятому виданні своїх «Основ фізіологічної психології» (1903) він назвав учення про соки застарілим, але саму четвірку — наслідком «тонкого психологічного спостереження». Вундт помітив, що чотири типи можна дістати з двох ознак: сили почуттів і швидкості, з якою вони змінюються. У холерика почуття сильні й швидкі, у меланхоліка сильні й повільні, у сангвініка слабкі й швидкі, у флегматика слабкі й повільні. І додав пораду: справжнє мистецтво життя — не мати один темперамент, а поєднувати всі: бути сангвініком у дрібних щоденних радощах і прикрощах, меланхоліком у серйозні години, холериком у справах, які глибоко зачіпають, і флегматиком у виконанні ухвалених рішень.

Якщо типи — це поєднання двох ознак, то ознаки можна вимірювати, а кожну людину описати двома числами. Так і сталося, коли психологи почали аналізувати опитувальники статистично. Британець Сиріл Берт (Cyril Burt) виділив шкалу емоційної нестійкості й шкалу «екстраверсія — інтроверсія» і 1938 року, як пише Ротбарт, вивів із них давню четвірку: меланхолік — емоційно нестійкий інтроверт, холерик — нестійкий екстраверт, флегматик — стійкий інтроверт, сангвінік — стійкий екстраверт. Ганс Айзенк (Hans Eysenck) 1947 року запропонував ту саму модель, назвав емоційну нестійкість нейротизмом, а згодом шукав для обох шкал основу в роботі мозку.

Саме з цією схемою чотири слова дожили до наших днів. Але в ній вони вже означають не сорти людей, а кути площини. Більшість сучасних досліджень, підсумовує Ротбарт, зосереджена на вимірах темпераменту, а не на типах.

Собаки Павлова і «типи нервової системи»

Іншу опору чотирьом типам дав фізіолог Іван Павлов. Вивчаючи умовні рефлекси в собак, він бачив, що тварини поводяться в лабораторії дуже по-різному. У лекціях, виданих 1927 року, Павлов описав дві крайності. Одні собаки жваві, доки довкола щось змінюється, але в одноманітній обстановці швидко засинають просто у станку — їх він зіставив із сангвініками. Інші в незнайомому місці тиснуться до стіни й припадають до підлоги від гучного звуку, зате, звикнувши, дають дуже сталі рефлекси — це «меланхоліки». Між крайнощами він розмістив спокійних і стриманих «флегматиків» та збудливих «холериків» і пояснив відмінності співвідношенням двох процесів у корі мозку — збудження й гальмування.

Павлов сам обставив цю класифікацію застереженнями. Давніми назвами він, за його словами, користувався тимчасово, доки немає суворої наукової класифікації, і визнавав: багатьох тварин не можна напевно віднести до жодного з чотирьох типів. Пізніше перелік типів у його лабораторії розрісся до понад тридцяти. Послідовники Павлова в Радянському Союзі й Східній Європі шукали загальні властивості нервової системи в людей, але з'ясувалося, що результати залежать від того, який подразник і яку реакцію вимірювати. Зрештою, за Ротбарт, дослідники цієї традиції відмовилися від ідеї загальних властивостей нервової системи й перейшли до опитувальників про поведінку.

Що вивчають сьогодні: темперамент дітей

Сучасне вивчення темпераменту почалося не з дорослих, а з немовлят.

Нью-Йоркське лонгітюдне дослідження. Психіатри Александер Томас (Alexander Thomas) і Стелла Чесс (Stella Chess) з 1956 року стежили за 141 дитиною з 85 родин, регулярно й докладно розпитуючи батьків про поведінку дітей, починаючи з двох-трьох місяців життя. У статті 1970 року, написаній разом із Гербертом Берчем (Herbert Birch), вони описали дев'ять ознак: рівень активності; ритмічність сну, голоду й травлення; реакція на нове (наближення чи відступ); здатність пристосовуватися до змін; поріг чутливості; сила реакцій; переважний настрій; відволікання; тривалість уваги й наполегливість. За поєднанням ознак виділили три групи. «Легких» дітей — із рівним настроєм, сталим режимом і цікавістю до нового — було близько 40%. «Важких» — із нерегулярним режимом, бурхливими реакціями й повільним звиканням — близько 10%. Дітей, які «повільно розігріваються» (спершу відступають перед новим, але реагують тихо), — 15%. Решта 35% не вписалися в жодну групу.

Головний висновок Томаса й Чесс стосувався не груп. Вони відкинули і думку, що особистість цілком вроджена, і думку, що її цілком ліплять батьки: важить те, наскільки вимоги оточення відповідають вдачі дитини. Цю відповідність вони згодом назвали goodness of fit — «добра припасованість». Серед «важких» дітей проблеми з поведінкою, які потребували уваги психіатра, виникли приблизно в 70%, серед «легких» — у 18%. Але й «важка» дитина, писали автори, добре розвивається, якщо батьки послідовні й терплячі, а «повільній» дають звикати у власному темпі, не тиснучи й не забираючи все нове.

Поведінкова загальмованість. Гарвардський психолог Джером Каґан (Jerome Kagan) зосередився на одній рисі — на тому, як дитина реагує на незнайоме. Одні дворічні діти в новій кімнаті з незнайомою людиною завмирають і тримаються матері, інші одразу йдуть гратися. У статті 1988 року Каґан із колегами повідомив, що до семи років більшість «стриманих» дворічок лишилися тихими й уникали незнайомих дітей і дорослих, а більшість «сміливих» були балакучими й товариськими. Цю рису назвали поведінковою загальмованістю (behavioral inhibition). За пізнішими оцінками, загальмованими в ранньому дитинстві можна назвати 15–20% дітей, і приблизно половина найбільш загальмованих лишається сторожкою впродовж дитинства. Друга половина змінюється.

Реактивність і саморегуляція. Мері Ротбарт запропонувала найуживаніше сьогодні визначення: темперамент — це вроджені за основою індивідуальні відмінності в реактивності й саморегуляції. Реактивність — те, як швидко й сильно виникають емоції, рух і увага у відповідь на подію. Саморегуляція — здатність цю реакцію посилити чи пригасити. В опитувальниках для батьків і для дорослих її група раз у раз знаходила кілька широких чинників: позитивну емоційність і жвавість (surgency), негативну емоційність і вольовий контроль (effortful control). Вольовий контроль — це здатність стримати перший порив заради чогось іншого; у популярній психології його знають із зефірного тесту. Він помітно зростає в перші роки життя, тож темперамент, за Ротбарт, теж розвивається, а не даний у готовому вигляді.

Три риси Басса і Пломіна. Арнольд Басс (Arnold Buss) і Роберт Пломін (Robert Plomin) звели темперамент до трьох рис, які позначають скороченням EAS: емоційність (emotionality), активність (activity) і товариськість (sociability). Їхній опитувальник став одним із головних інструментів у дослідженнях близнюків.

Спільне в усіх цих підходах те, що жоден не повертається до чотирьох класичних типів. Групи, які дослідники все ж виділяють, інші, і в них потрапляють не всі.

Спадковість: що показали близнюки

Чи справді темперамент вроджений, перевіряють на близнюках і всиновлених дітях. Однояйцеві близнюки мають однакові гени, різнояйцеві — в середньому половину спільних; якщо перші схожіші між собою, ніж другі, риса залежить від спадковості. За оглядом Саудіно (2005), однояйцеві близнюки схожіші за емоційністю, активністю, сором'язливістю, товариськістю, увагою й наполегливістю, а оцінки спадковості здебільшого лежать між 20 і 60%. Це означає, що генетичні відмінності пояснюють від п'ятої частини до трьох п'ятих розмаїття темпераменту між дітьми; решту, тобто від 40 до 80%, — середовище.

У цих даних є дві несподіванки. Перша: спільне для дітей родинне середовище майже не робить їх схожими. В одному з досліджень темперамент немовлят оцінювали сторонні спостерігачі: у нерідних дітей, які росли в одній прийомній родині, схожість дорівнювала нулю, у рідних братів і сестер кореляція становила близько 0,20. Середовище діє, але на кожну дитину по-своєму. Друга: батьки — ненадійний вимірювальний прилад. Оцінюючи різнояйцевих близнюків, вони часто перебільшують різницю між ними («цей у нас тихий, а той непосида»), і кореляції виходять нульовими або навіть від'ємними. Коли кожну дитину оцінює окремий спостерігач, близнюки виявляються помітно схожими.

Спадковість у 20–60% не означає, що темперамент людини «на стільки-то відсотків від генів». Це опис відмінностей у групі, а не рецепт окремої вдачі.

Чи зберігається темперамент на все життя

Найдовшу відповідь дало дослідження в новозеландському місті Данідін. Науковці стежать за 1037 дітьми, народженими там із квітня 1972 до березня 1973 року. У три роки кожна дитина пройшла півторагодинне обстеження, після якого дослідник, що бачив її вперше, оцінив її поведінку за 22 ознаками. За цими оцінками дітей поділили на п'ять груп: «добре пристосовані» (40%), «упевнені» (28%), «стримані» (15%), «нестримані» — імпульсивні, непосидючі, з мінливим настроєм (10%) і «загальмовані» — боязкі й сором'язливі (8%).

У 26 років обстежили 96% учасників, які були живі; про кожного розпитали ще й близьку людину. Результати Авшалом Каспі (Avshalom Caspi) з колегами опублікував 2003 року. Колишні «нестримані» діти частіше за інших описували себе як людей, що легко засмучуються й почуваються ошуканими, а знайомі вважали їх менш доброзичливими й менш сумлінними. Колишні «загальмовані» виросли обережними, не прагнули впливати на інших, і знайомі називали їх найменш товариськими. «Упевнені» стали найбільш екстравертними, а «добре пристосовані» — звичайними, середніми дорослими.

Автори назвали це найтривалішим на той час свідченням, що вдача дорослого проглядає в трирічній дитині. Але зв'язки, за їхніми ж словами, були слабкими або помірними. Ідеться про середні відмінності між групами, а не про долю кожної дитини.

Те саме показали в США. В одному дослідженні 165 немовлят оцінили в 14 місяців, а у 26 років розпитали 109 із них: що загальмованішим було немовля, то стриманішим і менш товариським виявлявся дорослий і то менше мав романтичних стосунків за останні десять років. На освіту й кар'єру дитячий темперамент не вплинув. В іншому дослідженні, за участі Каґана, у дорослих, які на другому році життя були загальмованими, мигдалеподібне тіло мозку сильніше реагувало на незнайомі обличчя, ніж у колишніх «сміливих» дітей.

Загальну картину дає метааналіз Робертса і Дель Веккіо (2000), який об'єднав 152 тривалі дослідження. Якщо ті самі риси виміряти двічі з проміжком близько семи років, у дитинстві результати збігаються на рівні кореляції 0,31, у студентські роки — 0,54, у тридцять років — 0,64, а між п'ятдесятьма й сімдесятьма — близько 0,74. Тобто вдача найрухливіша саме тоді, коли її вважають «закладеною», і стає сталішою з віком. Ознаки темпераменту в цьому зведенні виявилися менш сталими, ніж риси дорослої особистості.

Темперамент і «Велика п'ятірка»

Особистість дорослих сьогодні найчастіше описують п'ятьма широкими рисами — «Великою п'ятіркою»: екстраверсія, нейротизм, сумлінність, доброзичливість і відкритість досвіду. Темперамент не суперник цієї моделі, а її ранній шар. Ротбарт пропонує уявний дослід: якщо людину описали як боязку й зарозумілу, яка з двох рис — темперамент? Боязкість: вона буває в немовлят і у тварин. Зарозумілість потребує уявлення про себе та інших, а воно складається з досвідом. Особистість, крім темпераменту, охоплює переконання, цінності, звички мислення й образ себе.

Широкі чинники темпераменту перегукуються з рисами «п'ятірки»: жвавість і позитивна емоційність — з екстраверсією, негативна емоційність — із нейротизмом, вольовий контроль — із сумлінністю. Сама Ротбарт помітила й зв'язок із давньою четвіркою: три з чотирьох типів схожі на чинники, які знаходять у дітей і дорослих. Холерик нагадує схильність до гніву й роздратування, меланхолік — схильність до страху й смутку, сангвінік — жвавість і потяг до вражень. Окремого чинника, який відповідав би флегматикові, не знайшлося.

Як зазвичай розуміють темперамент — і що тут не так

«Кожна людина — холерик, сангвінік, флегматик або меланхолік»

Типи — це кути площини з двох шкал, а люди розташовані на ній де завгодно. Уже Павлов не міг віднести багатьох собак до жодного типу, а в Нью-Йоркському дослідженні, де груп було лише три, третина дітей не потрапила в жодну. Сучасні моделі описують темперамент кількома шкалами, і ніхто з їхніх авторів не ділить людей на чотири сорти.

«Темперамент дається від народження й не змінюється»

Вроджена основа є: це показують близнюки. Але від 40 до 80% відмінностей пояснює середовище, приблизно половина дуже загальмованих малюків із часом перестає такими бути, а сталість рис у дитинстві найнижча. Томас і Чесс прямо писали, що темперамент дитини не є незмінним: обставини можуть посилити, послабити чи змінити її реакції.

«Тест визначить мій темперамент»

Популярні тести «який у вас темперамент» видають одну з чотирьох назв. Навіть якщо запитання в них розумні, результат залежить від того, де автор провів межу: людина із середніми балами за обома шкалами стане «холериком» або «флегматиком» через одну-дві відповіді. До того ж описи типів складено так, що в них легко впізнати себе: «буває запальним, але швидко відходить» можна сказати мало не про кожного. Це той самий ефект, який показав експеримент Форера. Дослідницькі опитувальники влаштовані інакше: вони дають бали за кількома шкалами, і навіть їм довіряють обережно, бо батьки, як ми бачили, оцінюють дітей у порівнянні одне з одним.

«Бувають добрі й погані темпераменти»

Оцінки в описах темпераменту були завжди: Кант найщасливішим вважав флегматика, Павлов найбільше цінував «сангвінічних» собак — тих, з якими було найзручніше працювати в лабораторії. Ротбарт зауважує, що його «меланхоліки», погано пристосовані до дослідів, могли б бути чудовими домашніми улюбленцями. Про «важких» дітей вона радить питати: важких для кого? Та сама риса заважає в одних обставинах і допомагає в інших.

Що з цього випливає на практиці

• Чотири слова годяться для розмови, але не для висновків. «Він холерик» — коротка характеристика, як «він високий». Вона не пояснює поведінки й нічого не передбачає.
• Корисніше думати рисами. Наскільки людина активна, як реагує на нове, як швидко заспокоюється, чи легко стримує порив — на такі запитання відповісти можна, і відповіді щодо різних рис не мусять складатися в один «тип».
• Діти різні не через помилки батьків. Обережність чи непосидючість помітні з перших місяців. Завдання дорослих — не переробити вдачу, а припасувати до неї вимоги: непосидючій дитині давати рух, сторожкій — час звикнути, не забираючи при цьому всього нового.
• Темперамент — не вирок. Зв'язок між вдачею трирічної дитини й дорослого існує, але слабкий або помірний; з віком люди навчаються керувати своїми реакціями.
• Не варто добирати за «типом» ні професію, ні пару, ні працівників. Досліджень, які підтверджували б користь такого добору, у цій статті навести нема з чого. Якщо ж риси вдачі — тривожність, запальність, сором'язливість — помітно заважають жити, про це варто говорити з психологом, а не з тестом. Про подібну історію з іншими популярними типами — у статті про типи прив'язаності.