Біхевіоризм: психологія поведінки

Біхевіоризм (behaviorism, від англійського behavior — «поведінка») — це напрям у психології, який вимагав вивчати не свідомість і переживання, а поведінку: те, що людина чи тварина робить і що сторонній спостерігач може побачити, порахувати й перевірити. Його прихильники шукали закони, за якими поведінка залежить від обставин і від власних наслідків.

Уявіть касира, якому платять раз на місяць, і гравця біля грального автомата. Обидва діють заради грошей, але поводяться по-різному: касир не працює завзятіше напередодні зарплати, а гравець не може відірватися, хоча програє. Біхевіорист не питатиме, що вони при цьому думають. Він спитає, що настає після їхніх дій і за яким правилом: зарплата приходить за розкладом, а виграш — після невідомої кількості спроб. Цієї різниці, на його думку, досить, щоб пояснити поведінку обох.

Про окремі досліди, з яких виріс напрям, є окремі статті: про собаку Павлова, про класичне зумовлення і про «маленького Альберта». Тут ідеться про сам напрям: звідки він узявся, що відкрив, за що його критикували і що від нього лишилося.

Маніфест 1913 року: психологія без свідомості

На початку XX століття психологи вивчали свідомість методом самоспостереження, або інтроспекції: навчені спостерігачі описували власні відчуття й образи. Американський психолог Джон Вотсон (John B. Watson, 1878–1958), професор Університету Джонса Гопкінса, 1913 року надрукував у журналі Psychological Review статтю «Психологія очима біхевіориста». Її називають маніфестом біхевіоризму.

Стаття починається так: психологія, як її бачить біхевіорист, — це суто об'єктивна експериментальна галузь природничих наук, а її теоретична мета — передбачати поведінку й керувати нею. Самоспостереження, за Вотсоном, не є суттєвою частиною її методів. Суперечки про те, скільки буває відчуттів і чим образ відрізняється від відчуття, він вважав нерозв'язними, бо перевірити чужий внутрішній досвід неможливо. Натомість пропонував написати психологію, у якій не буде слів «свідомість», «психічні стани», «розум», «образи». Між людиною і твариною біхевіорист, за словами Вотсона, не проводить межі, а користь від такої науки мали б дістати вчитель, лікар, юрист і підприємець.

У маніфесті немає ні Павлова, ні умовних рефлексів. Мислення Вотсон там зводить до ледь помітних рухів гортані, тобто до мовлення подумки. Павловський метод став його головним інструментом пізніше, а 1920 року він спробував виробити страх у немовляти.

Торндайк і закон ефекту

Основу для науки про поведінку заклали ще до маніфесту. 1898 року Едвард Торндайк (Edward Thorndike) описав досліди з клітками-головоломками (puzzle box). Голодного кота садили в дерев'яну клітку завдовжки приблизно 50 і заввишки 30 сантиметрів, а їжу клали зовні. Дверцята відчинялися, якщо потягнути за петлю, натиснути важіль чи повернути засувку. Спершу кіт дряпав і кусав усе підряд і зрештою випадково зачіпав потрібне. Торндайк записував, скільки секунд минуло до виходу, і садив кота в клітку знову.

Один із котів уперше вибрався за 160 секунд, а в двадцять четвертій спробі — за сім. Час скорочувався поволі й нерівно. З цього Торндайк виснував, що кіт не «здогадується», як улаштовано замок: вдалий рух, за його висловом, поступово «вкарбовується» завдяки задоволенню, а невдалі «стираються».

1911 року він сформулював закон ефекту (law of effect). З кількох реакцій на ту саму ситуацію ті, після яких тварина дістає задоволення, міцніше пов'язуються із цією ситуацією і згодом частіше повторюються. Ті, після яких настає прикрість, слабшають. На цьому законі стоїть усе, що біхевіористи зробили далі.

Скіннер і оперантне зумовлення

Найвідоміший біхевіорист Беррес Фредерік Скіннер (B. F. Skinner, 1904–1990) прийшов у психологію після невдалої спроби стати письменником. Як розповідає біографія на сайті його фонду, книжки Павлова й Вотсона він відкрив для себе, працюючи продавцем у нью-йоркській книгарні, а у 24 роки вступив до Гарварду. Там він будував для щурів прилад за приладом, доки не дійшов до камери, яку згодом назвали скринею Скіннера (Skinner box; кажуть також «ящик Скіннера»). За словником Американської психологічної асоціації, сам він цієї назви не любив.

У камері є важіль для щура або диск для голуба, годівниця, лампочка й динамік. Самописець креслить лінію, яка піднімається з кожним натисканням: що вона крутіша, то частіше тварина діє. Скіннер побачив, що частота натискань залежить не від подразника перед дією, як у рефлексах Павлова, а від того, що настає після неї. Таку поведінку, яка діє на середовище й керується власними наслідками, він назвав оперантною, а навчання — оперантним зумовленням (operant conditioning; в Україні частіше пишуть «оперантне обумовлення»). Результати ввійшли до його першої книжки «Поведінка організмів» (1938).

Підкріплення і покарання

Наслідок, після якого дія частішає, називають підкріпленням (reinforcement), а наслідок, після якого вона рідшає, — покаранням (punishment). Обидва бувають позитивні й негативні, і ці слова тут означають не «добре» й «погано», а «додали» й «забрали». Приклади наводить підручник OpenStax.

Покарання діє, але має ціну: воно вчить боятися того, хто карає, і може додати агресії. Скіннер радив зважувати ці наслідки. Сьогодні психологи, за тим самим підручником, віддають перевагу підкріпленню бажаної поведінки.

Формування поведінки

Складної дії тварина сама не виконає, тож підкріплювати спершу нічого. Скіннер розв'язав це формуванням (shaping): підкріплюють будь-який рух, хоч трохи схожий на потрібний, потім лише ближчий до нього, і так крок за кроком. У такий спосіб він навчив голубів ходити вісімкою і навіть грати в пінг-понг. Так само працюють сучасні дресирувальники.

Режими підкріплення

Не обов'язково підкріплювати кожну дію. Від правила, за яким дають підкріплення, залежить, як часто й наполегливо тварина чи людина діятиме. Основних режимів (schedules of reinforcement) чотири:

• сталий інтервал — підкріплення можна дістати через однаковий час: дії помірно часті, з паузами після кожної винагороди;
• змінний інтервал — через непередбачуваний час: дії помірно часті й рівномірні, як у людини, що раз у раз перевіряє соцмережі;
• стале співвідношення — після певної кількості дій, як за відрядної оплати: дії часті, з паузами після винагороди;
• змінне співвідношення — після непередбачуваної кількості дій: дії часті й безперервні.

Останній режим — найсильніший, а вироблена ним поведінка згасає найповільніше. За ним працюють гральні автомати, і підручник називає це однією з причин, чому азартні ігри так затягують.

«Забобонні» голуби

1948 року Скіннер описав дослід, у якому годівниця відкривалася через рівні проміжки часу, хай що робив голодний голуб. У шести птахів із восьми з'явилися чіткі ритуали. Один кружляв проти годинникової стрілки, другий раз у раз тицявся головою у верхній кут клітки, ще двоє гойдалися, мов маятник. Дія, яка випадково збіглася з їжею, закріплювалася й повторювалася. Скіннер порівняв це з людськими ритуалами «на удачу» за картярським столом.

Необіхевіористи: Галл і Толмен

Суворий біхевіоризм Вотсона протримався недовго. За словником Американської психологічної асоціації, приблизно з 1930 року в експериментальній психології запанував необіхевіоризм (neobehaviorism): його прихильники так само вивчали поведінку, але будували розгорнуті теорії того, що відбувається між подразником і реакцією.

Кларк Галл (Clark Hull, 1884–1952) хотів вивести закони навчання, як теореми, із кількох постулатів. В основі його системи — зменшення потреби (drive reduction): нестача їжі чи води створює напругу, і закріплюється та дія, після якої напруга спадає. Система обростала дедалі новими величинами і, як зауважив згодом психолог Генрі Редіґер (Henry Roediger), стала надто громіздкою.

Едвард Толмен (Edward Tolman, 1886–1959) з Університету Каліфорнії в Берклі пішов іншим шляхом. У дослідах, які він підсумував 1948 року, щури бігали складним лабіринтом. Одна група щоразу знаходила наприкінці їжу, друга не знаходила ніколи, а третя почала знаходити лише з одинадцятого дня. Щойно з'явилася їжа, третя група різко перестала помилятися. Отже, щури вивчали лабіринт і без винагороди, просто доти не мали причини цього показати. Таке навчання назвали латентним, тобто прихованим (latent learning). Толмен писав, що мозок схожий не на телефонний комутатор, який з'єднує подразники з реакціями, а на кімнату з картами, і назвав таке внутрішнє уявлення про місцевість когнітивною картою (cognitive map). Це поняття вживають і сьогодні.

Критика і когнітивна революція

1957 року Скіннер видав книжку «Вербальна поведінка», де пояснював мовлення тими самими підкріпленнями. Через два роки мовознавець Ноам Чомскі (Noam Chomsky; в Україні пишуть також «Хомський») надрукував у журналі Language нищівну рецензію. Він доводив, що поза лабораторією поняття «стимул» і «підкріплення» втрачають точний зміст: будь-яке висловлювання заднім числом можна приписати якомусь «стимулу». Діти, писав Чомскі, не вчаться мови лише завдяки тому, що дорослі старанно підкріплюють правильні слова. Дитина іммігрантів засвоює другу мову на вулиці, від однолітків, навдивовижу швидко. Здатність дитини узагальнювати й будувати здогади може бути значною мірою вродженою. У передмові 1967 року він додав, що цілив не лише в Скіннера, а в біхевіористські уявлення про мову й розум загалом, і що не знає жодної спроби відповісти на його закиди. Розгорнута відповідь, стаття Кеннета Маккоркодейла (Kenneth MacCorquodale), вийшла в журналі біхевіористів 1970 року.

Удару завдали й свої. Келлер і Меріан Бреленди (Keller and Marian Breland) дресирували тварин за методом Скіннера для реклами, виставок і телебачення — понад шість тисяч тварин 38 видів. 1961 року вони надрукували статтю «Неправильна поведінка організмів». Свиня, навчена носити дерев'яні монети до скарбнички, за кілька тижнів починала кидати їх і рити рилом, хоча через це лишалася без корму. Єнот тер монети одну об одну й не міг їх відпустити. Бреленди назвали це інстинктивним дрейфом (instinctive drift): завчена поведінка сповзає до вродженої. Вони дійшли висновку, що тварина не є «чистою дошкою» і що не будь-яку дію можна однаково легко пов'язати з будь-яким підкріпленням.

Того ж десятиліття Альберт Бандура (Albert Bandura) показав, що діти переймають поведінку, просто спостерігаючи за дорослими, без жодного підкріплення; про це розповідає стаття про ляльку Бобо. А результати дослідів із вивченою безпорадністю їхні автори пояснювали тим, чого тварина очікує, а не зв'язком подразника з реакцією.

Тим часом психологи повертали собі право вивчати пам'ять, увагу й мислення. Цей поворот назвали когнітивною революцією. Один із її учасників, Джордж Міллер (George Miller), згадував, що ще 1951 року називав свій підхід біхевіористським, а за п'ять років «перестав удавати з себе біхевіориста». Народження когнітивної науки він датує 11 вересня 1956 року — другим днем симпозіуму з теорії інформації в Массачусетському технологічному інституті. Стенфордська філософська енциклопедія головною причиною занепаду називає саму настанову пояснювати поведінку, не згадуючи про внутрішню переробку інформації.

Утім, Редіґер у колонці 2004 року застерігав від «мультяшної» версії цієї історії, де біхевіоризм — темні віки, а когнітивна психологія — Відродження. За одним із його пояснень, напрям ніхто не спростував: нові методи просто відкрили цікавіші задачі й переманили молодих дослідників.

Що лишилося від біхевіоризму сьогодні

Поведінкова терапія. Так називають психотерапію, що застосовує принципи навчання, щоб змінити поведінку, яка заважає жити, і працює із самою поведінкою та умовами, що її підтримують. Вона влилася в когнітивно-поведінкову терапію, яка поєднує роботу з думками й поведінкові техніки.

Прикладний аналіз поведінки (applied behavior analysis; в Україні відомий як АВА-терапія) переносить принципи Скіннера в практику. Його найчастіше застосовують у роботі з дітьми з аутизмом, і докази тут скромніші, ніж обіцяє реклама. Кокранівський огляд 2018 року знайшов п'ять досліджень раннього інтенсивного втручання, у яких брали участь 219 дітей. Автори виснували, що докази користі слабкі: дослідження малі й здебільшого без випадкового розподілу на групи.

Школа, робота, дресирування. Жетони й наліпки, які дитина обмінює на винагороду, — пряме застосування підкріплення. Дресирування тварин майже цілком стоїть на формуванні поведінки.

Штучний інтелект. Навчання з підкріпленням (reinforcement learning) — галузь машинного навчання, де програма вчиться на винагородах за власні дії. Її головний підручник цитує закон ефекту Торндайка як першу стислу формулу навчання спробами й помилками. Нейронаука знайшла тут несподіваний збіг: за поширеною гіпотезою, дофамінові нейрони мозку передають сигнал, схожий на «помилку передбачення винагороди» в цих алгоритмах.

Сам напрям теж живий. У колонці 2004 року Редіґер нагадував, що біхевіористи мають власні журнали, а їхня асоціація налічувала понад 4200 членів.

Як зазвичай розуміють біхевіоризм — і що тут не так

«Скіннер виростив доньку в ящику»

Для другої доньки, Дебори, яка народилася 1944 року, Скіннер збудував закрите ліжечко з підігрівом і скляною стінкою, щоб дитина спала без пелюшок і ковдр. Він називав його «нянькою для немовляти» (baby tender). У жовтні 1945 року журнал Ladies' Home Journal надрукував його статтю під редакційним заголовком «Дитина в ящику», і читачі сплутали ліжечко з лабораторною камерою. Пішли чутки, що донька збожеволіла, судилася з батьком і наклала на себе руки. 2004 року, коли їх повторила популярна книжка, Дебора Скіннер Бузан надрукувала в газеті The Guardian статтю «Я не була лабораторним щуром». Вона спала в ліжечку до двох з половиною років, дослідів на ній не ставили, батька вона любила, а живе й працює в Лондоні.

«Біхевіористи заперечували думки й почуття»

Вотсон вимагав прибрати їх із науки, бо їх неможливо перевірити. Скіннер думав інакше. За словником Американської психологічної асоціації, він визнавав «приватні події» — думки, почуття, уяву, — але вважав їх не причинами поведінки, а поведінкою, яку теж треба пояснити. Образ свідомості як «чорної скриньки», куди наука не зазирає, спрощує його позицію.

«Дайте мені дюжину немовлят — і я виховаю будь-кого»

Ці слова Вотсон справді написав у книжці «Біхевіоризм»: дайте йому дюжину здорових немовлят і власний світ, щоб їх ростити, і він зробить із будь-кого лікаря, юриста, митця, купця чи навіть жебрака і злодія — незалежно від хисту й роду. Але наступне речення цитують рідко: «Я виходжу за межі своїх фактів і визнаю це, але так само роблять і прихильники протилежної думки, і роблять це вже багато тисяч років». Це був полемічний випад проти віри в усесильну спадковість, а не звіт про дослід.

«Негативне підкріплення — це покарання»

Ні. Підкріплення завжди робить дію частішою. Негативне — це коли після дії зникає щось неприємне: пасок пристебнуто, і писк у машині вщух. Покарання дію пригнічує.

«Чомскі спростував біхевіоризм, і на цьому все скінчилося»

Рецензія стосувалася мови, а не дослідів із навчання. Закони підкріплення ніхто не скасував: ними користуються терапевти, дресирувальники й розробники алгоритмів. Змінилося інше: психологія перестала вважати, що цих законів досить, аби пояснити все.

Що з цього випливає на практиці

• Щоб зрозуміти звичку, дивіться на наслідки. Корисно спитати не лише «чому я так роблю», а й «що я дістаю одразу після цього».
• Заохочення працює надійніше за покарання. Покарання швидко зупиняє дію, але вчить боятися й не показує, що робити натомість.
• Непередбачувана винагорода тримає найміцніше. На цьому збудовані гральні автомати; за тим самим принципом ми тягнемося перевіряти сповіщення в телефоні.
• Поведінка — не вся людина. Біхевіоризм дав точні інструменти, але мови, пам'яті й мислення не пояснив. Сучасна психологія користується і його законами, і тим, що відкрили після нього.
• Терапію добирає фахівець. Поведінкові методи — частина доказової допомоги, але обіцянкам «виправити» дитину чи дорослого самими винагородами й покараннями довіряти не варто.