Експеримент «Добрий самарянин»: чому ми не зупиняємося допомогти

Грудень 1970 року, Принстон. Студент теологічної семінарії щойно прочитав притчу про доброго самарянина і за кілька хвилин має виголосити за нею коротку промову в сусідній будівлі. Асистент дивиться на годинник: «О, ви запізнюєтеся. На вас чекали ще кілька хвилин тому. Краще поквапитися». Дорога веде через провулок. Там у дверях сидить згорблений, бідно вдягнений чоловік: голова опущена, очі заплющені. Коли студент проходить повз, чоловік двічі кашляє і стогне.

Так було влаштовано дослід, який психологи Джон Дарлі (John Darley) і Деніел Бетсон (C. Daniel Batson) описали 1973 року в статті «Від Єрусалима до Єрихона» (From Jerusalem to Jericho). Чоловік у дверях був підставний. Серед семінаристів, яких підганяли найдужче, йому допоміг кожен десятий, серед тих, хто мав час, — майже двоє з трьох. Дехто, за словами авторів, буквально переступав через «потерпілого», поспішаючи розповісти про самарянина. Цей дослід зазвичай переказують як доказ того, що вчинки визначає ситуація, а не переконання. У самій статті висновки обережніші, а учасників було лише сорок.

Від притчі до гіпотез

Дарлі на той час уже був відомий дослідами про ефект свідка. Наприкінці 1960-х він разом із Біббом Латане (Bibb Latané) показав, що поруч з іншими людьми людина рідше втручається, коли комусь потрібна допомога; про це розповідає стаття «Задимлена кімната». Поштовхом до тих дослідів було вбивство Кітті Дженовезе. Після чотирьох років у Нью-Йоркському університеті Дарлі перейшов до Принстонського. Бетсон мав дві освіти: дисертацію про типи релігійності він 1971 року написав у Принстонській теологічній семінарії, а докторський ступінь із психології здобув у Принстонському університеті 1972 року.

Запитання було таке. У попередніх дослідах психологам не щастило знайти рису характеру, яка передбачала б, хто допоможе людині в біді. Не годилися ні шкали авторитарності чи макіавеллізму, ні шкала соціальної відповідальності. Натомість обставини, скажімо кількість інших свідків, змінювали результат дуже помітно. Потрібен був свіжий погляд, і автори, як вони пишуть, по натхнення звернулися до Біблії.

У притчі з Євангелія від Луки на чоловіка, що йшов з Єрусалима до Єрихона, напали розбійники й покинули його ледь живого. Священник, а потім левит побачили його й пройшли повз. Зупинився самарянин: перев'язав рани, відвіз чоловіка до заїзду й заплатив за догляд. Дарлі й Бетсон прочитали притчу як психологи. Священник і левит — служителі храму, їхні думки зайняті релігійними справами. Автори жартома уявляють, як ці поважні люди поспішають із записниками, повними зустрічей, і крадькома позирають на сонячні годинники. На самарянина, людину менш значну, мало хто чекає, тож і поспішати йому нікуди. До того ж притча протиставляє різні способи бути релігійним.

Звідси три гіпотези. Перша: людина, яка саме думає про релігійні й етичні речі, допомагатиме не частіше за ту, що думає про інше. Друга: хто поспішає, допомагатиме рідше. Третя: частіше допомагатимуть ті, для кого релігія є самоцінністю або пошуком сенсу, а не засобом чогось досягти.

Як був улаштований дослід

Опитувальники про релігійність заповнили 67 студентів Принстонської теологічної семінарії. Тим, кому вдалося додзвонитися, — їх було 47 — призначили другу, індивідуальну зустріч. Дані сімох потім вилучили: у трьох випадках порушилася процедура, четверо запідозрили підступ. Лишилося 40 людей. За першу зустріч платили долар, за другу — півтора.

Студентові казали, що він бере участь у дослідженні релігійної освіти й покликань. Асистент давав йому прочитати короткий текст і просив підготувати за ним промову на три–п'ять хвилин, без нотаток. Одним діставався текст про те, на якій роботі випускники семінарії найкорисніші, іншим — притча про доброго самарянина. Далі асистент пояснював, що в будівлі тісно, тому промову записуватимуть у сусідній, і малював на картці, як туди пройти.

Наостанок асистент казав одне з трьох. Високий поспіх: «О, ви запізнюєтеся. На вас чекали ще кілька хвилин тому… Вам краще поквапитися». Середній: «Асистент уже готовий, тож ідіть, будь ласка, просто зараз». Низький: «Там будуть готові лише за кілька хвилин, але можете вже йти. Якщо доведеться зачекати, то недовго».

У провулку на студента чекав «потерпілий». Автори навмисне зробили його двозначним: погано вдягнений, можливо, хворий, а можливо, п'яний чи навіть небезпечний. Якщо студент зупинявся й питав, що сталося, чоловік мляво дякував і пояснював, що має хворобу дихальних шляхів, щойно випив пігулку і йому треба лише кілька хвилин посидіти. Якщо студент наполягав, «потерпілий» дозволяв відвести себе в будівлю.

Той самий «потерпілий» оцінював поведінку кожного студента за шкалою від 0 до 5. Нуль означав, що студент узагалі не помітив, що людині може бути потрібна допомога. Одиниця — помітив, але не допоміг. Двійка — не зупинився, але сказав про чоловіка асистентові в другій будівлі. Трійка — зупинився і спитав. Четвірка — наполіг відвести всередину. П'яту сходинку додали після пробних запусків на пропозицію самого «потерпілого»: студент не хотів від нього йти або наполягав повести його кудись іще, наприклад на каву чи до медпункту. До якої групи належить студент і які в нього бали за опитувальниками, «потерпілий» не знав.

Увесь дослід провели за три дні, 14–16 грудня 1970 року, між десятою ранку і четвертою дня, щоб погода й освітлення були приблизно однакові. Записавши промову, студент заповнював анкету про етику, де його, серед іншого, питали, коли він востаннє бачив людину, якій була потрібна допомога. Наприкінці йому розповідали про справжню мету досліду.

Що показали цифри

Допомогою автори вважали оцінки від двох до п'яти, тобто будь-яку пряму або непряму дію. Допомогли 16 із 40 семінаристів (40%), не допомогли 24.

• Поспіх. Серед тих, хто не поспішав, допомогли 63%, за середнього поспіху — 45%, за високого — 10%. Середня оцінка за шкалою падала так само: 3,0, потім 1,8 і 0,7. Ця різниця статистично значуща.
• Тема промови. Серед тих, хто готував промову про самарянина, допомогли 53%, серед тих, хто мав говорити про роботу, — 29%. Різниця чимала, але для сорока людей статистично не значуща. Автори записали: тема промови на допомогу значущо не вплинула.
• Тип релігійності. Жодна з трьох шкал не передбачала, чи людина допоможе.

Розмірів груп у статті не названо, але їх можна відновити із середніх оцінок у таблиці та відсотків: не поспішали 8 людей, середній поспіх мали 22, високий — 10. Отже, за знаменитими відсотками стоять п'ятеро з восьми, десятеро з двадцяти двох і один із десяти. Середня група вийшла такою великою через помилку під час розподілу учасників, про яку автори згадують у примітці.

Найвідоміше місце статті — у висновках. Людина, яка поспішає, найімовірніше, пройде повз, навіть якщо поспішає говорити про доброго самарянина, і так мимоволі підтверджує думку притчі. У дужках автори додають: кілька разів семінарист, який ішов виголошувати промову про самарянина, буквально переступав через «потерпілого».

Як Дарлі й Бетсон пояснили результат

Найпростіше пояснення таке: що швидше ми живемо, то більшою розкішшю стає етика. Людина бачить чужу біду, усвідомлює її і свідомо йде далі. Автори вважали, що це не зовсім точно. Після досліду майже всі семінаристи, які поспішали, згадували чоловіка в провулку й казали, що йому, якщо подумати, могла бути потрібна допомога. Але поруч із ним вони, схоже, цього не усвідомили. Дарлі й Бетсон порівняли це зі «звуженням когнітивної карти», про яке писав психолог Едвард Толмен (Edward Tolman): через поспіх людина не встигає побачити в картині перед очима привід для морального рішення. Споріднене явище, коли зайнята завданням людина не помічає несподіваного просто перед собою, описує стаття про «невидиму горилу».

Інші семінаристи, навпаки, вочевидь вирішили не зупинятися: після провулка вони були збуджені й стривожені. Автори нагадують, чому ті поспішали. На них чекав експериментатор, якому вони теж допомагали. Тож вибирати доводилося не між допомогою й байдужістю, а між двома людьми, які на тебе розраховують. Те, що вони не зупинилися, може пояснити конфлікт, а не черствість, підсумовують автори.

Характер усе ж дався взнаки, але в іншому. Серед шістнадцяти тих, хто допоміг, семінаристи з високими балами за шкалою «релігія як пошук» допомагали обережніше й зважали на слова чоловіка, що з ним усе гаразд. А ті, хто мав високі бали за шкалою ортодоксальності віровчення, частіше опинялися на п'ятій сходинці: не відходили, кликали на каву або розповідали про силу, яку дає Христос, хоч «потерпілий» і запевняв, що йому треба лише відпочити. Він, зауважують автори, дедалі більше панікував, бо от-от мав надійти наступний учасник. Звідси останній висновок статті: чи допоможе людина, вирішується миттєво й залежить від обставин, а от як саме вона допомагатиме, залежить і від її вдачі.

Слабкі місця досліду

Як на ті часи, дослід був етично м'який. Учасників увели в оману, але нікому нічого не загрожувало, а наприкінці все пояснили. За словами авторів, усі зрозуміли, навіщо був потрібен обман, і ніхто не образився. Водночас семінарист, який пройшов повз людину дорогою на промову про милосердя, дізнавався про себе неприємну річ, а про те, як учасники це пережили, у статті більше нічого не сказано. Головні ж слабкості методичні.

• Сорок людей на шість груп. У найменших групах, якщо відновити їх за таблицею, було по три-чотири людини. Відсоток у такій групі змінюється на десятки пунктів від учинку однієї людини.
• Помилка в розподілі. Через неї більш як половина учасників потрапила в групу середнього поспіху.
• Один оцінювач. Оцінки ставив сам «потерпілий», іншого спостерігача не було. Нуль від одиниці подекуди відрізняли вже за анкетою після досліду, а п'яту сходинку додали під час роботи.
• Однорідні учасники. Усі були студентами однієї семінарії, і всіх перевірили за три дні в одному провулку.
• Висновок із незначущої різниці. Те, що тема промови «не вплинула», автори вважали підтвердженням своєї першої гіпотези. Але незначущий результат у малій вибірці не доводить, що впливу немає. Саме за це дослід розкритикували найперше.

Що було далі: перерахунок, новий дослід і суперечка про характер

Перерахунок Ґрінвальда. 1975 року психолог Ентоні Ґрінвальд (Anthony Greenwald) надрукував у тому самому журналі коментар із промовистою назвою: «Чи збільшує притча про доброго самарянина допомогу?». Він проаналізував дані Дарлі й Бетсона баєсівським методом, який дає змогу порівняти, наскільки добре числа узгоджуються з кожною з двох гіпотез. За його підрахунком, гіпотеза, що читання притчі підвищує шанси на допомогу більш як у півтора раза, майже вп'ятеро правдоподібніша за гіпотезу, що вплив менший або його немає. Тобто ті самі дані радше свідчать на користь притчі, ніж проти неї.

Дослід 1978 року. Бетсон із колегами перевірив здогад про конфлікт. Студентам-чоловікам казали, що їхні дані або конче потрібні для завершення дослідження, або ні, і відправляли до іншої будівлі; половину підганяли. Дорогою на сходах сидів чоловік, який кашляв і стогнав. Як сказано в анотації статті, те, наскільки важливими були дані для експериментатора, значущо впливало на те, чи допоможе людина, яка поспішає. Це узгоджується з думкою, що поспіх не робить людину байдужою, а змушує вибирати, кому допомогти.

Наскільки сильно впливає поспіх. 1983 року Девід Фандер (David Funder) і Деніел Озер (Daniel Ozer) перерахували результати кількох класичних дослідів про «силу ситуації» в коефіцієнти кореляції — мірило, яким зазвичай оцінюють вплив рис характеру. Для поспіху й допомоги в досліді із семінаристами вийшло −0,39; таблицю наведено в підручнику Фандера. Близькі числа, −0,37 і −0,42, є і в самій статті Дарлі й Бетсона. Це помітний зв'язок, але не всевладний. За висновком Фандера й Озера, такі впливи ситуації цілком порівнянні за силою з впливом важливих рис особистості.

Суперечка філософів. Філософи Ґілберт Гарман (Gilbert Harman) і Джон Доріс (John Doris) послалися на цей дослід, поряд з експериментом Мілґрема, як на свідчення того, що сталих рис на зразок милосердя в більшості людей немає. Як розповідає Стенфордська філософська енциклопедія, їм заперечили: низка філософів сумнівається, що дослід із семінаристами взагалі багато каже про милосердя.

Повторення. Точного повторення досліду із семінаристами в науковій літературі, схоже, немає. Психолог Йон Лу (Yong Lu) у статті 2022 року пише, що доречне дослідження досі, судячи з усього, одне — саме Дарлі й Бетсона. Сам він запропонував 93 дорослим полякам лише уявну ситуацію за мотивами притчі, тобто вимірював наміри, а не вчинки. Суміжні роботи вивчають, чи людина взагалі помічає чужу біду. У дослідженні 2025 року зображення нещасних випадків привертали увагу учасників лише тоді, коли емоційне забарвлення почутих перед тим криків було важливе для їхнього завдання. Автори підсумували, що увага до чужої біди не виникає сама собою.

Як зазвичай розуміють експеримент «Добрий самарянин» — і що тут не так

«Дев'ять із десяти семінаристів пройшли повз»

Це правда лише для групи, яку підганяли найдужче, а в ній було десять людей. Загалом допомогли 40% учасників, а серед тих, хто не поспішав, — 63%. У популярних переказах числа часто плутають. Наприклад, на сторінці стенфордського центру SPARQ учасників 67 (стільки заповнили опитувальник), груп лише дві, а промову про самарянина готують усі.

«Думки про добро нічого не змінюють»

Серед тих, хто готував промову про самарянина, допомогло майже вдвічі більше людей: 53% проти 29%. Автори самі зазначили, що результат був «у напрямку» гіпотези про вплив думок, але не досяг значущості. Перерахунок Ґрінвальда показав, що дані радше підтримують вплив притчі. Чесний висновок такий: дослід замалий, щоб відповісти на це питання.

«Усе вирішує ситуація, характер ні до чого»

Поспіх впливав сильно, але зв'язок близько 0,4 лишає більшу частину відмінностей між людьми непоясненою. Навіть серед тих, кого підганяли найдужче, один зупинився, а серед тих, хто мав час, троє з восьми пройшли повз. Крім того, тип релігійності таки був пов'язаний із тим, як людина допомагала. Звичку пояснювати чужі вчинки самим лише характером називають фундаментальною помилкою атрибуції (про неї йдеться в статті про когнітивні упередження), але й протилежна крайність із даних не випливає.

«Семінаристи виявилися лицемірами»

Автори дійшли іншого висновку: конфлікт, а не черствість. Частина учасників не встигла зрозуміти, що бачить людину в біді, частина вагалася й хвилювалася. Усі вони поспішали, бо на них чекала інша людина. Дослід 1978 року це пояснення підтримав.

«Вони переступали через людину, яка помирала»

«Потерпілого» навмисне зробили двозначним: бідно вдягнений чоловік у дверях міг бути і хворим, і п'яним. Він не кликав на допомогу, а тим, хто питав, відповідав, що все гаразд. Про тих, хто «буквально переступив» через нього, у статті сказано одним реченням: таке траплялося «кілька разів».

«Це багато разів перевірений факт»

Це один невеликий дослід 1970 року із сорока учасниками. Продовження 1978 року провели вже зі звичайними студентами, а точних повторень із семінаристами не видно. Те, що поспіх заважає допомагати, правдоподібно й узгоджується з продовженням, але точні відсотки не варто сприймати як закон.

Експеримент «Добрий самарянин» у культурі

Цей дослід найчастіше трапляється в популярних книжках і колонках про психологію, де його переказують як притчу про силу обставин.

• Малколм Ґладуелл, «Поворотний момент» (The Tipping Point), 2000. У розділі про «силу контексту» автор переказує дослід як доказ того, що дрібні обставини важать більше за переконання: єдине, що справді мало значення, — чи поспішав студент. У уривку з книжки (с. 163–166 англійського видання) наведено лише 10% і 63%. Український переклад вийшов 2017 року у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля».
• Філіп Зімбардо, «Ефект Люцифера» (The Lucifer Effect), 2007. Автор Стенфордського тюремного експерименту називає цей дослід одним зі своїх улюблених і переказує його в тринадцятому розділі, про «зло бездіяльності»: «аж 90 відсотків» семінаристів, яких підганяли, пройшли повз, бо в суперечці між наукою і потерпілим «перемогла наука». У подробицях переказ неточний. У Зімбардо йдеться лише про проповідь про самарянина, а йдуть семінаристи з факультету психології до студії відеозапису; в оригіналі тем було дві, а промову мали просто записати.
• Ґленн Ґеер, «Моє улюблене психологічне дослідження» (My Favorite Psychology Study), 2017. Колонка психолога в журналі Psychology Today — типовий сучасний переказ. Відсотки 63, 45 і 10 наведено правильно, але висновок категоричніший, ніж у статті: особисті риси нібито «не мали жодного стосунку» до допомоги.

Що випливає з експерименту «Добрий самарянин»

• Поспіх помітно знижує готовність допомогти незнайомій людині. Це головний і статистично надійний результат досліду, хоч точні відсотки отримано на дуже малих групах.
• Причина не обов'язково в байдужості. Людина, яка поспішає, може не встигнути розпізнати чужу біду або розривається між двома обов'язками. Це узгоджується з тим, що Латане й Дарлі писали про кроки до допомоги: спершу треба помітити подію і зрозуміти, що вона серйозна.
• Дослід не довів, що думки про добро не впливають на вчинки. Різниця на користь тих, хто думав про притчу, була, і питання лишилося відкритим.
• Дослід не довів і того, що характер нічого не важить. Риси особистості не передбачали, чи людина допоможе, але були пов'язані з тим, як вона це робила.
• Практичний висновок простий. Якщо ви поспішаєте, варто знати, що саме в такі хвилини найлегше пройти повз людину, якій зле. А якщо допомога потрібна вам, не розраховуйте, що заклопотані перехожі самі все зрозуміють: звертайтеся до когось одного прямо.